Заголовок

Нежить пам’ятала часи, коли чоловіки обвішували подарунками Перунів дуб, що біля самого берега, як йшли за князем на війну. Лилась кров полонених чужинців під його коріння, коли воїни поверталися. Від кінця лютневих морозів і до Купалиної ночі, поки Земля прокидається і готується народжувати – то був її час. Для неї дівчата розвішували по вербах відрізи білого полотна, їй молилися, як пускали на Горинь берізку. Така була віра у людей:  все навколо має душу, все живе. І Ліс, і Ріка, і Земля, і, навіть небіжчики – вони теж живуть, тільки по іншому… Одного дня до берега пристали княжі човни. Не за даниною, ні. Вони привезли дивних волхвів, виряджених у ризи із золотим шиттям. Були там і воїни. Містянам оголосили, що кожен, хто не прийде на хрещення, стане особистим  ворогом князя. Людей швидко зібрали, і нові волхви освятили Горинь. До Перунового дуба прибили позолочений дерев’яний хрест, а посеред містечка розпочалось зведення будинку для Бога. Люди чудувались князевим забаганкам, на перших порах навіть кепкували тихцем: «Навіщо було святити  ріку? Вона ж і так свята. А будинок для Бога? Що ж то за дивина? Він там має за піччю жити, як домовик?»

Вже кількасот років нежить не піднімалась на поверхню – Горинь сильно обміліла. Та й сама вона здичавіла, здрібніла: була берегинею, із тілом сплетеним із трав і місячного світла і сміхом з плескоту хвиль, а стала лиш кволою тінню: холодною і німою, як риб’яча думка.  Рештки людської пам’яті про дух ріки лишились в місцевих обрядах, та ще мамки діток лякають: «Не запливай на глибоке, бо Нявка забере!»

Полісся, берег ріки Горинь, 17 жотня 2022р., ранок, 08г. 15хв.

Чагарники і високий берег, верболіз, туман в кронах дерев на схилах. Володька присів навпочіпки біля рогачика з вудилищем, щільніше вкутався у штормівку – поки закидав спінінг, вилетіло усе накопичене тепло. Пам’ять знічев’я пережовувала залишки сновидінь.

– Закуримо? У діда дві поцупив, в альтанці знайшов пачку. – Сашко простягнув товаришеві папіроску.

– Ох ти ж і фраєр, Саня. А як дід цигарки порахував, що брехати будеш?

– Скажу, що взяв відлякувати комарів.

– Нема комарів. Жовтень. Вогню?

Легені виштовхнули отруйну хмаринку, дим впав на воду, вдих – холодний укол в горло, закашлявся. Сплюнув гірку кришку тютюну.

– Краса. Тільки риби тут нема, чуєш, Саня. Треба  до мілини йти.

– Не псуй компот, Вовчик, рибу ти побачиш, я тобі гарантую.

Із заходу наблизився наростаючий шум. Над приятелями пролетіла ракета. Не надто високо, можна було роздивитись її крила, почути всі відтінки шипіння реактивного двигуна. Стало моторошно від такої близькості машини для вбивства, котра летить до вже наміченої цілі. Якби можна було б попередити тих людей, що загинуть від вибуху! Через скільки? П’ять хвилин? Десять? Міг би, каменем би її збив! Володимир провів ракету ненависним поглядом, підняв спінінг і почав змотувати волосінь. Олександр навіть голови не повернув.

– Знову той  сучого батька син стрельнув! Можна збирати вудки, тепер кльову однаково не буде.

– Не метушись, Володька. Ти рибу ловити прийшов, чи розлякувати? Он, дивись, у мене покльовка. Тихенько, що ти гухаєш, як бугай.

– Справді?

– Г-ги.  Я її тут привчив. Кожен раз, як та нечисть вистрілить, я о-он там, під очерет, жменю макухи кидав, і так два тижні поспіль. Так що зараз уся наша риба туди спливеться.

– І як його ще наші не збили? Він кожен день у одне і теж місце підлітає: ракету випустить, крутнеться – і назад.

– Не ризикують, мабуть. А раптом на територію до білорусів впаде?

– Тою ракетою знову когось покришить…

– І не кажи… Тихо. Клює.

Позаду заревіло. Під наростаючим гулом хлопчаки повалились на берег, закрили голови руками. Ревіння скотилось до низу, а потім – ніби гігантським молотом по Горині – А-а-а-гагх! – земля штовхнула у ноги, згори посипало водяним пилом.

Вовка підвівся, Сашко вже розплутував залишки снастей, хоч руки у нього і тряслись. Він розтягував перед очима клубок волосіні.

– С-с-а-н-я-а! О-облиш! Гачки по-о-обрізай, і хода звідси!

– Не кричи, ти що, контужений?

– Н-ні, вже нормально, на ножа, пообрізай.

– Треба було вуха долонями затулити і рот відкрити, легше було б.

– Рота я відкрив, ледве не втопило. Що то було?

– Мабуть наші щось підбили, валимо звідси.

– Добре, якби того урода, що ракетами палив. Саня, ти спінінга не бачив?

– Там, під берегом.

Володька схилився за спінінгом. З-під каламуті води просто лицем до лиця проступило демонічне бугристе рило.

– Саня! Тут сом! Голова як відро! Давай витягнемо, поки не очухався!

Хлопчаки заходилися біля оглушеного монстра. Ледве перевернули на мілководді. Нарешті здогадались запхати руки під зябра і діло пішло на лад. Як чорти, що тягнуть душу грішника до пекла, так і хлопці чорні від мулу з голови до п’ят, тільки очі блищали, волочили сома під берег і аж пищали від захвату.

– Угу-у! Як теля!

– Як бик! Я ж тобі казав, що рибу ти побачиш!