Заголовок

На сьогодні у Синуса Косинуса була запланована смертна кара. Так, саме смертна кара, і навіть більш того – власна смертна кара, яка повинна була відбутися рівно через хвилину. Через це він з ранку трохи нервував. Хоча насправді він хвилювався не через невідворотній акт примусового позбавлення його життя, який ось-ось повинен був трапитись, а через одну важливу справу, яка залишилась незавершеною за стінами в’язниці, і яку він, очевидно, вже не зможе завершити в майбутньому. Ця справа стосувалась його багаторічної суперечки із особистим психіатром, якого Синус вважав цілковитим дурнем, хоча й змушений був користуватися його послугами багато років. І тепер, через якесь цілковите непорозуміння, втілене у форму  безглуздого рішення суду, яким Синуса Косинуса було засуджено до електричного стільця, він так і не встиг пред’явити тому дурню-психіатру свій останній «залізний» аргумент. Саме через цю неприємну обставину і чиюсь цілковиту дурість він і йшов зараз по коридору до кімнати з електричним стільцем похмурим та невдоволеним.

Нарешті коридор скінчився і Синус Косинус опинився перед самотніми білими дверима. Охоронець, який йшов позаду нього, ліниво скомандував:

–                     Засуджений, стояти. Обличчям до стіни!

Синус зробив так, як йому наказали. Охоронець, у якого ця хвилина була також останньою, тільки не у житті, а на зміні, жваво підійшов до дверей і гучно в них постукав.

– Приймай. Скоріше!

На стук охоронця двері відчинились і Синус краєм ока побачив в них свого ката. І хоча йому було наказано дивитись саме у стіну, а не вздовж неї, він не зміг утриматись, щоб не подивитись на того, кому дісталась честь відправити його на той світ. Тих, хто зустрів його на цьому світі, він бачив на відеозаписі свого народження, який йому залишили у спадок батьки разом із дивними ім’ям та прізвищем. То були дві товсті тітки, які гучно і неприродно посміхались, вдаючи, що вони надзвичайно цьому раді. На відміну від тіток з пологового будинку, кат був мовчазним та невеселим. Більш того, Синусу здалося, що той, не соромлячись ані охоронця, ані самого Синуса, від нудьги навіть зітхнув. Мабуть, робота в нього була не дуже захоплююча.

–                     Заводь, – відчужено промовив кат, звертаючись, напевно, до охоронця, хоча того вже й слід простиг.

Проте, на ката цей факт не справив жодного враження. Виконуючи свій же наказ, він схопив величезною лапою Синуса за руку і сам завів його у кімнату, де по центру стояв справжній електричний стілець. Раніше Синус бачив такий лише по телевізору. У реальному житті стілець виглядав зовсім інакше і був скоріше схожий на обладнання стоматолога, ніж на знаряддя вбивства.

Зітхнувши ще раз від нудьги, кат знов без жодної емоції наказав:

–         Сідай.

Кат був на вигляд здоровенним амбалом, схожим на кіношного фермера з фільмів про дикий захід. Під стать ферму на ньому були сині потерті джинси та сіра картата сорочка розміру XXL. Йому б десь у Техасі бика заламувати за роги, а він тут рубильник вмикав-вимикав. Тому, напевно, й нудьгував. Не вистачало йому, мабуть, на цій роботі достатнього фізичного навантаження та адреналіну. Шкода, що часи фермерів та дикого заходу давно минули.

Пожалівши бідолаху ката, Синус сів  на електричний стілець, як і було йому наказано. Стілець був зручним й імовірно новим, оскільки від нього приємно пхало натуральною шкірою. Синус вирішив перевірити цей свій здогад.

–                     Скажіть, шановний, цей стілець, випадково, не новий?

–                     Новий, – підтвердив здогад Синуса кат. – Учора лише поставили. Той, що був до нього,  згорів.

–                     Це треба ж! – здивувався Синус. – А чого той згорів? Занадто старий був?

–                     Та ні, не старий. Рік тому поставили, – пояснив кат, натискаючи якісь кнопки на пульті управління. – Мабуть, не витримав навантаження. Зараз просто справжній бум на смертну кару. До вас в мене було вже п’ятеро клієнтів і після вас ще двадцять записані. Навіть нема часу, коли і пообідати. Роботи все більше і більше, а обсяги споживання за це ніхто підіймати так і не думає.

–                     Це не справедливо, – знову пожалів ката Синус. – Той хто багато працює, повинен і більше споживати. Ви у  профспілку з цього питання звертались?

–                     Ні, не звертався, – зізнався кат. – Через цей клятий стілець ніяк не встигаю.

–                     Це ж треба! – чомусь зрадів Синус. – Через нього і я не встиг закінчити одну важливу справу.

–                     Дуже важливу? – поцікавився кат, подивившись на Синуса.

–                     Так! Надзвичайно важливу! – повідомив той.

–                     Мені вас шкода, – пожалів Синуса кат. – Але допомогти нічим не можу.

–                     Чому ж не можете? – здивувався Синус і запропонував рішення: – От якби ви мене відпустили на годину-другу, то я б закінчив свою справу і потім би повернувся до вас. Чесне слово!

–                     Ви що, за ідіота мене вважаєте? – цілком серйозно запитав його кат.  – Я ж вам кажу, у мене останнім часом дуже щільний графік. Куди я вас потім втулю? В мене кожна хвилина розписана на місяць уперед. Або зараз, або ніколи.

–                     Ви майже як мій психіатр, – пошуткував Синус, але так швидко здаватись не збирався. – Той також завжди мене шантажує своєю зайнятістю, хоча пів дня б’є байдики через те, що хтось відмінив візит. Можливо і у вас будуть такі випадки протягом місяця. Мало в кого голова розболиться або зуб. Різні обставини трапляються. Ось тоді ви зателефонуєте мені і я миттю до вас примчуся. Я мешкаю тут неподалік, лише хвилину ходьби по коридору.

–                     Ну, не можу я, вибачте, – сердечно покаявся перед ним кат. – Навіть якщо я й втулю вас кудись у свій графік, все одно влетить мені за це від керівництва. Справа у тому, що за наступними дверима на ваш труп вже чекає ціла бригада могильників. Вони працюють не на ставці, а на відрядній оплаті. Нема трупа – то нема у них і доступу до нових товарів та послуг, тільки до старих. А кого цікавлять застарілі товари? Через це вони такий скандал влаштують, що мало не здасться, потім хоч сам на цей стілець сідай!

–                     Доречи, це гарна ідея! – зрадів Синус. – А якщо ви мене тут дійсно підміните? Обіцяю, коли я закінчу із своєю справою я допоможу вам написати гарну скаргу до профспілки. На цьому я добре розуміюсь. Писати різні скарги – це моє покликання. Я усюди їх пишу, майже кожного дня.

–                     Це, звичайно, цікава пропозиція, – замислився кат, який не дуже любив писати скарги, оскільки був неписьменний. Йому більше до вподоби було бешкетувати. – Але якщо помітять підміну, в мене будуть неприємності. Навіть догану можуть вліпити.

–                     То ж ми переодягнемося, щоб не помітили! – заспокоїв його Синус. – Ви надасте мені ваш одяг, а я вам свою смугасту форму. Вона безрозмірна, тому вам підійде. А ваша так точно не буде мені мала, бо таких як я у неї двоє влізуть.

–                     Ну, я не знаю, – майже погодився кат. Пропозиція зі скаргою йому дуже сподобалась.

–                     Давайте, швидше погоджуйтесь! – вирішив трошки поквапити його Синус. – А то мені вже час електричний струм скрізь себе пропускати.

–                     Ну добре, – нарешті погодився кат, трохи розхвилювавшись. – Тільки не затримуйтесь!

–                     Я в  мить! – зрадів Синус. – Одна нога тут, друга там!

Синус із катом швидко помінялись одягом. Потім кат зі знанням справи зручно сів на електричний стілець, приєднав до себе усі електроди і попросив Синуса ввімкнути рубильник.

–                     Тільки плавно! – зауважив на останок кат. – Там дуже ніжна ручка. Можна відірвати, якщо прикласти силу.

Синус зробив все так, як його і попросили. Коли рубильник опинився в положенні «ВКЛ», світло у кімнаті на секунду згасло і у темряві він спочатку почув якийсь тріск, а потім побачив над волоссям ката, що стало на дибки, спалах синього кольору, схожий на блискавку.

–                     Ой, – в голос сказав Синус, злякавшись спалаху. – Мабуть і цей стілець згорів. Думаю, треба скоріше звідси тікати.

2

Для зручності відвідувачів в’язниці стоянка таксі була розташована прямо навпроти її центрального входу. З іншої сторони стоянки всіма вогнями веселки життєрадісно світився величезний супермаркет.

Коли Синус без жодних пригод, скориставшись лише перепусткою чуткого ката та його одягом, що висів на ньому, немов на опудалі, вільною людиною вийшов на вулицю, в ту ж саму мить, із супермаркету вийшла приваблива молода жінка, на вигляд не старше тридцяти років, у синіх  брюках, короткому пальто, кольору рожевого павича, та чорних блискучих туфлях на підборах. На її голові красувалась стильна зачіска, а у руках – модна дамська сумочка, такого ж самого кольору, як і туфлі. Синус відразу її помітив, бо таких стильних реплікантів він ще зроду не бачив. Мабуть то був якийсь новий і дуже дорогий прототип.

Жінка-реплікант також попрямувала до стоянки, де був лише один єдиний вільний таксолітак.

Щоб дістатись таксі першим, Синус прискорив свій крок. Чекати на інший таксолітак у нього не було часу. Проте жінка-реплікант і собі поквапилась, через що вони майже одночасно сіли в салон, тільки через різні дверцята.

–                     Я перший! – не церемонячись, заявив репліканці Синус. – Виходь. Дочекаєшся іншого.

–                     Сам виходь! – теж без зайвих слів відповіла йому красуня.

Синус здивовано подивився на неї. Або нові репліканти стали більш розкутими, або перед ним була зовсім не реплікантка. Нарешті, після незручної паузи,  він насмілився спитати:

–         Вибачте, ви що, людина?

–                     А ти, напевно, ідіот, – своєрідним чином відповіла на його запитання жінка, але помітивши на обличчі Синуса здивування, вирішила уточнити: – Так, вона людина, хіба це не помітно?

Останнє уточнення красуні здивувало Синуса ще більш.

–                     А чого ви кажете про себе від третьої особи? – поцікавився він, уважно подивившись на дивну жінку.

–                     Тому, що я кажу не про себе, а про неї. Що тут не зрозумілого? – роздратовано відповіла та, здивувавшись не менше за Синуса, і навіщось засунула руку у сумочку.

Отримавши таку заумну відповідь, Синус розгубився та не відразу зрозумів, що робити далі. Дивна манера красуні складно відповідати на прості запитання його збентежила. Тож, витративши майже цілу хвилину на те, щоб зібратись з думками, він нарешті не зміг вигадати нічого більшого, ніж задати ще одне просте, але зрозуміле та однозначне запитання.

–                     Вибачте, а ким ви тоді їй доводитесь? – запитав він, не спускаючи очей з її руки та сумочки. Йому чомусь здалось, що там напевно повинен бути пістолет.

–                     Я кохаю її, – сумно відповіла красуня і, діставши із сумочки носовий платок, витерла ним з очей сльози.

–                     Зрозуміло, – сказав на це Синус, заспокоївшись та задовольнившись її відповіддю, і потім ще додав: – Я Синус. Синус Косинус. В минулому адвокат.

У відповідь жінка мовчки, але із цікавістю, на нього подивилась.

–                     Що? – знову розгубився Синус від цього погляду. – Що не так? Я дійсно Синус Косинус. Так мене назвали мої батьки. Вони були абсолютними неформалами та ще трохи придуркуватими. Насправді, я їх ніколи не бачив, бо після мого народження вони відразу улетіли колоністами на Марс.

–                     Ви дивний, – відповіла йому красуня, поглянувши на нього своїми смарагдовими очами. – Ви перший, хто не став з мене глузувати. Зазвичай, всі починають сміятись після того, як я кажу, що кохаю її. А ви не смієтесь.

–                     А що тут кумедного? – підтримав красуню Синус. – Вона така гарна, що я і сам би в неї закохався.

Тут Синус не збрехав, бо дійсно відчув якесь дивне тяжіння до красуні, а від погляду її зелених, немов два смарагда, очей, його серце почало битися так сильно, ніби він стояв на краю прірви. І в цю прірву він би із задоволенням зараз стрибнув.

–                     Її звати Поема, – представила сама себе красуня. – Поема Гурвіц. Вона сибарит. Її родина володіє половиною цього клятого міста. Тому у них, у всіх, вже двісті років незмінне прізвище Гурвіц, а не якесь інше, більш сучасне.

–         Гарне ім’я, – помітив на це Синус.

Красуня знову подивилась на нього з подивом.

–         Вам що не цікаво, хто вона? – запитала вона.

–                     Я почув хто вона, – відповів Синус. – Вона Поема! І мені цього досить.

–                     Ви дійсно дивний. Я навіть починаю вас до неї ревнувати, – розсміялась красуня. – Доречи куди вам? Ми з Поемою поспішаємо до Клініки психічного здоров’я «Манія».

–                     Це треба ж! – зрадів Синус. – Мені також необхідно в цю клініку. Вам, випадково, не до доктора Параноя.

–                     Ні, нам до доктора Дисоціація.

–                     Не чув про такого, але не думаю, що він краще за мого, – помітив на рахунок доктора Дисоціація Синус. – Всі вони там або божевільні, або повні телепні.

–                     Ми повністю з вами згодні, – погодилась із Синусом красуня і натиснувши кнопку автопілоту скомандувала: – У клініку «Манія».

3

До приймальні доктора Параноя Синус зайшов у чудовому гуморі. Такої цікавої компанії, як Поема Гурвіц та її коханий, в нього вже давно не було, мабуть, з того самого часу, коли адвокати стали нікому не потрібні і Синус був змушений зачини своє бюро назавжди. В ідеальному суспільстві споживачів, або скорочено ІСС, жодних юридичних спорів не існувало, так саме, як і злочинців. Нарешті, цивілізаційний розвиток людини досягнув свого апогею і вона із громадянина перетворилась у споживача, отримавши можливість мати все, чого потребувала. І в цьому стабільному стані вона була вже нездатна на будь-який протест проти ненормального соціального устрою, в тому числі у формі злочину або навіть звичайного обурення.

Саме останній факт і не давав Синусу Косинусу можливості спокійно жити. Він вважав, що таким чином, у ІСС, людина повністю втратила свою свободу. І хоча на перший погляд таке ствердження виглядало цілком безглуздим, оскільки жодний споживач у ІСС не був обмежений ані у свободі свого пересування, ані у свободі вибору того чи іншого товару чи послуги, Синус вважав інакше. Він був упевнений, що обмеження розумової діяльності людини лише напрямком споживання було нічим іншим, як обмеженням його волі та свободи думки.  В ІСС людину перетворили на свиню, яку зачинили у сараї та відгодовували до Різдва. Саме так більшість з людей тепер і виглядали: товсті, неповороткі, неохайні та зовсім дурні. Все через те, що інших інтересів у сучасної людини, крім того щоб їсти, пити, спати та розбещуватись, не було. Вона була довічно замкнена у світі свого споживання та щодня зростаючих матеріальних та фізичних потреб, немов у справжню тюремну камеру. І як досвідчений у минулому адвокат, Синус Косинус був цим глибоко схвильований. Його юридична душа, вирощена на ідеях софістів та стоїків, вимагала бути вільною.

Доктор Параноя вважав це нав’язливою ідеєю. Синус Косинус був із ним категорично не згодний і саме зараз він збирався довести йому свою правоту за допомогою останнього «залізного» аргументу.

На подив Синуса, у приймальні його психіатра сьогодні було безлюдно. Лише асистентка доктора, реплікантка Мія, довгонога сексуальна блондинка, одягнена у короткий білосніжний халат, самотньо сиділа за своїм столом, читаючи якусь книжку. Дивно, але останнім часом саме репліканти були більш схожі на людей, ніж самі люди. У них навіть звички та інтереси ставала все більш людськими, в той час, як у справжніх людей вони деградували у тваринні. Мія Синусу подобалась. Вона була завжди з ним чесною та відвертою.

–         Привіт, Мія! – весело привітався до неї Синус.

–                     Рада бачити вас, пане Косинус! – зраділа собі і асистентка, побачивши Синуса. – Не сподівалась знову вас зустріти.

–                     Чого це так? – здивувався Синус, але згадавши про електричний стілець, сам відповів на своє запитання. – А! Ви про рішення суду? Згодний, то цілковита дурість.

Мія у відповідь мило йому посміхнулась. Синусу завжди здавалось, що він їй також симпатичний. Хоча, які можуть бути почуття у реплікантів?

–                     «Доктор Божевілля» на місці? – жартома запитав він її. Синус завжди називав так свого психіатра тут, у клініці.

–                     Ні. Його нема, – відповіла асистентка, не перестаючи посміхатись.

–                     І де цей дурень? Мабуть знову поїхав на чергові курси підвищення рівня своєї дурості?

–                     Ні, – відповіла Мія і, переставши посміхатись, повідомила йому дивну новину: – На цей раз він остаточно нас покинув. Його більше нема.

–                     Як так нема? – засмутився Косинус, усвідомивши, що тепер вже ніколи не зможе пред’явити психіатру свій останній «залізний» аргумент. – Коли він встиг померти, негідник?

–                     Це трапилось минулого тижня, – відповіла асистентка. – Ви самі проломили йому голову неврологічним молоточком.