І що нам пише автор?

–       І що нам пише автор?

«Український переклад мого твору неодмінно має вийти першим! Це дуже важливо. Сама лише згадка про те, що українці схвально відгукуються й читають мої твори додасть мені популярності на батьківщині, адже всі знають – українці неабиякі інтелектуали з витонченим смаком. Що я можу запропонувати, аби шановне видавництво надрукувало переклад мого нового роману якнайшвидше? Написати нову новелу для збірки до річниці перемоги України? Додаткове фінансування, організація івентів для українців? Я розумію, що черги значні. Моєму кузену-музиканту, що присвятив свій альбом Україні, легше – музика не потребує перекладу…»

–       Черговий автор чергового бестселеру… – Марина спиняється на відомому імені. Аж надто відомому. Осмикує сукню, грається планшетом.

Олесь теж дивиться сповіщення й розклад. – Ми зайняті, все розписано. Навіть якщо ми залучимо нову версію штучного інтелекту і наймемо ще одну команду перекладачів – не встигаємо. Навіть в електронці. – Перебирає приладдя на письмовому столі.

«Який же він…Ретро, але милий. Ну хто зараз пише ручками? А як пасує вишиванка!» – Марина ледь повертає себе до розмови.

–       Так, ці інтерфейси дуже вибагливі, як і читачі. Вже не досить на папері – трансляція з доповненою реальністю для преміум-доступу, кристал з покращеною аудіоверсією та автономним показом тексту на будь-якій поверхні…А для тих, хто хоче пам’ятати чи забувати книжку за власною волею… – вчасно перервав технічну лекцію Олесь. І чого йому кортить так все пояснювати Маринці?

–       І першою лінією у нас наші, вітчизняні автори.  – нагадує дівчина. –Він може звернутись в інше видавництво.

–       Ха, вони всі завалені теж роботою. – Чоловік ще раз уточнює стан проєктів. – Що поробиш, купують не лише українці, чимало людей вивчило нашу мову лише заради читання української художньої літератури. До речі, як справи в того, чию книжку маємо випустити через місяць?

–       Українська – мова міжнародного спілкування, вже й інженери та науковці без базового знання української не починають співпраці. Та щось затримує рукопис. – зітхає Марина. Симпатичний автор. І неодружений, здається. – згадує подумки.

–       Дивно. Мені здавалось, творча недисциплінованість авторів у минулому. Чи не захворів?

Два тижні потому

«Шановна редакція! Мої вибачення. Я вийшов з дому, і мене захопила Венера. Чарівна незнайомка лише спитала в мене, як пройти в бібліотеку, і доки я намагався зрозуміти, в яку саме – я закохався. Полетів з нею, неспроможний розлучитись. Моє кохання взяло мене в полон, і вже кілька тижнів не можу працювати. Ледве вирвався з обіймів, аби цього листа надіслати…»

–       Ти думаєш, це справжнє чи магія? Відьма, найнята іноземцем? – вихопилось у Марини.

–       Аби не росіянка. Мусимо видати той переклад і поскаржитись в Антимагічні сили України – хай пильнують ліпше. – стенув плечима Олесь. Бізнес є бізнес, але й на каву з Маринкою треба сходити.

–       Я чула, що дія привороту минає сама з часом. – посміхнулась.

–       Так. Але навіть як доведемо причетність – час мине, а книжки треба видавати. Став голосування на сайт для читачів і готуй медіа-кампанію.  Перекладачі вже готові? – погляд у вічі.

–       Впорались. Ми встигаємо.

Ми. Тепер завжди ми – і до кінця.

Десь далеко в Карпатах.

–       Дякую, мольфарко, ти врятувала мою письменницьку кар’єру. – звіряючись з електронним перекладачем, шепоче пан у костюмі.

–       Синку, цього замало. В тобі є крапля української крові, і тепер ти писатимеш українською. Не бійся, колись люди переходили з російської, а то куди тяжче. А тепер ти напишеш епопею про битву під Бахмутом. Чи я дарма французьку колегу задля зваби нашого письменника турбувала? Та не бійся, одружиться він з все одно з українкою. Ти ж починай вже писати про наші битви – неможливо не стати частиною нас, болю нашого не пройшовши. Та й наші теж пишуть, не хвилюйся, але я твої книги почитала – пора братись за важниці, синку, пора…