Кіт-всюдипрохід

Ще мить – і прохід закриється. Сірі тварюки прискорились але Кіт стрибнув і вискочив просто у привітне помаранчеве світло ліхтаря. Тут пахло як завжди –сухим пилом і  мишами; квітковим чаєм, залізом та мастилом. В цьому місці завжди так – тихо, затишно і трохи сумно, наче і нема поряд шумного Хрещатика. Кіт пошурхотів опалими листочками та застрибнув у віконце на дверях.
Хазяїн майстерні сидів за верстатом, обточуючи чергову заготовку для ключа. Кіт потоптавсь на краю круглої дерев’яної рами та довгим стрибком опинився  на робочому столі, пройшовся, почухався об лещата, зі скреготом поточив кігти.
– Агов, здоров був, Демоне! – знімаючи захисні окуляри, привітався майстер.
– Що там, назовні? Чи не збираються ще зносити мою халупу?
Кіт обережно поклав пакунок, що ніс в зубах і тільки тоді озвався:
– Тебе знесеш… – Кіт лизнув білу лапу пару разів, – Ти такий ключик зробиш, що відкриє в чиновнику, що підпише дозвіл, щось страшне. Наприклад, совість.
Вони обидва жартували. В тій бульці між світів, де існувала ця маленька хатинка-майстерня, чиновників не водилось.
– А що то в тебе в кухлику?
Майстер розсміявся.
– Антидемонське зілля. Не боїшся?
У відповідь Кіт кілька раз голосно хлюпнув, витяг писок з кухля та облизався.
– Смачненьке зілля. Слухай, потребую ключа.
– О, це діло. Що він має відчиняти?
– Закривати. Назавжди закрити ту тварюку, що посміла вкрасти котячу вдачу.
– Он як…
Майстер витер пальці об брудну тканину та розвернувся до кота.
– Розказуй.
Кіт обгорнув лапи хвостом.
– Пам’ятаєш велику грозу вночі? Так от, на ранок виявилось, що в одної з киць вкрали вдачу.  Зачекай сміятися! Котяча вдача – це не просто здатність спати цілий день або солодко муркотіти. Це вміння ходити між світами та вісім разів перероджуватися.
– Так, зрозуміло. Але вдача – то ж невід’ємна частинка, як??!
– Не знаю,  – хвіст розвернувся і став нервово хлопати об стіл,  – Знав би – розкрив би злодія.
– Добре. А як ти узнав про крадіжку?
– Кицька стала білою. За одну ніч. І запах змінився. Так буває, коли втрачаєш частку душі.
– Або коли проклинають,  – майстер кивнув на білу лапу.
– Так. Теж, в чомусь, втрата. Чи надбання.
Хвіст на мить затремтів, наче тріскачка гримучої змії, та знов хлопнув об стіл.
– Які в тебе підозрювані? Що каже кицька?
– Нічого. Вона як в анабіозі. Якщо не повернути втрачене – помре.
Майстер взяв кухля, трохи відпив.
– А інші коти?
– Просто втекли. Але маленька зачіпочка є – сірі нишпорки, що гналися за мною. Вони схожі на собак, проте не думаю, що взагалі з  плоті та крові.
Майстер дістав невеликого каганця, підпалив його.

– Ну, продовжуй. Чому не думаєш?
– Вони не мають запаха.
– Ясно. Що ти приніс?
– Вуса. І трохи шерсті.
Кіт посунув лапою до чоловіка свій пакунок – зім’ятий комок паперу. Майстер обережно, двома пінцетами, розгорнув – всередині справді лежало кільки шерстинок та довгий вус. Так само обережно пінцети переклали волосинки на предметне скло.
– Схоже на сивину,  – Майстер підкрутив окуляр,  – Киця молода?
У відповідь Кіт лише форкнув. Чоловік дістав з ящика шкіряну сумку з пляшечками, відкрутив щільно притертий корок, капнув. Подумав, додав краплю з іншого. Пару волосинок спалив в малесенькій порцеляновій чашці, вивчив попіл. Поки він чаклував, кіт пройшовся туди-сюди по столу, трохи погоняв павучка, що невчасно визирнув зі щілини. І сів.
– Слухай, коте. Того, що ти приніс, вистачить хіба що на компас. Дивись сюди.
Кіт підбіг та зазирнув в окуляр.
– Бачиш оті сині іскорки на вусі? Це єдині залишки індивідуальності твоєї киці. По ним ти зможеш знайти заховану вдачу. Але жодної присутності чужої енергії я не знайшов. Тому і ключа зробити не зможу. Проте, якщо знайдеш і принесеш мені хоч щось від злодія, я зроблю, що просиш.
– Домовились. Коли буде компас?
– А просто зараз займуся.
Добре, – кіт зістрибнув зі столу та влігся спати в забутій у кутку корзинці.

– Агов, соня, прокидайся, готово. Охо-хо.
Майстер встав, хруснув колінами, потягнувся. Кіт відразу все зрозумів. Чоловік пішов у куток, зняв брудного фартуха та влігся долілиць на низький топчан, а звір стрибнув йому на спину.
–  Отам, зліва, під лопаткою.
–  Отут? – перепитав кіт, переступаючи.
–  Ох! Так.
–  Знаю.
Кіт солодко замуркотів, почав місити спину, а потім пройшовся вздовж хребта, виминаючи, розігріваючи, вправляючи на місце хребці. На тому не заспокоївся, сів на плечі і добряче вим’яв їх. Понюхав, двічі вкусив за шию, викликаючи щоразу гарячі приємні судоми десь усередині, і вже збирався лягти та розчинити біль у приємному живому теплі, як насторожився. Йому почувся дивний писк, наче крізь отвір в повітряній кульці.
–  Мене знайшли!
Кіт метнувся до дверей, чоловік скочив з ліжка. Він також відчув непроханих гостей у своїй бульбашці. Звір застрибнув у віконечко, за ним визирнув хазяїн  – шість сірих псів стояли правильним півколом навколо будиночка. А потім, ніби за командою, троє пішли вперед. Ніхто ніколи не бачив таких звірів – сталево-сіре тіло добермана, а голова с занадто довгим писком нагадувала крокодилячу. Чоловік зняв ключа, що висів над дверима, і неквапливо встромив його просто у повітря. Навколо ключа утворилось золотисте сяюче коло.
–         Не знаю, як вони увійшли, але взяти їм нас не вдасться. Демоне, хапай… Да не те, зачекай!
Але кіт вже вхопив у зуби готовий компас, схожий на великий залізний ґудзик, і наладився тікати.
–         Ключа візьми! Ай…
Майстер двічі повернув ключа посолонь і сяйво зникло. Ключ так и залишився у повітрі, наче і справді стирчав у дверях. Чоловік метнувся до свого фартуха. Там, поряд з ніжками топчана, лежала велика зв’язка ключів, майстер підхопив її, навпомацки обрав ключик, маленький, ніби від дівочої скриньки, та встромив у повітря над столом. Поворот – і від ключа побігли темні тріщини, з’єдналися, утворюючи чорний отвір. Кіт трохи почекав, поки отвір не збільшився удвічі, і стрибнув туди. Темрява була абсолютною, тільки слабенько світилась змієподібна доріжка. Звір понісся по ній великими стрибками і вже на шостому вилетів на залізний  дах гаражу на вулиці Вознесенській, що приліпився над самим урвищем. Попереду  і глибоко унизу виднілися дахи, дерева, далі розкинувся Поділ. Сонце вже сідало, сяяли дахи на Щекавиці. Дивно, він прийшов до Ключника вдень, а зараз майже ніч. Кіт потоптався на місці – дуже не хотілось йому мати справу з викрадачем у темряві. Але нічого не поробиш. Він сів і повільно повів головою, налагоджуючи взаємодію з компасом. Кіт ніколи не користувався такою штукою, хоч і бачив, як воно працює. Знав він також, що чорний хід викинув його якомога ближче до пошукового. Тобто або Поділ, або Кудрявець.
Кіт тричі пробирався міжпросторовими «кролячими норами», скорочуючи собі шлях. Кожного разу втрачав та знаходив напрям знов. Третій стрибок вивів у двір-колодязь, тихий та по-своєму затишний, навіть трохи запахло домом. На мить кіт згадав дідуся, своє улюблене кубельце та гілку яблуні, з якої видно увесь невеликий двір… І кицю. Тут також були дерева, якійсь руїни посеред садку, пісочниця, котячі мисочки та лавка з бабусями. До речі, про котів… Великий худий кіт завив, вигинаючись дугою.
– Пішов геть, зайда!
Інші коти тихенько сиділи або лежали, тільки маленьке кошеня ганяло голубине пір’я. Кіт ліг.
– Я – не ворог і не залишусь тут. Я дещо шукаю. Вам не зустрічались такі сірі пси, що не мають запаху?
– Ні! Геть! Їжа наша, киці наші, двоногі теж наші!
Не йдуть на контакт, і не треба. Кіт встав та потрусив до лавки, обнюхав пенсіонерок. О, у цієї є киця-білявка, стерилізована. А від цієї пахне тарганами та котячої їжею, мабуть, головна годувальниця. Їдять домашні пиріжки, теревенять. Але що це? Кіт примружив очі, придивився – крайня бабця тільки що зубами відірвала голову голубу і тепер смачно хрумтіла його кісточками. А інші нічого не зауважили – для них це була лише здоба та сливи. А потім бабця повернула голову – кіт відсахнувся та притиснув вуха, побачивши розжарені точки усередині її зіниць.
– Попався.
І світ змінився. Пропали лавка і пісочниця. Від будинків протягнулись тіні старих знищених осель, руїни різко розширилися, виростаючи до колишніх розмірів, відкриваючи величезний портал, звідки, вервечкою, з’явились страшні непси. Звір вигнувся дугою та зашипів, бабця захихотіла, показуючи дрібні гострі зуби.
– Навіть не намагайся тікати. Я, як і твій дружечок-Ключник, вмію створювати міжпросторові бульки.
– Чого ти хочеш, монстр?
– Твою вдачу, коте.
– Чому мою?
– А тому, що ти віддаси її так. В обмін я поверну твоїй киці вкрадене.
– Брешеш!
– Ні. Вкрадене приборкати не вдалося, а ось віддане добровільно – інша справа.
План виник миттєво. Кіт зашипів. Тварюки, що оточили його, сіли. І знов виник тоненький писк – їх морди видовжилися, перетворюючись на хобітки.
– Клянися, що віддаси!  – закричав кіт – Життям!

– Життям… – шия бабки раптом видовжилась і вона зазирнула просто в котячі очі,  – Я вже давненько живу, коте. А з твоїм вмінням я проживу увосьмеро довше.
– Клянись!
Бабця швидко облизала очі та брови.
– Клянуся життям.
– Будь по тому!
І хобітки відразу ж вчепилися в нього. Це не було боляче – просто накатило запаморочення, лапи підігнулися…  Він майже не чув, як закричало мале кошеня, відважно кинувшись на бабку, не чув, як раптом заревів вітер, здіймаючи купи пилу. Бо ж його вдача трачена, проклята, і тепер прокляття ожило! Вибух!
Він прокинувся від того, що чийсь язичок вилизує його лоб та вуха. Відкрив одне око – кошеня! Тепер він роздивився, що кожна шерстинка смугастого кошеняти сяє, а вуса просто золоті. А мордочка – ну точно його киця!
– Привіт, маленька вдача,  – прохрипів кіт,  – Ну, пішли до твоєї мамці.
Він зіп’явся на лапи та поплівся за кошеням. І з подивом відмітив, що ніяких змін з ним не сталося! План спрацював!
Киця лежала там, де її покинули – в коробці біля вікна, під охороною дідуся. Кошеня відразу вляглося поруч і замуркотіло. А кіт ліг поруч. Все, що він міг зробити – зроблено, одна надія  – на диво.
Дива не сталося. На ранок киця не прокинулась, а звірятко втратило сяйво, стало звичайнісіньким кошеням.
– А може, це і правильно?  – сказав дідусь, піднімаючи тіло киці,  – Тепер вона знову юна, все життя попереду. Ні?
Кіт не відповів.