Антигрицеве ярмаркування

Антигриць – звичайний чорт рочків за двісті п’ятдесят, із невлаштованим особистим життям, – їхав на ярмарок до Чорторогів продавати зневіру.

Зневіра родила погано вже третій рік поспіль. Не росла й не колосилася. Родила сяка-така немазана. А чим, питається, мазати, коли ціни задерлися вгору так, що невдовзі янголів за п’яти кусати почнуть? Чим поливати? Хіба дрібною сльозою. От і зневіра виростає дрібненькою, бо яке їхало – таке здибало.

Подумки Антигриць вже був на торговищі, причому не біля власного возу, а на два ряди лівіше, там, де чарівна й усміхнена Контргапка продавала гуртом – завжди по сім мішків – гречану вовну. Вовна ця слугувала для зневіри непоганим добривом, і хоча Антигрицю її треба було мішків зо два-три (максимум п’ять), у Контргапки він був ладен і сім купити, хоча спочатку, звісно, добряче поторгуватись. А там хтозна – може, зласкавиться непоступлива чортівка, згодиться пройтися до старого чорторогівського млину, де які тільки наїдки не подають! І протухлі риб’ячі голови, набиті водоростями зі струмка, що тече біля нафтопереробного заводу, і смажені придорожні мухомори, і мух на липкій стрічці – смакота неймовірна.

Битий шлях на Чортороги мав всі шанси невдовзі стати розбитим – ним зараз що тільки не рухалося! Антигриць їхав, як іще збіса прадавні чорти заповідали: на возі, запряженому двома волячими кістяками. І таких як він було багато, хіба замість волів запрягали коней. Але траплялося всяке. Онде «Запорожець» – диявольський винахід! – тягнув причепа. Поруч гуркотів, аж здригався, триколісний мотоцикл. А он там – Антигриць примружився, вдивляючись – Антіпка з сусідньої країни впряг в заіржавілий танк з відірваною баштою класиків якоїсь забутої літератури. І їхав усім панам пан, тільки нагайка свистіла. Класики зойкали, віршовано матюкалися, мели бородищами шлях, проте тягнули вправно.

Антіпку тут мало хто любив. І справа навіть не в тому, що кому потрібен на ярмарці «чьорт», коли своїх чортів до чорта, – шайтан-арбу, наприклад, всі вітали і залюбки купували в її хазяїна соковиті й солодкі трунки. Справа в тому, що Антіпка був той ще мерзенник, і від нього повсякчас чекали всілякої підлоти. Як правило, він не підводив.

Утім, коли воли порівнялися з танком, Антигриць ввічливо кивнув:

– Помагай Люципере, Антіпко. Чим торгуєш?

– І тєбє здравствуй. Ось везу новомодний товар – іпсу. Дуже в наш час папулярна.

Іпса була зелена і чомусь коливалася, то виповзаючи з того місця, де в танка колись височіла башта, то проливаючись під траки. Антіпка лаявся і зупиняв класиків, аби ті її зібрали й повернули на місце.

– Ну, удачі тобі… – промурмотів Антигриць і погрозив хворостиною волячим кістякам, аби забратися подалі від підозрілої іпси.

Приїхавши на ярмарок, де над входом висів слоган: «Ціни помірні – товари добірні!», зайнявши своє місце і розсупонивши кістяки, Антигриць озирнувся. Ліворуч він побачив чорнявого горбаня, що розкладав ятку з написом: «Несвята Галичина. Відьомський реманент», і поздоровкався. Праворуч розташувалася вантажівка якогось незнайомого, напевне дуже сучасного бісогосподарства. У кузові ревло, стогнало і часом так сердито завивало – верболоз гнувся. А ще іноді кудкудакало. На тенті було виведено «біси яйценосні», а нижче – рекламне гасло: «Хай чорт, хай біс, аби яйця ніс!». Господар десь тинявся, тож Антигриць час від часу кидав на вантажівку суворий погляд – чи все добре? ніхто до чужого добра не ласий? Та й міркував собі: може, йому в господарстві теж двійко-трійко тих бісів знадобиться? Особливо якщо з Контргапкою зладиться… Хоча ж і ціна в тих бісів, наче яйця в них золоті!

Але якщо з Контргапкою зладиться… Антигриць замріяно зітхнув. Всім бо відомо: щастя – це коли удвох, та на своїм бісівськім полі, плекати всяку чортівню! І чортенята навколо… Нема для нього, Антигриця, більшої насолоди.

Від приємних роздумів відволік, звісно, Антіпка, що підкрався непомітно, як один митець на попередньому ярмарку. Тільки митець намагався дізнатися, де тут чистота і якась ікебаба, Антіпка ж відразу запропонував:

– Купи іпсу!

– Нащо вона мені? – від здивування Антигриць аж на два кроки відступив і ледь не перехрестився.

– Та вона в будь-яку пору знадобиться! – дуже переконливим (як завжди) голосом запевнив Антіпка. – От наприклад… що ти там вирощуєш? Зневіру? Для вирощування зневіри іпса – це саме те, що треба! Кращих добрив немає, всі західні експерти рєкамєндуют!

– Тю, – гмикнув Антигриць, – якщо отая іпса всім треба, чого ж ти бігаєш і всім її пропонуєш? От я сиджу зі своєю зневірою на возі…

– Це тому, що ти зневірився в успіху! – гаряче відповів Антіпка. – А я…

– Тоді купи відро зневіри!

– Ой, та кому вона потрібна, ота твоя… – подивившись в обличчя Антигрицю, Антіпка швидко виправився: – Я б залюбки, але не пєрєпродам. У нас вдома тої зневіри – як пропаганди: з-під кожної собачої будки вилазить, як бур’ян попід дорогою растьот. А от у вас, я дивлюся…

Від виразного погляду Антіпки Антигриць розхвилювався. Бо ж і справді, зневіра була… не дуже. Кволенькою росла, поганенькою виросла. Може, таки кинути погляд на тую іпсу?

– Гаразд, веди, чортівське сім’я.

Антіпці тільки того й треба було. Підтюпцем побіг уперед, на всі способи розхвалюючи свою іпсу. Антигриць аж заслухався. І така вона, і сяка, і навіть немазана, бо взагалі змащення не потребує. Гарна, коротше кажучи.

Зблизька іпса виглядала ще огиднішою. Зелена багнюка, всередині якої плавали…

– Вона в тебе що, червива?

– Нє всьо так адназначьна, – твердо відповів Антіпка. – Вони теж для зневіри пригодятьца. Купуєш, так би мовити, два в одному…

Антигриць не дуже-то хотів «два в одному», він і одне-то не дуже хотів, але Антіпка так складно описував можливості використання іпси, що, здається, навіть черви слухали. І погоджувалися. Антигриць незчувся, як вже затято торгувався, бо ж Антіпка відразу заломив ціну і кудись сховав цінника, до того причепленого на танк і заляпаного зеленими плямами.

– Нє било тут нічєво! Ти всьо видумуєш!

І очі такі чесні, що Антигриць у власних спогадах засумнівався.

Може, навіть і купив би ту іпсу, але побачив, як ярмарком повзе здоровезний черв’яга з унітазом на спині. За ним біг сивочолий чорт у самій сорочці й без штанів, без упину лаючись:

– Бодай би-м тя мати була радше на кропиву висцяла, ніж мала-м тя нещастя породити! А щоб ти, падло, дристало й дристало! А ну віддай сортира, щоб тебе муха вбрикнула!

Антигриць втягнув голову в плечі й стиха відступив. Коли Безгнат Чорноротий роззявляв пащеку, з неї сипалися прокльони. Він, власне, ними й торгував. «Приворіт, відворіт – від воріт до воріт», як було написано на його ятці. Антигриць вкотре подумав, що і йому б треба отого… рекламного слогану. Може, тоді й Контргапка глянула б ласкавіше…

Доповзши до танку, черв’як вправно оминув одного з класиків, який собі щось писав у пилюці про «малєнького чєлавєка», і пірнув до іпси. Разом з унітазом.

– Ах ти ж свиняче рило, бодай би-м ті в роті пір’я поросло! Віддай сортира, кажу! – підступив Безгнат вже до Антіпки.

– Нє всьо так однозначно… – почав був той, але Чорноротий перебив його:

– Ич який, відкрив рота, як шпак сраку! Іпса твоя гімняна, і сам ти гімно гімном! А сортира віддай.

– То ось куди мої тридцять три нещастя поділися! – зачулося десь зліва. – Я ж теж іпсу червиву купував, а потім без товару лишився. Ах ти ж гімно нероздушене!

– І я купував… – зачулося з-за спини Антигриця.

– І я…

– І в мене товар пропав!

– То це ти, вилупку?

– Ви пожалєєтє! – заверещав Антіпка, зрозумівши, що навкруги запахло смаленим. Заскочив на танк, гиркнув на класиків, і ті взяли з місця в галоп. За ними кинулася юрба з Безгнатом на чолі.

– А щоб в тебе срака по шву розійшлася!

Корма танка з ляскотом відлетіла. Назовні вирвалася іпса, в якій плавали унітази, чиїсь темномагічні книжки, кошики й мішки. Здається, черв’яки багато чого покрали ще дорогою на ярмарок.

– Йой, – схвильовано зітхнув Антигриць. – Невже втече?

– Та не втече, – поруч став горбань, який торгував відьомським реманентом. – Його під три чорти погнали.

Антигриць з розумінням кивнув. Три чорти під проводом ярмаркового старости Дідька Волохатого відігравали роль місцевих органів правопорядку. В одного був кам’яний живіт, у двох інших – мідна й залізна дупи. Коли вони по черзі всідалися на винного, йому ставало непереливки.

Кинувши наостанок задумливий погляд на Безгната, що обіймався з унітазом, нашіптуючи тому: «Все буде добре, друже, відмиємо тебе, полагодимо, на місце поставимо…», Антигриць рішуче розвернувся і попрямував до Контргапки. Бо, як то кажуть, свій має ходити до свого по своє.

А дорогою він думав про Антіпчині слова. Звісно, Антіпка брехав гірше за пса, бо брехав завжди. Але… може, цього разу не збрехав? Може, в його недокраїні справді зневіра біля кожного ганку росте?

Тоді треба буде там землиці прикупити.

Проте не зараз. Потім. Коли Антіпку вже поб’ють.

І коли Антигриць побачив високі роги, довгі вії й привітну посмішку Контргапки, то рішуче викинув з голови всю ворожу іпсу.