Заголовок
Перейти до контенту
ЛІТавиця
Творче об\’єднання
0 0,00 ₴
12 Червня, 2023Смарагдовий птах
Повернутися до конкурсу: Початок Шляху
На тій карті не було назв.
«Сліпа», – сказав Паоло, і Маджорі засумувала.
— Чого це ти похнюпилася, мала? Боїшся заблукати? Ні, не заблукаєш, Джорі-Маджорі, дивись сюди.
Джорі-Маджорі піднялася о сьомій, випила молока, розкидала з високого ґанку суху кукурудзу, аби кури теж поснідали. Заглянула у закуту — а там біло-руда льоха Параскева, ох і товстелезна! Вийшла на леваду: там коза Зенаба, очі в неї молочно-блакитні, а зіниці повздовж. Страшно, коли вона отак на тебе дивиться, авжеж! Тепер всі важливі справи зроблено, можна посидіти на ослінчику у вітальні, у дверей до кімнати Паоло. Двоюрідний брат він Маджорі, а кличе її «Джорі», і в книжках у нього багато дивовижних малюнків. Паоло зазвичай вкрай зайнятий, але пояснює – що це, мовляв, «первісні народи» (в носі у народу паличка стирчить, у чорних кучерях кольорове намисто й перо), а оце «аксолотль» (чи то риба, чи то жаба, усміхнена на вид), ну й таке: «Коралі Середземного моря», «Фауна Східного підводного хребта», «діатомеї»…
— Дивись-но. Це місто Ґарб.
— Як ти знаєш?
— Так ось же звичайна карта, поглянь-но!
І вірно. Над столом Паоло — така сама різнокольорова карта, тільки з написами. Ох! Як добре, що є ця карта, не сліпа, зряча, значить.
Якщо знаєш, де Ґарб, то вже не заблукаєш. Онде навіть стара баба Хаджар жодного разу не заблукала, а вона ж ледь човгає, та й око в неї одне тьмяно-біле, страшніше за козине. Баба час від часу з’являється, живе якийсь час у клуні біля кухні. А потім виходить у двір і починає вчити діда рубати дрова, мовляв, не так зараз вже рубають, а от коли був живий Бальбо… Який Бальбо, хто він такий? Або матінку вчить варити поленту так, щоб не спалити. Дідові начхати, хто та як рубав дрова, бо він недочуває, а матінка зазвичай іде до клуні, виносить бабину торбу та й каже: «Мамо, час вам вже рушати, онде Антоній на возі поїхав, якраз підвезе». А якщо Антоній не трапився, то просто: «Мамо, йдіть вже з Богом, до міста далеко». І баба Хаджар іде собі-їде, а потім знову з’являється.
— Щоб скласти іспит, — каже Паоло, — треба розуміти, що й де на карті, так. Ніби ніхто й гадки не має, де які там міста. Треба мати карту отут, — і він пальцем торкається засмаглого чола.
— А іспит — то навіщо?
— Аби люди одного дня могли називати мене «вельмишановний пан учений доктор різноманітних наук», — сміється Паоло.
— А чому доктор? Хіба ти лікар?
— Ні, Джорі. То звичай такий. Раніше всіх учених називали «доктор».
— А що це за науки такі — «різноманітні»? Будь-які-всілякі?
Паоло знову сміється. Він хапає Маджорі під пахви, так що підборіддям торкається рівненького проділу в її кучерях. Маджорин ніс від цього впирається просто в ґудзик на комірі його сорочки. Вона весело репетує.
— Ах ти ж поросятко Маджорія! Айййй! Не будь-яких-всіляких, а ет-но-гра-фії! Себто, народознавства й опису народів.
— Яких народів?
— Всіляких. Різних. Які живуть тут, отут і ще отут, наприклад, — палець Паоло пробігає картою, і Маджорі слідкує за ним з висоти братових рамен.
— «Йшли Чоктоси і Команчі, Делавери і Могоки», — виспівом тягне Маджорі. Ці чоктоси і команчі міцно засіли в неї в пам’яті, бо Паоло нещодавно читав уголос якусь довгу поему, вчив напам’ять.
— Ні, Маджорічко, — брат опускає її на підлогу. — Делавери, або вірніше — делавари, на жаль, майже зникли, нічого з тим не поробиш. Але є інші народи.
— А я інший народ?
— Достеменно інший. Посидь отуточки, інший народе, а Паоло повчить географію, добре?
— Добре, — відповідає Маджорі і застигає на ослінчику, прислухаючись, як брат бурмоче дивні слова й нетутешні назви.
***
І як так воно сталося, що от рік минув, а потім ще рік? І от вже Маджорі запросто достає до книжкових полиць Паоло, щоб стерти пил з «Великого Енциклопедичного Словника». Сам-то Паоло тепер вчиться далеко, не має часу приїздити до Ґарба так часто, як раніше. В нього не книжки вже, а зошити, стягнуті сталевою пружинкою.
День у день минають, кожен окремо непомітний, годі розрізнити — молоко на столі, полумисок із кукурудзою на ґанку. Льоху Параскеву свого часу одвели до діда Якуба, принесли звідти смачні ковбаски, тепер у закуті живе її онука Амадейка, така ж біла з рудою плямою, і теж дуже товста. У Зенаби підросли козенята, Лоло та Боло, а потім ще козенята… Вранці сходить сонце, ввечері сідає, і аж ніяк не навпаки. Стара Хаджар так само з’являється, поживе-поживе, посвариться з матінкою та їде геть. Тепер Маджорі знає, що вона їздить у Сліму — через весь білий світ. У Слімі живе материн брат, тож вона мандрує від сина до дочки. Мабуть, у дядька Сержіо баба теж починає вчити його, як на світі жить, і так само тітка Лісбет бере стару торбу за вервечки: «Поїдьте, матінко Хаджар, навідайте дочку, чи що». Самі дядько з тіткою давно вже не приїздять. І Маджорі бачили хіба на світлинах. Але якось на Різдво подарували їй іграшку. З’явилася баба Хаджар, дістала з торби немалу коробку: «То для Маджорі від дядька Сержіо, від тітоньки Лісбет». Матінка як побачила, що там всередині, так аж зойкнула, і довгенько ще розводилася, мовляв, ніж гроші на всілякі нісенітниці викидати, краще б самі з’явилися! Й на Маджорі, очманілу від подарунку, дивилася з докором.
А як було не очманіти: коробка містила в собі цілий світ — прозору кулю, обидвома долонями не охопиш, а всередині — карта. Майже така, як у кабінеті. Майже. Тут теж лазурне море обіймало сушу – два острови, схожі на вісімку, і знизу куля була вся синя, як небо. Через це обрій там, де починалася суща, мав пурпуровий відтінок, і бузковий, і багряний, а якщо потерти скло над скелею Дінглі, найвищою вершиною островів, то тіні відступали в Море, і золоте світло розливалося над землею. Мати сердилася: «Задорого це. І взагалі ні до чого — що за іграшка для дівчинки!». Але Маджорі сподобалося грати у світанки та вечори, в подорожі сушею та морем. А для терплячих і уважних була схована в іграшці ще одна забавка. Маджорі не одразу її знайшла, вже й літнє свято нагодилося, і Паоло знову приїхав ненадовго. Вона потягнула його до саду, і поки зрізала блакитні квіти для містян, щоб ними викладали потім мантію Діви Марії, або небо, або море, — поки вона цим займалася, Паоло сидів під дідовою шовковицею на ослінчику й посміхався. Палець тримав над золотавою крапкою Сліми, і від цього не просто розкрилася картинка з гаванню. Померехтівши від тепла руки, зображення ніби рушило вглиб себе, виникла частина набережної. Там кілька дівчаток у легких платтячках грали в просту гру: ставши в коло, стукали одна одну по долоньках, і веселі голоси дзижчали, мов комариний спів: «Ем-Емарі-Суфльоре…»
— Так вони там говорять, — пихкнула Маджорі, просунувши голову під братовим ліктем. — Отак все стукають по руках і співають. А що це значить: «Ем-Емарі»?
Паоло засміявся, опустив кулю, голоси дівчаток згорнулися, наче квіткові пелюстки, і самі вони стягнулися у золотаву крапку всередині чарівного скла.
— Не знаю, Джорі. Це якась невідома мені мова.
— Мертва? — У Маджорі очі зробилися мов сливи.
— Ні, не мертва. Просто неіснуюча. Дивовижна в тебе іграшка.
— Отож. Але я поки що тільки одне таке знайшла. Може, там ще є?
— Може й є.
— Тільки мені нема коли шукати. Треба йти, — вона струсонула квіти в кошику. — Зів’януть, то нікому не будуть потрібні. Ходімо, Паоло!
І так минув той день, і знову день, і ще, і ще. Якби ж тільки Паоло не від’їжджав кудись на край світу, бо поїде отак, і лишаються хіба поросятки та козенята, та зрідка ще три дівчинки у чарівній кулі, що співають неіснуючою мовою: «Ем-Емарі…» . Нікого, окрім тих трьох дівчаток, Маджорі більше не знайшла, скільки не шукала. Рік, і ще рік. Кукурудза та сіно, соління та варення. Матінка, дідо, баба Хаджар.
А потім стара померла.
Це сталося навесні, після Великодня. Великдень баба зустрічала в Слимі у Серджіо, і тепер, як сама собі влаштувала багато років тому, рухалася до них, дарма що на ходу розвалювалася: сама старість, сліпа впертість, безтямна й беззуба. Ста кроків до хвіртки не додибала — впала, зіщулилась і затихла.
Впокоїлася.
Маджорі й гадки не мала, що мертва бабця настільки її злякає. Жива давно вже стала тінню, меншою за мишу — ну, шарудить там у своєму закуті, через силу сперечається про щось із дідом, вже геть оглухлим… Але на мертву дивитися було нестерпно: суха, як дерево, з гострим носом-сучком, щоки — суцільні зморшки. Мати плакала та сердилася, бо що люди скажуть, що рідній матінці дозволила на дорозі померти (та ще й не таке скажуть, похмуро думала Маджорі). Вони удвох мили та вдягали кістляве зношене тіло, а потім Маджорі, геть знесилена цією смертною роботою, мусила ще податися до міста — треба було дати телеграму дядькові Серджіо та до університету Св. Івана, аби грізний начальник всіх докторів знайшов Паоло — тепер вже теж доктора — на краю світу та звелів би йому приїхати.
І тут, на пошті, на неї раптом зійшов лютий жах. Бо телеграфіст, Моріс, з гладенько вкладеним, мов нафарбованим волоссям, позирнув на неї блакитними, наче в ляльки, очима. А зліва та справа від нього — його брати, Адріан і Франсіс. В однакових білесеньких сорочках. Сидять собі у скляних комірках, наче ляльки в магазині. Наче ті дівчатка, заховані в кулі. І все навкруги, наче в тій-таки кулі, якось завмерло, застигло й затихло — а над цим нетривким ляльковим склом зависнув гострий ніс мертвої баби Хаджар: нема нічого. Тільки є оцей рух: туди-сюди. Нізвідки-нікуди. А більше немає нічого, все це неживе, несправжнє.
Це було страшно до сліз.
Плакати на пошті не можна було, соромно, хоча ніхто б не здивувався, якби вона заплакала.
Але соромно.
Так, зі сльозами всередині, вона вийшла та й пішла собі, обережно крокуючи, аби не виплеснути, і вирвалися вони на волю лише тоді, коли стару вже й поховали, і помини відбули.
Тоді, штовхнувши хвіртку, зайшов та піднявся на веранду весь запилений Паоло, доктор Камілері.
Він був надивовижу живий.
***
— Що з тобою, Джорі, сестронько? Ну, люба?
А вона ридала й обливала сльозами його сорочку, чи то від сліз дряпало у горлі, чи то через одвічний пил пустель, яким він весь просякнув.
— А вона… Вона… Як заведена… Все життя… А ти.. І батько.. Й мамо… І я теж? І я теж?
— Та про що ж ти, моя хороша? Ну, ходімо. Ходімо сюди.
Одвів її під каштан, всадовив на колоду, намочив під колонкою власну хустку-краватку, витер сльози. Маджорі ховала обличчя, закривалася. Не хотіла, аби Паоло бачив, як опухли очі, і не хотілося навіть на мить побачити, як бузковим шрамом палає захід. Все це була суцільна тиснява, біль, від усього котилися сльози.
Брат сидів тихо, чекав, поки вона відведе долоньки, дозволить взяти себе за руку.
— Паоло.
— Тут я.
— Ти знову поїдеш?
— Так, люба. Мушу.
Вона зітхнула.
— Отож. Поїдеш. Куди?
— На край землі, як зазвичай.
— Навіщо? Навіщо так далеко? Що там в тебе?
— Їду робити важливе. Записувати, що люди знають про себе, про світ, щоб слова не відлетіли навіки.
— От! — Вирвала у нього долоню. — От! На край землі! Баба Хаджар теж отак все життя: звідси до Сліми, зі Сліми сюди, і дядько Серджіо, і батько так, і ти… А земля вся… вся…
— Джорічко моя, золота… Що таке із землею?
— Така…маленька! — прошепотіла вона, відчуваючи, що знову заридає, тому що страшно і тому що не могла пояснити – у чому той жах.
— Край землі, — шепотіла, — розумієш, ну край. Дійшов, та й усе, мусиш повертати, небо дивиться на тебе, море теж, а ходу нема далі, можна тільки вертатися і знов уходити, а там край… Край…і усе…
І раптом впала, провалилася в сон, зморена цим страшним краєм землі. Паоло не без зусилля підняв її, — на свіжому молоці та на солодкій кукурудзі Маджорі виросла міцна й сильна, — відніс до хати і потім довго сидів у себе в кімнаті, світла не гасив.
Зранку він нікуди не поїхав. Маджорі годувала курей, гірко стуливши вуста, — маятник Сонця вже потягнув її за собою по одвічному колу: від ґанку в закут, із закуту на леваду, з левади на город… Коли увійшла до хати — попити води, побачила, що брат сидить у вітальні, тримає в долонях світ у скляній кулі.
Подивився він на Маджорі серйозно, без посмішки.
— Ходи-но сюди, сестронько. Сідай.
Маджорі послухалася.
— Ось, дивись, — Паоло потер лінію обрію, напускаючи на внутрішній світ нічну тінь. — Гадаєш, світ справді так влаштований? Хіба ти не бачила карту? Там інші землі. Інші міста. Гори. Моря.
— Яка мені різниця? Ти чого не скажеш, аби я не плакала, так?
— Але чому ти, власне, плакала?
Вона похмуро втупилася у підлогу.
— Тому що все закінчується… швидко. Тиждень, ну два — і ти вже на краю світу. Навіть, якщо ти немічна стара баба і дибаєш пішки. Три роки — і ти вже доросла. Потім, раз-два — і стара. А потім бац — і ти помираєш. Просто на дорозі від одного краю землі до іншого. Я днів не розрізняю, Паоло, все як вчора, але… Але в тебе онде вже зморшки з’явилися!
— Це від сонця, дурненька. Я не старий.
— Все одно. Ти кудись весь час їдеш, тато поїхав і не повернувся, дядько Серджіо ніколи не буває вдома…
— Він же моряк, робота така… Але я не розумію, сестричко, ти ж вчилася у школі, мусиш знати, що земля не закінчується на обрії? Маджорі похитала головою.
— Карти це просто малюнки. Що мені з того? Я живу тут, і весь світ для мене тут — і починається, і закінчується, як у цій кулі… Час летить, і скоро я буду зовсім суха й порожня зсередини. А потім… Потім помру. І вже буде все одно. І ти теж помреш. І…
— Слухай, Джорі, — серйозно мовив Паоло, так, що сльози не пролилися. — Карти тобі дійсно ні до чого. Але тоді тобі треба просто виїхати звідси. Хоча б до Сліми.
— Навіщо?
— Просто відчути, що світ не весь тут. Що є дорога, великі міста й малі — але інші. Побачила б кораблі у гавані — з усіх усюд кораблі! Якийся б тиждень бодай пожила у моїх…
— Я ж їх майже не знаю. Та й вони… Вони ж тебе вигнали. Я боюся. Вони злі.
— Ні, не злі. Ніхто мене не виганяв, я сам поїхав. Уяви собі, теж злякався, що все життя сидітиму на одному місці. Ну, тому мама й розсердилася на мене, що я ї кинув, бо батько або в морі, а як не в морі, то у шинку. — Він тицьнув її пальцем у кінчик носа. — Ну, може я й занадто далеко думкою залетів…З мамою нелегко, да… Але ти принаймні могла б на кілька днів поїхати. Просто погостювати. Що ти сама про це думаєш?
— А хазяйство?
— Тітка Ліна впорається. А тобі це конче потрібно. Як думаєш? Хочеш?
Маджорі пильно на нього подивилася. Шоки в неї зблідли під засмагою.
— Так. Хочу.
— Тоді ходімо, скажемо їй.
Мати, звісно, не погоджувалася. Але вони навіть і не вмовляли її. Маджорі, як могла, твердо мовила, що хоче поїхати до Сліми («на край світу», – подумала при цьому), а за плечем стояв, посміхаючись лагідно, справжній мандрівник, доктор Камілері, неабияка людина, і тому вона майже нічого не боялася.
Перед тим, як поїхати на край землі, Паоло віддав Маджорі свою дивовижну, дуже цінну річ — телефон, що не мав дротів, показав, як набирати номери.
— Тепер це буде твій.
— А ти як?
— А я собі нового придбаю. І номер пришлю тобі у сповіщенні. А ти просто у Ґарбі, на станції, купи собі таку картку, платити за розмови, там побачиш… Це правда вкрай просто, не хвилюйся. От. Купиш, знатимеш мій новий номер, то й дзвони, коли захочеш.
— А як ти будеш у пустелі?
Паоло засміявся.
— Ну, тоді, може, тобі скаже диспетчерка: «Абонент поза зоною зв’язку». Але ти не хвилюйся. Скільки там тієї пустелі! І там з’явиться зв’язок, тільки зачекай недовго. Нічого не бійся. Їдь, і хай це буде добра подорож.
***
Зранку Маджорі вийшла з дому з усіма грошима зі своєї скарбнички і з тими, що дав Паоло, з айвовим варенням у слоїчку – для рідні. На сердите материне «З Богом», сказане у спину, відповіла: «І ви залишайтеся з Богом», і поїхала з дому одразу, ще навіть до автобусної зупинки не дійшла, з першим подихом за хвірткою наче вже стала не тут.
Добратися до краю світу виявилося просто. Автобус собі їхав, спочатку відступили пагорби. Потім з’явилося море. Його вона перепливла поромом, і знову дорога пішла пагорбами: потріскане каміння, колючі зарослі тарілок-опунцій по узбіччям. На зупинках Маджорі виходила випити води, купила смаженого мигдалю в цукровій глазурі, хрумтіла — але смаку не відчувала.
Від Валетти автобус весь час їхав понад морем — суцільна набережна, відмита до синього полиску нещодавньою зливою. Портові крани розчепірился на темно-сірому тлі неба, мов жовті павуки.
«Сліма», — мовив кондуктор, і Маджорі, втомлена й заніміла від дороги й від незвично яскравих фарб тут, біля моря, вийшла й попленталася до причалів. Там, у найсинішій калюжі, огорнуті по литки молочними літніми випарами, стояли троє дівчаток у легких платтячках.
Круглі оченятка, мов гудзики.
Щербаті дитячі ротики. Долонька по долоньці.
Ем-Емарі-Суфльоре…
Маджорі застигла.
Феї… В рожевенькому, блакитному, запраному добіла… В однієї банти на кучерях…
Я всередині, подумала Маджорі, відчуваючи, як тисне на серце страх.
Я всередині кулі.
Але навіть у скляній кулі треба було зробити вдих, і вона вдихнула раз, і ще, і це відволікло від дівчаток, що наспівували своє фейське заклинання.
І тут вона побачила корабель.
Ти ба, дивина. Он їх тут скільки.
Проте цей був інший. Сталевого кольору, з чудернацьким символом на борту, і з написом… Emerald… Emerald Bird. «Смарагдовий птах». Блакитний прапор з таким самим дивним малюнком майорів на кормі. Білим по блідій блакиті – наче колоски й павутиння…годі роздивитися. Яскравою плямою впала в око ґратчаста антена – вона була червоного кольору.
Маджорі не могла очей від нього відвести.
Він був. Але в кулі вона його не бачила. Значить, цей корабель був СПРАВЖНІЙ, він приплив здалеку. Просто зараз зайшов у гавань, поки вона добиралася сюди.
Маджорі повільно рушила йому назустріч.
Він по-діловому збирався швартуватися, наче так і належало, наче в усіх книгах життя було написано, що сьогодні, року, місяця й дня такого-то, перед дівицею Маджорі Боргар-Велла із Ґарба мав пришвартуватися в порту Сліми пошарпаний важкий корабель під блакитним прапором, із назвою «Смарагдовий птах».
Маджорі, вже відчуваючи, що мара скляної кулі, мабуть, минулася, але все ще не в змозі повірити у свободу і не знаючи, що, власне, з цим робити, пройшла набережною, потім бетонною стрілкою пірсу.
Вона бачила те, чого не існувало в кулі — над нею височів сіро-зелений сталевий борт у заклепках, плями солі й фарби суперничали одні з одними на шорсткій поверхні металу; літери напису розпливлися і стали нерозрізненними.
Маджорі задрала голову, чогось певна, що на борту побачить Паоло — що б це не означало.
Але там стояв, пихкаючи сигарою, незнайомий білявий хлопчина в ковбойці і крислатому капелюсі.
Щось загриміло, заскреготіло там. Маджорі позадкувала.
Частина борту відокремилася, опустилася, хвицяючи на шарнірах і мотузках.
Трап обперся на мокрий бетон. Матрос у білій шапочці змахнув рукою — мабуть, давав сигнал комусь, шо все добре, але Маджорі зрозуміла, що насправді це до неї: «Підіймайся, чого стоїш!».
Вона рішуче ступила вперед і вгору, і п’яти її, разом із сандалями-хлопавками, здійнялися над каламутною портовою водою.
Засліплена вечірнім сонцем, на палубі Маджорі якусь хвилину роздивлялася, аж тут хлопець із сигарою рушив до неї, ти ба, це ж не хлопець, а молода жінка — вузькі джинси, картата сорочка, капелюх.
— Привіт, — мовила вона, зупинившись за кілька крові від Маджорі. — Я Роза.
Ой, ні. Вона була немолода. Корабель-ошуканець, подумала Маджорі, витріщившись на Розу. То хода в неї легка, як у молодої, а сама вона…он зморшки, та й волосся сиве… Треба було привітатися, але тут у сумочці задзеленчав і забився, як рибка, телефон.
Альо, мовила Маджорі.
— Паоло! Що таке! Чому мені дзвонить Ліна й питає про Маджорі!
— Альо, це Маджорі. Паоло дав мені свій телефон. Коли я поїхала до Сліми.
— Ну, добре, добре. Віддав! Я з ним розберуся! То ти поїхала до Сліми? Навіщо? І де ж ти в такому разі, дитинко моя?
І нічого я не твоя дитинка, подумала Маджорі. Голос у тітки був пронизливий, наче крякання. Розбереться вона з Паоло, ти бач! Стара гуска!
— Я тут, — мовила вона. — На кораблі.
— На якому ще кораблі?
— «Смарагдовий птах».
Тут Маджорі нарешті трохи відсапалася і побачила на балконі однієї з нудних багатоповерхівок, що скупчилися навколо гавані, товсту високу пані у яскраво-червоному халаті з папугами й орхідеями. Маджорі чудово бачила, що пані ця розмовляє по телефону з довгою антенкою.
— Тьотю Лісбет. Подивіться з балкона. Бачите, корабель стоїть. Великий такий. Я там.
Пані на балконі сплеснула руками. Орхідеї і папуги на рукавах замайоріли.
— Що ти там робиш, нещасне дитя? А ну негайно зійди звідти! Ходи додому!
Маджорі опустила телефона.
Тітка, у палаючому вихорі штучного шовку, тяглася до неї з балкона. За один удар серця Маджорі встигла подумати про все: про скляну кулю без корабля і про сам корабель, про качиний голос тітки Лісбет, і про те, що Паоло втік від неї у пустелі й нетрі світу.
— Ні.
— Що? Що ти там верзеш, я не чую? От кляте дівчисько!
— Дякую, тьотю. Мені наразі… ніколи. Я приїхала… вчитися. Матінко передають вам і дядьку Серджіо привіт. Днями зайду.
— Що? Що ти вигадала? Як-то ніколи? Вчитися? Та чому ти будеш вчитися, святий Джилліане! А жити ти де збираєшся?
«У гуртожитку», — тихенько підказала пані Роза з-під капелюха.
— У гуртожитку, — твердо відповіла Маджорі. — До побачення, тьотю Лісбет.
І геть по-дитячому пихкаючи від напруги, вимкнула телефон. Тітка Лісбет зникла у надрах квартири.
— Зараз прибіжить, — зітхнула Маджорі. — Либонь, ще змусить піти з нею…
— А ти не хочеш?
— Я не знаю, — чесно сказала Маджорі. — Ой… Он вона…
З під’їзду вибігла тітка Лісбет. Одним рухом брови пані Роза подала знак матросові. Той потягнув канат, і трап піднявся просто перед носом у дядини. Коротко вдарив дзвін.
— Раз, два, три чотири, — порахувала Роза подвійне «бамм». — Бібліотеку зачинено.
— Бібліотеку?
— Так точно, дитино. Освітній проект Організації Об’єднаних Націй. Плавуча бібліотека і навчальний центр. Направду, всі сьогоднішні читачі вийшли в Сан-Джилліані. Ото тільки ти й зосталася, якщо не жартуєш.
Маджорі подивилася на пірс. Там стояла безпорадна й зла тітка Лісбет. По іншу сторону було море. Як там радив Паоло: «Тобі б поїхати, побачити кораблі з інших країв». І сам не знав, що каже. Хіба так буває?
— А у вас є де ночувати? Чи самі книжки?
Роза пильно подивилася на дівчину.
— Є де ночувати. І є чому навчатися. Тобто тітоньці ти от ні на стілечки не збрехала. То як? Ми, взагалі-то, відпускаємо запізнілих читачів – до п’ятої склянки, але…
— Але я залишаюся, — Маджорі поправила ремінець сумочки і підняла кошик із гостинцями. — До речі, мені це брат обіцяв.
— Брат?
— Угу. Він сказав: «Приїдеш до Сліми, а там кораблі з інших країн..» От я й приїхала. А ви ж якраз із інших країн?
— Та да, — задумливо мовила Роза. — Звісно вже, що з інших. З вельми інших… І різних, дитинко. Ну що ж, читача Бог дає. Помахай тітоньці, та й ходімо.
Маджорі із задоволенням помахала тітці Лісбет — бідолашна жіночка так і стояла собі на пірсі, палаючи кармазином, наче мак.
— А куди мі підемо? Читати?
— Ми підемо на вечерю, — відповіла Роза. — Бо вже час вечеряти, а потім і чаювати. До речі, у нас сьогодні фенекіта.
***
Найперше, що Маджорі побачила за дверима кают-компанії, був стіл, накритий наче на свято. Або на день народження. Або… Або вони на мене чекали, раптом подумала Маджорі й страшенно знітилася. Вона вже не дивувалася: сказавши Розі, що то брат їй пообіцяв чи то ба накликав, вона далебі й сама в те повірила.
Але щоби цілий корабель спеціально для неї — це було диво, і диво треба було пережити.
— Друзі, це Маджорі, — Роза взяла дівчину за плечі й легенько підштовхнула до столу. — Вона в нас читатиме. А це, моя хороша, наш екіпаж. Знайомся.
Капітана звали Форвард Бек. Маджорі пирхнула й почервоніла б, якби не палала рум’янцем із самого початку. Містер Бек був поважний сивочолий джентльмен, одне його яскраво-блакитне око дивилося трішки навскіс.
Старший помічник і другий помічник були близнюки – або дуже схожі родичі. Вони стримано посміхалися, і Маджорі запам’ятала лише їхні імена: Атілла та Міклош, а жахливе прізвище – самі шиплячі звуки – не розчула до пуття. Маджорі також познайомилася зі старшим механіком і його помічниками: Борисом, Морісом і Григором, з боцманом синьйором Мікаллефом («звідки ти, красунечко? Ах, округ Гарба, ох ти ж моя хороша!») і з матросом Данилом — цей був чорношкірий, посміхнувся кокосово-білою посмішкою і сказав: «Йо!». Лишився тільки високий, худий, дуже смаглявий пан, який, перш ніж привітатися, суворо спитав Маджорі: «Руки?»
— Мили, докторе, — примирливо відповіла Роза. — Маджорі, це доктор Омар, він корабельний лікар.
— У жаркому кліматі, — почав був лікар, але тут двері на іншому боці кают-компанії розчахнулися, і увійшов ще один член екіпажу. Він ніс здоровенну тацю з хлібом і вазу з яблуками, гепнув це все на стіл і сказав:
— У жаркому кліматі, синьйоре Омаре, всі жахливо голодні о сьомій годині вечора. Смачненького вам!
Команда «Смарагдового птаха» засміялася на десять голосів, і навіть доктор Омар посміхнувся.
— Це наш кухар. Він волонтер,— мовила Роза. — Звати його Себастіян.
— А це наша Роза, незрівнянна містріс О’Ші, бібліотекарка, радістка, і за потреби віце-помічниця решти екіпажу, — Себастіян, ще зовсім юний, миттєво познімав кришки з супниць і салатниць, дзенькнув перед Маджорі ложкою та виделкою, кинув сліпучобілу блискавку тарілки, овіяв розпашілі щоки дівчини повівом серветки й закінчив акорд тоненьким дзвоном бокала на синій ніжці. — Усіх. Навіть синьйора Бориса. Окрім Себастіяна Перейри. На камбузі він працює сам!
И вельми собою задоволений юний кухар всівся ліворуч від Маджорі, наостанок люто витріщивши очі й показавши їй язика. Певно, за потреби від нього могла працювати невеличка електростанція.
Капітан розлив апельсинове вино. Все було достеменно як на святі або на дні народження.
— Ну, — сказав він, важко здійнявшись на своєму кінці столу, — за нашу нову читачку! За добру зустріч і хорошу подорож!
Про подорож Маджорі не дуже зрозуміла. Але вона їла смачну знайому їжу, запивала шипучим апельсиновим вином і почувалася напрочуд добре. До того ж, під столом у кошику ще чекало варення.
— Гей, кухарю ,— сказала вона пошепки, — а вафлі будуть? В мене варення там.
— Мммм-рррммм, — озвався кухар, гризучи кролячу кістку, мовляв, аякже. Або навпаки: «Які ще вафлі?» .
Вафель таки й не було, але були чудові пухкі булочки. Варення пішло просто на «ура».
— Це я варила, — сказала щаслива Маджорі, в всі були раді з того, що вона така вправна, а матрос Данило навіть пальці облизав.
***
— А де я спатиму? В бібліотеці? — Маджорі відчайдушно позіхала.
— У пасажирській каюті. Ходімо.
Перечіпляючись через високі поріжки-комінгси, Маджорі попленталася за Розою. Чомусь бібліотекарка взяла свічку. А може, це вже Маджорі наснилося. І майже напевне уві сні бачила вона того вечора величезні, абсолютно неможливі на цьому кораблі дубові двері. Роза щось промовила, двері розчахнулися, і у мерехтливому сяйві свічок (чому свічки, тут е має бути всюди е-лек-три-ка!) Маджорі побачила величезну кімнату, і невідомі густі пахощі, наче в церкві, огорнули голову, і крізь них, наче крізь хмаринку, видно було паруси паперових кораблів, мерехтливі карти, полиск міді…
Цю сяючу мідь Маджорі найперше згадала, прокинувшись у світлій кімнаті, де стелею бігла золота сонячна хвиля, а з лівого боку, окрім її серця, ще рівно тукав і бився у стінку відгук роботи дизельних моторів. Пахло свіжою білизною та морською водою. І кавою.
Ще напівсонна, вона пригадала, що це корабель, на який вона вчора увійшла (диво! Диво!), і що корабель пливе, але видиво руху морської хвилі за ілюмінатором геть її засмутило.
Маджорі всілася на ліжко й розридалася. Вона хлюпала носом, заливалася сльозами й з переляком гадала, що за доля її спіткає, аж поки не прийшла Роза.
— Снідати час, — мовила вона так, нібито це все було геть звичайною справою. Не питала, про що плаче юна острів’янка — схоже, розуміла й так.
Сніданок на «Смарагдовому птахові» був простий — кожен обирав собі щось з буфету, запиваючи чаєм, кавою, гарячим молоком або соком. Маджорі так розхвилювалася, що їсти не могла, тому сумно сьорбала чай. Роза націдила собі міцної кави й намазала здоровенний шмат хліба маслом і яблучним джемом.
— Матінка-то…
— Умгу???
— Мабуть, місця собі не знайде… Це ж я поїхала й зникла, а тут ще тітка Лісбет…
— Ти? Зникла? З якого це доброго дива? По-перше, в тебе є телефон. По-друге, ти на пристойному кораблі, який, до твого відома, має статус міжнародного навчального проекту. По-третє, в капітана Бека є радіотелеграф, то можеш надіслати додому телеграму, мовляв, жива-здорова, це якщо телефон тебе не влаштовує. Та чи мало засобів повідомити про себе?
Роза струсонула головою — так, ніби вказувала на море, де за ілюмінатором якраз пролітав товстий білий мартин з жовтим дзьобом. Голуби бувають поштові, але мартини? Та й що мартину робити в їхньому селі? Але це миттєво розважило Маджорі.
— А ми скоро куди-небудь дістанемося?
— Незабаром. Допивай чай, — мовила Роза голосом вчительки. — Ходімо, я тобі покажу бібліотеку.
Ні, це не був сон. Спочатку величезні двері, важкі, з кольоровим склом угорі. Довга вузька кімната, старовинні на вигляд меблі — столи, лавки, крісла. На одному зі столів — комп’ютер, папери, поруч — здоровенна куля земна в мідній оправці, цілий стіл, захаращений сувоями й мапами…
Маджорі схилилася ближче, роздивляючись золотаво-коричневу поверхню глобусу. В неї не стало сили зрушити з місця цю справжню Землю — така вона була важка, поорана долами, здиблена горами — наче в тій дитячій скляній кулі, але все ззовні. Маджорі водила пальцем по величезній зморшкуватій Африці, чіпляючи бархани, перейшла через Ніл, стиха зойкнула, вколовши пальця об верхівку піраміди.
— Яка краса, — прошепотіла Маджорі. — І я все це зможу побачити?
— Якщо захочеш, то чом би й ні. Тепер вибери щось і читай.
— Що ж мені читати?
— Що забажаєш. Ти читачка, тобі й обирати.
***
Корабель рухався. Маджорі, підперши рум’яну смагляву щічку кулаком, читала. Книга їй подобалася — дуже хотілося туди, пливти під парусом, ловити дивовижних морських тварин, рахувати в’юрків на Галапагосах…
Дзенькнув принтер. Він працював з таким скреготом і підвиваннями, що Маджорі опам’яталася. Роза витягла сторінку з апарата.
— В порту Олександрії чекають на нас дорогі гості, — мовила вона, звертаючись чомусь до портрета Галілео Галілея.
— О! То ми туди пливемо?
— Пливуть риби й медузи. А ми — Корабель, ми йдемо.
— А де ця Олександрія?
Роза, не виходячи з-за столу, повернула великий глобус і тицьнула пальцем в кучеряву голову Африки.
Маджорі поклала книгу й підійшла подивитися.
— У Єгипті! Це велике місто?
Роза кивнула, щось підкреслюючи в присланому документі. Вид у неї був суворий. «Месьє Шануар… Сер Баллівоуг… Школа імені короля Фарука…», — бурчала вона й так супилася, що аж дивитися було лячно.
— А що там буде в Олександрії?
— Ми. Ми будемо там бібліотекою.
— А хіба там нема?
Роза подивилася на дівчину крізь пасма сивої гривки.
— Тієї – немає, — відповідь була не надто зрозуміла. — От ми й побудемо… трошки. Згодна?
— Згодна, — відповіла Маджорі, геть нічого не розуміючи.
(Після того, як Корабель побув трохи тією самою Олександрійською бібліотекою, Маджорі й Роза наводять лад у книжках)
Місіс ОШи, влізши на драбину посеред бібліотеки, щось наполегливо розшукувала на верхніх полицях. Звідти сипалися якісь сухі пелюстки, стеблини, летів пил.
— Доброго дня, Маджорі, — гукнула хранителька. — Пильнуй там, на підлозі!
Дівчина рвучко зупинилася, подивилася під ноги.
— Тут книжки.
— Та я ж про що! . . .
Ти там часом серед них не бачиш таку дебелу одну?
— Тут таких кілька, — відповіла Маджорі, склавши долоні куполом.
— Не треба репетувати, — відгукнулася Роза й чхнула так, що аж загуло десь під стелею. — Тут просто акустика така, саме в цьому місці. Все добре чути. Тож не волай. Які саме ти там бачиш назви, скажи мені, якщо твоя ласка.
Маджорі присіла і стала роздивлятися найбільш грубі томи.
— «Нені… Неніцеску, Курс загальної і неорганічної хімії»…
— Не те, цього поклади праворуч, я його потім поставлю, куди треба.
— «Сага… Про Форсайтів». Не вона?
— Не вона. Ось та, найбільша, отам ліворуч — то що? .
Ліворуч справді лежала надзвичайно товста книга. «Ад лібітум», — прочитала Маджорі. — Адлібітум якийся!
— Ет квантум сатіс, — обізвалася Роза, наче то був пароль. — Відомий ще як «Книга довільних текстів». Завжди він під руку лізе. Так уже полюбляє бути читаний… . Будь ласка, відсунь його там подалі. Нічого більше немає?
— Тут ще багато, але вони невеликі… Згори лежала тоненька книжка з кольоровою обкладинкою — синє море, білий парус з бородатим обличчям червоного кольору на ньому….
Не дочекавшись відповіді, Роза спустилася з полиць.
Маджорі читала. Хранителька покашляла.
— Але ж цього не може бути, — промовила Маджорі, ошелешено дивлячись на Розу. — Тут написано, що він переплив океан… На чому? На човні з комишу?
— Може. Ще й як може бути. Ти візьми, почитай, то хороша книга. Але де ж той осередок…
— Який осередок?
— Назва така. «Осередок дивних див». Унікальна збірка старовинних кулінарних порад і рецептів… А тепер щось не знайду його. Раніше Корабель його завжди на цю полицю ставив, а тепер нема. Старий вже геть стає, — вона стишила голос до шепоту, — міг і не повернути. І хай би вже грець, якби які детективи, їх ще понапишуть. Але така книга у світі одна… Та сподіваюся, знайдеться. Давай мені оці, ставитимемо на місце, — вона запхала мокру ганчірку за пояс джинсів, знову злетіла драбиною під стелю і звідти залунало: «Подавай-но!».
***
Після вечері Маджорі з доброї волі взялася допомогти кухареві мити посуд. Надто вже кортіло дізнатися про книгу.
— Себасе, а що ти робив там по лівому борту сьогодні зранку?
— Та на рідний дім ходив подивитись, а що? Звідти, якщо знати де встати і придивитися, можна побачити…
— А що в тебе за книга була з собою?
— Ну, книга. Така. З рецептами. Я ж кухар. А що це ти питаєшся? Іч, яка цікава?
Маджорі поставила на сушарку заразом три чашки.
— Роза сьогодні цінної книги не знайшла в бібліотеці. Кулінарної.
Чорні себасові очі стривожено глипнули.
— Хтось її питався?
— Ніхто, — Маджорі навмисне тамувала слова, чекаючи, допоки впаде з тарілки остання крапля води, щоб потім неквапом простягнути руку й устромити білий сяючий диск проміж дротів сушарки. — Просто ми з нею наводили лад після Олександрії… І от однієї цієї книги не дошукалися.
Перерйра весь почервонів, але поліз у кухонну шафку. Дістав звідти дійсно здоровенний том — як тільки зміг витягти його з-під носу в Рози, та ще тинявся з ним кораблем, — і поклав на стіл, який сам щойно ретельно помив і витер насухо.
— Мокрими руками не торкайся!
Маджорі просушила долоні рушником і підійшла подивитися. На шкіряній обкладинці золотом було видавлено виноградне ґроно й три пальмові гілки.
«Осередок дивних див», — мовив кухар. — Або ж книга рецептів з усього світу пана Антонія Бонінчі. Єдиний екземпляр.
— Треба ж так, — Маджорі обережно перегорнула вицвілу титульну сторінку. — У нас у Гарбі теж є пан Бонінчі. Щоправда, не Антоній.
— Так цей Антоній помер бозна-коли, — Себастіян перехрестився й озирнувся через плече. — Цій книзі років… Я навіть не знаю, скільки. Той Бонінчі був пірат. І відомий гурман. Кажуть, він міг полоненого відпустити за добрий рецепт. Просто так, без викупу. А якщо йому не догодити рецептом, то міг і тойво… За борта викинути.
Маджорі зачаровано перегортала сторінки. Рецепти були різними мовами: вона впізнала іспанську, англійську, італійську… Ця, мабуть, французька… «Цісарки фараонськії», «Стегно газеляче в соусі з кураги», «Пиріг з дарами моря потрійний», «Печиво Зоря пустелі»… Аж раптом їй в око впало дещо цікаве.
— А тут що таке?
Між сторінок висунулася дивна штука: тонка сталева пластина, в якій подекуди було прорізано віконечка.
— Дай сюди! — Перейра аж на виду змінився. – Дай-но сюди, кажу!
— Дурник ти, Себасе. Гадаєш, я зовсім невігласка-селянка? Такі пластинки у нас у школі малим ще показують, ними контрабандисти користувалися, аби потаємні цидулки писати. Отакочки приклав до паперу, раз, раз, літери вписав, потім повернув, раз-раз, ще. Воно на виду повна нісенітниця виходить, а щоб прочитати до ладу, треба мати таку саму решітку. У нас на Мальті про це кожна дитина знає. Ти що, контрабанду серед картоплі ховаєш?
— От учена знайшлася, — прошипів Перейра. — Віддай ключа!
— Ні. Не віддам, допоки не розкажеш до ладу, в чому справа. Ти бібліотечну книгу вкрав. Злодій!
— А ти дурепа! — Себас хотів вихопити в неї пластинку, але Маджорі ухилилася й зайняла зручну позицію за буфетом.
— Кухарю Себастіяне Перейро, — суворо мовила дівчина,— і гадки не май кинути в мене тією чашкою, що ти її тримаєш у руках. В мене тут запас посуду набагато більший, а якщо ми почнемо її бити, прийде синьйор Мікалефф і нарве тобі твої кухарські вуха. І книжку знайде. Ти б краще розповів мені, що там за історія. Либонь, без скарбів не обійшлося?
Себастіян дико витріщився на неї, але чашку таки поставив на стіл.
— Ну… Ну, так. А що?
— Та це одразу було зрозуміло.
— Ото вже тобі все одразу зрозуміло!
—Авжеж. Та на, тримай свого ключа. Що, вже дізнався, де схованка?
Себас помотав головою.
— Заскладно щось поки. Мій прапрапрадудсь… Ну, був такий пан Ігнасіо Лурдеш, то він плавав із цим Бонінчі, лишив нотатки. Там сказано, що схованка й маршрут зашифровані у цій книзі, а книга в єдиному примірникові існує. Але де саме в книзі — я не знаю. Це просто нестерпно — треба кожну сторінку перевіряти, а я як саджуся, то одразу починаю розбирати рецепти й думати, як би я те приготував та те…
Маджорі вибралася з-за буфета.
— Оце ще мені, мисливець за скарбами. Сподіваєшся знайти?
— Знайду, якщо різні… зарозумілі розумниці не будуть заважати.
— Та що мені твої скарби. А от книгу б ти повернув би? В тебе тут вогонь, вода, оцет, жир… А вона є така єдина. Читав би помалу в бібліотеці, Роза б тобі, може, скоріше б допомогла?
— Ні, — мовив Перейра, як відрізав. — А якщо ти їй вибовкаєш, я тебе…
— Ой, боюся, боюся! Місіс Розі я нічого не скажу, в неї погляд-радар, вона сама здогадається.
— Здогадається, то так тому й бути, — пробурчав кухар. — Не маю я часу по бібліотеках сидіти, розумієш? Я ж не як декотрі, мені тричі на день гарячу їжу тре…
Нагорі віддзвонили шість склянок.
— Лихо мені! — скрикнув Себас. — От просто зараз вахту годувати!
Він кинув на тацю кілька бутербродів, кавник, молочник, — і тільки задки кросівок блимнули в дверях.
Маджорі щільніше причинила двері, неквапом зробила собі бутерброд з яловичим рулетом і дістала з шухляди твір земляка-пірата. Переліки, вказівки, буквиці, віньєтки, іноді понизу сторінки текст було виокремлено візерунчастою рамкою, певно то були якісь особливі наїдки. Пекельне завдання — шукати зашифровані відомості про скарб у такій дебелій книзі. Та ще й пластина розміром не зі сторінку, спробуй вгадай, де саме її застосовувати… Нічого не вийде в бідолашного Себаса, тут, мабуть, і бібліотечний комп’ютер би не допоміг…
Клацнув замок. Побачивши Маджорі з шифрувальною пластинкою за книгою, кухар мало не загарчав.
— Себасе, ну це безнадійно, — примирливо мовила дівчина.
— Без тебе знаю, — недобро відгукнувся кухар. — Давай, кроком руш звідси, іч, яка розумна!
Маджорі поклала пластинку на розкриту книгу, піднялася. Раптом кухар схопив її за лікоть.
— Стривай, стривай…
Пластинка лягла точнісінько на обведену візерунками «Примітку про належне впорядкування рукомийника». Чорнильні літери визирали точно крізь отвори.
— Абл…, — прочитав Перейра. — Мнго… Здху… Та що за чортівня! Знову не вийшло!
— Але ж подивися! Вона точнісінько на текст вкладається. У цих справах усе важливо — якою стороною догори класти… Ти от звідки знаєш, що пластинка має бути саме така…
— Та вже знаю.
Маджорі знизала плечима.
— Ну то й шукай тоді, бувай здоровий. А я піду собі.
— От і йди давай.
— От і піду.
Повернутися до конкурсу: Початок Шляху
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Цвіт папоротіНаступний запис
НАСТУПН.
Всесвіт Ємельянова. Піфагор
Смарагдовий птах: 11 коментарів
ManoWar :
10 Липня, 2023 о 15:33
Вітання. Мені дуже сподобалось. Поетично так. Гарна сумна казка( але не нудна). Якість тексту зашкалює. Особисто мене вмотивувало на завершення і редагування власної повісті. Завдяки вам перечитую власну роботу і бачу, що краще поки що не зроблю. Ви підняли планку, за це вдячний. Мій голос точно за вас.
0
Відповіcти
Автор твору :
21 Червня, 2023 о 18:17
Доброго дня.
Бувають такі коментарі, які просто приголомшують спочатку, тому що вони сповнені такого бадьорого оптимізму і такої святої віри в людство, що я аж почуваюся старою, битою й паленою вовчицею, хоча я написала не жорсткий твір у жанрі “нуар”, а всього навсього напівфантастичну казочку.
Окей, ну давайте пригадаємо разом, що мобільні телефони з’явилися у широкому вжитку років тридцять тому. З того, що вони в сюжеті не в кожного буквально, ви можете зробити висновок, що час дії —щонайменше років двадцять-двадцять п’ять (тобто ціле покоління) тому. Двадцять п’ять років тому Мальта (а це Мальта, а не Італія) навіть не була ще членом ЄС. І навіть зараз, коли це член ЄС, це країна з надзвичайно великим впливом католицької церкви, з повною законодавчою забороною абортів і з великою кількістю малих, практично сільских громад, де підсипати курям – це щоденна рутина, а вершиною кар’єри для багатьох дівчат (гадаю, покоління тому це було ще більш виразно) є заміжжя і робота хіба на рецепції в готелі або в магазинчику сувенірів. Просто тому, що це Мальта, а не Нью-Йорк і навіть не Україна. Можливо, саме тому в мене дива починаються в Слімі, а не в Одесі.
Права – це лише суспільно зафіксована можливість. Їхня реалізація завжди потребує зусиль, а реалізація права на освіту (в тому числі професійну й вищу, поза шкільним мінімумом) – потребує не лише усвідомлення того, чим ти хочеш займатися хоча б найближчі десять років (що, власне, і становить одну з проблем пубертатного періоду), але й часто сполучається з цілим рядом суспільних проблем (міграція молоді з малих громад до міст, занепад традиційної культури в усьому її розмаїтті, від раннього заміжжя до народних свят, проблема робочих місць, умовно скажемо, на селі, ну тощо). Я аж ніяк собі не мала на меті написати соціально точний твір, але я відтворила більш-менш те, що бачила покоління тому. Я рада, що для вас фемінізм не просто якесь дивне слово, але отут, конкретно у цьому вашому коментарі, на мій погляд, цей фемінізм трохи зверхній і трохи такий, ну як би вам пояснити… рожевопоняшний такий. “Чому, авторе, ваш світ не відповідає ідеальним засадам?”
Тому що тому.
А ще тому, що хороший герой завжди трохи послаблений проти ідеалу, трохи у скруті, трохи слабкий. Тому що молоді нечасто бувають зроблені з криці, а часто взагалі чортзна з чого через цілком природні чинники, і бачити таких послаблених і здобуваючих певну силу персонажів для них може бути важливим так само, як і бачити “янгедалтів-героїв”, на боці яких реалізовані привілеї, права, висока самосвідомість з юних років і решта переваг хорошого життя.
Я рада буду, якщо хтось напише янг-едалт повість про рішучу, сильну українську дівчинку, в якої повна неаб’юзивна сім’я, яку в усьому підтримують батьки, яка чітко спланувала своє життя на багато років вперед (у наші часи це якраз буде фантазійний елемент, який потрібен за умовами конкурсу) і проблема дорослішання якої полягатиме в тому, чи обрати їй грошовиту й відносно спокійну кар’єру аналітика бігдати, а чи боротися з корупцією і одноосібно подолати яке-небудь суворе зло – але вибачте, ну це точно буду не я, тому можливо, я просто не ваша авторка, як то кажуть.
1
Відповіcти
Lelya :
21 Червня, 2023 о 20:58
Нуу… Мабуть і зараз є такі місця, де дівчата не вчаться в школі. Африка, Афганістан, Пакістан, мабуть і Мальта в цю ланку входить, я ж там не була, не знаю. Я розумію, що ви художниця і ви так бачите. Мабуть і мій твір будуть розбирати по цеглинці, я до цього готова. В мене панцир товщий вашого)) нарощуйте броню і не кусайтеся у відповідь. Іноді справді видно не соринку так цілого стовбура в оці сусіда. І я не хаяла ваш твір, просто було боляче за дитину, якій не дісталося майбутнього. Може ви їй відсиплете дивних і чудових див. І пригоди компенсують їй роки самотності.
0
Відповіcти
Автор твору :
21 Червня, 2023 о 22:14
Передивилася я написане, що викладено ОТУТ, і бачу — з вами і зі мною поганий жарт зіграло те, що мені довелося порізати текст, аби у відтинок потрапив більш-менш цікавий шматок початку пригод. Тому згадки про школу просто випали, окей, дякую, треба буде потім не забути їх поновити, бо ж справді, а ну як бідна дитина не ходила в Європі до школи в часи мобільного телефона! Але з того, що Маджорі принаймні вміє читати і лишається на кораблі-бібліотеці читачкою, а не, скажімо, некваліфікованим членом екіпажу, можна було б зробити деякі висновки, я гадаю.
На жаль, щоб побачити дітей, у яких життєві перспективи стиснуті буквально ближніми околицями (і то ще дякувати Інтернетові, що він якось їх розсунув трошки, не треба їхати аж до Пакістану. Ну, не треба, звісно, й сідати на фантастичний корабель , щоб за ті околиці вийти…
0
Відповіcти
Автор твору :
21 Червня, 2023 о 22:28
А, і ще важливе: будь ласка, не кажіть колегам, що їм треба робити і що де нарощувати. Це ази спілкування, аж шкода, що доводиться нагадувати.
-1
Відповіcти
Lelya :
22 Червня, 2023 о 14:57
Не буду, КОЛЕГО, вам більше нічого казати. Роз’яснення ви дали, тож будемо чекати розвитку подій.
0
Відповіcти
Інна :
21 Червня, 2023 о 16:15
Дуже гарно написано – живо, емоційно, яскраво! Читала і отримувала задоволення, дякую. Цікаві герої і сюжет, сподобалися відносини головної героїні з її братом. Трішки також не зрозуміла з часом, в яких відбуваються події, а так текст на гідному рівні.
Успіхів вам на конкурсі, продовження б почитала)
1
Відповіcти
Автор твору :
21 Червня, 2023 о 18:50
дякую. Щодо часу – це приблизно одне покоління тому, кінець 20 століття – початок 21.
0
Відповіcти
Syanya :
20 Червня, 2023 о 23:31
Дуже імпонує. Я прям захопилась, поки читала, не могла відірватись. Дуже подобається текст автора, ну дуже вже атмосферно пише.
Як написали раніше, теж не зовсім розумію альтернативна це Земля чи наша. Не скажу, що мене це так чіпає, щоб прям спокою не давало, але розгубилась. Не розумію також і часу в якому це все відбувається, ніби і всьо на місці, а в голові не сходиться. Також не зовсім розумію віку персонажів, не скажу, що це мега важливо, але трішки важко уявляти їх в такому випадку.
А так – то поки найбільше зі всіх творів тут подобається. Прям дуже колоритно і затягуюче, атмосфера і передача почуттів героїв аж заворожує. І ще раз повторюсь, подобається як автор пише з усіма цими прекрасними порівняннями і метафорами. Удачі!
0
Відповіcти
Автор твору :
21 Червня, 2023 о 18:51
Дякую.
0
Відповіcти
Lelya :
20 Червня, 2023 о 17:40
Згадала аніме “Бойові бібліотекарі”. Там теж були бібліотекарі, які опікувалися важливими книжками. Не зрозуміла, щоправда, чи це альтернативна Земля, чи якась помісь з Середньовіччя і сьогодення. Ніби опинилася в спокійній, сільський місцині десь у Італії чи Португалії. Все застигло на роки, всі сусіди один одного знають. Діти ростуть, батьки передають їм справи, ба навіть тих же курей, що дівчинка їх кормила.
Та питання про логіку є, і від них не сховатися.
По-перше: чому брат дівчинки вчиться, а вона поїть кіз і сипле зерно курям? Через згадку про мобільний телефон, можна зробити висновок, що це сьогодення. Але ж в сучасній Європі кожна дитина має право на освіту!!!! Чому дитина протирає полиці з книжками брата? А як же її право на свої книжки?! Це настільки глуха провінція, що там нема школи? Нелогічно. Якби не телефон, можна було б уявити альтернативну Землю зі своїми законами, а так пробачте. Не вірю, хоч я і не Станіславський.
По-друге: то чи брат героїні той Паоло? Бо тут згадується тітка і мати, і обох вписують як тіток Паоло! Заплуталася.
Не бийте сильно мене ногами, але мене коробить від іноземних імен. Не те щоб я настільки патріотична, аж піна з рота, але ж у нас є свої “герої”, як у прямому так і в переносному значенні.
Тож лайк за італійську пастораль… і малеенький дизлайк за нелогічність. Та й я трохи феміністка, тож відсутність прав у дівчат мене бісить.
0
Відповіcти
Залишити відповідь
Ви увійшли як Citrus_S_M. Вийти?
Коментар
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Цвіт папоротіНаступний запис
НАСТУПН.
Всесвіт Ємельянова. Піфагор
Мої замовлення
КОНКУРСИ у 2023р.
Січень
Лютий
Березень
ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
ОПОВІДАННЯ
Квітень
Травень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Червень
ПОЧАТОК ШЛЯХУ – Фантастичні повісті у віковій категорії янг-едалт
ПРИЙОМ РОБІТ
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
КОТИКИ FOREVER – Фантастичні мініатюри
ПІДГОТОВКА
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
Hightech vs Lowtech
ПІДГОТОВКА
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Автор твору до “Цілуй, Лоло, цілуй!”
Marichka до “Цілуй, Лоло, цілуй!”
Птиця Сірін до Початок Шляху
Gel__pen до КОТИКИ FOREVER
ManoWar до Смарагдовий птах
ГаляВуд до Таємниці містечка Великий камінь: Вожак.
Автор твору до Таємниці містечка Великий камінь: Вожак.
Автор твору до Таємниці містечка Великий камінь: Вожак.
Інна до Всесвіт Ємельянова. Піфагор
Інна до Таємниці містечка Великий камінь: Вожак.
Lelya до Таємниці містечка Великий камінь: Вожак.
Наші друзі:
Попередній
Далі
(c) ЛІТавиця – 2020-2023
Контакти
Форум
Політика конфіденційності
Умови публікації
Правила форуму
Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук:
Сайт використовує cookie для зберігання даних. Продовжуючи користовуватися сайтом, ви даєте згоду на роботу з цими файлами.