Битва із вогняним змієм

     Максим уже ледь ішов під палючим липневим сонцем, сподіваючись знайти хоч якусь водойму: як не попити води, то хоча б скупатись, чи бодай умитись. Але земля була така суха, ніби кілька місяців не бачила дощу.

          — Що ви шукаєте, дядечку? — аж здригнувся від несподіванки, почувши голос за спиною, і обернувся. За ним стояла гарна зеленоока дівчина з довгим русявим волоссям, яка з’явилась невідомо звідки. — Якщо воду, то дарма: усі водойми давно пересохли.

— А що тут відбувається? Давно така спека? — запитав Максим.

— Я відразу зрозуміла, що ви нетутешній: одягнені дивно. Тому ви нічого й не знаєте, — мовила дівчина.

— Ну то, можливо, скажеш, як тебе звати? А тоді розкажеш, що відбувається?

Дівчина відповіла, що її звати Божена, а тоді почала свою схожу на казку розповідь:

— Ми хлібороби, і живемо переважно з того, що вирощуємо пшеницю та жито. Але вже кілька років поспіль із нашого села знущається страшний вогняний змій. Уперше він прилетів навесні, коли ми починали сіяти хліб, і запропонував укласти угоду, щоб під час жнив ми віддавали йому половину урожаю. Але наші селяни  не погодились, адже половини урожаю на зиму не вистачить. Тоді змій розгнівався і сказав, що забере увесь урожай. Коли хліба вже стали колоситись, почалась неймовірна спека, не випадало ні краплини дощу, усі водойми пересохли, люди й тварини почали гинути. Тоді знову прилетів змій і запитав, чи віддамо ми урожай, якщо він припинить спеку. Ми змушені були погодитись, адже без хліба ще була надія вижити, а от без води ніяк. Наступної весни змій знову запропонував віддати йому половину майбутнього урожаю, і люди погодились. Однак змій все ж таки наслав спеку, щоб не забували про його могутність. Так триває вже кілька років. Коли жнива минають і змій забирає свою половину урожаю, спека спадає і йде дощ.

— І цього змія не можна перемогти? — здивувався Максим.

— Ми хлібороби, а не воїни, наша зброя — вила та коси, а змій дихає полум’ям на кілька метрів уперед, — відповіла Божена.

— Ти можеш показати, де живе змій?

— Можу, але це небезпечно. Що ви задумали?

— Та мусить же хтось вас захистити. А мені не вперше зі зміями битись: мій народ уже десять років веде війну з кровожерливим триголовим змієм, який не лише полум’ям дихає…

Божена провела Максима через ліс і показала гору, де жив вогняний змій. Далі хлопець пішов сам.

— Чого прийшов, чоловіче, битися чи миритися? — запитав змій, побачивши непроханого гостя.

«Ну зовсім як у казках, які читав у дитинстві», — подумав Максим. А вголос відповів:

— Ну звісно, що битися, потворо: мусить же хтось захистити селян-хліборобів, над якими ти збиткуєшся.

— Тоді дарма прийшов: перемогти мене може лише воїн із залізною ногою.

— Тоді я якраз той, хто треба, — сказав Максим і підняв колошву штанів на правій нозі…

……………………………………………………………………………

— Дядьку, ви живі? Із вами все гаразд? — почув Максим і розплющив очі.

— Божена? — запитав здивовано, побачивши красиву русяву дівчину, яка присіла біля нього і торсала за плече.

Дівчина закліпала зеленими очима:

— Звідки ви мене знаєте? Я ж не місцева: лише вчора до бабусі Тетяни приїхала. Вирішила прогулятись полем, волошок нарвати, а тут ви лежите. Думаю, мало що трапилось із чоловіком у таку спеку…

— Це точно, у таку спеку спати на полі небезпечно: хтозна-що може наснитись чи трапитись, можна й на дядька перетворитись, — посміхнувся Максим. — Не такий я старий, як тобі здалось. Просто бритись відвик за два роки.

— Просто я… Мені здалось… — зніяковіла дівчина.

— Нічого, усе гаразд. Ще побачимось. А зараз мені пора з вогняним змієм за врожай битись, — підморгнув Максим і, помітно накульгуючи на праву ногу, рушив стиглою пшеницею до розпеченого на сонці комбайна.