20 Листопада, 2026

Приємна несподіванка

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

 Для більшості витрати дизелю на таке — дурість, але похід ініціював сам отаман, з десяток автівок та два автобуси їхали рівною колоною. Молодий технік Матвій викликани в останній момент їхав у другому пікапі і дуже хвилювався. Старших техніків залишили в оазисі, через внутрішню поломку, тому йому вручивши стару гвинтівку сказали їхати відповідати за роботу авто.

– Чого ми їдемо туди? – запитав чоловік біля нього.

– Вони не заплатили за партію м’яса та кістки, а їхні продукти виявилися гнилими, але ми своє візьмемо. – відповів водій, який від адреналіну не міг всидіти на місці.

– Ну тоді так, покажемо, що з нами жартувати не треба. – сказав пасажир.

 Матвій, як і кожен з Пусток, вмів користуватися зброєю, але ще ніколи не шкодив людям і це не давало йому спокою. Доїхавши до невеликого поселення колона зупинилась в кілометрі від нього, де сотник вистрілив в повітря зеленою сигнальною ракетою. Проте з боку поселення вилетіло лише кілька ракет з невеликої пускової установки,й ті не здетонували, занурившись у вологий, пісок. Водій Матвієвого пікапу вискочив на дах авто і запитав:

– Пане сотнику, дозвольте вогонь?

– Дозволяю, Кость, розгортайте кулемети, прикрийте дендроут. – відповів той.

– Матвію, не спи, закріплюй основу. – сказав Кость знімаючи чохол зі зброї.

 Хлопець радіючи, що не доведеться лізти в гущавину бою, зняв з кріплень металеву основу, та з силою всадив її в пісок, спереду ж виставив дві опори, які вирівняв за допомогою коліщаткових валів. Востаннє перевіривши кріплення він зняв з даху авта металевий диск з широким прорізом та кількома рухами встановив його як щиток кулемета.

– Моя школа. – сказав Кость махнувши червоною ганчіркою.

 Відразу вгору злетіла червона сигнальна ракета і більший автобус опустивши таран та риштування на вікнах почав набирати швидкість. Кулі почали рикошетити від броні, а у відповідь запрацювали кулемети. Відстрілявши дві стрічки Матвій був готовий замінити розпечений ствол, але Кость сказав:

– Вони пробилися, ми зробили що могли, забирай опори, а то все вигребуть.

 Заїхавши у вибиті ворота вони розділилися: Матвій спішився прихопивши рюкзак. Він дивився на інших з сумом: вони всі шукали їжу, прикраси, зброю, а йому були цікаві батарейки, прилади та інструменти. Йшовши далі хлопець трохи бридився від одноманітності колонії: однакові будинки, що стояли на однакових квадратах газону. В оазисі вони теж вирощували рослини, але то були овочі, фрукти та зелень для їжі чи льон з коноплями для тканин, але тут було все якось нераціонально, не дивлячись на вдавану ідеальність. Щоб якось відволіктися від цього відчуття Матвій зайшов в будинок, де вже хтось був: двері лежали всередині “шпаківні”. Зайшовши він забрав кілька деталей з розбитих приладів, батарейки з коробки та навіть хотів поласувати пиріжком, коли помітив якийсь рух за наступними дверима. Тримаючи харч в зубах він зняв гвинтівку з плеча та зробивши два кроки відкрив стволом двері, але нікого не знайшовши помітив програвач: дорогу і бажану річ. Як тільки він нахилився підняти його хтось кинувся до нього з шафи. Помітивши рух Матвій вдарив нападника прикладом в лоб, і тільки потім зрозумів, що це дівчина на кілька років старша за його сестру злякався і пересвідчившись, що вона жива схопив програвач та хотів піти, але згадавши, що обговорювали хлопці після кількох склянок тихо вилаявся дістаючи з рюкзака армовану стрічку, якою зв’язав їй ноги та руки і заклеївши рот закинув собі на плече, прихопивши револьвер з собою. Рухаючись далі Матвій забрів до невеликого парку і зрозумів, що вже час повертатися, незабаром мають повернутися жителі з підкріпленням, як раптом побачив щось ірраціональне для цього місця: просто перед фонтаном стояла невелика дизельна вантажівка заїхавши передніми колесами на клумбу. Посадивши непритомну під заднє колесо він зазирнув у причіп і посміхнувся: для більшості там були якісь тонкі труби та рулони плівки, а він бачив у цьому теплиці для рослин. Залізши в кабіну Матвій не знайшов ключів, але “почаклувавши” з кабелями він зміг завести вантажівку і посадивши дівчину на пасажирське сидіння поїхав на місце збору своїх. Спочатку всі насторожились побачивши незнайоме авто, дехто навіть за зброю схопився, але коли Матвій показав своє обличчя з вікна всі видали задоволений крик.

– Здивував, що хочеш за вантажівку? – запитав сотник вийшовши на перед.

– Це мій податок з набігу, все інше, знайдене, моє. – відповів хлопець.

– Згода, зможеш довезти до оазиса? – запитав Ігор.

– Так. – відповів Матвій.

 Раптово звідкись пролунав гул і всі розгублено закрутили головами, а Матвій дістав гвинтівку та відкрив вогонь по невеликій коробці з пропелерами, що кружляла над ними і з п’ятого – останнього, пострілу таки збив її. Доки всі були в шоці він сказав:

– І дрон я теж забираю.

 Сотник схвально махнув головою і під аконемент перших ворожих пострілів колона покинула місто. На друге пасажирське сидіння до Матвія підсів той самий чоловік з яким він їхав до поселення він часто кидав багатозначні погляди на зв’язану дівчину, яка вже прийшла до тями.

– Дівка знатна, ти зовні весь такий добряк, а сам то… – сказав той, але хлопець перебив його:

– Вона в непоганому будинку жила, за неї хороший викуп дадуть.

– Дати вони то дадуть, але і ти ж їй даси – сказав той і засміявся так, що аж живіт затрусився.

– Та ні, вона ще дитина. – випалив Матвій.

– Дитина дитиною, але де потрібно вже має. – сказав чоловік зиркнувши на зв’язану.

 Хлопець збирався щось сказати, але затріщало радіо і сотник сказав:

– Таким темпом вони нас наздоженуть, ховаємось в бурю.

 Дочекавшись підтверджень від інших Матвій сказав:

– Одинадцятий підтвердив.

– Я от, що подумав, а продай її мені: рідня буде по оазисах тижнями шукати, а тобі і метал на руки і менше мороки з нею. Тут я багато не маю, але вдома є невеликий злиток платини, грам на двісті, то як? – запропонував товстун.

 В хлопця перед очима пролетіли спогади, але остаточно підштовхнув вираз абсолютного жаху в очах дівчини. Глибоко вдихнувши хлопець дістав револьвер і навівши його на пасажира глянув на дівчину і приладову панель. Той через розміри не міг дістати зброю, тому коли полонянка зрозуміла та важелем відкрила двері товстун запитав:

– За що?

– За все не добре. – відповів Матвій і вистрілив йому в лоб.

 Постріл на такій дистанції мав імпульс, що відкинув навіть таку тушу у відкриті двері. Закривши їх вони їхали тихо, слідкуючи за лазерним маячком попередньої машини, а полонянка боялася подати й звук, проте дивилася на водія з неприхованою цікавістю.

 Виїхавши з бурі колона взяла курс на оазис, доїхавши в сутінках. Поставивши вантажівку в ангар хлопець переклав речі до причепа, а полонянку посадив в пікап. Кость побачивши її цокнув язиком і відвіз їх додому. Коли Матвій заносив полонянку в будинок вийшла дівчина років тринадцяти і побачивши картину запитала:

– Що це таке?

– Норо, зрозумій: я забрав її щоб вберегти. – відповів хлопець і посадивши її в крісло продовжив:

– Розв’яжи її, розкажи, що тут і як, дай води та їсти.

– Добре, я розкажу в якій ситуації вона тепер. – сказала дівчинка.

– Моя сестричка. – сказав Матвій обійнявши ту.

 Взявши речі він пішов у майстерню, де розклав речі які зібрав сам, а потім речі товстуна та пішов в будинок, побачивши дівчат за столом. Почувши кроки полонянка підскочила і злегка вклонившись сказала:

– Дякую, ее… за все.

– Будь ласка, а зараз їжте, от тримайте, зробіть канапок, на певний час попустимо пояси: я трохи всякого привіз, а головне знайшов ті інструменти, про які казав, багато батарейок, а літієва з дрону, варта всіх інших. – сказав Матвій поклавши на стіл хліб та консерви.

 Нора дістала ніж зробила кілька канапок, але зрозумівши, що не налила супу брату і той сам пішов до плити встала зі словами:

– Ти втомився, сиди і чекай.

– В мене, що рук немає? – запитав той.

– Вони то є, але після твоїх експериментів я годину все мила. – відповіла сестра повертаючи його на стілець.

 Після хвилини мовчанки Матвій запитав:

– Як тебе хоч звати?

– Данка. – відповіла дівчина втупивши погляд в тарілку.

– Якщо не смакує то вибач вже, живемо не багато і готує Нора, не вдається в мене це. – сказав хлопець.

– Ні, смачно: в поселенні нам видавали пайок залежно від здібностей: фізичних та розумових. Я чекаю коли ви скажете, скільки можна з’їсти. – відповіла Данка.

– Ну, в нас такого немає, ми самі вибираємо, що готувати залежно від продуктів в наявності. – розповіла Нора.

– Вся тарілка і канапки мої? – запитала Данка.

– Так, а що? – запитав Матвій.

– Це порція дорослого чоловіка в колонії. – відповіла вона.

 Брат з сестрою перезирнулися і він сказав:

– Виходить, ми не так і бідно живемо.

– Ви не перестаєте дивувати: нам вас описують як дикунів на дизельних агрегатах, що їдять сире м’ясо диких тварин і які живуть в шатрах зі шкур. Але за цей неповний день ви зламали багато тих шаблонів. – розповіла Данка.

– Поживеш в кімнаті Нори: місця не те щоб багато, але поки твої рідні тебе не викуплять думаю вживешся з цією злюкою. – сказав Матвій і отримав удар ложкою по руці від сестри.

 Данка опустила погляд і після тихої вечері всі розійшлися по своїх кімнатах.

 На наступний день зранку в двері постукали і на порозі стояв сам отаман з двома охоронцями. Вони залишилися зовні, а голова оазису пройшов на кухню, де готувався сніданок. Нора злегка вклонившись побігла по брата, а Данка, що саме різала моркву, зупинилась, поклала ніж і склала руки на грудях. Посміхнувшись кутиком губ отаман побачив Матвія і сказав:

– Поговоримо в майстерні.

 Той схвально махнув головою і вони вийшли. Сівши на деревяний стілець, який господар використовував як підставку робити отаман почав:

– За того тобі нічого не буде, сотник записав у звітах ніби він напав через полонянку і ти захищався.

– Що не так і далеко від правди. – сказав Матвій сівши навпроти.

– То й добре. За вантажівку, а тим більше теплиці, що були в ній тобі доплатять і не сперечайся: Ганна як побачила вміст кузова то з своїми всю ніч працювала, тільки перед тим як до тебе їхати їх по будинках розігнав. – розповів отаман.

– Добре. – сказав хлопець.

– Ти це заслужив: тобі ще сестру підіймати, та й з гостею, відчуваю, не все так просто. – сказав отаман.

– Я й сам розумію, але лишити її там не міг: через мене вона втратила свідомість майже в центрі зони розграбування, а в наших думки не завжди чисті, самі знаєте. – сказав Матвій.

– То значить доля так визначила. Візьми з того урок, а то і більше. – з посмішкою сказав отаман.

– Пане, я не такий, у мене сестра всього на кілька років молодша від неї. – сказав Матвій.

 Данка сподобалася йому, але зупиняли не тільки вікові перепони: він просто не знав як спілкуватися з жінками окрім сестри та матері. З дитинства весь вільний час він проводив з батьком в майстерні, серед кабелів та мікросхем вбираючи слова того мов губка: йому було легше розібрати генератор ніж говорити з людьми більше ніж на загальні теми, а тим більше з однолітками, а ще й з дівчатами.

– Як буде час поговори з нею нормально, я знаю твою історію, але не будуй стіни відразу, в цьому світі можливо все. – сказав отаман.

– Я зроблю все, що в моїх силах. – сказав хлопець відвівши погляд.

– Якщо доля дає тобі лимони то зроби з них лимонад. – сказав отаман.

– В мене алергія на цитрусові. – відповів Матвій.

– Весь в батька, вирішувати тобі, але спробуй, вона не кусається. – сказав отаман.

– Не факт. – сказав хлопець з легкою посмішкою.

– О, крига скресла, подумай над словами старого. – сказав отаман.

– Не такий ви вже й старий. – сказав Матвій.

– Але вже й не хлопчик: не бійся жити і відчувати, бо в моєму віці можеш сильно пошкодувати, що не зробив цього. – сказав отаман потиснувши руку.

 Прийшовши на кухню він побачив як дівчата пошепки дуже активно щось обговорюють. Йому було приємно, що сестра не закрилася від світу, все ж дітям якось легше переживати потрясіння. Побачивши його вони відразу замовкли: Нора пішла до плити ставити сніданок, а Данка майже не приховуючи вивчала його зеленими очима.

– Чого ви не їли?

– Данка проти була. – відповіла Нора.

– Це неправильно, ти по суті заробив на це все, а ми їсти самі будемо. – сказала дівчина таки відвівши погляд.

– А якби ми говорили б годину? – запитав Матвій.

– Розігріли б: я бачила вітряк на повітряному змії. Навіть по приблизним підрахункам там має вистачити на дві такі плити. – сказала Данка.

 Хлопець приємно здивувавшись запитав:

– Вас там навчають такого?

– Так, але я сама по старим книгам з бібліотеки, батьку шкода грошей на мою освіту. – відповіла вона.

– Ну тут він прогадав: талант треба розвивати. – сказав Матвій.

 Данка почервоніла і тихо їла печеню, а Нора дивлячись на них посміхалася в кухоль. Поївши сестра сказала:

– Треба води набрати, а то і чаю зробити не вийде.

– Зроблю, підеш сьогодні до ткаль? – запитав брат.

– Так, ти ж їм обіцяв полагодити оту деталь, треба забрати. – буркаючи відповіла Нора.

– Найкраща тканина яку вони дадуть, твоя. – сказав Матвій.

 Очі дівчинки загорілися і вона підірвавшись зі стільця сказала:

– Вже біжу.

 Хлопець посміхнувся і пішов в коридор. Данка не маючи що робити пішла за ним і побачила як він ставши на одне коліно перемкнув три тумблера та кілька разів натиснув на м’яку “грушу”, після чого різко потягнув за ручку, до якої була приєднана конопляна шворка. Генератор гучно чхнув і запрацював, а Матвій не обертаючись сказав:

– Апарат не новий, але надійний і не чортів “Бульдог”, від якого весь будинок ходуном ходить.

 Перемкнувши великий важіль у верхнє положення він активував через меншу шестерню велику а та в свою чергу іншу, на якій був встановлений колінчастий вал з двома потужними ланцюгами, що почали рухати механізм, під підлогою, а десь збоку чулося дзюрчання води.

– Ого, воно все працює, а я думала це декорація. – сказала дівчина.

– Ми обмежено користуємося електрикою через умови в Пустках. Всі оці шестерні, вали та ланцюги допомагають нам виживати коли більшість кабелів окислюються за два-три місяці. – розповів хлопець.

– А що не так з Пустками? – запитала Данка.

– Тобі взагалі відомо, що це не наша рідна планета? – запитав Матвій.

– Щось таке розповідали на загальних уроках, але нічого детального. – відповіла дівчина.

– Люди, як вид, походять з далекої планети Земля. Вони її виснажили і замість того, щоб відновлювати полетіли в космос… – почав він, але Данка перебила його:

– Кокмос?

– Космос, через “с”. Мама мені розповідала, що то просто колосальних розмірів пустка, де підкоряючись певним силам в просторі висить чи рухаються безмежна кількість космічних тіл. – розповів хлопець.

– І ми живемо на одному з тих тіл? – запитала дівчина.

– Правильно, ми живемо на Фернії, планеті так званої “золотоволоски”: ми знаходимось на такій відстані від світила, що виживаємо без скафандрів і дихальних масок. – розповів Матвій.

– Я не знала такого, дуже цікаво, продовжуй, будь ласка. – попросила Данка підійшовши майже впритул.

– Полишивши свою вмираючу планету людство розселилися по планетах, де були ресурси для їхнього існування: тут були знайдені вода і метали, переважно залізо. Проте сталося щось, що не дозволило забрати звідси хоча б партію продукції і скільки б не викликали інші планети сигналу більше не зловили. – розповів хлопець.

– Тобто щось сталося там, далеко? – запитала дівчина глянувши у вікно на яскраво-блакитне небо.

– Швидше за все. – відповів Матвій.

– Це страшено цікаво, але до чого тут пустка і неможливість використовувати струм? – запитала Данка.

– Вибач, занесло трохи. Алюмінієві провідники дістати тут практично неможливо, навіть в Колоніях їх тільки для дрібної техніки використовують. Мідні ж тут окислюються практично на очах: на відміну від Землі, на цій планеті підвищений рівень кисню, плюс бурі, які несуть велику кількість пари, що прискорює процес. – розповів хлопець.

 Вона хотіла ще щось запитати, але він розвернувся і їхні обличчя опинилися на відстані подиху. Слова застрягли в горлі і після кілька секундного заціпеніння обоє ніяково відступили назад уникаючи зустрічі поглядами.

– Просто дивує, що такі великі механізми насправді працюють: це ж весь час змащувати треба, від корозії захищати. – сказала Данка, щоб якось перервати тишу.

– Змащувати треба, але матеріали видають, цей механізм на кілька сімей працює, а корозія цей метал майже не чіпає: в місцевому залізі багато ванадію, а на заводах їх покривають лужними розчинами: головне не запускати і вони будуть працювати поколіннями. – поправивши комір сорочки сказав Матвій.

 Загорівся тьмяний червоний вогник і він опустив важіль в нижнє положення. Після чого повернув вигнуту ручку вниз і двигун кілька разів чхнувши затих.

– Ніколи не подумала б, що деталь такого розміру може бути справжньою. – сказала дівчина зачепивши кінчиками пальців шестерню приблизно з неї висотою.

– Це ще маленька, бачила б ти ті, що качають воду на продаж. – сказав хлопець.

– Ти знущаєшся з мене? – запитала Данка.

– Навіть не думав! Якщо хочеш то покажу їх тобі! – відповів Матвій виставивши руки перед собою.

 Вона посміхнулася і він ледве торкаючись її руки повів до невеликої прибудови звідки вивів доволі дивний транспорт.

– Що це таке? – з цікавістю запитала Данка.

– Це родель. Її першообразом був гідравлічний підіймач для товару на спеціальних платформах, але хтось колись додумався замінити котки на пневматичні колеса, а під гідропідіймач встановити встановити V-подібний двигун. Доволі розповсюджений транспорт у Пустках: підняв раму вище – їде швидше, опустив нижче, можна перевозити вантажі. – розповів Матвій і вставивши в отвір важіль сильно його розкрутив запустивши двигун.

 Доливши палива в бак хлопець став на платформу і подав руку дівчині. Та з певною пересторогою стала за ним та обійняла руками в районі ребер. Відпустивши щеплення вони рушили. Матвій намагався концентруватися на дорозі, але тепле дихання між лопатками відволікало його, а коли він через групу дітей був змушений різко зайти в поворот, вона ще сильніше обійняла його. Відчувши щось тепле і м’яке трохи вище попереку хлопець почервонів, але відчувши як там же б’ється її серце, зрозумів, що вона довіряє йому настільки, що готова їхати бозна куди на цій тарантайці. Стишивши хід Матвій і не зрозумів, як поклав свою руку на її, від чого Данка аж видихнула. Обдумуючи те, чому це дівчисько змушує робити його речі, які б він ніколи не зробив би за інших обставин вони дісталися до одного з величезних насосів.

 Спустившись з транспорту він повів її за цегляну будівлю, де вона зупинилась мов вкопана: шестерня десь в чотири її зрости з валом крутила на ньому п’ять величезних ланцюгів.

– Знаю, виглядає велично, перші кілька разів. – сказав Матвій.

– А яких же розмірів агрегат її крутить? – запитала Данка не відводячи погляду.

– Величезний “Бульдог”: вередливий апарат, але працює по суті на будь-яких продуктах нафтопереробки. – відповів хлопець.

– А це можливо? – запитала вона.

– Можливо, інженери і не таке придумають. – відповів Матвій.

 Раптом з-за цегляної будівлі вийшло двоє і старший з них запитав:

– Нащо ти полонянку по Оазису возиш?

– А що таке? Чи ви, дядьку Тарасе, дівчатка злякалися? – запитав Матвій повільно сховавши Данку за спину.

– Кого тут боятися? Просто не добре, що вона все тут бачить, особливо насоси. – відповів Тарас.

– Ага, а потім колонії на нас нападуть і знищить єдине на чому ми виживаємо. – сказав молодший.

– Устиме, попустись, а то опущу так, що навіть діти будуть лайном кидатись. – попередив Матвій.

– Та ти знаєш хто мій татко? – запитав молодший.

– Знаю і що? – запитав Матвій.

– Розумієш, що він може з тобою зробити? – запитав Устим.

– Так, то ж він, а не ти. – відповів Матвій.

– То я викликаю тебе на дуель: вранці, на торговій площі. – випалив Устим і пішов геть.

– Дурне зелене. – сказав Тарас і махнувши рукою пішов слідом.

 Коли вони зникли Данка хотіла щось сказати, але Матвій почав перший:

– Вибач, зазвичай я не такий емоційний, а сьогодні щось понесло.

– Дякую, за все. – сказала вона.

– Нема за що, їдемо додому, але по дорозі треба хліба купити. – сказав він.

– Тебе викликали на дуель, а ти навіть вухом не повів? – спантеличено запитала Данка.

– По перше: виклик він кинув, але я його не приймав, по друге: я знаю закони Пусток, а особливо цього оазису як свої п’ять пальців, тому не хвилюйся, я дам йому раду і так, хоча кілька добрячих стусанів він заслуговує, щоб мозок на місце став. – відповів Матвій стаючи на транспорт.

– Все аж так просто? – запитала дівчина стаючи за ним.

– Далеко ні, але він дурний, тому всі карти мої. – сказав хлопець і відпустив щеплення.

 Матвій їхав тихіше, але Данка все одно сильно обіймала його користуючись моментом. Вертаючись через площу він купив дві цеглинки сірого хліба і передав їх в торбинці супутниці. Та посміхнулась, адже для неї це багато значило, і вони поїхали до будинку, де їх на ганку зустріла Нора зі словами:

– Багато дизелю маєш на роделі по хліб їздити?

– Тихо будь, я по справах їздив. – відповів Матвій.

– Надіюсь, я занесла деталь в майстерню. Данко, допоможеш дещо приготувати? – запитала Нора.

– Так, звичайно. – відповіла та.

 Дівчата пішли на кухню, а хлопець сховавши транспорт пішов до прибудови на мить глянувши на будинок.

 Нора зайшовши на кухню швидко дістала якусь велику коробку і почала перебирати мішечки, кладучи деякі на стіл.

– І куди їздили? – запитала вона не відволікаючись від роботи.

– Матвій показав мені шестерні на насосах для води, досі дивуюсь як такі масивні агрегати працюють. – відповіла Данка.

– Але ж не це тебе турбує? – запитала Нора.

– Я не знаю, як сказати. – зам’ялась Данка.

– Кажи як є, ти тут всього кілька днів і не з власної волі, але я вважаю тебе подругою. – сказала Нора.

– Можливо, це неправильно, він же мене викрав, але я переживаю за Матвія. – сказала Данка.

– Що вже сталося? – запитала Нора даючи їй ступку. – Я буду додавати інгредієнти, а ти розтирай.

– Добре. Коли ми їздили до насосів через мене до нього причепилося двоє чоловіків і один з них викликав його на дуель. – розповіла Данка.

– Не добре: ти запам’ятала як звали того чоловіка? – запитала Нора додаючи інгредієнти.

– Устим, запам’ятала, бо вперше чула. – відповіла Данка.

– А, того балабола боятися не варто: звуку більше ніж діла. – сказала Нора.

– То чого він в’яжеться до Матвія? – запитала Данка.

– Вони колись дружили, але батько Устима причетний до смерті нашого батька, а синок через владу батька підгрібав під себе однолітків, проте Матвій не піддався і авторитет Устима різко скотився, через що він лишився друзів, бо категорично не хотів бути в компанії не ватажком. – розповіла Нора.

– І в цьому він звинувачує Матвія. – здогадалася Данка.

– Правильно. Брат хоч не прийняв виклику? – запитала Нора.

– Ні, а потім сказав, що знає якусь лазівку в законах. – відповіла Данка.

– Ну так, хоч на це в нього клепки вистачило. – сказала Нора.

– А раніше інакше було? – запитала Данка.

– Я вже погано пам’ятаю, але до смерті батька він був звичайним хлопчаком, хіба що, йому було краще провести день з батьком в майстерні ніж зникнути десь з іншими дітьми до темряви. Але після смерті батька, кажуть, він бачив це на власні очі, плакав три дні, час від часу засинаючи неспокійним сном. Проте після цього як відрізало: не те що сліз, будь яких емоцій добитися важко. – розповіла Нора з сльозами в очах.

– Ну, сьогодні коли він мене захищав то підвищив голос і якось доволі дивно посміхнувся, ховаючи за собою. – розповіла Данка ховаючи очі.

– Ну, якщо він так поводиться то для нього ти вже щось більше ніж полонянка. – сказала Нора штовхнувши стегном подругу.

– Та не говори такого. – сказала Данка почервонівши.

– Говорю, що бачу: лізти не буду, але я думаю було щось таке, що підтверджує мої слова. – сказала Нора беручи ступку до рук.

 Данка згадала їхню поїздку і почервоніла ще сильніше, а Нора лише хмикнувши почала розсипати по пакетиках перетерте.

– А що це таке?

– Це я трохи підпрацьовую: завари там всілякі і трав’яні збори роблю. – розповіла Нора.

– Ого, прикольно. – сказала Данка.

– Зазвичай це натуральний обмін: мені пообіцяли за це часник і цибулю. – розповіла Нора з діловим обличчям.

– Потрібні інгредієнти. – погодилась Данка.
– Отож то: як понесу деталь назад то і обміняю. – сказала Нора.

 На кухню перевернувши якесь відро зайшов Матвій, чим налякав дівчат. 

– Все готово, але нагадай їм: якщо вони знову будуть вставляти нитку в апарат без додаткового напрямного коліщатка то воно часто ламатиметься. – сказав він.

– Добре, вже біжу. – сказала Нора і зібравши речі в тканинну сумку покинула будинок.

 Залишившись наодинці з Данкою Матвій хотів щось сказати, але не знайшовши слів вийшов з кухні. Прослідкувавши за ним вона видихнула і прибравши на столі підшла до їхньої кімнати, де лягла в ліжко обдумуючи слова подруги, але за кілька хвилин вловила неприємний запах і почала шукати джерело, проте швидко зрозуміла, що вона ним і є. Збагнувши з яким проханням треба буде йти до Матвія дівчина здригнулась і вирішила дочекатися Нору, але розуміння того, що вона не милася вже п’ять днів і ходить в тому ж одязі викликало постійне бажання чухати брудну шкіру, тому пересиливши себе вона спустилася вниз і знайшла Матвія в кріслі у вітальні, де він читав якусь книжку.

– Я тобі не заважаю? – запитала Данка.

– Ні, що ти хотіла? – запитав він відкладаючи книгу.

– Ти забрав мене без моїх речей, я вже кілька днів ходжу в тому самому і неприємно пахну. – почервонівши розповіла Данка.

– Ой, недобре, Норині речі тобі не підійдуть, ходімо, там від мами ще щось залишилось. – сказав Матвій і вони пішли до комори, де він дістав два баули.

– І що мені можна брати? 

– Що хочеш, все одно без діла лежать. – відповів Матвій.

 Вона кілька хвилин вибирала, а потім з невеликим клунком підійшла до хлопця сказавши:

– Вибач, що знову турбую, але ти не показав де ванна.

– Все добре, ходімо. І дякую, що звертаєшся на “ти”, а то мені і так ситуація як ти в нас опинилася не до душі, але іншого вибору я не мав. – сказав Матвій привівши її до дверей навпроти своєї комірчини.

 Данка схвально махнула головою і сховалась за дверима. На її приємне здивування кімната була обкладена блідо-сірим каменем, а крани не мали і сліду бруду. Посміхнувшись вона роздяглася і подивилася на себе в дзеркало, роздумуючи чи була права подруга про почуття її брата. З дзеркала на неї дивилася непоказна русява дівчина з зеленими очима та волоссям заплетеним у тугу косу. Жіночі принади хоч і округлі, але ледь помітні на худорлявому тілі, а злегка округлий живіт та стегна, через шкіру яких видніються м’язи точно не додавали вроди. Нічого схожого на довгоногих красунь з великими грудьми за якими бігали хлопці з Колоній. Чи в Пустках інші стандарти краси? Думуючи над цим вона залізла у ванну, але коли захотіла відкрити воду то побачила перед собою цілих чотири вентиля і подумавши хвилину злегка закусила нижню губу та обмотавшись чистим конопляним рушником вийшла назовні і хотіла знайти Матвія, але той сам вийшов їй на зустріч і побачивши гостю в такому вигляді підвис, адже рушник відкривав початок проділу між грудьми та ноги до половини стегна. Вони обидвоє зашарілись, але дівчина проковтнувши невидимий згусток сказала:

– Я не знаю який вентиль яку воду відкриває, а які краще не чіпати.

– Та там легко, ходи покажу. – сказав Матвій.

 Але зрозумівши, що буде у ванній разом з майже голою дівчиною почервонів ще сильніше і почав рухати щелепою ніби хотів щось сказати, але на його щастя прийшла Нора і він мало не вирвавши в неї пакунки сказав:

– Покажи їй там все, будь ласка, я розкладу . – після чого дременув на кухню.

 Коли брат зник Нора поглянула на подругу і з посмішкою запитала:

– Я бачу після моїх слів ти за нього взялася?

– Нічого подібного, я хотіла банально помитися, а у вас там стільки тих вентилів і я пішла запитати який потрібен мені. – тримаючи рушник ніби ще більше могла в нього загорнутися відповіла Данка.

– Ну, я так і зрозуміла. Ніколи не бачила його таким розгубленим. – з посмішкою сказала Нора і повела зніяковілу подругу до ванної.

 Зайшовши дівчина побачила речі і запитала:

– Це Матвій тобі дав?

– Так, я знаю, що це речі вашої матері, просто в мене немає інших і він сказав, що я можу взяти. – відповіла Данка.

– Бери, якщо він дозволив. – тихо сказала Нора.

– Щось не так? – запитала Данка.

– Коли мама померла він не дав нічого забрати: йому було сімнадцять і ще рік за нами мав наглядати дядько, мамин брат, але той хотів забрати більшість речей, що належали матері. Матвій не дозволив: він зубами вчепився і щось було в його погляді, не знаю як пояснити, але навіть дужі чоловіки не хотіли з ним зв’язуватись. Тоді прийшов сам отаман і після короткої розмови дозволив нам жити вдвох. Тому якщо він тобі дозволив взяти це, то він прийняв тебе, якось по своєму, але прийняв. – розповіла Нора.

– Я не знала, що це все аж так серйозно. – сказала Данка.

– От і не вір тепер мені. Верхні вентилі не чіпай: то чисто на гарячу чи холодну воду. Нижні для регуляції температури: внизу перемикач між краном і лійкою. Гарячої води багато, мийся спокійно. – розповіла Нора показуючи все тонким пальцем.

– У вас і гаряча вода не по графіку? – запитала Данка.

– Ну умови тут так собі, але води вдосталь, плюс в оазисі працює система повторного використання води. – розповіла Нора.

– В колоніях вода теж весь час переганяється і фільтрується. – сказала Данка.

– Ну тут трохи не так: вона з будинків збирається, фільтрується і потім використовується для зрошення полів та інших господарських потреб. – розповіла Нора.

– Добре, що таке є. – ніяково відповіла Данка.

 Нора зрозумівши, що заговорилася, ніяково посміхнулась і вийшла з кімнати. Знайшовши брата на кухні, де той все ще стояв біля раковини,з його обличчя капала вода. М’язи, що пробивалися через футболку були напружені і коли сестра зайшла на кухню то аж здригнувся.

– То вона тебе аж так зачепила? Красиві ніжки, правда? – запитала сестра хихикнувши.

– Прошу, не знущайся, мені самому від себе бридко. – сказав він впавши на стілець.

– А що не так? – запитала сестра.

– Вона всього на кілька років старша за тебе, а мене в жар кидає як вона в очі подивиться. – розповів брат.

– А ти хоч питав скільки їй років? – запитала Нора.

– І як це виглядатиме? – запитав Матвій.

– Але і так це залишити не можна: між вами сірника постав і той загориться. – сказала сестра.

– Я не готовий навіть заїкнутися про таке. – сказав брат.

– Мені деколи здається, що я старша за вас. – сказала Нора.

– Ти в мене доросла не по роках. – сказав Матвій сховавши обличчя в долонях.

– Що збираєшся робити з тим довбнем: він же припреться? – запитала сестра.

– Це найменша моя проблема. – відповів брат.

 За сніданком Матвій запитав:

– Допоможете на даху дірку залатати? Бо до сезону дощів вже готуватись треба.

– Тебе дах хвилює? – запитала Нора.

– З іншим я сам впораюсь. – відповів хлопець.

– Тоді допоможемо. – сказала Данка.

 Впевненість в її очах надала сил і брату з сестрою, тому доївши свою яєшню з цибулею вони троє вийшли на подвір’я, де Матвій дістав довгу металеву драбину.

 Тим часом на площі зібрався цілий натовп, проте прочекавши більше ніж годину всі почали шепотітися, а дехто відверто посміюватись над Устимом. Скрипнувши зубами він вигукнув:

– Йдемо до нього, хай відповідає за свої вчинки.

 Більшості це набридло і вони розійшлись по справах, але близько двадцяти дорослих і стільки ж дітей пішли за невдалим дуелянтом відверто засміявшись коли побачили, що Матвій з дівчатами спокійно латають дах металевими листами.

– Ти чого не прийшов, злякався? – запитав Устим з насмішкою.

– Я твій виклик не приймав, лайдаку, а тим більше згідно пункту п’ять статті тридцять я маю право не приходити на виклик якщо розумію, що можу нанести непоправну шкоду супротивнику. О, до речі, діду Семене, у вас ще є листова стать та якась фарба? – запитав Матвій.

 Устим був в шоці від такої зневаги, а дід Семен відповів:

– Знайдеться, зайдеш як закінчиш тут.

 Устим важко дихаючи викрикнув:

– Спустись і прийми виклик, я вимагаю щоб ти прийняв виклик зараз же.

– Хто ти такий щоб щось вимагати? – запитав Матвій.

– Я чоловік і повноправний член Оазису, тому… – почав Устим, але Матвій перебив:

– Отож, що від чоловіка в тобі тільки член.

– І то невеликий. – почувся жіночий голос з юрби.

 Всі засміялися, а червоний від люті Устим перескочив паркан і в три кроки опинився біля драбини та не встиг він долізти до середини, як Нора, що подавала метал знизу вдарила ногою по драбині. Горе дуелянт падаючи вдарився лопатками та полицею об купу піску, а від того щоб на нього впала ще й драбина врятувала Данка, яку за руку тримав Матвій. Зрозумівши ситуацію Устим хотів встати на ноги, але похитнувся і сів на пісок. Натовп, що значно збільшився, зайшовся реготом і той зі сльозами в очах зірвався на ноги та побіг в напрямку дому. Натовп швидко розійшовся, а Данка сказала:

– Дякую, не знаю чому зловила драбину.

– Ти все зробила правильно, не турбуйся. – сказав Матвій не відпускаючи її руки.

– Голуб’ята, ми працювати далі будемо? – запитала Нора вперши руки в боки.

– Треба по матеріали з’їздити, те що є, замале. – сказав Матвій, коли Данка повільно забрала руку

 Спустившись на землю хлопець запитав:

– Поїдеш зі мною?

– А можна? Бачиш до чого наші поїздки призводять. – запитала Данка.

– Дід Семен нормальний. – відповів Матвій.

– Ну то їдьте, а я приберу тут. – сказала Нора.

– Але, будь ласка, так щоб я потім сам все знайшов, добре? – попросив Матвій.

 Нора вбивче поглянула на нього, але він обійняв її сказавши:

– Люблю тебе, сестро.

– І я тебе, підлиза. – сказала Нора тицьнувшись йому в груди.

 Данка дочекавшись транспорту обережно вхопилась за нього.

– Обійми нормально, я ж бачу, що тобі поки страшно на такому їздити. – сказав Матвій.

 Данка сильно охопила його в районі ребер, аж повітря забракло і вони виїхали з подвір’я. Обом було ніяково, але і приємно також знаходитись близько. У центрі оазису якась жінка жестом попросила їх зупинитися.

– Я хотіла подякувати, що ви поставили на місце хоча б когось з тих вискочок. – сказала вона.

– Сам напросився. – сказав Матвій.

– Ото ж то, іншим просто не вистачило б духу, хоча б щось сказати. Ми тут гостинців зібрали, не відмов, від щирого серця. – сказала жінка передаючи торбинку.

– Не варто, але дякую. – сказав Матвій передаючи її Данці.

– Ти зробив більше ніж думаєш. Є ж заради кого старатися, правда? – підморгнула жінка і пішла, не чекаючи відповіді.

 Доїхавши до будинку діда Семена Матвій хотів їхати до прилавку, але той вже чекав і махнув йому, щоб заїжджав через ворота. Зупинившись біля ангару хлопець допоміг Данці, а потім вже сказав:

– Покажіть, що у вас є, будь ласка.

– Ходи і її бери, хочу зробити вам подарунки.

– Не варто, в мене не вистачить заплатити. – сказав Матвій.

– Та всього вистачить, не переживай. Я тільки крихту додав, інше оплатив сам отаман. – відповів старий.

– Аж отак? – запитав хлопець.

– Аж отак. – перекривив його Семен.

– Роздули люди з мухи слона? – запитав Матвій.

– Мух не треба: вони заразу розносять, а слони привезені поселенцями не прижилися: корм не підійшов. – сказав старий пропускаючи їх вперед.

– Але все одно це якось дивно. – сказав хлопець.

– Нічого дивного: для людей зараз ти тема для розмов в цей непростий час. Ти щось добре, що додає снаги робити те, що треба.

– розповів Семен знявши шмат тканини з візка.

 На ньому лежали два листи сталі, замотані в рулон, кілька банок з фарбою та десяток коробочок різних форм та кольорів.

– Ого, та це ж немалого статку коштує. – сказав Матвій.

– Отаман знав, що інакше ти не візьмеш, а так тобі якраз має вистачити, щоб будинок до ладу привести. – сказав Семен.

– Та тут ще й залишиться. – сказав хлопець.

– Не шкодуй матеріалів: руки в тебе з правильного місця ростуть тим більше тепер не тільки за сестру боятися треба. – сказав старий.

– Точно платити не треба? – запитав Матвій.

– Все оплачено, їдь працюй. – сказав Семен.

 Матвій потиснув руку старому та взявся переносити речі. Господар будинку підійшов та дав Данці невеликий, з наповнений чимось мішечок.

– Це моєї дружини: вона не користується вже, а коли дізналася, що в гостях буде молода панянка то попросила віддати тобі. – розповів старий.

– Велике дякую. – сказала дівчина.

– Користуйся. – сказав Семен.

 Завантаживши речі вони ще раз подякували і поїхали назад, але по дорозі побачили, як до виїзду з оазису їде невелика колона авто. Спочатку Матвій подумав, що це розвідники натрапили на стадо ящерогів чи товстоголовів, але не побачивши там жодної великої вантажівки зрозумів, що то авто однієї родини, а коли в одному з вікон промайнув Устим то пазл остаточно склався в його голові. 

– Що відбувається? – стурбовано запитала Данка.

– Вдома розповім, швидше за все в нас будуть гості. – відповів Матвій.

– А я думала, цей день не може бути ще насиченішим. – сказала дівчина.

 Повернувшись вони дізналися від Нори, що приходили люди, як делегати від родів Оазису з подяками і гостинцями.

– І що вони принесли? – запитав Матвій.

– Коротко кажучи у нас є все: від двох нових каністр дизелю до різної їжі. Завтра цілий день будемо припаси робити, а і ще десь курка бігала. – озираючись розповіла підлітка.

– Засмажимо чи робити курник? – зітхнувши запитав хлопець.

– Можна і курник, давно щось завести час. – сказала Нора.

– Добре, сьогодні і завтра розбираємо провіант, а потім робимо дах, курник та все інше. – важко видихнувши сказав Матвій.

– Добре, але в нас ще гості. – сказала Нора.

 Побачивши хто прийшов хлопець сховав дівчат за собою і тоді Данка побачила, що з під куртки Матвія видніється пружина, яка кріпилася до руків’я колись її револьвера.

– Ми прийшли з миром. – сказав чоловік за сорок виставивши руки вперед.

– Що вам треба? – запитав Матвій.

– Ми всі хочемо просто поговорити. – сказала на кілька років молодша жінка вийшовши в вперед.

– Я вас слухаю. – сказав господар.

– Батько після того як ти з своїми дівчатами опустив того шмаркача наказав всій родині їхати, а в нас тут сім’ї, робота. Ми відмовилися і він проклявши нас зібрав своїх прибічників і виїхав. Ми не хочемо втрачати все через того довбограя. – сказала жінка.

– Я вважаю, що ви вчинили мудро, але до чого тут ми? – запитав Матвій.

– Я як нова голова родини маю провести ритуал Прощення і Примирення. Я сама так вважаю і отаман мене підтримав. Тому, я запитую чи згоден ти прийняти ритуал від мене, голово? – запитала жінка.

– Від тебе, готовий. – відповів Матвій.

 Жінка стримано кивнула і зробила крок назад. Повернувшись до двох братів вона дістала невеликий ножик та порізавши собі кінчик великого пальця нанесла простий малюнок на чола братів, а на своєму провела широку риску і сказала:

– Я Метанія Грісавіс, вибірна голова роду, прошу прощення за вчинки моїх предків, родичів та мої, вчиненні з умислом чи ненавмисно, в розумі чи в гніві. Чи згоден ти, Матвій Куанокіта, вимушений голова роду, піти зі мною і моєю родиною на примирення?

– Я Матвій Куанокіта, голова роду, згоден піти на примирення з тобою і твоїми рідними, що присутні тут для клятви на крові. Хай предки і люди покарають тих хто його порушить.- сказав хлопець і надрізавши собі палець провів риску своєю кров’ю над її.

 Старший з братів дістав чорну валізу, поклав перед Матвієм і відкривши її відійшов, а Метанія сказала:

– Це зброя діда, останнього з праведних голів роду, ми хочемо подарувати її тобі в знак примирення та обіцяного на крові миру.

 Хлопець взяв старий дробовик та провівши по стволу пальцями сказав:

– Для мене честь володіти зброєю настільки шанованого духа.

– Родини нарешті в спокої, бажаю щоб твої батьки знайшли спокій в царстві духів. – сказала жінка і вклонившись вийшла за ворота.

– І що то було? – запитала Нора.

– Ходімо в будинок, розкажу. – відповів Матвій.

 Всередині сестра очікувально поглянула на нього і він запитав:

– З чого почати?

– З самого початку. – сказали дівчата в унісон.

– Вчора Устим викликав мене на дуель, а я не відповівши відразу міг відповісти будь коли або не відповідати взагалі. Що я і зробив. Це вже образа. Замість того, щоб прийняти це він приперся, щоб підживити своє его і я не мав іншого вибору як попустити його словесно. Це ще більша образа. Потім він використав останню спробу відновити авторитет і кинувся до драбини з якої його успішно скинула Нора. Але не це добило його ситуацію. – розповів хлопець.

– І що це було? – запитала Данка присівши поряд.

– Драбина металева і теоретично могла вбити, а врятувала його ти, тому для рідні він зараз нище раба, через якого ганьба впала на всю родину. – розповів хлопець.

– Поясни детальніше. – попросила Нора.

– Родина Грісавіс була чи не останнім мастодонтом давніх звичаїв в цих краях. За неписаним правилом одного з яких якщо тебе рятує раб то ти сам не вище за нього. – розповів Матвій.

– Але я не рабиня, я полонянка. – сказала Данка.

– Їм без різниці: для таких як вони будь хто з тих, які через певні обставини не мають громадянства – раби. – розповів хлопець.

– Тобто по їхнім законам я його дуже принизила тим, що врятувала життя? – запитала Данка.

– Маразм старих дідів. Проти такого і бореться наш отаман – хоч сам вже немолодий дядько, але розуміє, що такі упередження ведуть до гниття суспільства. – відповів Матвій.

– Пропоную приготувати крутий суп: там принесли шмат м’яса, якому не довго залишилося. – сказала Нора.

– Згоден, давай. – сказав хлопець.

 Коли кожен зайнявся своєю справою Данка запитала:

– А до чого ота клятва?

– Метанка не дурна: хай в неї і не буде впливу батька, але вона зможе жити повноцінне життя в Оазисі. А це дуже важливо перед сезоном дощів. розповів Матвій чистячи картоплю.

– А два-три дні носячи ті дві смужки крові вона доведе, що не приймає поглядів батька знову ж піднявши авторитет. – розповіла Нора вправляючись з бульйоном.

– А чого ж принесли гостинці? – запитала Данка.

– Це подяка за те, що все пройшло спокійно. – відповіла Нора.

– Але Матвій носив револьвер з собою. – сказала Данка.

 Нора аж впустила ложку в бульйон, а хлопець кинувши почищену картоплину у воду сказав:

– У разі чого я хотів мати змогу вас захистити.

 Коли все було готово вони смачно поїли і тоді в двері постукали та всередину зайшов отаман. Дівчата злегка вклонившись зникли з кімнати.

– Хороші вони в тебе. – сказав отаман.

– Вони не мої. – відповів Матвій жестом запрошуючи до столу.

– Вони обоє без тебе не виживуть, це означає, що вони твої. Рідні Данки мовчать, якщо я правильно проінформований. – сказав отаман поставивши на стіл невелику пляшку та кілька шматків в’яленого м’яса.

– Все правильно. – сказав Матвій.

– Не бійся, зробимо все правильно. Скажу на пряму: ти мені дуже допоміг останнім часом. Навмисно чи ненавмисно допоміг зібрати мені більшість прихильників у Раді. – сказав отаман.

– Хоч ви і не можете бачити майбутнє, але я повністю на вашому боці. – сказав Матвій і відпив рівно половину пляшки злегка скривившись та заїв шматком м’яса.

– От ти кажеш, що я не можу бачити майбутнє, тоді чому я бачу його перед собою? – запитав отаман і не скривившись допив вміст пляшки.

 Коли отаман пішов Матвій зайшов до своєї кімнати, де чекали дівчата.

– Як пройшло? – запитала Нора.

– Все буде добре. Ми випили братину і розійшлися. А зараз спати, поки мене від випитого не вирубило. – сказав він впавши на ліжко.

 

 Далі все пішло більш менш спокійно: вони підготували продукти на сезон дощів, підлатали будинок та зробили невеликий курник, де освоїлася руда курка, яку Нора назвала Клакі. Данка намагалася допомагати в усьому, навіть відмовилася злізти з даху коли Матвій задумав його фарбувати. Хлопець був змушений віддати їй свої старі гогли та Норин респіратор.

– А це для чого? – запитала Данка.

– Фарба токсична, потім ще голова боліти буде. – відповів Матвій.

 Їй було приємно, що він про неї турбується тому вона старалася з усіх сил і вбирала мов губка всі його настанови. Коли все було готово Нора заварила міцний настій, від якого її подруга мало не подавилась.

– Що це таке? – запитала Данка.

– Дубові жолуді, ромашка і полин. Спочатку різке, але потім зігріває і тонізує. Після такої роботи те, що треба. В мене його кілограмами беруть. – розповіла підлітка.

– Пий дрібними ковтками, так легше спочатку. – підказав Матвій.

– Можна я гогли собі залиш,Вони зручні і гарно волосся тримають? – запитала Данка зробивши три дрібні ковтки.

– Залишай, тільки там ремінець перетирається. – відповів Матвій.

– Дякую, я полагоджу. – сказала Данка.

 Вони сиділи утрьох коли Матвій помітив, що сестра сумно дивиться на свою ділянку з травами.

– Щось не так, сестро? – запитав він.

– Вже майже ніхто трав не купує, все на мило йде, а жиру купити не можу, бо за цей тиждень розвідники ще жодного стада не знайшли. – мало не плачучи відповіла підлітка.

– Не добре: на трьох мінімальний запас продуктів на сезон дощів є, але більші родини без м’яса не виживуть, можуть початися грабунки та вбивства. – сказав Матвій.

– А чого не беруть ліків? – запитала Данка з осудом глянувши на хлопця.

– Бо в лікарню привезли якісь таблетки, нібито, ліки від всіх хвороб. Вони дешеві і люди їх розбирають пачками. – відповіла Нора.

– Що лисому гребінець, що дурному наука, в них, що зовсім критичного мисле

ння немає? – запитав Матвій.

– Ти про що? – запитала Нора.

– Ліків від усіх хвороб бути не може, навіть в теорії. – відповів хлопець.

– Згодна з тобою: мені одного разу потрапила в руки книга, я з неї мало що зрозуміла, проте там посалося, що людське тіло це складний біологічний механізм і проблеми в ньому виникають з різних причин. – розповіла Данка.

– То, що робити? – запитала Нора.

– А що ми можемо зробити? Не вживати ту гидоту самим і попередити кого зможемо про неї. – сказав Матвій.

 

 Минув тиждень. Матвія викликали допомогти з ремонтом авто і він розбирав задній вал одного з пікапів, коли підійшов отаман звертаючись до нього:

– Їдьмо, треба з твоєю гостею поговорити.

 Хлопець виліз з ями і пішов за ним запитавши:

– Що вам від неї потрібно?

– Не хвилюйся, нічого поганого для неї. – сказав ад’ютант отамана.

– А детальніше? – запитав хлопець.

 Отаман махнув головою і ад’ютант сказав:

– Це через таблетки: один з торговців почав привозити нові ліки. Спочатку вони допомагали: хворих в лікарні майже не лишилося, але остання партія сильно зросла в ціні і не всі вже можуть їх собі дозволити. Більшість почали буквально виносити все з будинків, щоб дістати хоч одну. – розповів ад’ютант.

– І це за два місяці до сезону дощів. – констатував Матвій вже в пікапі.

– Атож: в людей через ті таблетки зникли майже всі емоції, натомість прокинулась агресія і велика сила. Ми заборонили купляти речі в постраждалих, тож ті увірвалися в лікарню, в пошуках ліків. Десять чоловіків сидять в ізоляторі. Ми дізналися в торговця, що їх привозив, що той купував їх в колонії, звідки ти забрав Данку. Нам треба поговорити з нею, можливо вона щось знає про це. – розповів ад’ютант.

 Приїхавши до будинку вони зайшли в середину, де дівчата готували вечерю. Нора копіюючи брата стала перед Данкою, але побачивши і його видихнула.

– Ми тут просто для розмови. Норо, я допоможу, а вони хай говорять. – сказав Матвій.

– Данко, ти щось можеш нам розповісти про це? – запитав отаман поклавши на стіл рожеві пігулки.

– Так: їх купують люди в моїй колонії, щоб не отримати штраф за надмірні емоції. – розповіла дівчина.

– Штраф за надмірні емоції? – запитав ад’ютант.

– Так: якщо на вулицях колонії голосно засміятися чи іншим чином порушити спокій інших, то отримаєш штраф і система через гучномовець тебе попередить. – розповіла Данка.

– Ого. – видала Нора.

– Та якщо ти смієшся голосно чи кричиш вдома і на тебе понесуть то ще більше знімуть. Я тільки у вас змогла навчитись говорити на повний голос. – розповіла Данка.

– А бувало, що хтось припиняв їх приймати? – запитав отаман.

– Так, мій молодший брат. Вони ж хай і пригальмовують емоції, проте збільшують фізичну витривалість та мозкову активність, тому йому купували, правда небагато. Проте одного разу партію розкупили і вітчим не встиг купити, тоді десь тиждень він агресував, його навіть в кімнаті закривали, потім з ліжка піднятись не міг, мати йому відвари давала, тоді хоч до туалету доповзав. Потім попустило,таблетки давали ще, але в менших кількостях і вони діяли на нього не так активно. – розповіла Данка.

– Норо, що скажеш, ти ж розумієшся на такому? – запитав ад’ютант.

– Виходить, що перший тиждень організм активно шукає препарат, потім виснажуються і перезапускається, виробляючи частковий імунітет до препарату. – розповіла підлітка.

– Ясно, дякую, шкода, що стара Лота тебе довчити не встигла. – сказав отаман.

– А де її записи? Я могла б вчитися по них. – сказала Нора.

– Я запитаю, ентузіазму вашій сім’ї не займати, правда ж, пане Отамане? – запитав ад’ютант.

– Твоя правда. Данко, ти пам’ятаєш, що було у тих відварах? – запитав отаман.

– Думаю з Норою відтворимо. – сказала дівчина.

– Оце по нашому. – сказав ад’ютант злегка штовхнувши Матвія.

– Чекаю всіх трьох завтра в лікарні: якщо все вдасться, то про турботи на сезон дощів можете забути. – пообіцяв отаман.

– Та ж не знайшли ще ні одного стада. – сказав Матвій.

– Знайдуть, а якщо ні, то за тиждень сам поїду. – сказав отаман і вони з ад’ютантом покинули будинок.

 Хвилину всі мовчали, але Нора сказала:

– Завдання завданням, а повечеряти треба. Поки говорили овочі саме стушкувалися.

 Інші схвально махнули головою і коли підлітка по-хазяйськи пішла до плити, Матвій прошепотів:

– Я в тебе вірю.

– Навіщо я в це полізла, а якщо не вийде і людям не допоможе? – відповіла Данка.

 Він на секунду завагавшись накрив її руку своєю і мовив:

– Ми з тобою, ми допоможемо.

 Дівчина від його дотику спантеличено видихнула, але руку не забрала.

– Що буде якщо не вийде?

– Абсолютно нічого: просто будемо шукати інші методи. – відповів Матвій.

– Але ж, як? А запас харчів? – запитала Данка.

– І без нього впораємося: на нас трьох вистачить. – сказала Нора накривши своєю долонькою іншу руку подруги.

 Данка вперше за весь час перебування в Оазисі широко посміхнулася і з її очей потекли сльози.

– Тут емоції це нормально. – сказав Матвій.

– Хто б говорив. – буркнула Нора.

– Злюка мала. – сказав брат.

– Не сваріться, давайте краще їсти. – сказала Данка.

– Ми не сваримося, це така братська любов — не ідеальна, але справжня. – сказала Нора.

– В мене такого не було: брат молодший за мене, але копіює поведінку вітчима і весь час або ігнорував мене або казав щось робити. – опустивши очі розповіла Данка.

– Як так можна? – обурилася Нора.

– А чому ти спочатку говорила батько, а тепер вітчим? – запитав Матвій.

– Бо по факту він мій вітчим: я дитина випадкового зв’язку. Матір чимось напоїли і з’явилась я. Я та ще група дітей були причиною перших посилень законів у колоніях, які відбуваються й нині. – розповіла Данка опустивши голову.

– Так, ніяких негативних емоцій, їмо і за завдання: ти вже далеко від того. – сказав Матвій.

 Поївши Нора дістала свої збори: Данка пам’ятала, що входило до того варива лише по консистенції та запаху інгредієнтів, тому стіл перетворився в царство пакетиків та мішечків. Матвій зловив себе на думці, що вже звик до життя втрьох, але помітивши, що дівчата вже пішли по другому колу передивлятися інгредієнти, тихенько вийшов і повернувся з кількома аркушами та кульковою ручкою.

– Давайте записувати, що у вас вийшло, а то ми тільки час гаємо. – сказав він.

– Ти вмієш швидко писати? – запитала Данка.

– Мене мама навчила, а вас хіба не вчать? – запитав Матвій.

– Вчать, але на цьому не акцентують. – відповіла Данка.

– Ясно, в сезон дощів попрактикуємось. – сказав Матвій. – Кажіть, що у вас там вийшло.

– З самого початку валеріана… – почала Нора.

 Через годину вони майже відродили формулу лише не могли знайти один інгредієнт.

– Можливо, куркума? – запитала Нора.

– Ні, те грубше змелене і трохи яскравіше. – відповіла Данка.

 Матвій лежав головою на згині ліктя і штовхав вперед пальцем ручку, а вона поверталась до нього і так раз за разом. Він мало не заснув, коли дещо згадав швидко підійшов до плити де знайшов масивний мішечок і поставив його перед дівчатами.

– А це може бути воно?

– Норо, це воно! – мало не закричала Данка.

– Це гірчичний порошок: я ним посуд мию. – сказала підлітка.

– У нас все є. – сказала Данка.

– Зваріть пробну версію, покажемо завтра отаману. – сказав Матвій.

– Давай. – сказали дівчата разом.

 Поки вони мудрували над каструлею він від нічого робити порівнював статури дівчат і дійшов висновку, хоч він і думав, що між ними роки два, але Данка була більш жіночною, з плавними рухами і в голові спливли слова сестри чи взагалі він питав скільки їй років. Різко труснувши головою він поставив на собі клеймо “збоченець”, бо Данка була занизька, щоб бути старшою ніж він думає, і почав вивчати записи нервово гризучи кінчик ручки. Нора зиркаючи на брата зрозуміла, про що той думає і ледь помітно закотивши очі запитала:

– Данко, ти казала в тебе брат старший за мене, а на скільки?

– Десь на роки два, йому п’ятнадцять скоро, а я ще на два роки за нього: мати завагітніла відразу як тільки вони з вітчимом одружилися. – розповіла Данка.

 Заради того виразу обличчя Матвія Нора була готова зробити набагато більше, але насилу стримавши сміх сказала:

– Все одно він гад.

– Гад вітчим, а він копіює його. – відповіла Данка.

 

 На ранок, поспавши кілька годин

трійця залізла на родель і поїхала до лікарні. Там їх чекали і поки медсестри розносили відвар хворим з виснаженням організму отаман разом з ад’ютантом забрали Матвія та Данку в кабінет, де були ще двоє лікарів.

– Ніч була плідна? – запитав старший з лікарів.

– Ми відтворити формулу, але чи буде вона дієвою не знаємо. – відповів Матвій.

– Довіряти людям Колоній це теж саме, що гратися зі змією. – сказав молодший лікар.

– У вас є інший вихід? – запитав Матвій сідаючи на диван.

– Немає, але це небезпечно. – сказав молодий лікар.

– Згоден, що таблетки це відвертий саботаж і помста за напад, але, Олеже, всіх під одну гребінку брати не можна. – сказав Матвій.

– Ага, особливо повчально звучить від того хто полонянку з Колонії тягає. – сказав Олег.

 Матвій підскочив миттєво, а кулак врізався в щелепу під таким кутом, що молодий лікар прикусив язика. Поки той був в шоці Матвій накрутив на кулак краватку та сказав:

– Хоч одне криве слово про неї і забудеш смак твердої їжі. Зрозумів?

– Зрозумів, дихати важко. – прохрипів Олег.

– Вибачайся. – сказав Матвій.

– Вибач, перегнув, але дивлячись на вас іншого не скажеш. – сказав Олег.

 Ад’ютант поривався їх розборонити, але отаман його тримав, а старий лікар пив чай, майже не звертаючи увагу на них,. Матвій охолонувши так само швидко, як спалахнув відпустив того сказавши:

– Гляньте на очі, він сам під таблетками.

 Тут оживився старий лікар який повільно піднявшись сказав:

– А я то думав куди ліки зникають. Не чекав від тебе такого.

 Лікарі вийшли, а ад’ютант сказав:

– Отак завжди: один злочин викриває інший.

– Ми ще цей не розкрили. – сказав отаман.

– Давайте поговоримо з торговцем. – запропонував Матвій.

– Він тут, як тільки дізнався, що до нього прийдуть, зліг з болями живота. – розказав отаман.

– Відомий прийом, але це ми знаємо, мені треба Нора і білий халат. – сказав Матвій.

 

 Чоловік лежав на ліжку тримаючись за живіт. Лікар в масці приніс йому настій і той не дивлячись випив все. Побачивши, що той ковтнув рідину Матвій зняв маску сказавши:

– Тепер ти розкажеш все.

– Що ти маєш на увазі? – запитав той і його скрутило сильніше.

 Торговець дістав з під подушки флакон і випив його, але псевдолікар сів на ліжко та сказав:

– Від беладонни воно не допоможе.

– Ти отруїв мене! – скрикнув торговець піднімаючись, але спазм вклав назад.

– Ти отруїв себе сам, мені нічого не буде, але ліки в мене є. То як? – запитав Матвій демонструючи флакончик.

 

– То його підкупили. – констатував отаман коли вони сиділи в них вдома.

– Так, довго не опирався, все виклав. – сказав Матвій.

– То що ж ти йому дав? – запитав ад’ютант.

– Той же пасльон, яким він викликав біль. – відповів хлопець.

– А пасльон, особливо молодий, подібний на беладонну, яка небезпечніша. – пояснила Нора.

– От сімейка. – з посмішкою сказав отаман.

– То що стосовно вашої обіцянки? – запитав Матвій.

– Ви нам допомогли, все буде: два загони вирушили до товстоголовів на півночі, на південному заході натрапили на слід ящерогів. – пообіцяв отаман.

 

 І не збрехав: за два тижні до їхнього будинку під’їхала вантажівка, що і привезла домовлене. До самого свята дівчата підготувалися: Нора навіть пошила їм красиві лляні сукні. Зробивши багато як звичайного так і запашного мила для продажу, вони вирішили зробити ще й свічок. На силу випросивши в брата родель Нора поїхала в центр по парафін, але повернулася стурбованою і підійшовши до подруги сказала:

– Тут лист, для тебе.

– Це те, що я думаю? – тремтячим голосом запитала Данка.

– Напевно, ти чекала на нього. – сказала Нора опустивши очі.

– Чекала і боялася. – сказала Данка.

 Діставши аркуш вона прочитала: 

– Привіт, Даніело.

 Мені шкода, що тобі не вистачило місця в евакуаційному автобусі. Але ти вижила і непогано влаштувалась, тому вибач, але в нас з батьком немає коштів, щоб тебе забрати, Роману пообіцяли місце в університеті Розвела. Ти непогано живеш, то не ображайся і дай брату влаштовувати своє життя. Ти сильна, ми в тебе віримо. 

P. S. Коли брат влаштується на хорошу роботу ми спробуємо тебе забрати.

 

 Нора тихо чекала поряд і Данка видихнувши простягнула їй аркуш. Та не поспішала його брати, лише після кивка вона акуратно взяла та перечитавши констатувала:

– Сімейка в тебе з прибабахом.

– Чесно кажучи, я не хотіла повертатися, просто не знала як сказати. Але що робити тепер: без грошей, житла і роботи? – запитала Данка.

– Лишайся з нами. – сказала Нора.

– Матвій терпів мене, бо думав що заробить, а зараз що? – запитала Данка.

– Ви обоє дурні. – сказала Нора.

– До чого ти це? – запитала Данка.

– Найкращий раб в глибинах Пусток не коштує і п’яти малих золотих. Вибач, але ти більше двох не вартувала б. Три місяці ти жила тут: він тебе годував, одягав, оберігав, тому щелепу зламав. Та яка щелепа: він задля тебе людину вбив, а ти тут щось кажеш. – не витримавши видала Нора.

 Підлітка поклала її аргументи на лопатки, тому та вчепилась за останнє запитала:

– То чого він мовчить?

– Бо думав, що тобі п’ятнадцять і вважав себе збоченцем, через те, що ти його зацікавила. А зараз мовчить бо незручно. – відповіла Нора.

– І що мені робити? – запитала Данка.

– Брати і йти до нього, не втрачай шанс, ти ж теж до нього нерівно дихаєш. – сказала Нора штовхнувши її плечем.

– Це важко: з ним спокійно і приємно, але деколи він лякає. – сказала Данка.

– Чоловіки складні і дурні створіння, але дай йому відкритися. – сказала Нора.

– Добре, він в майстерні? – запитала Данка.

– З самого ранку там. – сказала Нора.

 

 Постукавши в двері вона почула:

– Заходь.

 Зайшовши Данка не придумала нічого кращого, ніж просто ткнути йому лист в руку. Знявши гогли зі збільшувальними лінзами хлопець прочитав текст сказавши:

– Виродки.

 Дівчина хотіла відповісти, але він почав першим.

– Я хотів поговорити вже після фестивалю, але в такій ситуації, запитаю зараз: хочеш лишитися з нами?

 Данка забула як дихати: вона стільки думала, як це сказати, а тут він це зробив. В обох в очах залишали сльози і вона взявши його за руку сказала:

– Так, хочу, з вами, з тобою.

 Матвій легенько обійняв її за плечі, а вона у відповідь обійняла сильно і він аж сховав її в обіймах.

– Хоч як буде важко, я хочу бути з вами. Я ще не розібралася в собі, але з вами я маю ту сім’ю про яку мріяла з дитинства. Там, на перший погляд, світ футуристичний і зручний, але люди в ньому тіні, гайки, на яких все і тримається. – сказала вона.

– Я намагався показати тобі інший світ. – сказав Матвій.

– І вийшло, озираючись назад я розумію — те життя, це не стабільність, а пекло. Там дають волю, без амбіцій та тепла, а так душа повільно гниє. І щоб заглушити це, вдаються будь чого. – розповіла Данка.

– Добре, що я тебе забрав. – сказав Матвій.

– Дуже добре: я настільки забула, що таке людське тепло, що не розпізнала хороші наміри під страхом вигоди. Я не знаю, яке кохання, але відчуваю до тебе більше ніж дружбу. Ви з Норою значите для мене більше ніж всі Колонії разом взяті. – сказала Данка.

– Я думав, що ти підлітка тому і тримався на відстані, ми квити. – сказав Матвій.

– Знаю, ні форм ні росту. – сказала вона опустивши погляд. – Я завжди отримувала мінімальні порції.

– А я не казав, що мені подобаються грудасті жердини. – сказав Матвій і вона тицьнулась йому в груди.

 З сльозами на очах в кімнату залетіла Нора і обіймаюч

и їх обох тремтячим голосом запитала:

– Це точно не сон?

– У мене те саме питання. – сказала Данка, сильно обіймаючи свою нову сім’ю, ніби вони могли кудись зникнути.

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО