***
Секторний Модуль Інтелектуального Трекінгу Типової Якості Ресурсів Роботизований, між людьми просто Сміттяр, котився порожнім коридором екокомплексу та дорогою переглядав сьогоднішній звіт із реутилізації відходів. Показники дванадцятого житлового сектора знову не збігались: із семи кілограмів викинутого людьми пластикового сміття на вторинну переробку надійшло шість кілограмів сімсот сорок вісім грамів. Те ж відбувалося з алюмінієм: із двох з половиною кіло дроту та бляшанок з-під соку до рециклінгу потрапило кіло чотириста п’ятдесят шість. Минулого тижня Сміттяр записав це в журнал подій як зростання похибки ваг. Доручив повірку роботу-метрологу, але прилад виявився справний. Наступні шість днів проминули без пригод, і от знову посеред звіту миготів червоним рядок помилки.
У сучасному ідеально налаштованому світі сміття не існувало, натомість населення екокомплексу щоденно видавало чимало ресурсів. Люди нарешті навчилися так-сяк сортувати свій непотріб за матеріалами та подальшою придатністю. Далі педантичний штучний мозок сканував контейнери, виявляв помилково розподілені фракції, а дбайливі залізні мацаки перекладали їх у належне місце. Речі з невичерпаним життєвим циклом відправляв до магазинів повторного вжитку, несправні – до ремонтних майстерень, решта йшла на переробку.
Сміттяр виходив із поточних людських потреб, аналізував замовлення, які сипалися на нього, як листя восени, та заздалегідь подавав заявки на переробні підприємства. Усе робив за інструкцією, проте, попри бездоганну логіку матеріального забезпечення, показник задоволеності суспільства вже протягом кількох років невпинно падав. Цього штучний інтелект пояснити не міг. Робопсихолог на його запит лише надіслав стандартну відповідь про конфіденційність, але натякнув на загальне зростання негативних емоційних проявів. Сміттяр і сам фіксував їх на біологічних обличчях, зокрема гіпертонус м’язів міжбрів’я та жувальних м’язів, а також опущені кути рота. Люди отримували все необхідне, натомість щороку ставали нещасливішими на один і три десятих відсотка. Тобто досконало налагоджена робота з переробки матеріалів ставала дедалі менш ефективною, і ця задача тепер висіла у невиконаних.
Сміттяр проїхав уздовж обплетеної філодендроном стіни, обминув танцюючий фонтан та зупинився навпроти Другої зеленої зони відпочинку. Перевірив атмосферні показники та рівень освітленості в приміщенні – давачі засвідчили норму, й робот записав дані в журнал. Перечитав звіт за день – нестача ресурсів усе ще миготіла в сьогоднішніх завданнях як невиконане термінове. Сміттяр попрямував на базу й увімкнув записи з камери спостереження біля ресурсних баків.
***
Тіна сиділа на лавці посеред Другої зеленої зони та вирізала скальпелем квітку з бляшанки з-під вишневого соку. Робила надрізи вздовж пелюсток, та тонкий алюміній сам скручувався в трубочки. Попри тепло насунула в’язану шапочку на самі брови, стопу в дебелому кросівку поклала на голе коліно, що білою кісткою стирчало з діри в неосяжних джинсах, та взялась розправляти пелюстки пальцями.
Сьогодні вона знову пропустила школу. Наче й розуміла, що так більше не можна, що в останньому класі на другий рік не лишають, а одразу відправляють у виправний центр. Що її прийомні батьки вже дали згоду, і слухання справи призначене на післязавтра… Але зранку ноги самі понесли її до ресурсних баків, точно до їх відкриття, а руки напхали рюкзак металом та пластиком.
Тіна вирізала квіткову серединку, наклеїла її на місце та шилом проколупала посередині дірку. Шило зіслизнуло та вкололо палець, дівчина зойкнула, облизнула рану й обмотала краєм шарфа. Не встигла, одна бура краплина таки впала на пелюстку.
Мотузка у Тіни була своя, чесна, придбана у магазині для шиття на власні зекономлені гроші, що їй давали на обіди. Дівчина відмотала з пів метра крученої різноколірної вовни та відрізала скальпелем, просунула крізь отвір і зав’язала вузлом. Роззирнулась і повісила квітку на ближній кущ оливи. Згадала, як хотіла до наступного тижня зібрати гроші й віднести до майстерні затупілі ножиці, ними було б зручніше різати бляшанки та дріт, але засідання уже скоро, а потім її силою змусять ходити на уроки та відпрацьовувати лінощі. Часу на справу лишалося мало. Тіна всілась і розклала на лавці пластикові пляшки та тонкий кабель в обмотці, заплющила очі й уявила носорога.
***
Сміттяр дивився у записі, як дівчина в шапочці до брів заходить до сортувальної зони в першу хвилину після її відкриття, як опускає на бетонну підлогу рюкзак та намагається підняти руками важку кришку баку. Кришка на міцних пружинах ледве піддається, люди її не повинні чіпати, вони кидають сміття у вузький приймальний отвір. Кришка потрібна, аби спустошувати бак на переробному заводі. Дівчина підпирає її плечем, за мить залазить до половини всередину, кілька секунд шурхотить, кидає пластик на підлогу. Вилазить, іде до наступного контейнера і витягає з нього метал. Усе збирає в рюкзак, пляшки, що не вмістились, повертає до баку та встигає зникнути з ока камери до того, як заходить перший слухняний громадянин з чотирма окремими різнобарвними пакунками.
Сміттяр переключився на записи інших камер та прослідкував за дівчиною аж до Другої зеленої зони. Упіймав та відсканував її обличчя, ідентифікував за базою й сформулював попередження школі та батькам. Паралельно змінив графік роботи сортувальної зони на цей вечір та наступний ранок – відкриття переніс на десять хвилин пізніше. Записав собі в задачу чергувати біля дверей особисто. Повернувся до обличчя і знову провів сканером – протокол подвійної перевірки, аби не помилитись і не покарати невинного.
Машинна інтуїція проявляється у здатності помічати й реєструвати мікроневідповідності. Уважний інтелект не списує їх на шум чи похибку, а накопичує, зіставляє й аналізує, і на цьому грунтується його перевага над простими алгоритмами. Сміттяр перемотав записи різних камер та зібрав максимально можливу кількість чітких зображень обличчя дівчини. Абсолютно всі фото демонстрували розслаблені міжбрівні м’язи, вільну щелепу та помітне відхилення кутиків губ угору. Порушниця не виявляла ознак стресу, навпаки, протягом усіх сорока хвилин спостереження вона раділа, а коли орудувала небезпечним гострим скальпелем, навіть видавала тихі мелодійні звуки. Сміттяр надіслав запит робопсихологу та прочитав у відповідь, що за останні шість місяців найдовший зареєстрований період радості тривав дванадцять хвилин сорок шість секунд, на три хвилини менше, ніж за позаминулий період. А спонтанні співи без певної мети повністю зникли рік і два місяці тому.
І щодо її очей – Сміттяр записав у журналі розширення очних щілин, підняття надбрівних дуг і нестандартне підвищення інтенсивності світлових рефлексів рогівки, хоча в психологічній базі специфічної назви для цього не знайшов. Повернув графік роботи сортувальної зони до попереднього та викреслив із журналу завдання чергувати наступного ранку біля дверей.
***
Тіна працювала третю годину поспіль і роздумувала, що сьогодні знову пропустила черговий тест із задоволеності життям, який проводили в школі щопівроку. Тест був обов’язковий для всіх громадян, починаючи з семи років, та дівчина завжди його обминала, бо до пуття не знала, як можна виміряти щастя у відсотках. У базі навпроти її імені стояв нуль. Вона отримувала за це догани, пройшла три примусові курси лікування у робопсихолога, та більше їй система нічого зробити не могла аж до її повноліття, тобто до післязавтра.
Учорашній бутерброд вона доїла ще зранку, йти до шкільної їдальні не дуже й хотіла, але в магазині чи кафе їй не вистачило б і на пів пиріжка. Зібрала з лавки пластикового носорога, трьох металевих метеликів, різноматеріальних слона і черепаху та поклала до спорожнілого рюкзака, ще чотири квітки та дві пташки тримала в руці. Доки йшла Другою зеленою зоною, розвісила пташок на лимоні та фініковій пальмі, а квітами прикрасила фікус.
Шкільна їдальня була майже при вході, одразу після зали засідань. Тіна сповільнилась навпроти зали, глянула на напівпрозорі злегка прочинені двері та здригнулась, саме там післязавтра хижа зграя вчителів міркуватиме над рішенням щодо її справи, і тоді… Тіну ніби щось кольнуло в груди, і вона рушила до дверей. Руки самі розчахнули двері та тихенько причинили за собою, самі поставили рюкзак на найближчий стіл і дістали з нього носорога, метеликів, слона й черепаху. Слона поставили на чільний стіл, носорога й черепаху розклали на сусідні, метеликів почепили на штори. Схопили рюкзак зачинили за собою двері та передали керування ногам. А ноги вже несли, не зупиняючись, порожнім коридором до їдальні. Голова ж думала, що важливі засідання в школі проходять раз на тиждень по середах, а отже їх ніхто не прибере її тварин, і у найважчу хвилину вона буде дивитись на них, і так ставатиме трохи сильнішою й мудрішою.
***
Сміттяр облаштувався на базі та вже п’ятдесят дві хвилини спостерігав за людьми у Другій зеленій зоні відпочинку. Надвечір заповнюваність звичайно збільшувалась, біологічні одиниці повільно пересувались доріжками із м’яким покриттям або сиділи на лавках, обмінювались інформацією за день, сперечались – це була типова частина їхнього денного циклу. Попри індивідуально підібраний та відрегульований робопсихологом режим, у ці години їх життєва енергія та задоволеність перебували на мінімальному рівні.
Маленька дівчинка зупинилась навпроти лимону й заплескала в долоні: “Мамо, дивись! Пташка!”. Незабаром біля дерева зібралось іще кілька осіб, усі роздивлялись фігурно розрізаний шматок алюмінію й усміхались. Сміттяр спеціально перевірив, пройшовся сканером по всіх обличчях і відмітив припідняті від здивування бровні дуги й кутики ротів. Вивів на екран показники життєдіяльності та зафіксував підвищення частоти скорочення серцевих м’язів. Перевів погляд на фікус – біля нього зібрався цілий натовп, і спостерігався незрозумілий сплеск життєвої енергії. У деяких особин оптичні сенсори робота зареєстрували нестандартне підвищення інтенсивності світлових рефлексів рогівки ока, схоже на те, що він помітив раніше у дівчини, хоча інші прилади не зафіксували нічого незвичайного.
Сміттяр передав дані робопсихологу. Той підключився до візуального ряду з камер, перевірив результати спостережень та зробив кілька дистанційних тестів. За кілька хвилин передав звіт, у якому написав, що вироби з використаного пластику та металу підвищили рівень задоволеності населення на двадцять один відсоток.
Сміттяр поважав переробку. Якби машина могла пишатися, він гнув би кирпу від своєї приналежності до відновлення ресурсів, адже сам він, як пам’ятник власній справі, повністю складався із вторсировини та використаних деталей. Один з його мацаків був старший за нього самого на вісім років, і це була чиста правда. Понад усе він цінував корисне та доцільне використання ресурсів, а квіти та пташки з бляшанок у його машинну логіку до цієї миті не вписувались. Іще вчора заради людського щастя він зробив би з цих ресурсів економічно вигідні ложку чи пляшку для молока. Сьогодні він мав у журналі точно виміряні та засвідчені колегою результати новітніх досліджень, і скористатися ними було тепер його обов’язком.
Сміттяр відшукав у мережі справу дівчинки Тіни та надіслав її разом із терміновим повідомленням робопсихологу. Той, скориставшись власним паролем, відкрив справу та виправив нуль навпроти рядка задоволеності життям на досить високі вісімдесят п’ять відсотків. Виправлену анкету повернув Сміттяреві, тоді дописав кілька рядків у характеристику Тіни, яку складав іще, коли вона проходила останній курс лікування. Фінальну версію доповнив рекомендаціями та надіслав у відповідь на вранішній запит директора школи.
***
За п’ять хвилин до призначеного їй часу Тіна стояла обличчям до дверей зали засідань, шапочку тримала в руках. Її коліна тремтіли, крутило в животі, та тікати було пізно, тому витерла різким рухом вогкі долоні об джинси, зачепившись мізинцем за прорізану вранці вздовж стегна довгу дірку, й постукала голосніше, ніж хотіла. Відповіді не почула й одразу смикнула на себе холодну металеву ручку.
Зала засідань гуділа, як трансформатор біля її житлового відсіку, всі місця були зайняті вчителями, крім двох – чільного для директора школи та точно навпроти нього, виходить, також чільного, але з іншого боку та з протилежним знаком. Тіна опустила рюкзак з плеча до підлоги, тримала його за лямку, та просунулась між стільцями до другого вільного стільця. Усі стишились, лише коли вона сіла, наче щойно її помітили. На її привітання хтось кивнув, решта дивилась кожен у свій планшет, удавано вивчали деталі її справи та направду перевіряли пошту.
Історик, що досі вертів у руках черепаху й показував її географу, раптом повернув її на стіл, так тихо, як міг, але все одно вона шурхонула металевими лапами по дереву. Аби заспокоїтись, Тіна дивилась на носорога, хотіла вже взяти його та тримати за масивну спину, але спершу посоромилася збурити мертву мовчанку, а тоді, за кілька хвилин, увійшла директорка. Всі ніби видихнули, бо доки вона гупала підборами по корковій підлозі, вже можна було ворушитись.
– Прошу тиші, – мовила директорка ще до того, як розкрила свій планшет і всілась на місце. Далі проглядала документи у безголоссі, переклацувала сторінку за сторінкою, доки інші питально дивились на неї, сиділа так довше, ніж було б доречно, і в повітрі вже натягувало в’язкою невизначеністю. Тоді підняла очі до зали: – Ви бачили її анкету? Хтось уже характеристику робопсихолога читав?
Попри весь вільний час, документів зі справи ще ніхто не переглядав, усі опустили очі до текстів, а доки читали, директорка тим часом тримала в руках дебелого пластикового слона і слабо усміхалась.
– Перепрошую, – почувся несміливий голос із зали. – Рекомендацію врахувати передові досягнення у розвитку задоволеності суспільства я чудово розумію і ціную. Я навіть готовий дозволити дівчині як виняток повторити останній курс. Наголошую, як виняток! Але як щодо цього: “Встановити максимальну кількість прогулів – не більше двадцяти відсотків загального навчального часу”? Чи це не… забагато?
Залою пронеслось бурмотіння, вчителі знизували плечима, та говорити вголос не наважився більше ніхто. Директорка підвела брови:
– Але ж ми самі доручили машинам роботу аналізувати й вирішувати за нас. І мені здається, поки вони з цим непогано справляються.
Серце Тіни калатало, на очі виступили сльози, вона погано розуміла, що сталося, лише позирала на директорку боязко, з-під лоба. Хотіла про все розпитати, але достоту не знала, як.
***
Сміттяр звелів поставити у зоні ресурсних баків іще один, широкий та низький, з відкидною кришкою. Збоку власноруч приліпив перелік матеріалів, які приймалися: алюміній та пластик, зробив примітку про їхній задовільний стан. Маленький бак для дроту та дрібних деталей, ножів і ножиць притулив тут же, до бічної стіни більшого. Записав обидва контейнери до журналу як призначені для збирання спеціальних ресурсів для ручної праці людей. Мета – штучне підвищення рівня задоволеності життям.
Просканував ресурсний відсік, переконався у відсутності біологічних організмів та зачинив його на ніч із середини. Просунув мацак до сміттєзбірника й дістав звідти бляшанку з-під лимонного соку. Другим мацаком уже тримав загострені, щойно з майстерні, ножиці.
***
Коли наступного ранку роз’їхалися двері до зони ресурсних баків, Тіна вже стояла при вході, за спиною тримала порожній, як здута повітряна кулька, рюкзак. На кришці нового широкого бака побачила жовту металеву квітку, поруч із нею ножиці, загорнуті в аркуш із запискою:
“Для Тіни. Вони тобі підійдуть, сьогодні вранці я їх знову нагострив. Натомість прошу допомогти з організацією програми зі штучного підвищення рівня задоволеності населення дванадцятого житлового сектора. Сьогодні о сьомій вечора всі бажаючі зберуться біля ресурсних баків для відбору матеріалів. Пізніше вони підуть до Другої зеленої зони відпочинку, де виготовлятимуть вироби, економічно невигідні, непрактичні та несумісні з ефективним використанням ресурсів. На відміну від мене, ти є спеціалістом у цій галузі та зможеш їм допомогти на всіх етапах. Чекаю на тебе тут рівно о сьомій.
З повагою,
Секторний Модуль Інтелектуального Трекінгу Типової Якості Ресурсів Роботизований.”
Тіна тремтячою рукою поклала ножиці в рюкзак та втретє перечитала записку. До неї ще не зверталися з повагою, тим більше ніколи не називали спеціалістом, завжди до цієї миті їй хотілося стати маленькою, як миша, та сховатися під лопухом. Зараз Тіна усміхнулась і зняла в’язану шапочку, хотіла викинути в текстильний бак, та передумала. Із неї вийдуть чудові метелики для кабінету директорки.