24 Листопада, 2021

Писати про своє, або Локальні тексти

Від Пекур Катерина

«Локальні тексти» – назва, можливо, не дуже точна, проте пропоную сьогодні поговорити саме про них. Про художні твори, дія яких відбувається у реальних локаціях нашої країни. Історії про місця, які ми дуже добре знаємо. У яких ми народилися, жили або й досі живемо. Які можливо упізнати чи й навідати, узявши квиток на потяг, електричку, чи автобус, а потім на ще один – бо звісно, не так-то просто доїхати до міста чи містечка, звідки ви родом, особливо, якщо рушати НЕ з Києва!

Останнім часом, на велику мою радість, інтерес до локальних текстів росте. Все більше авторів починають їх писати. На деяких літературних конкурсах (приміром, конкурсі фентезі від «Аль Мор») почали з’являтися вимоги звертатися до реальних локацій в реальних містах України. Недавно започаткований збір коштів на нове видання «Тиктор медіа», яке буде присвячене локальній ідентичності, локальній культурі і внутрішньому туризму (https://biggggidea.com/project/tiktor-media-nove-vidannya-pro-kulturu-i-vnutrishnij-turizm/)

Ці новини неймовірно втішають! Та, попри це, обшир робіт, які нам усім треба подужати, лишається дуже, дуже великим. Нам потрібний цілий вал локальних текстів. Певна, що без цього неможливий розвиток і нашої країни в цілому, і її літератури зокрема.

Нам потрібні тексти про обласні і районні центри, про села, смт й містечка. Не вигадані, а названі своїми іменами. Такі, де сюжет розвивається серед реальних топонімів і місцевих особливостей. Серед справжніх мікрорайонів, кафе, вулиць, заводів і шкіл, ага. Навіть якщо це якісь узагальнені містечка, вони мають бути про щось, що вам близько, про вашу конкретну батьківщину, з її унікальними особливостями і топографією.

Попри велику роботу у цьому напрямку (деякі приклади я навела вище), лишаються дві дражливі проблеми, пов’язані з локальними текстами.

Перша: у нас настільки мало подібних текстів, що, приміром, на анонімних літературних конкурсах локальність є майже гарантованим деанонімізатором. Ну бо всі ж знають, що авторка Лариса Вернидубченко (я її зараз вигадала) родом з Драбова! Тож будь-який текст, який ґрунтовно, живо, зі знанням розповідатиме про Драбів, ймовірно, належить Вернидубченко. Спробуйте заховатися в такій ситуації!

Звісно, локальні тексти є, і багато авторів прямо зараз їх пишуть (дякуємо колегам, які це стимулюють і підтримують). Але ці тексти  все ще реально поодинокі та/або стосуються більш-менш розпіарених місцин, переважно жменьки мегаполісів і Карпат. Більшість же географії України досі ніяк в нашій літературі (а, відповідно, і в свідомості) ще не представлена. Причому вона ніколи у літературі та свідомості й не була в минулому. Навіть якщо й була колись згадка у класиків, життя-то сильно змінилося.

Друга проблема: досить нерідко і автор, і читачі хочуть якось замаскувати ту локальність. Чітко артикульована і позначена локальність нерідко викликає тривожність і у автора, і у локального читача, мешканця умовного Драбова. Їм ніяково. Автор міркує: давайте я краще розповім свою історію так, ніби вона сталася в Америці чи у Франції. Або на Місяці. Ну це ж цікавіше, правда? (спойлер: ні, давно нецікаво) Або, на крайняк, в Києві, хоча навіть за Київ багатьом й досі тривожно. Але там хоча б можна сховатися у натовпі авторів і текстів. Та все ж краще відправити героїв кудись подалі від такої встидної, нудної, бентежної батьківщини. Бо, не дай бог, хто погляне на неї і… а що і?.. Зурочить? Нападе? Забере? Почне сміятися (а це, по суті, нападе)?

Читачі, буває, теж висувають подібні прохання. Все класно, кажуть вони, але от би стерти будь-які згадки про Драбів (бо ж зурочатьнападутьпочнутьсміятися!) Це ж смішно, соромно, нудно, сміховинно… Яка фантастика у моєму місті? Напишіть нам те саме, але десь на Дикому Заході! Чи най все буде в Дуже Умовному Райцентрі. Тільки не дивіться на Драбів! Не згадуйте! Йому все це не пасує, там нудно, жахливо, там не може нічого бути! (внутрішній плач, тривожність, витіснення) Стерти цю пляму з карти, забути! (тривожність, тривожність, ага). Яка про Драбів може бути проза високої полиці, яке фентезі, які космодроми? А про відому на весь світ Драбівську кіностудію й говорити нічого!

Я стикалася з обома проблемами, бо нерідко пишу про свою малу батьківщину, Черкаси, і мені вартує зусиль маскуватися на літературних конкурсах. Я постійно молюся, щоб з’явилися ще черкаські фантасти 😊 Є люди, які так само маскують Кропивницький чи Полтаву. Харків’янам і одеситам трошки легше, але мешканцям райцентрів взагалі хоч ховайся! Містечок багато, фантастів набагато менше, і всі на обліку у колег 🙂 Я теж чую відгуки, що от, у вас такий цікавий сюжет, але якби ж то затерти будь-які згадки про конкретне місто! Бо ж це жах, як можна писати про нього!

Мені сумно бачити такі відгуки.

Ми досі (за поки що рідкісними виключеннями) не наважуємося мріяти про будь-що поза Києвом, ну, на крайняк, Львовом чи Одесою. На дуже запасний крайняк – Харковом.  Ніби ми вирішили жити на одному квадратному сантиметрі трикімнатної квартири.

Ми не наважуємося оживляти власну землю.

А вона лежить така – від краю до краю – і чекає. З усіма своїми містами, містечками, заводами, вулицями, спальними районами, вареничними, конторами, парками, дивними пам’ятниками, хащами, заброшками, байками, чутками і, звісно, з усім шаром свого минулого. Й з усіма варіантами майбутнього.

Камон, але забувати про це все – дуже, дуже паршивий підхід до справи. Я (як і багато інших людей, про роботу яких я згадувала вище) не перестану наполягати, що це треба долати. От просто ставати перед дзеркалом і казати вголос: «Я родом з Драбова, Южноукраїнська чи Краснопілля – і мені є що розповісти про нього». А тоді сідати і писати, приміром, фантастику, яка відбувається між вашою школою, вашою райрадою і пєльменною на розі Шевченка і Різдвяної. Це не тільки НЕ боляче, й не тільки НЕ нудно, але й дуже цікаво.

Бо тільки так у вашого рідного містечка з’явиться якійсь шар сенсів, крім пєльменної з закопченими ще при брєжневі фіранками. Ваша задача – ці сенси виокремити і описати. Згребти усе пласке і вихолощене. Всю неправду, яка, втім, теж стала частиною міста. Видлубати цікавинки з місцевої історії, з міських легенд, з мрій, з таємниць – і оживити. Зібрати все, що ви знаєте про ці місця, навіть вашу нудьгу – і таки вигребти з неї у пригоди, або горор, або фентезі, або у цікаві бачення майбутнього, або у будь-що інше. А всі прочитають і (через захоплення вашим сюжетом!) запам’ятають, що в Южноукраїнську є АЕС, що ваше рідне смт мало колись Магдебурське право, що у вашій школі є привиди і що у вашому нині забутому облцентрі, можливо, через сто років буде орбітальний ліфт. І на мапі того, як люди уявляють свою країну, ставатиме все менше білих плям.

Бо чують тільки того, хто говорить.

Тож давайте говорити про своє, писати і оживляти свою землю.

5