“Вогонь надії “

Книга: Вогонь надії.

Пролог.

Привіт дорогий читачу. До тебе звертаюся я. Так, на мені маска. Я молодий хлопець, моє ім’я і хто я, ти дізнаєшся в цій книзі. Хто мої друзі, хто вороги, хто рідні… Не дивуйся, вони в усіх я думаю , що є. Всю історію ти дізнаєшся прочитавши цю книгу під назвою : Вогонь надії. Я думаю, що ти збагнеш, чому цю книгу так назвали. Скажу коротко і думаю, що зрозуміло: В житті таке часто трапляється. Це ж життя. Принаймні в моєму житті так трапилося. Що ж, приємного читання дорогий читачу. Історія починається.

Несподіване відкриття.

Що ж, от і настав час познайомитися. Мене звати Кайсі. Моє прізвище Єнамур. Мені лише вісім років було на той час. Саме в цей день. А на дворі зима, сурова і холодна. Двадцяте грудня тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий рік. Саме ж в цей день , мене згараздило відкрити, дещо незвичайне в собі. Що саме? Ви скоро дізнаєтеся. І так, я не один. У мене є двоє братів двійнят. Вони різні, як зовнішньо, так і за характером. Скоро ви познайомитеся з ними, а зараз час розповісти. Що ж такого незвичайного я в собі зміг відкрити. Це був як мені здавалося, самий звичайний день мого життя. Я прокинувся від звуку, такого мені ненависного будильника. Була шоста година ранку. Так, я так рано прокинувся бо повинен був поїхати в гори, разом з своїм класом.

– Кайсі! Кайсі!- гукала мене моя мати.

– Так мамо?

– Сину спускайся в низ. Я тобі зібрала сумку для походу.

– Так мамо.

Я пішов в ванну. Переодягнувшись і зробивши всі необхідні процедури, я спустився в низ. Там, на мене вже чекала моя мати, з приготовленою для мене сумкою для походу.

– Привіт мамо.

– Привіт мій: блакитноокий, білокосий сину. Я так люблю тебе. Дивися, обережно там.

Я був точною копією своєї матері. І скоро до нас прийшов батько. Він виходив з кухні. Він тримав в руках чашку, де димилася гаряча, вранішня кава.

– Кайсі, синку, мама права. Ми ж за тебе хвилюємося.

Мій тато був навпаки: кароокий, з чорним кольором волосся.

– Мамо, тату не хвилюйтеся, все буде добре.

– Так сину, ми тобі віримо.

– Можна я вас обніму?

– Так Кайсі. Без зайвих питань наш сину.

Я їх обійняв.

– Мамо, тату усе! Я побіг.

– Удачі Кайсі! Удачі!

Я їх ледь почув. Я швидко вибіг на вулицю. За мною мав приїхати шкільний автобус. Так і сталося, через кілька хвилин він прибув. Я в нього сів. В мене серед однокласників- друзів не було, але ж в мене вибору іншого не було. Я сів біля мого однокласника. Він ще той забіяка.

– Кайсі, ти як завжди не вчасно. І, що з тебе буде? Як був жалким- таким і будеш вічно.

Я розумів, що в цьому випадку ліпше промовчати. І це буде розумно з мого боку. Бо ж минулий раз дійшло до бійки. Я вже просто не стримався. Батьків визвали у школу, хоч і не було моєї вини. Я ж не починав цю бійку, але я був її учасником. То ж тепер я не хочу. Я ще доведу йому і всім хто мене не цінує, на що я здатний. Просто мій час ще не наступив. Я заснув. І тут я чую як почав говорити наш вчитель.

– Діти ми приїхали. Час піднятися в гори.

– Чуєш сама нікчемна людина нашого класу. Сподіваюся, що ти скотися з цієї гори і тобі не буде допомоги. – я посупив голову, хоч мені і було боляче , але я мовчав. Знову мовчав.

Ми невдовзі почали свій хід. І через кілька годин вчитель сказав, що ми будемо розводити костер, але тут сталася заминка. Наш вчитель забув сірники. І він пішов у свою палатку. За ним пішли і решта. Всі були в парі, а я один . Хоча зараз не про це ж мова. Отже, вони всі пішли, а я ні. Я сів перед тими гілками і вирішив їх торкнутися. І коли я їх торкнувся, вони загорілися. Я кинув ті, що взяв до решти. Я був дуже здивований. Ні , не так. Я присів від шоку. І тут я відчув як мого плеча хтось торкається.

– Кайсі, чому ти не сказав, що у тебе є сірники? – то був мій вчитель. Я прийшов нарешті до тями.

– Пробачте, я просто забув. Та в мене на справді був лише один сірник. Пробачте.

Я брехав в перше в своєму житті, але по іншому я не міг вчинити.

– Нічого страшного, ти нас врятував. Врятував від голоду. – я не зовсім розумів сенс цих його слів.

– А?

– Кайсі я забув сірники і як би не ти ми б були голодні. Дякую тобі. Ми всі дякуємо тобі.

Я сидів і дивився, як вчитель готує їжу, так само як і решта. Він сказав що просто знає як ми втомилися ,тож він робив все сам. І коли всі сіли їсти, я думав сам сісти. Подалі від усіх, але раптом, мене погукав той самий забіяка. Я з острахом на душі, але все ж підійшов і сів біля нього. І тут він за говорив: Кайсі прости мене! Прости всіх нас. Я просто каюсь. Звичайно що я його простив. Я його обійняв і промовив : дякую. Я пробачаю. Все стало відносно добре, але мене хвилювало, звідки в мене та сила. Щось мені підказувало що це все не просто так і я не помилився.

– Брате закінчуй. Дай і мені поговорити.

– А ось один з братів двійнят. Вони на три роки молодші за мене. І так він також, в масці. Моєму братику не терпиться поспілкуватися з нашими дорогими читачами?

– А ти як думаєш Кайсі?

– Питання зняті брате, уступаю місце.

– Ти куди?

– А?

– Можеш сісти і послухати.

– Добре, хоч я історію і знаю, але залюбки ще раз послухаю.

– Я радий, що тобі буде цікаво, твоя історія теж була дуже … – І тут він отримав стусана від мене.

– За що?

– За старшими підглядати не добре.

– Пробач!

– Інший теж все чув?

– Так.

– Точно , двійня не розлий вода.

– Так.

– Що ж , починай. Не змушуй довго чекати.

– Так брате. Добре.

Всім привіт, мене звати Ліо.

Моє прізвище Єнамур. Я зовні копія батька. В мене його карі очі і темні волоси. Я…

Я помітив, що йому важко.

– Ліо. Ти їх згадав?

– Так. Мені боляче, а ти чому навіть не здригнувся при згадці про них?

– Я вже просто певно змирився. Хоча в душі мені складно. Вирує неймовірний біль.

– Я зрозумів.

– Ліо продовжуй.

– Добре.

Як ви вже знаєте цей молодий Кайсі Єнамур, мій старший брат, а я один з братів двійнят, нічого наш брат повинен приєднатися пізніше, і так ця історія почалася в той же ж день і рік, що в мого старшого брата. Нам не треба було так рано вставати як йому, так як наші садочки відчиняються пізніше. І так, як і старший. Я просто ненавидів звук будильника, який мене будив і порушив мій мирний сон. Він продзвенів і я кину в нього подушку, а потім почув голос батька, він мене став гукати:

– Ліо вставай! А то спізнишся в свій садочок, твій брат уже в садочку. Так я з братом ходив у різні садочки просто у нас з ним різні вподобання, відповідно до вподобань нас, батьки віддали в різні садочки. Мені нічого не залишалося робити як піти з мого ліжка, я спершу пішов у ванну і зробив все необхідне, а потім спустився на кухню до батьків, мама мені стала накладати сніданок в тарілку, а батько наливав воду в чашку по всій видимості, знову чай для мене робив, я до них підійшов по черзі, весь цей час я протирав сонно очі і позіхав.

– Ліо ти так не хочеш іти в дитячий садочок? – спитали вони разом.

– Я втомився, але іти потрібно, це для мого віку як для вас робота.

– Ти такий розумний і ти нас радуєш.

– Я весь у вас, теж, ваша заслуга.

Я сів їсти і поївши став підходити до дверей.

– Ліо дитина ти сам доберешся до садочку?

– Так я доберусь.

– А ! Добре, обережно сину, ми тебе любимо.

– І я вас і братів.

– Я знаю сину .- промовила моя мати.

– І я .- промовив батько.

– Я скоро прийду. Ну як скоро в мене сьогодні буде довгий день.

– Так син, ми знаємо, удачі.

– Дякую.

Я пішов з батьківського дому на зупинку куди під’їжджали автобуси. Коли я сів в автобус пішов сніг, для мене , будь-які опади це означає що щось буде і не обов’язково приємне. Ну нічого, так влаштоване життя. У садочок я прибув через годину.

– Діти сьогодні у нас день змагань. Спортивні змагання. Я сподіваюся що всі себе добре почувають?

– Так .

– От і добре, що ж перше завдання хто до біжить до тієї кеглі першим, отримає приз, три солодкі запашні мандаринки.

– Хочемо ! Хочемо !

– Тоді на: старт, увага, руш. Ми почали бігти, і тут я побачив те чого я не хотів бачити, якийсь хлопчик, а точніше не якийсь , я знаю його ім’я : Денис, штовхнув Машу, а вона впала, ніхто крім мене цього не помітив, я спинився і підійшов, вона трималася за коліно і плакала, коли я попросив прийняти руки від коліна, на її білих колготах проявився червоний колір. О ні! Маша! Я зараз!

– Я підійшов до вихователя.

– Ліо дитино, що трапилося? – Вихователь, а Маші поставили підніжку. І вона впала, забивши коліно.

– Хто поставив?

– Денис.

– Пробач, але він не міг поставити.

– Можете мені не вірити, але допоможіть їй.

– Добре Ліо. Звичайно, що я допоможу.

Я бачив як її понесли в медичний пункт. Я глянув на того Дениса. Ні каплі жалю, я не помітив. Треба його провчити, але ж як? Цього я поки, що не знав. Я вирішив не брати участь у змаганнях, я обдумував, як його провчити. Так нічого і не придумавши. Я поспішив в свою роздягальню. Тут же трапилося те, що я не зміг пояснити. Я глянув в дзеркало і просто отетерів. Я став павуком. Що ж тепер я знаю як йому помститися. В мене просто ж є підозра, що він до мене зайде. Я ж його здав, а він чудово усе чув. Що ж , уже скоро. Почекавши хвилин з десять, так як і думав я- він прийшов до мене. Він хотів розбити моє дзеркало, що висіло над умивальником, але в нього нічого не вийшло. На кран для відкриття води, виповз я. Як же він тоді верещав, а його обличчя , то треба було лише бачити. Він вибіг. Я ще ніколи не бачив що б хтось так біг. Потім, я не захотів бути більше павуком. І я перетворився назад , в людину. Що це таке було? Невже ж в мене є якась сила. Я хочу розповісти про це братам. Так я зрозумів, що я особливий. Не такий як багато хто. Я не знаю чи я був радий чи ні, але, що трапилося, то трапилося.

– Брат , зворушлива історія, я аж просльозився.

– Хіо. Ти прийшов уже?

– Так.

– Братики мої!

– Хіо ти мабуть те ж хочеш розповісти свою історію?

– Так, я ж для цього сюди і прибув.

– Чудово! Наш любий брат починай.

– Залюбки, Кайсі і Ліо. Залюбки.

– Да Хіо, ми ж дещо забули!

– Що саме?

– Ми ж не сказали назву міста.

– А. Це?

– Так.

– Та це ж не є проблемою.

– Я скажу. Ми з братами народились і живемо в місті Даорсвіті. По моєму, це найкраще місто в цілому світі. Ви поділяєте мою думку братики?

– Так, Хіо.

Свою силу я віднайшов в той же день, що і брати, як це було, зараз все в процесі я розповім. У мене зовнішність не така як у моїх братів, не блакитноокий і не білокосий як мій брат Кайсі. Також я не кароокий і темно косий як мій брат близнюк, моя зовнішність це поєднання зелених очей і темно- рудих кіс. Отже ви знаєте мою зовнішність, а це означає ,що час історії. То був той самий день, що і у моїх братів. Я прокинувся від звуку будильника, я прокинувся в окремій кімнаті. Хоч ми з братом діти однієї утроби за один раз, але ми жили в різних кімнатах. Мали ж на це повне право. Я підійшов до будильника і вимкнувши його, спустився на кухню. На столі мене чекав гарячий сніданок.

– Сину привіт.

– Привіт рідні мої.

– Твій брат , ще спить. Ми знаємо.

– Так, адже йому пізніше іти в свій садочок ніж мені.

– Так, сину. Сідай їж, а то ж охолоне.

– Так мамо, так.

Тут я і Кайсі помітили як він опустив голову. Певно йому було дуже важко і боляче.

– Хіо брате наш, що таке? Ти певно їх згадав?

– Так. Я їх згадав.

– Брат, часу назад не вернеш.

– Я знаю.

– Продовжуй далі свою розповідь.

– Добре.

– Я сів їсти. Поївши і попрощавшись я поспішив в садочок.

Там не було нічого особливого звичайний для мене день в садочку. « Веселощі» , так я це назвав почалися пізніше, я йшов вулицею до зупинки мені потрібно було сісти на автобус що відвіз мене до садочку, а тут я почув крики вони лунали не так далеко від мене крики відчаю, хтось потребував допомоги. Я пішов до джерела шуму, і побачив страшну картину, палала одна з небагатьох багатоповерхівок в нашому місті, я думав що таке не можливе. Прибули пожежники гасити цю пожежу, але не могли її потушити їх шланг не подавав води і не знаю як, але я побажав щоб щось це все загасило і тут, з під землі дійшов носій, струмінь води, але він спершу бив просто вгору а потім, я направив руку на будинок і тут я був занадто здивований, цей струмінь мене послухав, я допоміг, але мені потрібно тікати, поки мене ніхто не по бачив, так і зробив ,я зрозумів що я особливий. В мене є така сила, я про це дуже хотів поговорити з своїми братами Ліо і Кайсі і тому я поспішив, додому, отака у мене була історія. – я знизав плечами.

– Я думаю що читачі хотіли б знати чи ми дізналися таки ж про сили один одного. – промовив мій брат Кайсі.

– Ну тоді в такому разі, ми всі втрьох про це й поговоримо, промовив мій брат Кайсі.

– Отже, Після вечері Кайсі схопив мене за руку і брата Ліо і поволік в свою кімнату, ми з братом вже здогадалися нащо. Він штовхнув нас в свою кімнату, а потім зайшов сам і закрив двері на замок,

– А, а потім я на них глянув.

– Ага від твого погляду ми ж ледь не померли.

– Пробачте я не хотів.

– Нічого страшного то було дуже давно. Але ж ти і досі бачу це все пам’ятаєш. І ти теж. Я ж правий?

– Так, ти правий.

– О Боги. Так от, вони були явно в сенсі того про що я хотів спитати, я не став тягнути часу, я став говорити, мої молодші брати близнюки. Я думаю, що ви помітили навколо мене сяйво?

– Так

– А я помітив ваше.

– Справді?

– Вони були явно здивовані. Так, раніше такого не було ,не було цього сяйва, воно з’явилося саме сьогодні. У нас в усіх трьох.

– Брат ти не помилився і ми це знаємо.

– Я думаю ,розумію раз не маємо питань від інших людей, це бачать тільки такі як ми, люди з силою, а нашу силу і так можуть бачити, але лише тоді коли ми її використовуємо при них, на їх очах. А так то вони не дізнаються. Я до речі маю силу вогню, Хіо принеси мені підставку з свічкою.

– Добре ось.

– Я направив палець на свічку і вона запалала.

– Ого! Ого! Класно.

– А, тепер мені принесе хтось стакан з водою чи іншою рідиною?

– Добре, добре Хіо. – Кайсі приніс стакан з чорною рідиною. Що ж, то ?

– Квас, квас.

– Добре. – і тут я скерував руками і підняв квас.

– Браво! Браво!

– Ліо демонструй нам свою силу.

– Добре, на кого ви хочете щоб я перетворився?

– А на кролика можеш?

– Так, без питань. Я в мить став чарівним білим кроликом.

– Боже як же все це мило .

– Я знаю- я перетворився назад на хлопчика.

– Отже, так брати мої слухайте. Я не знаю що це все, це все чи ця інформація уся про наші сили чи ні, але ми будемо поступово все пізнавати, ми, я так розумію, від цього залежить наше життя, згідні зі мною?

– Та так брате.

– Виходу, в нас просто немає іншого вибору, нажаль.

– Так, так і є, що ж лекція, розмова, братські посиденьки і інше… Усе скінчено на сьогодні, доброї ночі, солодких снів. – Доброї ночі і тобі дорогий наш братику. – вони покинули мене, я залишився сам.

Що ж сьогоднішня розповідь закінчена, але це ще не кінець історії, завтра розповімо знову. Читачу бувай, читачу бувай.

День вбивства.

Що ж, привіт, ми повернулися, хоч це й непомітно, та я Кайсі Єнамур і мої брати близнюки засмучені. Я думаю що вже здогадалися в чому справа. Нам було важко, з болем у серці говорити про найрідніших нам людей, наших батьків. Ви цього не бачите та мої очі на мокрому зараз місці. В моїх братів певно також. Ми їх втратили. В той період втрати мені було вісім років, а їм по п’ять. Чому вони померли, а ми ні? Що ж зараз все дізнаєтеся.

– Кайсі , а можна я почну говорити?

– Починай Хіо мову.

– Дякую. Цей день він був десять років тому. Мені зараз п’ятнадцять, Ліо також, а Кайсі уже вісімнадцять. Цей день тридцять перше грудня. Він був останнім днем тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року. Хто ж знав, що на нас чекає такий гіркий подарунок під ялинку.

Наш брат положив руки на те місце де за темною маскою приховувалися очі.

– Брате, я продовжу. – промовив мій брат Ліо.

– Угу.

– В той день у нас мав бути виступ, але батькам не судилося його побачити. Зранку в той день ніщо не могло віщувати біди. Біда ж трапилася пізніше. В шостій годині ранку я прокинувся від звуку будильника. Я не став в нього цілити подушкою, бо знав нащо він мене розбудив.

– Угу. Розумів він. І того ж мене також розбудив.- почав сердитися мій брат Хіо.

– Тихо брат, він і мене ж не пошкодував.

– А ну спокій! Я ще не закінчив!

– Добре. Продовжуй.

– Так, от, я його просто вимкнув і пішов до кімнати мого дорого брата Хіо. Він ще спав. Я подумав, що це не порядок, так не годиться і знаючи його страх, я перетворився на щура. Я цього не хотів та не було в мене іншого вибору. Я почав видавати звуки, такі звуки, що видають щурі. І тут брат різко відкрив очі і певно, що уже рефлекторно, пустив у мене струю води. Брат, ти чого це? Це ж я!

– Ліо! Дурна твоя голово. Я тебе вб’ю. Ти ж знаєш як я ненавиджу цих створінь.

– Знаю.

– Що? То це було навмисно?

– Так.

– Але ж нащо?

– У садочку же ж виступ. Чи ти забув?

– Так. Забув.

– А свою роль, свої слова… Ти не забув?

– Ні.

– А тоді?

– Добре, добре я встаю. Кайсі ти теж встиг розбудити уже?

– Ще ні. Я хотів разом з тобою. Чи ти проти?

– Залюбки.

– Добре.

– І вони пішли до мене. Але я чомусь був до них готовий.

– Ми зайшли до тебе. Ти хоч пам’ятаєш, що ти зробив?

– Авжеж- хоч цього і не видно, та на моєму обличчі ухмилка.

– І ми знаємо чому ж вона в тебе.

– Так, знаєте. Так, от. Вони зайшли до мене. Я саме розвернувся до них і запалив всі свічки , що були в моїй кімнаті. Вони аж до стіни притулилися. Я вас налякав?

– Та ми хотіли тебе лякати. А ти встав! Встав! Ти! Ти!

– То, що, дійсно налякав?

– А ти як думаєш? Коли ти заходиш в кімнату, а тут перед твоїм носом і на твоїх очах , просто так загоряться свічі. Невже ж тебе не візьме: не то страх, не то паніка?

– Ну не знаю, чи б мене це хвилювало. З моєю то силою.

– Зрозуміло.

– Далі настав великий день. Я сказав їм перед тим як іти з дому: хто не одягся і не мився, то саме час це зробити.

– Добре. Ти правий Кайсі. Без цього нам не обійтися. Так само треба уже б і поснідати.

– Ви праві. Без сніданку продуктивності не буде.

– Так отож. Наша братська трійка після всіх процедур спустилася на кухню. На кухні нас чекали наші батьки.

– Кайсі, Хіо, Ліо. Дітки наші. Ви так рано встали. Ми знаємо, що це не легко, але ці виступи для вас дуже важливі.

– Так.

– Мама стала насипати нам в тарілки сніданок, а потім поставила його на стіл. Омлет, гречка, сосиска, сік персиковий і сирники зі сметаною. Один з улюблених мною і молодшими братами сніданків. Мамині ж фірмові сирники наша улюблена страва була. Шкода, що в той день ми востаннє це все скуштували.

– Діти, а ви знаєте, що сьогодні останній день тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року?- поцікавилася наша мама.

– Так.

– А ви не забули, що це означає?- поцікавився тато.

– Ялинка! Подарунки! Святковий стіл! І просто щастя.

– Так, ви праві. Я і мама поїдемо по це все.

– Свято повинно святкуватися відповідно.

– Так наші батьки, ми вас розуміємо.

– Не хвилюйтеся, ми обов’язково до вас прийдемо і за пишемо всі ваші виступи. Ми ж знаємо як ви любите тоді опісля переглядати свої виступи в записі.

Ми налетіли на них і їх міцно, міцно обійняли. Ми їх дуже любили, та , що там любили, любимо і будемо любити віки вічні.

– Що ж дітки наші , удачі.

– Дякуємо. І вам, лише низьких цін і високої якості товарів.

– О, наші рідні. Ми не надовго.

– Так, ми це знаємо.

Вони поїхали. Хто ж знав, що ми їх бачимо востаннє.

– Кайсі говори.

– Добре, говорю. Отже, далі я закрив двері на ключ. Так, у нас був не один ключ від дверей. Це була не рідкість,тому дивуватися нічому. Після цього ми послідували до автобусної зупинки. Ліо, Хіо. Мої любі брати.

– Що таке брате? Щось не так? Щось забув?

– Удачі вам.

– Дякуємо, і тобі також удачі. Ми віримо, що все буде добре.

– І я напевно теж вірю.

– Напевно?

– Так.

– Чому саме так брате наш?

– Я не знаю. В мене просто дивне відчуття.

– Може це через те, що сьогодні новий рік?

– Можливо. Я розпрощався з братами і по слідував по своєму маршруту. Через деякий час я вийшов з автобуса і по слідував в свою школу. Моє занепокоєння почало наростати.

– Ей Кайсі!

– А? Друзі?

– Що з тобою? Тобі зле?

– Ні. А чому ви запитуєте?

– Ти сидиш на підлозі. Обнімаєш свої коліна руками. Тому ми занепокоєні.

– А, ні. Все добре.

– Добре, повіримо тобі на слово. Але, раптом, що. Ти ж знаєш, де чекати допомоги. Ми всі сили свої кинемо щоб лише допомогти тобі.

– Дякую друзі. Дякую вам.

– Кайсі, а ми тобі.

– Я їм посміхнувся у слід, та все одно ця посмішка не була тривала. Потім ми репетирували , та я знову був сам не свій. Потім ми вже мали виступати. Я повинен був іти, та тут мене щось примусило ввімкнути старий, чорно – білий телевізор. Я побачив те, чого б я і мої очі точно не хотіли бачити. Мої батьки, лежали мертві. Наша машина, від неї одні уламки. Я відчув, що по моєму обличчю течуть беззвучно сльози. Потім я втратив свою свідомість. Через деякий час я розплющив очі. Я відразу зайшовся в приступі кашлем. Як же тут не закашлятися, коли перед твоїм носом майорить вата зі спиртом.

– Кайсі, дитино. Все добре?

– Так. А можна мені зателефонувати своїм братам?

– Можна. І так, ти не виступаєш. Ліпше дитя по бережи своє здоров’я. Добре?

– Добре. Дякую.

Вчитель пішов і я зателефонував Ліо.

– Я продовжу?

– Добре Ліо. Добре.

– Так от, у мене ще була репетиція як тут мене дещо відволікло. Навіки відволікло.

– Ліо Єнамур! Підійди до телефону.

– Добре! Іду!

Я підійшов до телефону.

– Ліо.

– Кайсі? Я здивований.

– Брат, трапилася біда.

– А?

– Кидай усе, і їдь в мою школу.

– А до дому?

– В нас більше немає нашого дому.

– Що? Я тебе не розумію Кайсі.

– Ліо. Часу не має. Я тобі все поясню, але в школі.

– Добре. Хіо знає?

– Ні. Я йому зараз все розповім.

– Добре.- я вимкнув телефон.

Господи! Мій же! Що там уже трапилося? Я боюся.

– Тим часом я зателефонував Хіо.

– Кайсі, а можна мені говорити?

– Можна.

– Так от, як ви вже всі зрозуміли у мене також як і в Ліо була репетиція. Я дуже хотів виступати. Я обожнював співати і грати в різних сценах. Але в той день я так і не виступив. Коли мала пройти остання, репетиційна сцена, а потім уже і наш виступ перед глядачами. Я раптом почув.

– – Хіо Єнамур! Дитино! Пі дійди! Тебе до телефону.

–

– – А? А хто?

–

– – Твій брат Кайсі тебе просить.

–

– В мене відразу тривога на серці. Мені стало якось не по собі. Я підійшов до телефону.

– Ало. Кайсі?

–

– Так Хіо я.

–

– Брат, що трапилося?

–

– Хіо, довго пояснювати. Кидай усе і їдь до мене в мою школу.

– А до дому?

– Не має в нас більше нашого дому.

– Як це?

– Приїдь до мене і я все вам скажу.

– Тобто Ліо вже в сенсі того, що оце робиться?

– Так, Хіо, він вже в дорозі.

– Добре і я скоро прибуду.

– Я побачив як Кайсі тримається за серце.

– Кайсі, що трапилося?

– Хіо ти просто не уявляєш як у мене тоді боліло серце. В вісім років і так боліло, що я думав, що і помру.

– А зараз?

– А зараз від згадки знову розболілося.

– Таблеток?

– Можна.

– Ліо принеси будь ласка таблеток від серця.

– Добре, я миттю.

– Скоро мій брат приніс таблеток і води і я дав їх Кайсі.

Легше?

– Набагато.

– Добре. Я продовжу чи ти ?

– Я!

– Угу.

– Я кинув слухавку. Я чекав своїх братів. До пізнього ж вечора. Нарешті вони прибули. Вони побачили мене і спитали:

– Кайсі, що таке? Ти сам не свій брат.

– У мене для нас трьох погані новини.

– Що вже таке?

–

– Батьки. Наших батьків убили.

–

– Ні!!!

– Хіо впав на коліна і заридав, а Ліо пішов в мої обійми. Я його обійняв. Я ж також не стримував своїх сліз.

– Кайсі, а чому це все так?

– В мене є підозри, що це все через наші сили. На нас відкрите полювання.

– Ха! І, що нам тепер робити?

– Не хотів я цього, та нам доведеться піти в один з дитячих будинків. Там нас точно ніхто не зачепить. Добре?

– Вибору не має. Тому ж ми згідні з тобою.

– Час уже близився до ночі і ми постукали в один з дитячих будинків. Нас впізнали на наше здивування. Потім нам пояснили, що ми просто дуже схожі на ту жінку і того чоловіка яких недавно убили. Вони нас приютили. Що ж це для нас тимчасовий дім. Ми зайшли в середину.

– Кайсі і як довго ми тут житимемо?

– Це тимчасово. Я вам обіцяю.

– Добре Кайсі, добре.