Казочка про рудого кота

Бачу що тобі не спиться. Невже Сон оминув десь стежину до твого ліжечка? Може запалити свічку та поставити склянку теплого молока поряд? Чи розповісти оповідку, поки пані Дрімота не зазирнула в гості? Вмощуйся зручніше. Розповім тобі що колись сталось, а може і не сталось.

Давно це було. Ще царювали князі в наших землях, поряд із людьми вільно почувались різні істоти, духи, напівдухи, відьми та русалки, мавки та болотяники. І корились вони всі, і люди і духи, старим богам.

Жив у той час на околиці маленького хутора дід. Самотній, без дружини та дітей. Не бідно жив – у полі порався, худобу мав, на роботящі руки не жалівся, усяке міг полагодити чи змайструвати. Сусіди допомагали йому, він допомагав сусідам. Жив собі і жив, майже самітником. Дорослі в гості не напрошувались, а серед дітлахів ходили байки, що старий охороняє хутір від злих духів, і не займали його. Майже. Що то за діти, що по чужих садах не вештаються?

Одного дня заснув дід по обіді. А як прокинувся, то побачив що сонце вже до вечора котиться.  Сам на себе почав сваритись, бо робота сама себе не зробить, а час втрачено. Вийшов на ганок, аж бачить – кіт на призьбі. Не знайомий. Сам рудий, а хвіст, наче смола чорний. Гріється гість на сонечку. Спустився дід у льох, приніс глек холодного молока, собі налив та гостя пригостив. І пішов до худоби. Як почали сутінки спускатись, повертається дід до хати, а кіт за ним. Ну що робити, хоч і не кликали гостя, та не проганяти ж. Впустив він кота, нагодував та поклав старого кожуха біля пічки, буде де котові ніч провести.

Впала на подвір’я ніч. Міцно спить дід. Хропе крізь пишні вуса. Аж крізь щілину просковзнула миша. І бігом до миски з молоком. Кіт відкрив одне око, потягнувся і в один стрибок опинився перед мишею. Та налякано чкурнула, але гострі пазурі міцно прикували її хвіст до підлоги.

–  Та стій, дурепо, голосно зашепотів кіт, – це я.

Миша декілька разів ще смикнула хвостом та затихла й озирнулась.

–  Ну що, знайшла що-небудь? – з надією у голосі запитав кіт?

–  Ні, не знайшла. Ані натяку. Худобу розпитала, по сусідніх хатах пробіглась. Немає. Не подобається мені це. – Миша почала поправляти скуйовджене хутро.

–  Тобі не подобається – фиркнув кіт,- ти оце бачила? Як мені з оцим додому повернутись?

Кіт поклав перед мишею чорний хвіст і гірко зітхнув. У вікно заливалось місячне сяйво. Сам місяць низько висів над обрієм. Кіт застрибнув на підвіконня і його хутро почало світитись, наче сяйво нічного світила наповнювало кожну волосинку. Лише хвіст залишався темний.

–  Якби вам з володарем не закортіло розважитись, – продовжила миша, – ви б не впустили на землю частку місячного сяйва, і був би твій хвіст таким як треба. Попереджала я що догоджати богам у їх безвідповідальних забавках то погана ідея. Але хто ж мене слухає?

Кіт зашипів.

–  Та знаю я. А ще завтра місяць має бути у повні. І як це зробити без тієї частки?

Дід на ліжку заворушився. Миша швидко сховалась у щілині, а кіт застрибнув на кожух та швидко заснув.

Зранку зібрався дід виганяти худобу на пасовисько. І кіт із ним. Дід корову та кіз прив’язав, кіт поміж ними ходить, муркоче. Дід курей годує, кіт сидить навпроти півня, голову нахилив, а півень хоч і злиться, але не жене. Дивується дід, щось всі тварини кота за рідного приймають. Навіть сірий сусідський пес, що забігає час від часу по ласощі, не погнав. Ходить кіт за дідом. Не заважає, і не допомагає.

Прийшли на город, збирає дід у плетений кошик на вечерю помідорів стиглих, огірків хрумких. Кіт за ним. Поміж грядок ходить, нюхає, лапою торкається. Бачить дід, забрався кіт поміж буряків та ріпою та копає щось. Не піде так діло, бешкетнику, годував тебе, той насварити може. Підходить дід і бачить – дивина. Стирчить з-під землі сірий камінь. Але як кіт до нього торкається, починає той камінь світитись. Риє кіт, намагається камінь зсунути. Не виходить. Поклав дід кошик з городиною. Взяв лопату, відкопав камінь. Невеликий такий валун, а з місця не зсунути. Кіт з дідом не можуть самі впоратись.

Пішов дід по корову, прив’язав мотузкою до неї камінь. Тягнуть разом, кіт штовхає. Не виходить нічого. Бачить дід, сусідський собака до них біжить. І теж до них. Штовхають, копають, вже грядку з ріпою затоптали, а камінь майже не зсунувся з місця.

Сонце сховалось. Стомились всі, посідали навколо таємничої брили. Перші зорі вийшли на свій танок. Місяць показався з-за обрію. Камінь засвітився. Місяць набирає вогню. І камінь разом з ним. Бачить дід, що не впорається. Навіть з такою допомогою. Аж тут до каменю підбігла миша. Кіт одразу знову скочив на лапи, штовхає. Що робити, потяг дід знову з коровою мотузку, собаки теж лапами гребуть, землю навколо прибирають. Миша сховалась у щілину під каменем. І тут він сам вискочив з-під землі. Ледь встиг дід мотузку розв’язати, як той блиснув та зник у місячному сяйві.

Подивився дід на кота. Той сяє, і хвіст яскравіше за нього всього. Кіт підійшов до діда, потерся об його ноги. Та побіг крізь грядки.

Ну що, друже, ти вже засинаєш? От і правильно, засинай. Ніч довга. Що? Що далі було? От як тільки старий друг по місячному променю в гості завітає з новою оповідкою, так і розповім.