Заголовок

1

“Сором хилитися, долі коритися! Час твій прийде, з долею битися. Сон пропаде…”

Кам’яна підлога розгойдувалася під ногами, мерехтіла наче озерне плесо в місячну ніч, потім заструменіла диким потоком і перетворилася на гірську річку. В бурхливій воді, на повен зріст, стояв ведмідь. Велет заревів і підняв догори лапи, потім вискочив на поверхню води і побіг, наче по льоду до чоловіка. Людина злякано відсахнулася і ведмідь зупинився. Перед велетом з’явилася ополонка, він занурив туди лапу і витягнув з води рибину. Чоловік хотів її взяти, але ведмідь розчинився в повітрі, а на його місці стояв чаклун і вістрям Білого Кігтя він вказував на іншого…

* * *

Бравлін зупинив коня біля підніжжя Сплячого Велета. Місце стоянки вже давно заросло молодими деревцями та кущами, а у високій траві подекуди виднілися невеликі чорні прогалини – залишки святкових вогнищ після обряду посвяти Милодара. Часу минуло багато, але матінка-природа ще не встигла затягнути рубці на своєму тілі.

Бравлін спішився і наказав розбити табір. Намісник хотів встигнути до приїзду Радомира і Уласа. Княжич вперше, після десяти років перебування на чужині, прибув в свої володіння, до Кіладії. Причина сумна, але по-іншому й бути не могло – рано чи пізно, а князь Милодар мав вирушити в Долину Тіней, на суд до Карни – най змилується вона над духом його і дарує переродження в світ людей. І цей час був дуже близьким…

Ясно світило полуденне сонце, але нізвідки почав накрапати мілкий дощик. Бравлін подивився на небо – ні хмари, ні хмаринки – ледь сіріло щось в вишині. Він би й уваги на ті краплинки не звернув в будь який інший день, але не сьогодні. Намісник швидко глянув на Вольха – той зосереджено дивився вгору і щось шепотів – хмари напевно розганяв. Та де ж він їх знайде в чистому небі!

Бравлін чвиркнув крізь зуби і, схрестивши руки на грудях, вирішив не втручатися в облаштування табору, а дочекатися прибуття Радомира та Уласа. Промайнула думка пожартувати над чаклуном, але молодому волхву тільки кепкування й бракувало в цьому поході. Он, навіть невидимі хмари розганяє, щоб все пройшло якнайкраще. Намісник посміхнувся і повів плечима, наче скидав з себе тягар – вже зовсім скоро всі турботи про Барлогу перейдуть іншому. Звісно, що Бравлін буде допомагати йому, ділитися знаннями та досвідом – як не як, а останні три роки він був намісником у Ведмежій долині. З тих самих пір як Милодар, його князь і його свояк, був важко поранений після полювання на вепра у Зозулячому лісі. Цілителі вилікували рани від кабанячих ікол, зростили зламану ногу, але не змогли врятувати правицю і ясність розуму мисливця. Після розмови з своїм вчителем Вольх пояснив, що дух правителя інколи повертається в тіло, але залишитись надовго не в змозі. Ніби у мотузки, що з’єднує тіло і свідомість, обриваються по одній нитці, і чим далі – тим менше їх лишається і тим слабішим стає зв’язок. Тому і був повернутий заручник мирного договору між Кіладою і Алідонською імперією – княжич Радомир.

Бравлін глибоко зітхнув – залишилось тільки отримати благословення Печерного Самітника. Намісник подивився на скелясту сіру гору і білу стежку-змію, яка звивалася між кривими низькорослими деревцями по її крутому схилу, і ховала голову в туманній шапці – десь там і знаходилася печера. Всі правителі повинні були пройти обряд посвячення, а за традицією саме Вістан – волхв Ведмежої долини, чаклун Кіладії – мав принести жертву і окропити кров’ю майбутнього правителя.

Першим прибув Улас – міцний, широкоплечий, білозубий – ну справжній кіладієць! От тільки… Бравлін змусив себе не згадувати про Уласового батька, а от його матір, красуню Власту, він інколи бачив у снах. Та про ті сни краще нікому не відати, особливо Ладі.

– Чого зажурився, дядьку? – весело вишкірився Улас. – Привіз я княжича. Зараз двері карети відчиняться і викотиться твій колобок.

– Ану прикрий рота, шибеник! – процідив крізь зуби Бравлін, але стримати криву посмішку не зміг. – Ти ж про княжича говориш, хоч би повагу мав!

Улас підійшов ближче до Бравліна і майже на вухо тихенько сказав:

– Але ж не князя, а ти вчив мене говорити правду…

– Мені говори правду, – швидко перебив молодика намісник, – але тільки мені!

– Я краще мовчати буду, – відрізав Улас і скопіював позу Бравліна.

Намісник пригладив вуса і рушив назустріч Радомиру.

* * *

Княжич важко дихав, ніби на ньому поле орали, повсякчас витирав мокре чоло мереживною хусточкою, лаявся, як бувалий вояка, аж слина з рота летіла, і вередував, наче мала дитина, коли Бравлін наказав перевдягтися в прості полотняні штани і сорочку, підперезатися мотузкою і залишити всю зброю в таборі.

– Чи ти традицій наших не пам’ятаєш, племіннику? – тихо запитав намісник

– Що це традиція така? Навіщо дертися вгору до смердючої печери, щоб в тебе тицьнули пальцем і дозволили бути князем? Це можна було у палаці зробити чи недостатньо того, що в моїх жилах кров Милодарова тече?

– Потрібне благословення Ведмежого чаклуна.

– Благословить, куди він дінеться. Гей, ти! – Радомир сів на стілець і помахом руки наказав Уласу одягнути йому чоботи.

Бравлін швидко розвернув молодика і виштовхнув того з шатра.

– В тебе слуг мало, Радомире? – гнівно запитав він.

– Най байстрюк знає своє місце!

Намісник стиснув кулаки, але змовчав. Зате прошипів з-за спини Радомира посланець імператора Алідонії темнолиций Ізвар:

– Уласу наказано повернутися до столиці.

– Він не раб, а вільна людина!- прохрипів Бравлін.

– Він син свого батька, – чорні очі втупилися в намісника. – Чи у вас батьківське слово нічого не варте?

Бравлін пам’ятав тонку шию Ізвара в своїй правиці. Тільки добра воля Милодара врятувало імперця від смерті. І ось тепер він сичить, наче та змія та плюється жовчу від ненависті.

– Твій батько також проходив посвячення, – Бравлін ігнорував Ізвара і звертався виключно до Радомира, – така традиція. Не пройдеш – кіладійці не визнають тебе за князя, бо вустами Ведмежого чаклуна боги з нами говорять.

– Мені в смердів дозволу питати? Чи вірити в святість божевільного самітника? – пухкі щоки Радомира почервоніли та затремтіли від обурення.

Бравлін не зміг знайти слів. Він стояв і дивився на княжича, плоть від плоті кіладійця, сина войовничого Милодара і милостивої Божени, і не міг повірити своїм очам. Як добре, що ні мати, ні батько не побачать яким він став..

– Тобі вирішувати, княжичу… – насупився Бравлін і вийшов з шатра.

– Ми не будемо змінювати звичай, – прошипів Ізвар у спину наміснику, – чекайте на нас…