22 Листопада, 2026

Дизель треба економити

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

Лексо повільно мішав у тарілці залишки каші, поглядаючи час від часу на екран. Там ведучий у яскраво-жовтій краватці й джинсах розпинався про новітній шестиколісний всюдихід. Коли телемоторчик кашляв, зображення на мить здригалося і пропадав звук, та потім все верталося.

Двері в кухню рвучко розчахнулися.

— Лексо! — гукнув батько ззаду.

— Ти поїв?

— Ще нє, — хитнув головою Лексо. Ведучий тим часом узяв до рук якогось дрючка і з посмішкою штрикав ним велетенські колеса всюдихода.

— Ти що, до вечора зібрався тут сидіти? А якщо дощ?

— Та не буде ніякого дощу.

Батько хутким кроком обійшов стіл, нахилився і ляснув кнопку на телевізорі. Моторчик розпачливо чмихнув і заглохнув.

— Е-е, я ж дивився!

— Дизель треба економити, — урвав батько. — Бери лопату в сараї і ходімо.

Лексо тяжко зітхнув, підвівся і грюкнув стільцем. Третя, бляха, купа кори за останній тиждень. Батько колись припинить її замовляти?..

На задньому подвір’ї вже і справді височіла дебела гора вогнекори. Коли Лексо з’явився із лопатою та зав’язками, батько вже енергійно нагрібав кору у мішки. Він спробував підбадьорливо всміхнутися, мовляв, скільки тут тієї роботи! Годинка-дві та й по всьому! Однак Лексо не дуже йняв віри цим підморгуванням: схоже, сьогодні срака не тільки його дню, а ще і його спині.

Між помахами лопатою батько теревенив про всякі нісенітниці: про мера, ремонт доріг, кар’єр, який будується за містом, дизель, що знову дорожчає. Але нічого, головне, що в них є ця кора, от взимку йому всі дякую скажуть…

А ще, звісно, батечко завів стару добру пісню про мутантів. Нахіба їх взагалі пускають сюди? Що, не можна було організувати табір десь за містом?..

На щастя, що далі батько махав лопатою, то більше пітнів, і його монолог раз по раз уривався на всілякі хекання та охкання, аж поки геть не вщух. Лексо теж добряче впрів. Купа, здавалося, анітрохи не меншала, а лише розповзлась в боки.

Щоб хоч якось згаяти час, Лексо визирав через паркан. Кожні чверть години — між бамканням годинника на Вишці — дорогою проїжджала різна кількість машин. Спершу шістнадцять. Потім – вісім, а тоді дев’ять чи десять. Коли пробамкав полудень, до будинку тітки Лариси, що жила навпроти, під’їхала запилюжена вантажівка. Спершу Лексо подумав, що це сміттєвіз, однак одна за одною повиходили постаті в куртках із валізами, торбами й наплічниками. Лексо придивився: троє вищих, двоє нижчих та ще дві геть крихітні. Всі, як один, зі світлою шкірою та яскраво-мідним волоссям, як на картинці у дитячих книгах. Одна постать відділилась від гурту і підійшла до водія; той, мовби знехотя, опустив скло і щось узяв. Вантажівка загуркотіла, чмихнула хмарою сизого диму та рушила геть.

— Все, бляха, перекур! — хекнув батько. Він витер розпашіле чоло тильною стороною долоні, від чого по ньому розмазалися сірі смуги, і кинув лопату на паркан. Вона тут таки з’їхала в траву, але батько не став її піднімати.

— Ти наче кинув, — сказав Лексо. Батько роздратовано махнув рукою:

— Ну то води поп’ю.

І рушив до будинку.

Із-за хмар вигулькнуло сонце, і постаті, які стояли біля будинку тітки Лариси, заворушилися. Старші поскидали капюшони, а потім дівчина нахилилась до малих хлопчиків й допомогла поскидати капюшони і їм. Дехто навіть розщібнув куртки, оголивши світлі шиї та ключиці. Це руде сімейство повернулося до сонця і розкинуло руки, наче статуї. Отак вони і завмерли, не звертаючи уваги ані на автівки, що з гуркотом проїжджали вулицею, ані на перехожих, які переходили на цей бік вулиці. Із-за рогу вигулькнув поштар зі своєю торбиною через плече. Він оминув рудих широкою дугою, перш ніж підійти до поштової скриньки тітки Лариси.

Лексо мотнув головою: треба далі розгрібати кору. Якщо зараз прикластися, може, хоч на кінець тренування він встигне. Та щойно Лексо узяв до рук лопату й намірився встромити її у сіро-коричневу гірку, як через дорогу знову хтось ворухнувся. Він повернув голову і помітив рудоволосу дівчину, яка дивилась просто на нього. Вона стояла, мов статуя, розкинувши руки в боки.

А її очі… навіть звідси Лексо бачив, як вони химерно відблискують. Колись у дитинстві батько брав його до дядька Тимоша в кузню. Дядько із ковша розливав метал по формах — наче рідкий вогонь, від якого аж пашіло повітря. Лексо міг заприсягтися, що очі дівчини через дорогу переливалися так само. Хвилю він стояв, мов заворожений, а потім дівчина повільно опустила руки, й сяйво в її очах згасло. Вона потерла очі кулаком і, ще раз зиркнувши на Лексо, відвернулась.

Він так і стояв, як укопаний, аж поки не повернувся батько. Від нього тхнуло цигарками. Лексо повільно відвернувся і узяв до рук лопату. Що ж… схоже, через тиждень батько знову буде кидати.

— Нє, ну слухай — по-моєму, непогано! — озвався Макс.

Лексо приставив руку до очей: м’яча ніде не було видно.

— Надто сильно. Треба слабше качати.

— Та! Аби не слабо. Ну, давай ще раз!

Хлопці присіли біля довгої труби із ручкою, шарнірами та кількома припасованими до неї механізмами. Лексо гадки не мав, як Максу вдалося оце все змайструвати. Ця, як висловлювався друг, шайтан-машина вельми непогано імітувала справжній м’ячемет. Навіть діаметр труби такий самий. Тільки ця — на пневматиці.

— Ану, — крекнув Макс, і вони підналягли на ручку. Чух-чух, чух-чух! — наче на дитячій гойдалці. Вони качали по черзі, набираючи потрібного тиску. Єдине, чого бракувало в цій шайтан-машині, — це манометра. Втім, Макс казав, що можна притулити палець до повітряної трубки, і по тому, наскільки вона нагрілась, приблизно визначити тиск.

— Я думаю, досить, — хекнув Лексо.

— Кажу тобі, треба ще, — відказав Макс. — Я мастила долив, тож не сци, не заклинить.

Чух-чух, чух-чух, чух-чух. Граки, які обсіли пустир, немовби щось передчували, бо всі, як за командою, зметнулися в небо. Звідти граки неспокійно крякали.

— Всьо, — видихнув Макс.

Швидким рухом він перекрив клапан, аби повітря не пішло назад в насос, і від’єднав трубку. Лексо торкнув її пальцем і відразу відсмикнув — гаряче, блін.

— Сітка трохи з’їхала, — махнув рукою Лексо на дальній кінець пустиря, де між кленом та вільхою ліниво теліпалося мотузяне причандалля. Трохи вище, ніж ворота, але теж нормально.

— Та нічо. Готовий?

Лексо кивнув. Обережно обійшов шайтан-машину, нахилився до окуляру й узяв до рук регулювальні важелі. Лівіше… Вгору… Тепер трохи вниз… Вітер… В який бік дме вітер? Лексо вмочив палець в слину і підняв. Чорт його зна. Спробуємо зорієнтуватися по руху гілок.

— Ну що? — напосідав Макс. Лексо відчував, як друга аж розпирало від нетерплячки.

— Так, не підбалакуй.

«Під час гри навряд чи буде стільки часу прицілитися», — подумав Лексо. І натиснув на гачок.

Шайтан-машина гехнула так, що граки, які вже встигли посідати знову на дерева, ледь із гілок не попадали. Лексо завбачливо зажмурив око, щоби не набити об приціл синяцюру. Око це й справді вберегло, а от куди м’яч полетів, він знову не бачив. У вухах аж запищало.

— О-о-о, оце бомба! — заволав Макс і підстрибнув на місці. — Прямо в сітку, щоб тебе!..

— Серйозно? — всміхнувся Лексо.

— Кажу тобі! Ходімо, подивимося!

Макс підстрибом рвонув через високі трави, як та косуля. Лексо намагався не відставати. Ще на півдорозі до сітки Макс вигукнув:

— Осьо він!.. — і припустився ще дужче. І справді, в мотуззі лежав яскраво-жовтий, трохи обмазаний грязюкою тенісний м’ячик.

— Ну ти й дав жару! — підскочив Макс. — І хай вони тепер тільки спробують не взяти тебе за націльника. Кажу тобі, Лексо, ти запулиш їм всі м’ячі в пельку до одного.

— Та всі то навряд, — відказав Лексо, а проте всміхнувся.

— Ой, не прибідняйся! — ляснув його по плечу Макс.

Хлопці взялися розмотувати сітку.

— Ну, припустімо, мене таки візьмуть на націльника…

— Візьмуть-візьмуть, куди вони дінуться.

— А що ж будеш робити тоді ти? — примружив очі Лексо.

— Якщо націльник уже зайнятий, захисники та півзахисники теж, а на воротах — ти сам казав — до побачення, зуби.

Макс знизав плечима.

— Не знаю.

— Та ну, все ти вже знаєш! Кажи давай, — штурхнув його в ребра Лексо.

— Нє.

— Кажи!

— Відчепися, ну!

Макс потягнув за останній вузол, і сітка гепнулась в траву. Він хутко її скрутив, намотав собі на руку і повернувся до Лексо. В очах у Макса грали бісики:

— Що його розказувати, коли в понеділок сам усе побачиш.

На спортивному майданчику було незвично гамірно, як для суботи. Уздовж побитої життям білої лінії, неподалік від турників, вишикувалися в ряд хлопці від найвищого до найнижчого. Лексо був десь в середині цієї шеренги; Макс — майже наприкінці. Перед ними ходив Рудослав Олександрович, або, як його називали між собою хлопці, — Бугай. У плечах він і справді був як три звичайні вчителі разом узяті, шию мав таку, що й обома руками не обхопиш, а його щелепа час від часу безгучно ворушилась, немовби він пожовував глибоко сховану за щокою дротину. Бугай довго і аж занадто ретельно, як на Лексо, розводився про правила безпеки під час дизельболу. Перед м’яч-машиною не вибігати; хто за кермом — не наїжджати; впритул з м’ячемета не лупити… Його майже ніхто не слухав — всі хлопці витріщалися на дівчат із одинадцятого класу, які з Орисеєю Алонівною займалися аеробікою на іншому краю поля. Нахили вліво, вправо, вперед, назад… Мабуть, Бугай знав, що його ніхто не слухає, але від того він лише затятіше розповідав про правила.

А потім Бугай несподівано свиснув у свисток, що аж у вухах залящало, і всі розбіглися робити розминку. Лексо добряче захекався, поки пробіг уздовж поля з високим підніманням колін, побігав човником, поробив обертання й прискорення. Потім усі мусили розганятися і по свистку різко змінювати напрямок руху на протилежний, і так разів може зо двадцять. Потім до Бугая підійшов завуч, і той на кілька хвилин забув про цю кляту розминку. Розпашілі хлопці вдячно видихнули, збившись докупи біля турників.

— Диви, диви! Сонцесракі! — гукнув хтось над вухом. Лексо повернув голову — це був Свищ, чувак з паралельного класу. Все, що Лексо за нього знав, — Свищ часто бував в черзі під кабінетом директора і вмів свистіти через дірку в передніх зубах так, що вуха закладало.

— Де? Де? — повитягувались шиї.

— Та оно ж, бляха, біля воріт!

Спершу Лексо не зрозумів, про що вони. А тоді побачив групу дітей та підлітків, які по одному заходили крізь ворота. Хлопці та дівчата, високі та низькі, худі й повненькі — всі вони, як один, мали незвично бліду шкіру та руде-руде волосся. Спершу вони нерішуче зупинилися зразу біля входу (за спиною в Лексо заулюлюкали, дехто навіть засвистів), та потім їх до себе поманив той самий завуч, що балакав з Бугаєм, і Бугай швидко вернувся.

— Хто свистів? — його нижня щелепа загрозливо випнулась. Хлопці враз позамовкали.

— Хто. Щойно. Свистів?

Біля турників запала гнітюча тиша. Лексо почув, як на тім краю Орисея Алонівна вигукнула: «І-і-і… Закінчили!» Одинадцятикласниці припинили махати руками.

— Може, це мені бува вчулося? Чи ні? Га? — Бугай обвів усіх важким поглядом. — П’ятдесят відтискань. Всі. За кожне незроблене — по три присідання.

Хлопці загуділи. Брови Бугая збіглися в купу, немов двоє гусениць, які підбігли одне до одного, щоб обнюхатися.

— Я сказав по три? По п’ять.

З бурчанням всі вийшли на поле і розосередилися.

— Один! І… Два! І…

Лексо знав: перший непослух на уроці фізкультури — це відтискання. Другий — вилучення з дизельбольної команди. Що буде на третій — ніхто перевіряти не хотів.

— Мутанти, — хекнув на вухо Макс, коли вони робили двадцять сьоме відтискання від підлоги.

— Їх зібрали всіх разом… В одну групу… Мамка каже, думають… Що робити… Або розподілятимуть по класах… Або… або…

Та доказати, що там за «або», в Макса не вистачило сили — на тридцять шостому відтисканні він знесилено гепнувся на землю.

— Теретуха! — рознісся полем голос Бугая.

— Чого халтуриш?

— Я більше не можу.

— Кудиць! — тикнув він рукою в Лексо.

— Рахуєш замість мене.

Лексо кивнув. Поки він видушував із себе тридцять сім та тридцять вісім, Бугай продовжив:

— Скільки ти не доробив, виходить?.. Чотирнадцять? Тоді це виходить… Сімдесят присідань.

Макс важко зітхнув:

— Та за що…

Лексо, врешті, довелося зробити теж сорок присідань. Коли Бугай відвертався, деякі присідання вони з Максом рахували по три за одне. Чи по п’ять.

На іншому боці поля мутанти розділилися на дві групки. Молодші приєдналися до людських дітлахів, що буцали м’ячів. Старші почали розминатися. Лексо не хотів надто пильно їх роздивлятися, однак його погляд зачепився за знайоме лице. Дівчина із сусідів, що заселилися через дорогу. На вигляд їй було так, як і йому. Ну, може, плюс-мінус рік. Струнка, не дуже висока, з довгим рудим волоссям, яке на кінцях завивалося легкими хвилями. Вітер роздував його, й час від часу дівчина збирала волосся назад докупи.

Бугай свиснув тричі і махнув рукою: до мене. Всі швидко його обступили. Хлопці хекали та тупцювалися на місці. Зараз буде момент істини.

— Отже, ви, мабуть, чули за таку штуку, як дизельбол, ге? — розпочав здалеку Бугай. Хтось нервово реготнув.

— В цей понеділок буде відбірковий матч. Для особливо обдарованих уточню — це післязавтра.

Хлопці зашепотілися.

— А отже, треба визначити основний склад команди та резерв. Я би, звісно, запхав хоч усіх вас у м’яч-машину, та вона в нас одна. Отож доведеться вибирати. Словом, — кашлянув Бугай, — осьо весь список: воротарі — Стебничий, Жущик, Волоронко; півворотарі — Арчмак, Лунниця, Шушуцький; захисники…

Лице кожного, кого називав Бугай, змінювалося: хтось задоволено прицмокував, хтось усміхався, інші збуджено переглядалися між собою і штурхали одне одного ліктями. Ті, кого ще не назвали, з напруженням заглядали Бугаю в обличчя: знайдеться для них місце чи ні, знайдеться чи ні?

Бугай тим часом пройшовся по захисниках, напівзахисниках, нападниках. Потім дійшло діло до екіпажу м’яч-машини.

— …подавайло — Бунярко; перший пілот — Пракса; другий пілот — Теретуха…

Макс всміхнувся від вуха до вуха, і Лексо плеснув його по плечу.

— Другий пілот, ні фіга собі!

— Тихо, а то себе пропустиш, — сказав Макс.

Тим часом Бугай продовжував:

— Так, ну і націльник — Шпурня, — додав він якось тихше.

Хвиля сум’яття прокотилась компанією хлопців.

— А це хто?

— Та із сусіднього класу один.

— Щось я не пам’ятаю його.

— Тю, блін, щось я нічо’ не поняв.

Бугай ще раз кашлянув і продовжив, що аж його голос покотився луною майданчиком:

— Тепер резервний склад! Отже, воротарі…

Лексо аж похитнувся. Тобто як… Він не потрапляє в основну команду? Взагалі?

— Рудославе Олександровичу! — сказав Лексо. Бугай не почув, бо саме дійшов до переліку резервних напівзахисників. Макс штурхнув Лексо:

— Пожди, а чого він тебе не назвав?

— Не знаю.

Ці слова потонули у взаємних копняках двох однокласників, що не поділили місце резервного нападника. Бугай сказав їм заспокоїтися, інакше жоден з них не потрапить в резервну команду. Тоді додав:

— …і націльник резерву — Кудиць. Всім все ясно?

Хлопці схвально загуділи. Лексо перезирнувся із Максом — той виглядав не менш спантеличеним.

Бугай сказав, що до кінця уроку лишається ще п’ятнадцять хвилин, і хто хоче, може розділитися на дві команди й пограти упівполя. Тоді призначив Навицького суддею, дав йому свисток, а сам розвернувся і пішов собі.

Над вухом озвався Макс:

— Ходімо.

— Куди?

— Розбиратися, що це за хрінь.

Частину спортзалу відмежували червоно-білою стрічкою: там тільки-но пофарбували паркет і стіни. В іншій частині валялися купою старі волейбольні сітки та баскетбольне кільце. Відразу за ним пробивалося світло із напівприхилених дверей підсобки. Макс рвучко відчинив їх, не стукаючи. Лексо заскочив слідом, розваживши, що, певно, стукати уже пізно.

Бугай стояв під невеликим, заґратованим віконцем біля ящика з волейбольними м’ячами. Він по черзі перекладав їх на окрему купу, відмічаючи щось у товстезному журналі. Його лисина трохи зблискувала, від чого Бугай нагадував якогось підстаркуватого боксера чи пірата.

— Рудославе Олександровичу, — наполегливо промовив Макс. Бугай розвернувся:

— Чого вам, хлопці?

Макс очікувально зиркнув на Лексо, і Лексо сказав:

— А скажіть ще раз, ким ви мене призначили? Бо я щось оце прослухав.

Макс закотив очі.

Бугай підняв зі столу отой товстелезний журнал, перегорнув аркушів тридцять і повів ручкою, що стриміла між пальцями, вздовж рядків.

— Та-а-к, Кудиць… Націльник резерву.

Макс вигукнув:

— Так а чого резерву, Буг… Рудославе Олександровичу? Ми думали, ви поставите його в основний склад. Самі казали, що Лексо один із найкращих націльників на потоці.

— Основний склад теж не резиновий, хлопці, — відказав Бугай. — Моя воля, то я хоч усіх вас туди додав би. Але вас на потоці сорок три, а місць в команді — дев’ятнадцять. От і рахуйте.

— Але ж ото дрищаку Шпурню ви взяли! Чого для нього місце знайшлося, а для Лексо — ні? Той Шпурня вже місяць на тренях не з’являвся. Рудославе Олександровичу, ну чесно, це повна хрінь! Якщо ви нормального націльника запихаєте в резерв — а резерв практично ніколи не грає, — а замість нього берете отого… — Макс багатозначно кашлянув.

Бугай міцніше стиснув губи, а його брови з’їхалися докупи. Лексо аж зіщулився. Однак, на величезне здивування, Бугай не вигнав їх копняками під зад і навіть не призначив по тисячі відтискань. Його обличчя якось дивно розглядилося, і Бугай махнув рукою:

— Підійдіть.

Він розвернувся до дверей у дальній стіні підсобки, заторохтів ключами. Двері скрипнули та відчинилися.

Клацнуло світло. Лексо ще ніколи не був у цій кімнатці — без вікон, з одними дверями та стінами із полущеною блакитною фарбою, вона скидалась на якусь потаємну комірчину із минулого століття. Половину кімнати займала якась купа, накрита брезентом. В іншій половині стояли один на одному кілька зламаних стільців та валялися мішки. На стіні збоку висів біло-жовтий прапор із зображенням чотирьох кленових листків і підписом: «РАДИНСЬКИЙ ЛІЦЕЙ ПРИРОДНИЧИХ НАУК». Бугай ступив досередини і стягнув той брезент набік. Під ним виявилися ряди із зелених каністр. На кожній із них щось поблискувало. Лексо прижмурився: це була металева емблема у формі ромба, із краплею всередині. Під нею підпис — «ВАТРА».

— Як ви думаєте, хлопці, скільки тут дизелю? — запитав Бугай. Лексо з Максом перезирнулися.

— Літрів сто? — підняв брови Макс.

— Десь сто п’ятдесят. Чи знаєте ви, скільки за годину роботи в середньому споживає одна м’яч-машина? Я вам скажу — до чорта. А знаєте, чому?

Макс зиркнув так, наче ледве стримувався, аби не покрутити пальцем біля скроні. Лексо теж поки розумів, що він нічого не розумів.

— Бо раніше це були танки, — буркнув Макс.

— Не танки, а бойові машини піхоти, — виправив його Бугай. — Але так, суть ви вловили. Тоді економією пального не дуже переймалися. Та й після війни, по правді, теж. Оце все діло, — Бугай обвів рукою каністри, — коштує десь як чотири мої зарплати. Як думаєте, чи дуже Комітет хотів давати нам пальне?

— Так а до чого тут… — почав Макс, але Лексо промовив:

— Батя Шпурні в Комітеті.

На хвилю запала тиша. Бугай відвів погляд до каністр.

— То он воно що! Якщо того дрища не взяти в команду, то не буде й дизеля? — з притиском мовив Макс.

— Так, — тихо відказав Бугай.

— Але ж ви могли поставити його ким завгодно! Довбаним захисником, півзахисником, подавайлом!

Бугай лише хитнув головою. Макс зиркнув на Лексо з таким виразом обличчя, що він зараз комусь рознесе кабіну.

— Та ви, бляха, гоните!

Він розвернувся і рвучко вийшов з комори. Максові кроки відлунювали у порожньому спортзалі, а потім вдалині двері грюкнули так, що, напевно, зі стін і побілка обсипалась.

— Рудославе Олександровичу… — промовив Лексо.

— Може, я вийду хоч на один тайм? Якщо будемо відставати. Бо мені то одне, а от команді… Це ж буде тупо отак злити «малиновим». Ще й в себе вдома.

Бугай зітхнув:

— Подивимося, Лексо. Поки я нічого сказати не можу.

— Добре, — видушив із себе Лексо. Коли він проминав купу волейбольних м’ячів, ззаду озвався Бугай:

— Це тільки перша гра сезону. Далі буде видно. Заміни в команді — звична річ.

— Я знаю, — пробурмотів Лексо, не обертаючись. І прожогом вискочив із підсобки.

Вітер шарпав за поли куртки і шумів угорі між гілками. Вербове віття з кожним поривом танцювало перед носом, немовби в отій дитячій грі: не пущу, не пущу, не пущу! Лексо та Макс йшли мовчки по стежці, що звивалась по крутому берегу. Вода внизу шуміла і нутрувала, збиваючись піною довкола вербового коріння — видно, ген-ген в горах вже пройшов добрячий дощ.

— Нє, ну слухай, — озвався Макс, — давай я теж перейду в запас. Що мені робити самому з тими придурками на ММці?

— Не треба, — хитнув головою Лексо.

— Так а що… Раз так, то пішло воно все до дідька! — Макс підійшов до купи з цеглою і влупив по одному зі шматків носаком. Той полетів далеченько в річку і зник у сірих хвилях.

— Не треба із-за мене виходити з команди.

Лексо був страшенно вдячний другові за цю пропозицію, але це була б казна-яка дурниця. А вже на дурницях Макс точно знався.

— Пропущу один матч, нічого страшного. Хоч відпочину, — спробував усміхнутися Лексо, але щось це не дуже вийшло. — Хай подивляться, як він стріляє. Якщо Шпурня стріляє погано…

— Якщо! — пирхнув Макс.

— …то в Бугая не буде варіантів, окрім як зняти його. Скільки би дизелю його батько не підганяв.

Макс закотив очі і промовив:

— О, диви. Сказав «гівно» — ось і воно.

Дерева на березі поволі поступилися кущам та сухій траві. Першим із-за гілок з’явився дах із кількома димарями і балкони. Потім вікна, ще вікна і величезне, на два поверхи заввишки, вітражне скло. Навіть в цю похмуру днину воно виблискувало барвами, наче різдвяна ялинка. Під склом виднівся трикутний дах на двох різьблених колонах із завитками. Поруч — гілки низькорослих дерев і дахи нижчих прибудов. Усе це діло оперізував добрячий мур, де-не-де повитий плющем. Посеред муру хтось вставив чорні ковані ворота, до яких поприбивали всякі декоративні металеві листочки, квіточки та спіралі. Вершечок воріт увінчували зо двадцять гостряків.

Хлопці на мить спинилися на брукованій доріжці, що з’єднувала ворота та масивний залізний причал із такими самими викрутасами на перилах. Сам причал заходив далеченько в річку. Поруч, серед викошених бур’янів, стояла здоровенна металева буда із яскраво-жовтим значком блискавки та товстими кабелями, що вилися від неї до дірки у воротах. І причал, і буда стояли за окремим вихлястим парканом; на хвіртці висів дебелий навісний замок.

— Якийсь сраний замок графа Дракули, — промовив Макс. — Це взагалі легально таке будувати?

— Ну-у… Якщо грошей маєш до дупи, то так, — відказав Лексо.

Макс стиснув кулаки:

— Дивно, що вони ще річку собі не прикупили. А що, плавали б на ній в обіймах з бочкою дизеля. Якщо той дрищ, звісно, зможе її обійняти.

— Думаєш, дизель легший за воду?

— Гівно точно легше.

Стежина незабаром відвернулась від річки, й хлопці дійшли до перехрестя. Зупинилися.

— Слухай, Лексо… У тебе є місце в сараї?

— А що?

— Можна до тебе перевезти поки шайтан-машину?

— Та, думаю, можна.

Макс скривився.

— Бо батя, блін, щось розходився із-за тих шлангів для поливу. Сказав, якщо я не розберу цю пневмогармату, то він викине її до біса і забере в мене всі інструменти. «Щоб не займався фігнею», — передражнив батька Макс.

— Йо, оце ти попав.

— Ага. Я питав, який в біса полив у кінці жовтня, але… — Макс багатозначно замовк. Лексо кивнув:

— Та привозь, без питань.

— Крутяк! Тоді ввечері заскочу.

Батько зайшов до кухні і втомлено опустився за стіл.

— Щось ти рано, — промовив Лексо.

— Сьогодні раніше пустили. Субота ж.

— Їсти будеш? Там Рита зробила рагу і котлети, ще теплі.

Батько кивнув. Лексо насипав кожному по тарілці наїдків і сів поруч.

— Тільки хліба нема, — сказав Лексо.

— Чого ж не сказав вранці? Я би купив.

— Та я на тренуванні був.

Батько підсунув до себе миску і підняв до рота першу ложку рагу. Разок дмухнув:

— Що там ваш чемпіонат?

— Ну… Нормально. Післязавтра гра.

— Хвилюєшся? — запитав батько. Лексо знизав плечима.

— Я в твоєму віці про таку дивину тільки по радіо чув, — промовив батько. — В нас тоді ще телевізора не було. Казали, багато танків після війни списали, і діти було їх ніде. Думали все переплавити, але якийсь розумник запропонував познімати з них броню і весь той гамуз. І зробити оці ваші пулялки з м’ячами.

— То були не танки, а бойові машини піхоти, — уточнив Лексо.

— Ет, який розумний! Ми ж тоді грали не в оці пшакалки, а в щось простіше. Теніс, бадмінтон, волейбол. Я тобі не показував грамоти?

Лексо хитнув головою. Це могло бути надовго.

— Ну, колись нагадаєш. Там ми з твоєю мамою і познайомилися, до речі… Мені ще Тиміш казав, давай, давай, запроси її кудись. Тоді в місті з’явився перший кінотеатр, «Жовтень». Ото ми туди й пішли.

Батько замовк. Довгу хвилю в кухні було чути тільки стукіт ложок по тарілках. За батьковою спиною крізь вікно Лексо помітив, як коло хати тітки Лариси хтось порався. Руде волосся тріпотіло у поривах вітру, немовби жило окремим життям.

Батько кашлянув і витягнув з-під поли куртки листа. Поклав його на стіл:

— Дядько Тиміш написав, що не зможе приїхати до нас на день народження.

— Чому? — здивувався Лексо.

— Ой, не питай, — батько гнівно торохнув ложкою по дну миски. Поки Лексо тільки надібрав рагу, батько вже своє майже втнув.

— Якби трасу не перекрили, то ще, може, якось би було, а так…

— Хто перекрив? — не зрозумів Лексо.

— Та хто ж, бляха! Ці притрушені. Ти що, новини не читав?

Лексо заперечливо похитав головою.

— Ну то глянь. Вже геть довбанулися, їй-бо. В країні дефіцит, села узагалі без світла сидять, а їм все по шарабану. Кажуть, кістьми ляжемо, а не дамо зрубати вогнедуби. А на посівну чим трактори заправляти? Землю орати? А що, їм же добре — пику на сонце виставили, і нічо’ більше не треба. Була б моя воля, я би всі ті халабуди зніс грейдером до бісової матері! — батько гнівно кинув ложку в тарілку.

Лексо на це нічого не відповів. На шибці почали з’являтися перші краплі дощу. Батько встав із-за столу і подався насипати собі другу порцію. Він озвався від плити:

— Але ж ні, з ними тепер панькаються. Так не можна, ви що, Директива 116! Порядній людині тепер навіть глянути косо не можна — вже буде штраф! У нас просто під ногами — золото, Лексо. І не треба ніяких танкерів. Так, хай в одному вогнедубі і не так багато нафти, але ж дубів тих — отако! — батько провів пальцем по підборіддю. — Рубай та викачуй — та й по всьому. Але ні… Бо якісь притрушені, бачте, вирішили погратися в захист природи.

Батько розводився б іще про щось, але Лексо підвівся із-за столу.

— Ти куди? — здивувався батько.

— Піду провітрюся, — кинув Лексо.

— Дивись, бо там дощ накрапає.

Лексо накинув куртку на плечі і вискочив з дому.

Біля драбини стояв маленький хлопчик із яскраво-рудим волоссям. Він смикав ґудзик на рукаві й розглядав Лексо, як якусь дивину. На самій драбині височіла дівчина з таким самим вогненно-рудим волоссям, підпираючи плечем якийсь оброслий листям плоский ящик. Чи, принаймні, щось схоже на те.

— Тобі допомогти? — запитав Лексо. Дівчина рвучко озирнулась. Драбина від цього гойднулась, і Лексо швидко її притримав. Хвилю вони дивились одне на одного, а потім дівчина кивнула. Драбина була широченька — Лексо пам’ятав, як вони з батьком колись міняли на ній зламаний щабель для тітки Лариси. Крок за кроком Лексо обережно піднявся поруч.

— Тримай, — сказала дівчина. Лексо вперся руками в бокову стіну ящика, котрий напівстояв, напівлежав на похилій стрісі. На голову щось посипалося, і Лексо здмухнув те порохно із лоба.

— Зараз прийду, — кинула дівчина. Вона зробила два кроки донизу, а тоді спритно зістрибнула і зникла за рогом будинку. Ящик і справді був важкенький, пахнув мохом та сирою землею. Цікаво, що це за штуковина? Лексо не пам’ятав, щоби тітка Лариса чіпляла на дах якусь розсаду. По-перше, для цього в неї за домом була невелика затишна тепличка. По-друге, таких рослин Лексо в житті не бачив. Якісь в’юнкі, листя широкі і ще й закручуються на кінцях, звисає окремими жмутами. «Наче волосся», — подумав Лексо. Хлопчик внизу підійшов до Лексо і потягнув його за штанину.

— Е-е! — вигукнув Лексо.

— Не роби так.

Хлопчик засміявся і теж гукнув:

— Не роби так, не роби так, не роби так!

— Знаєш, яке воно важке? — спитав Лексо.

— Будеш мене смикати, і ми всі звалимося.

Хлопчик замислився. Він розчепірив свої пальці і, Лексо міг побитися об заклад, між ними проскочила добряча іскра. Хлопчик розвів долоні і очікувально глянув на Лексо:

— Хочеш фокус?

Лексо не був певний, що це хороша ідея, проте відповів:

— Хочу.

Хлопчик наморчив своє бліде чоло, повернув долоні одна до одної і розвів їх на відстань двох своїх кулачків. Тоді наморищився дужче, і між ними з тріском щось спалахнуло і згасло.

— Бачиш, бачиш, як я вмію! — хлопчик заскакав на місці.

В Лексо аж мурашки по спині пробігли.

— Ого… Ну ти і чарівник.

Хлопчик зареготав, а тоді кинув:

— Та ні-і-і, це не чари. Це елек-тро стати-чна енергія!

Лексо зачудовано похитав головою. В школі подейкували, що мутанти володіють якимись надприродними здібностями, та Лексо завжди вважав це побрехеньками. Наука вже відкрила очі на купу всяких речей, які раніше вважалися містикою. Але… Одне діло — чимось насичуватися там від сонця, а інше — лупити мініатюрними блискавками зі своїх долонь.

— Електростатична енергія?

Хлопчик активно закивав:

— Так! Батечко так каже. Він ду-у-уже розумний.

— Мій теж, — сказав Лексо і додав: — Здебільшого.

— Ги! А він уміє робити д-з-з-з?

— Е-е-е… Не думаю.

— А мій вміє, вміє, вміє! І я вмію, і мама, тітонька Ма́лла, і… і Е́йра!

— Слухай… А покажеш ще раз?

Хлопчик задоволено всміхнувся і знову розвів долоні. Він зосереджено зиркнув на власні пальці — так, наче бачив їх вперше, і спохмурнів. Шварк! — ще одна маленька блискавиця проскочила між ними. В повітрі запахнуло озоном, як після грози.

— Та́врене! — озвався ззаду сердитий голос. Із-за рогу вийшла дівчина з брезентовою сумкою в руках, і хлопчик швидко заховав руки за спиною.

— Скільки разів я тобі казала, що не можна робити д-з-з, коли прийшов хтось… сторонній? Та ще й в дощ! Хочеш, щоб я мамі розказала?

— Ні-і!

— Тоді бігом у свою кімнату. І ніяких фокусів!

Хлопчик хутко глянув на Лексо з виразом треба-ще-разом-погратися, і знехотя почалапав до ґанку.

Сам Лексо трохи відсунувся, щоб дівчина могла знову залізти на драбину. Краплі дощу торохтіли по шиферу вже на всі заставки. Дівчина піднялась на кілька щаблів і поклала сумку край даху, на ринву. Тоді вправо залізла на шифер і присіла поруч.

— Прикольний пацан, — промовив Лексо. Дівчина з недовірою поглянула на Лексо. Напевно, перевіряла, чи він з неї, бува, не глузує.

— Дякую, — промовила вона.

— Всі ми були шалапутами, — докинув Лексо.

— Я, як був малий, тикав сірники в розетку. Там теж проскакували іскри.

Дівчина ледь усміхнулась і заходилася викладати із сумки інструменти на дах.

Лексо трошки помовчав, а тоді спитав:

— Це твій брат?

— Угу.

— Прикольно. В мене ніколи не було рідних братів… Є сестра, але вона за кордоном. Приїздить раз на рік на Різдво.

— Ну, хоч так, — відказала дівчина. Лексо замовк — мабуть, він надто розбазікався. Дівчина тим часом промовила:

— Ану, можеш підняти лівий край? Треба дістати до кріплення.

Лексо зробив обережний крок на щабель вище і штовхнув ящик вгору.

— Легше, легше… От так. Тримай.

Дощ впереміш із порохном стікав Лексо по обличчю. Він відчував, що десь там, нагорі, кипить робота.

— Слухай, а що це за ящик? Розсада? — спитав Лексо.

— Це біоелектрична панель. «Ні фіга собі», — подумав Лексо і промовив:

— Де ж там дроти, акумулятори?

— А для чого тобі те знати?

Лексо знизав плечима:

— Та просто цікаво.

По даху щось торохнуло і покотилося.

— Ой! — вигукнула дівчина. В Лексо над головою, прямо в ринву, щось брязнуло. Він простягнув руку і з-поміж листя та грязюки намацав там саморіз:

— Тримай.

— Дякую.

Потроху смеркалося.

— Все, — промовила дівчина.

— Прикрутила?

— Ага.

Довгі пасми рудого волосся гойдалися під дощем так близько, що Лексо, аби хотів, міг би спробувати його на дотик. Він хутко відмахнувся від цієї думки.

Десь на початку вулиці зашумів мотоцикл. Його гуркіт стрімко наростав, немовби біплан ішов на зліт. Коли вже аж у вухах почало лящати, мотоцикл вигулькнув біля сусідніх будинків. Несподівано завищала гума, і він круто завернув прямо на тротуар. Лексо розважив, що аби там хтось ішов, він би навряд чи встигнув відскочити. Яскрава фара вихоплювала із сутінок сірі ниті дощу.

На самому моцику сиділи двоє. Той, що спереду, був у шоломі, шкіряній куртці й штанах та високих чоботях. Для рівноваги він поставив ноги на землю. Інший мав яскраво-жовту спортивну куртку, добряче поляпану брудом, і чорну пов’язку з білими черепами на голові. Лексо придивився: та це ж Свищ! Ох і вирядився, геть не впізнати. Свищ махнув рукою на їхній ящик на даху і щось промовив до чувака в куртці. Той повернув голову і якусь хвилю так і сидів, із опущеним затемненим склом. Потім водій прибрав ноги із землі, мотор заревів, як ошалілий бик на кориді, і мотоцикл рвонув собі в дощ. Лексо спохмурнів:

— Що за…

Один за одним Лексо і рудоволоса дівчина спустилися на землю.

— Ти їх знаєш? — спитала вона. Лексо похитав головою.

— Бо вони так витріщалися, що я подумала, може, це до тебе.

— Навряд чи, — відказав Лексо. Якусь хвилю вони разом дивилися у напівтемну вулицю, немовби очікуючи від неї відповіді. Врешті Лексо сказав:

— Драбину занесемо, щоб не мокла?

— Давай.

З драбиною вони впоралися швидко. Вони вийшли із сараю і стали край дороги. Вітер немовби задля розваги метеляв жмені дощу їм у обличчя.

— До речі… Мене звати Лексо.

Дівчина простягнула долоню:

— Я Ейра.

Лексо потиснув їй руку і сказав:

— Прикольне ім’я.

— Мабуть. Дякую за допомогу.

— І тобі дякую, що покликала. Ну, тобто, ти, звісно ж, не кликала. Я маю на увазі… — «Бляха, що я мелю», — подумав Лексо і хутко додав:

— Будь ласка. Якщо треба, звертайся.

Можливо, йому здалося, але перш ніж піти до будинку, Ейра всміхнулась.

Лексо повернувся додому мокрющий, як хлющ. Він обережно зняв черевики, що більше нагадували губки для миття посуду, і визирнув: сплівши руки на грудях, батько задрімав перед телевізором. Там саме показували, як між вирубаними деревами проїжджають бульдозери, а слідом йдуть один за одним робітники із циркулярними пилами та мішками.

Намагаючись менше ляпати, Лексо обережно підійшов до телевізора і натиснув на кнопку. Моторчик заглохнув, і зображення плавно збіглося в крапку посередині екрану й зникло. «Дизель треба економити», — подумав Лексо і, невідь чому, сам до себе всміхнувся.

Спочатку здалося, що це гроза. Щось бехнуло і дзенькнуло. Лексо підхопився в ліжку. Надворі розгавкалися собаки. Лексо навпомацки знайшов сорочку та штани і вислизнув через коридор до кухні. Він підступив до шибки — там, за мокрим склом, було хоч в око стрель. Лексо постояв хвилю, зважуючи, що його робити. Несподівано у мокрій та густій темряві на тім боці дороги щось ворухнулося. Якась постать… Ні, здається, дві. Чи таки одна?..

Лексо потягнувся до печі. Кочергу ніяк намацати не вдавалося, та й, по правді, вона була занадто велика. А ось пічна лопатка — те, що треба. В кімнаті рипнули двері, та Лексо не став чекати — метнувся в коридор, накинув куртку на плечі та вискочив у темряву.

По всій окрузі несамовито гавкали собаки. Там, посеред дороги, раптом щось задеренчало. Двигун! Лексо рвонув щодуху до хвіртки, та щойно він до неї добіг, як хтось щось крикнув, й ревіння, набравши обертів, понеслося вулицею вперед, крізь холодну осінню ніч. Коли двері на ґанку дому тітки Лариси відчинилися, воно ще котилося між будинками, то підсилюючись, то затихаючи, аж поки зовсім не розчинилося в ночі.

У дворі через дорогу хтось світив ліхтариком. Потім до нього вийшла ще одна постать і теж запалила ліхтар. В сусідньому будинку Родерини Баргунівни теж загорівся вогник.

Ззаду відчинилися двері, і до Лексо підступив батько.

— Ти це чув? — запитав хлопець.

Батько кивнув.

— Хтось напав на будинок тітки Лариси.

— Тихо, не лізь туди.

— Вони вже поїхали! — роздратовано відказав Лексо. Як можна бути таким боягузом?

Кілька постатей крутилися на подвір’ї й, вочевидь, про щось активно перемовлялися, але за гавкітом Лексо не чув, про що саме. Кружала світла від ліхтарів гуляли будинком то туди, то сюди, вихоплюючи чорну віконну пройму. Уздовж дерев’яної віконної рами зблискували поодинокі скалки.

Лексо відчинив хвіртку, і йому тут таки на плече опустилась чіпка батькова рука.

— Лексо, стій, не…

Хлопець рвучко викрутився з-під неї і швидко перебіг через дорогу. В очі вдарило яскраве світло, і він зажмурився, інстинктивно закриваючись пічною лопаткою.

— Не підходь! — сказав злякано чийсь жіночий голос. А потім хтось озвався збоку:

— Та це, мабуть, сусідський хлопчик. Ейра казала, їй хтось помагав чіпляти панель.

— Ти певна, що це не один із них?

— Подивись на нього! Хіба він схожий на вандала?

Лексо хотів втрутитися в цю милу розмову про нього, але крім «е-е-е» не знайшов, що сказати. Жіночий голос шикнув, щоб Малла не світила йому в очі, й промінь ковзнув на землю.

Потім скрипнули двері, і жіночий голос вигукнув:

— Господи, Нейране, нас тут могли вбити! А ти спиш і спиш!

— Та не верещи вже, — буркнув чоловічий голос.

— Я ж казав, що треба було брати рушницю.

— І що би ти з нею робив? Цілився б з-під подушки?

Якийсь час вони сперечалися одне з одним, а потім заходилися оглядати будинок. З темряви виринула постать Ейри — з розпатланим волоссям і дуже сердитим обличчям. Вона стала зі схрещеними руками, спостерігаючи, як той, кого назвали Нейраном, схилився біля другого розтрощеного вікна.

— Ейро, — покликав її Лексо, і дівчина аж підскочила. Хвилю вона дивилась на Лексо так, наче узріла живого мерця, а потім шумно видихнула і повернулась знову до вікна, відступивши від Лексо на крок.

— Ти в нормі? — спитав він і враз зрозумів, наскільки тупо це звучить.

— Я?.. Ти що, приколюєшся? — запитала вона і показала на гору битого скла, яка розсипом простягнулась під вікном. — Це схоже на норму?

— Не дуже, — відказав Лексо. — Та я мав на увазі, чи вони не…

— Ні. Поки що, — відказала Ейра з притиском.

Коли руді все оглянули, то виявилося, що розгатили не два вікна, а три — від маленького віконця в сараї, куди вони з Ейрою заносили драбину вчора, лишився тільки один трикутний уламок. Біля отієї штуковини із рослинами на даху хтось надбив шифер. Судячи із вм’ятин на дерев’яній стінці, ящик виявився стійкішим за скло, однак рослини з нього вивернули на землю і добряче потоптали.

Лексо думав, що це все, але біля протилежної стіни будинку голос тієї, кого називали Маллою, покликав:

— Нейране…

Лексо завернув за ріг і завмер. У тій стіні був вмурований димохід, а вікон чи дверей не було. Туди ж підійшли й всі решта.

Нейран пробурмотів «От, падлюки», жіночки виглядали стривоженими, а Ейра спохмурніла так, що, здавалося, зараз когось підпалить поглядом. На всю стіну виднівся напис яскраво-червоною фарбою: «ВАЛІТЬ НА СВОЄ БОЛОТО, СОНЦЕСРА-» і внизу, над підвалянком, «КІ». Весь паркан поруч теж облили фарбою.

Лексо відчув, як у нього наелектризовується волосся, і відступив на крок від Ейри. Він так стиснув руків’я пічної лопати, немовби хотів її переламати. А й справді: чому в них немає рушниці?..

Цілісіньку неділю лив дощ. Лексо подумав, що коли таке буде надалі, то поле геть розкисне і гра перетвориться на змагання з багном.

Одначе у понеділок нарешті розпогодилося. Рудоволосі сусіди позатуляли вікна фанерою, але самої Ейри ніде не було видно. Лексо зітхнув — вже перевалило за обід, а отже, пора збиратися на матч.

Місто гуділо, немов бджолиний вулик, який добряче струснули. Дорогами сновигали автомобілі й мотоцикли, розганяючи хмари сизого диму, а всю площу біля Вишки перегородили з десяток автобусів. Поміж балакучими юрбами то тут, то сям ходили закликайли у барвистих шатах, пропонуючи підходити в їхнє кафе чи крамницю, брати каву, чай, листівочку чи газетку, какао чи шарфик. Або: «Може, гарненький талісман на удачу для вас та вашого друга?»

Лексо з Максом ледве відкрутилися від особливо настирного хлопця у костюмі лева, який, стрибаючи перед ними, пропонував відгадати рахунок сьогоднішнього матчу, випробувати власну інтуїцію!

Врешті хлопці перетнули площу і завернули на скорочену дорогу — звивистий провулок, що метався між будинками, наче змія, аж до самого стадіону.

— А що сказав поліцейський? — промовив Макс, коли Лексо нарешті скінчив оповідь про вчорашні події.

— Та що він скаже, — буркнув Лексо. — Мотоциклів у місті півтори сотні, будемо шукати, бла бла.

— Хто б сумнівався… Ну, а Свищ? Його ж ти точно впізнав.

Лексо пирхнув і махнув рукою:

— Яке там! Добре, якщо поліцейський узагалі з ним поговорить. Бо «дивитися на будинок — це ще не злочин», а хто був уночі, я ж бо не бачив.

— Якась лажа, — відказав Макс, і Лексо не міг з ним не погодитися.

В роздягалці повітря, здавалося, аж іскрило. Хлопці гримали дверцятами шафок, пускали масні жарти, сперечалися про те, чи правильна розстановка півзахисників і хто буде на воротах у «малини». Хтось спитав Лексо, чи це не він буде націльником. Не зовсім. Що значить «не зовсім»? Тю, так а чого в резерві? Лексо знизав плечима. Він удавав, що ніяк не може розґудзувати вузол на шнурівках своїх шкіряних кедів, чекаючи, щоби всі пішли і він зміг трохи побути наодинці. Макс бігав від гурту до гурту, як антилопа, немовби намагаючись набалакатись на наступний місяць наперед.

Потім в роздягальні гепнули двері, й досередини увалився ще один гурт: кілька хлопців з паралельного класу, ще один дев’ятикласник, розпашілий Шпурня та Свищ. Шпурня вбрався у яскравий біло-жовтий спортивний комбінезон, і защібка аж виблискувала. Свищ був у тій самій жовтій кофті, що й тоді, на мотоциклі — певно, відшукав те, що найбільше підходило під кольори їхнього ліцею. Прибулі по черзі обходили всіх, вітаючись, і Лексо демонстративно відвернувся до своїх шнурків. Він наново перетягував їх на лівому кеді, аж поки чиїсь блискучі носаки не буцнули його ногу.

— Кудиць! Ти чого не здороваєшся?

Лексо повільно випростався на лаві — згори на нього дивився Шпурня. Поруч склав руки на грудях Свищ, докинувши з кривою посмішкою:

— Заснув, чи що? Ану, на лаві запасних не спати!

Хлопці в роздягалці загигикали. Лексо встав, повернувся до шафи і заходився шукати пляшку з водою. Пляшку, яку він забув вдома.

— Ти що, ге? Язика ковтнув? — гукнув Свищ. У відполірованих дверцятах сусідної шафки Лексо бачив, як Шпурня продовжує витріщатися із дурнувато простягнутою рукою. Потім він її прибрав.

Збоку гукнув Макс:

— Ти чого додовбався?

Свищ повернув голову і затюгукав:

— Диви, мамка знайшлась! Ге, пацани, ви подивіться — яка солодка парочка, Максимка і Кудицик!

— Та вже ж не така солодка, як ви зі Шпурнею, — відказав Макс, і хлопці пирснули.

— Ой, мого синочка не взяли в команду, ходімо розбиратися до Бугая, — писклявим голосом промовив Свищ. — Може, мені ще потримати твої штанці?

— Ну, шпурині на моцику ти вже тримав, то можеш, — відказав Макс. — Я так за труси чіплятися не вмію.

Хлопці так гиготіли, аж стіни тряслися. Свищ аж збагровів.

— Ґаре, ти це чув? — штурхнув він під бік Шпурню. — Комусь, по ходу, зуби жмуть.

Шпурня розвернувся до Макса.

— Та все, заспокойтеся, — докинув хтось.

Однак Свищ, жбурнувши рюкзак за лаву, рушив до Макса. А з ним і Шпурня. Лексо хутко дошнурувався і, стиснувши кулаки, повільно ступив до них.

— Що ти там зморознув? — чвиркнув слиною крізь зуби Свищ, підступивши впритул до Макса.

— А ти в нас глухий? — задрав підборіддя Макс.

Замість відповіді Свищ замахнувся, але Макс метнувся вбік, отож кулак влупив в шафку. З неї посипалися чиїсь шкарпетки. Хтось намагався перепинити дорогу, але Лексо одним стрибком опинився поруч і з розгону штовхнув Свища. Той зашпортнувся і гепнувся на лаву.

Здійнявся страшенний ґвалт, хлопці сахнулися в обидва боки. Всі перекрикували одне одного, матюкалися і погрожували натовкти кабіни. Кілька хлопців схопили Свища. Він з усіх сил рвався до Макса, той стояв трохи осторонь із виразом обличчя ану-підходь, Лексо теж став у стійку. Сам Шпурня поклав Свищу на плече руку і сказав:

— Ну все, харе вже. Ходімо.

— Яке ходімо? Він нас голубками обізвав, ти це чув?

— Давай, — з притиском мовив Шпурня, — після гри розберемося.

Свищ гнівно плюнув крізь зуби і вирвався з їхніх рук. Він рипнувся в бік Макса, перевіряючи, вочевидь, його реакцію, і сказав:

— Ми ще поговоримо.

Й на цьому вони вдвох вийшли із роздягальні.

Інші хлопці теж поволі виходили на стадіон. Лексо побажав удачі Максу. Той кивнув і вийшов. Щойно двері зачинилися і Лексо лишився сам, він підступив до шафки Шпурні. Одяг, рюкзак, куртка — все було сховане за дверцятами. Та Лексо воно й не цікавило. Він нахилився, зазирнув під лаву — чорні шкіряні черевики зачаїлися подалі, біля стіни. Носаком Лексо висунув їх звідти на світло. Височенькі, блискучі, з видовженими носаками і масивними підборами. Лексо би в таких точно не їздив на мотоциклі — задовбешся перемикати передачі цими гівнодавами.

Потім Лексо зирнув, чи не відкрилися, бува, двері, і перевернув черевики догори дриґом. Він голосно видихнув і вилаявся. На підошві лівого черевика виднілися засохлі червоні плями.

Щойно пролунав свисток, «малина» зразу пішли в атаку. Перехопивши розпасовку ЛПН, вони почали заходити з флангів, прострілюючи здалеку всі троє воріт. Їхня м’яч-машина — блискучий, криваво-червоний броньований монстр, що із-за лускатих секцій скидався на дракона, — снував по своїй частині поля, а за ним, як отой довжелезний хвіст, майорів у небі такий само багряний, велетенський прапор: «Малинівський Інженерно-технічний Коледж».

— Видно, рішили грати від бомбардирів, — повідомив батько Макса, що сидів поруч на лаві. В руках у нього був кульочок із насінням. — Прощупують оборону ще з першого тайму, щоби знати, де дамо слабину.

ЛПНівська м’яч-машина — жовто-чорне, деренчливе громаддя, — повзала полем, мов черепаха. Лексо силувався роздивитися Макса у кабіні, але за відблисками скла та шлейфами диму годі було щось й розбачити. Зате постать Шпурні у, певно, найновішому костюмі із усіх гордовито височіла над м’ячеметом. На перших хвилинах він провів кілька далеких прострілів, але, коли з того не дуже що вийшло, збавив оберти — видно, щоби поберегти м’ячі. Лексо був впевнений, що це його Бугай так настрополив — він-бо завжди торочив, щоб економили ті кляті м’ячі.

— На центр ви-ходь-те, ну!.. — заволав максовий батько, зірвавшись з місця.

Але ЛПН, вочевидь, до його поради не дослухалися і вирішили грати від оборони до самого кінця першого тайму.

Під час п’ятихвилинної перерви на стадіоні ще побільшало люду, хоча, здавалося, він і так зараз репне. На тім боці поля, біля величезної діжки з квасом, Лексо роздивився струнку руду постать і невелику руду крапочку біля неї. Попри вітер, вони стояли без капюшонів. Постать махала рукою на м’яч-машину, обертаючись час від часу до крапочки. Можливо, вона щось пояснювала, абощо.

Лексо повернувся до роздягалки. Під кінець перерви Бугай відкрив двері, напустивши всередину холодного повітря. Лексо встав з місця і спробував зустрітися з ним поглядом. Бугай пробурмотів собі щось під носа, узяв якийсь прапорець із шухляди і вискочив на поле, хряснувши дверима. Лексо зітхнув і опустився на лаву.

В другому таймі ЛПН видимо активізувались. Напівзахисники пішли в контратаку, перекидаючись м’ячами. ММка щосили газюрила між ними, намагаючись цю атаку підтримати, та так, що аж одним колесом заїхала в іншу зону. Пролунав свисток, і «малина» пробили штрафний, ледь не забивши у центральні ворота. Сяк-так ЛПН змогли перехопити ініціативу і знову висунулися на середину поля, проводячи активні розпасовочки. На одній із них двоє бомбардирів умудрилися навіть закотити гол, і публіка заревіла:

— Ел-Пе-Ен! Ел-Пе-Ен!

Між другим і третім таймом перерва була п’ятнадцять хвилин. Розпашілі хлопці верталися до роздягалки, щоб змочити горло й перекинутися кількома словами. Лексо встав і потягнувся, а тоді швиденько вийшов через задні двері у довгий коридор, а звідти — до тильної стіни стадіону.

У повітрі пахнуло хот-догами та кавою, і то тут, то там лунали оці спортивні «дуділки», як їх називав батько. Лексо трохи потинявся між ятками із усілякими смаколиками і так ні на що не розщедрився.

Невідь чому, ноги понесли Лексо не до тих самих дверей (із підписом — «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ»), а далі, крізь сквер, до невеликої альтанки із питним фонтанчиком. У Лексо аж у горлі пересохло, отож він піддав ходу.

Та щойно він нахилився до крана, як в дальньому краю альтанки хтось схлипнув.

Лексо підвів погляд: сховавши обличчя в долонях, там сиділа дівчина із довгим яскраво-рудим волоссям.

— Ейра? — промовив Лексо.

Вона підвела голову, хутко втерши рукавом очі. Вони все одно були червонуваті.

— Що ти хочеш? — тихо сказала Ейра.

Лексо здивувався.

— Ти чого тут сидиш?

— А ти?

— Я перший спитав.

— Ну от, я друга відповіла.

Лексо знічено замовк. Тоді знову нахилився до фонтану й напився холодної води, аж у зубах закололо. Коли Лексо умився і випростався, Ейра озвалась:

— Ми прийшли з Тавреном. Я хотіла показати йому, що таке дизельбол. Він дуже любить усілякі механічні причандалля, отож… — вона схлипнула й замовкла.

— А де ж він?

— Батьки забрали. Після того, як нас, сонцесраких, послали туди, звідки ми прийшли.

Лексо повільно видихнув через ніс. Тоді підступив до Ейри, а вона сердито глипнула на нього:

— От тільки не треба мене втішати! Кожен, кожен до одного дивиться на нас, як на потвор. Покручі, нелюди, смажені… Може, придумаєш щось оригінальніше?

Вона сховала лице у долонях і затулилась волоссям. В такт схлипам здригалися її плечі.

— Ейро, — промовив тихо Лексо.

— Іди ти!.. — пробурмотіла вона.

— Ейро.

Вона підвела очі. В крапельках сліз, що зібралися в кутиках, переливалися дрібні іскорки.

— Що тобі неясно? Котися до своїх несонцесраких друзів під три чорти! Чого причепився?

Лексо здалося, що крижана вода продовжувала переливатися у нього в нутрощах. Ген-ген здалеку ледь чутно пролунав свисток. «Почався третій тайм», — подумав Лексо і стиснув кулаки. Тоді повільно розвернувся до Ейри і промовив:

— Я знаю, хто розбив вікна.

Ейра зиркнула на нього з-під лоба.

— Ну і хто ж?

— Ходімо. Я покажу, — простягнув руку Лексо. Якусь хвилю Ейра дивилась на неї з недовірою. Потім взялась за неї і підвелась. Її пальці аж палахкотіли від жару, й Лексо ледь стримався, щоб не відсмикнути долоню. Але Ейра й сама її відпустила.

На стадіоні публіка знову заревіла.

Радинець якось притишкнув, і крики зі стадіону було чути аж у цьому краю. Лексо на мить спинився, прислухаючись. Мабуть, розрив замалий. Грають овертайм.

— Що таке? — насторожилась Ейра.

Лексо закусив губу.

— Все нормально. Ходімо.

Вони рушили, накритий брезентом візок заторохкотів слідом. Лексо тягнув його за мотузку, а Ейра на колдобинах притримувала, щоб дуже не підскакував. Вулиці Радинця поступово ховалися в глибокій сутінковій блакиті. Де-не-де у вікнах запалювалися невеликі вогники.

— У вас завжди так темно? — запитала Ейра.

— Осінь, — знизав плечима Лексо.

— Ет! — відмахнулась Ейра. — Я про ліхтарі.

— А-а. Та, років зо два вже. Кажуть, що це для економії електроенергії.

— А нащо економити те, чого і так повно? — здивувалась Ейра.

— Та я би не сказав, що повно. Ти ціни на дизель бачила?

Ейра пирхнула.

— Господи, кам’яний вік! А панель поставити ні?

— Я десь читав, що цілого дерева і на одну лампу не вистачить, — промовив Лексо. — Я, звісно, з мультиметром не міряв, але…

— Повна дурня, — відмахнулась Ейра. — Звісно, якщо робити все через дупу, та ще й тринькати направо і наліво, то тільки на лампу й вистачить. У нас, наприклад, на кожному домі є панелі, а довкруг ростуть біоелектричні гаї. Точніше, — голос Ейри дещо змінився, — раніше росли…

Лексо не знайшов, що на це відповісти, й підсмикнув до себе візок. З боку стадіону знову заволали. Потім загриміли барабани, заграла музика — ось і кінець матчу.

— А чому ти не грав? — запитала раптом Ейра.

— Чому ти вирішила, що я мав грати?

Ейра знизала плечима.

— Бачила на тренуванні, отож і подумала, що ти в команді.

— Я теж так думав.

Вони з Ейрою пройшли кілька провулків, а тоді вигулькнули на Ліцейний бульвар, щоб зрізати шлях. Та щойно вони там опинилися, як з усіх боків поперли галасливі юрби у біло-жовтих шарфах, чепчиках та рукавицях. Вони висипалися містом, як горох із продраного мішка. Десь поміж людьми гасав хлопчина у старомодному картузі і підскакував до кожного, питаючи: який рахунок? Який рахунок, скажіть на милість?

Щойно вони з Ейрою звернули на узвіз до річки, як у Лексо хтось увалився, аж дух вибило.

— Ох!

— Лексо, це ти?! — заволав на саме вухо Макс. — Пацани, це Лексо!

Наче чорти з табакерки, довкола вискакували ошалілі однокласники. Лексо посміхнувся: можна було навіть не питати, хто виграв. Вони наперебій вигукували, хто, що, де, коли, який м’яч, а як напад зіграв, бачили б ви, як зіграв цей напад! Здавалося, в темряві вони навіть не розібрали, хто така Ейра. Врешті хтось когось гукнув, і компанія з вересками покотилась далі, тільки Макс лишився.

— А що це в тебе? Себто… у вас? — він тикнув на візок під брезентом.

— Та, діло є, — промовив Лексо.

— Яке ще ді… Та це ж мій шайтан! — заволав Макс. — А куди це ви його волочите?

Ейра сторожко зиркнула на Макса і на Лексо. Сам Лексо зітхнув і промовив:

— Давай трохи відійдемо. Тільки не верещи так, а то вже у вухах лящить.

Понад річкою ген-ген далеко чулося рівномірне деренчання. Деренчання наростало — причал уже близько.

— Ти впевнений, що не хочеш піти святкувати? — запитав упівголоса Лексо.

— Ой! — відмахнувся Макс. — Має ж бути з вами хоч одна людина, що розбирається в техніці.

Лексо в темряві радше відчув, ніж побачив, як Ейра закотила очі.

— Та йди ти, — штурхнув його в бік Лексо.

Незабаром дерева розступилися, і триповерховий маєток виринув з темряви. Усі вікна та ліхтарі на подвір’ї сяяли, що аж різало очі. Деренчання з боку річки стало майже нестерпним.

— Принаймні, можна тепер не шепотітися, — підвищив голос Лексо, щоб його перекричати.

— Ідемо на позицію, — махнув Макс.

Втім, саму позицію теж яскраво осяював одненький прожектор — вихоплюючи з пітьми і причал, і підступи до нього.

— От же ж лажа, — промовив Макс. — А з іншого місця ми ніяк не прицілимося?

Лексо роззирнувся і похитав головою. Довкола були самі зарості та очерети, а трохи далі вже починалася вулиця. Там світитися хотілося ще менше.

— Там нормально не прицілишся. А попасти треба з першого разу.

— Слухай, а може, хрін з ним? Ну що вони там побачать, ці козляри? Раз та й по всьому.

Якусь хвилю вони сперечалися, аж поки в розмову не втрутилась Ейра.

— Берег тут який? Пісок, камінь? — спитала вона.

Хлопці здивовано перезирнулися. Лексо сказав:

— Глина і трохи камінців. А що?

— Підійде, — кивнула Ейра. — У темряві зможеш націлитися?

— Якщо попередньо виставити приціл, то так.

— Тоді виставляйте.

І вона рушила кудись в бік очерету. Макс зиркнув на Лексо зі здивуванням та… схваленням? Лексо кивнув, і вони поволокли шайтан-машину вниз, до причалу. Як не крути, а на кружало світла вийти довелося. Лексо здригнувся — він лиш сподівався, що ніхто із вікон зараз сюди не витріщається. Залізна будка гуркотіла, як трактор. Макс кивнув на неї і гукнув:

— Дебелий апарат! Кіловат, мабуть, двадцять, а то й більше.

Лексо скоса глянув на генератор. Потім схилився біля шайтан-машини і заходився крутити регулювальні ручки. Вгору, праворуч, ще вгору. Приклав око до прицілу: майже по центру величезного, барвистого вітража. Там, на сходах, пропливала якась постать із якоюсь тацею в руках та каструлею. Лексо нахилився до Макса і сказав на вухо:

— Прикинь, там, по ходу, офіціанти є.

— Та ну нафіг! Покажи!

Макс припав оком до прицілу і довгенько видивлявся. Потім розігнувся і вилаявся.

— Пішли вже, нікого не видно. Давай насипати!

Вони з Лексо дістали з кишень шмаття битої цегли, яку знайшли неподалік. Один за одним ці шмати заторохкотіли у ствол м’ячемета.

— Досить, мабуть, — промовив Лексо. Макс докинув ще один дебелий уламок і додав:

— Тепер так.

Поки хлопці накачували тиск у системі, з темряви вийшла Ейра. В одній руці вона тримала цупку очеретину, а в іншій несла повну жменю глини. Оминувши хлопців, вона підступила до хвіртки і просунула все це діло крізь прути.

— Тобі допомогти? — запитав він, але Ейра вже перемахнула на той бік. Вона виклично зиркнула на хлопців і гукнула:

— Ви прицілилися?

Лексо із Максом кивнули.

Ейра обійшла генератор ззаду і розчинилась в темряві. Якусь хвилю нічого не відбувалося. В грудях у Лексо серце стукотіло, певно, теж на добрячий кіловат. Та потім генератор кашлянув, гехнув, гуркнув і знову закашлявся. Світло у вікнах ледь замерехтіло. Потім генератор глухло чмихнув, і довкола запала темрява, а разом з нею — й тиша.

Ззаду щось зашурхотіло.

— Ну що там? — стиха промовила Ейра.

— Ні фіга собі! — присвиснув Макс. — Як це ти його так?

— Секрет фірми. То ви стріляти будете? Зараз вони сюди повискакують.

Лексо повільно вдихнув, щоби вгамувати тремтіння рук. Навіть на матчі ті так не пітніли. «Сподіваюся, ми все виставили правильно», — подумав він. І, намацавши у темряві гачок, з усіх сил натиснув на нього.

Хтозна, скільки тиску накачав туди Макс — гепнуло так, що аж у вухах запищало. Крізь той писк Лексо не відразу розчув, як у темряві з брязкотом осипалося скло. В усій окрузі собаки немов подуріли, й за муром хтось пронизливо заверещав.

— Валимо! — хекнув на вухо Макс. Вони одночасно підхопили на руки шайтан-машину і рвонули в бік хащів. Дорогою Лексо озирнувся, щоб переконатися, що Ейра не відстала, і ледь не врив носом.

— Тут я, — видихнула вона десь поруч, й хлопці піддали ходу.

Шайтан-машина була гаряча й громіздка, а ще з патрубка Лексо на ногу щось полилося. Коли із грюкотом розчахнулися ворота й по причалу занишпорили перші промені ліхтарів, хлопці з Ейрою якраз вскочили в хащі.

— Сюди, — кивнув Макс, і вони звернули на якусь стежину далі від річки. Коріння, камінці, гілки, колоди, знову якісь корені і мокра слизька земля під ногами. Хтозна, скільки тривала ота шалена гонитва, аж поки Лексо не хекнув:

— Стійте, бо я вже не можу.

Лексо й Макс бехнулися прямо на мокру траву, кинувши поруч шайтан-машину. Довкола шуміли суцільні хащі й ні чорта не було видно.

— Де Ейра? — видихнув Лексо, роззираючись.

— Та тут я, — шикнув голос над вухом.

Лексо важко дихав. Ще трохи, і він зблює. Макс тим часом радів, як дитина:

— Оце ми втнули! Оце апарат! Один постріл, і все. Бах! — гукнув Макс і завівся реготом. — Щоб знали, козляри!..

Лексо всміхнувся. Потім повернувся до Ейри:

— Слухай… а як ти оце… ху-у-ух… генератор… вимкнула?

У темряві очі Ейри ледь зблиснули.

— А що?

— Ну… Це були оті твої… електричні штучки?

Несподівано Ейра лупанула Лексо в плече, досить боляче.

— Дурний, чи що?

— Е-е, ти чого?

— Щоб мене на місці струмом і уклало?

Лексо насупився.

— Ну, а як тоді? — нетерпляче запитав Макс.

— Як, як! Напхала глину у вихлопну трубу, та й по всьому.

— Серйозно?

Ейра кивнула. Хлопці засміялися. Ще мить, і вони реготали на все горло, качаючись по мокрій траві.

— Глина… Ой, не можу… — булькав Макс, десь збоку. В Лексо теж аж сльози котилися зі щік.

— От дурбецали, — промовила Ейра.

А тоді не стрималась і теж засміялась.

 

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО