ЖиттєВир

*** Пролог

Я помер, а потім отямився.

Та перед тим стрибнув з даху. 

Летів недовго — якихось десять поверхів. Приземлятись було боляче. Правда “приземленням” я б це не назвав. Точніше — зіткненням з тротуаром. Коли тіло, немов крихка іграшка, розбивається, впавши додолу. 

Пригадую пекельний головний біль — відчуття наче череп розколовся навпіл. А втім, може так і було. Про що я взагалі думав, коли крокував до краю? 

Мабуть, сподівався на швидкий кінець. Бо подумки кляв себе, що не обрав будівлю повище, аби мозок вимкнуло відразу. Проте, все одно, на це жодної гарантії. 

Тепер моє тіло розпласталося перед готелем, втиснуте в асфальт, наче випадково розчавлений жук, що міцно приклеївся до підошви взуття перехожого.

Кожен подих дається важко, думки сплутані, а мозок все ще намагається думати. Якась липка рідина під моєю щокою. Її тепло таке приємне. Кров. Безперечно, це кров. І вона витікає з мене, забираючи життя разом із собою. Її запах проникає в ніздрі, залишаючи солонуватий присмак на язику. Думки починають згасати, зір втрачає чіткість. Останнє, що пам’ятаю — різкий скрегіт гальм і жіночий пронизливий крик. 

Темрява охоплює мене, звуки поступово затихають… 

І ось, нарешті, я зник.

Чи не зовсім?

*** Попередні життя

Ось я лежу з заплющеними очима і нічого не відчуваю. Ні тепла, ні запаху, ні жодного звуку галасливого міста навколо, що хвилину тому гомонів у вухах. Світ, здавалося, зупинився та розчинився в просторі. Навколо лише — тиша. Абсолютна, бездонна.

Я наважуюсь відкрити очі, сподіваючись побачити щось знайоме чи очікуване. Але переді мною ані темного тунелю, ані світла у його кінці. Де я? З підозрою і тривогою підводжуся та озираюсь навколо.

Де ті легендарні символи, які мали зустріти мене на порозі вічності? Чому ж я не бачу ні чорних вогняних котлів, з киплячою водою всередині. Ні величних золотих воріт, які ведуть до райського саду? Невже я опинився десь посередині?

Все це здається таким дивним і незбагненним. Що за місце без кольору, звуку та запаху? Місце, яке не можна описати словами. Бо нема, що змальовувати. Нікого й нічого. Тут — порожньо. Білий світ. Я б навіть сказав — стерильний. 

— Агов? — гукнув без особливого надії. — Де ви — ангели та демони?

У відповідь — лише тиша. Тиша, що лякає, перехоплюючи подих, і заповнює весь простір навколо. Ні душі, ні тіні, ні навіть натяку на присутність когось іншого. Тут тільки я. І нікого, крім мене. 

Я залишився сам. І це усвідомлення пронизує мене наче холодом, від якого стискається серце. Відчайдушна самотність оточує мене, наче густий туман. Опинитися на самоті, я не хотів. А може це і є моє власне пекло?

Мені по-справжньому стало страшно. Страх, що паралізує всі думки. Може, це просто кошмар, жахливий сон, від якого ось-ось прокинуся? Якби я тільки міг! Якби це все виявилося сном…

Невимовна тривога підіймається зсередини, змушуючи діяти, шукати вихід. Я починаю рухатися — ходжу вперед-назад, стрибаю, намагаюся бігти, але щоб я не робив, картинка залишається незмінною. Немає початку, кінця та навіть напрямку. Немає сенсу бігти, бо звідси не втекти.

Це точно не те, чого я очікував, коли вирішив стрибнути вниз. Я думав, що зникну Я. І в одну мить все скінчиться — без болю та жалю. Але замість цього зникло все, крім мене. А я так і залишився у свідомості та з важким тягарем всередині. Хто я? Де я? Навіщо?

Я почав себе ретельно оглядати. Руки, та ноги наче не мої зовсім. А ще вони якісь прозорі й не стійкі. Оце так дивина! Я наче перетворився на газоподібну субстанцію. Це погано. Дуже погано. 

Якимось чином я все ще існую. Але що я таке? 

У голові плутанина та разюче відчуття безвиході. І жодної інструкції, що тут робити, а головне — як звідси вибратись. 

Я сів на підлогу, якщо можна назвати це підлогою. Просто це був низ, хоча навіть у цьому я вже не впевнений. Мені б якісь орієнтири довкола. “От хоча б крісло” — подумав я, уявивши щось просте та знайоме.

Не встиг я про це подумати, як, немов за помахом чарівної палички, крісло з’явилося переді мною. Я аж підскочив від несподіванки. Підійшов, торкнувся, сів. Моє тіло, як і раніше, не відчувало на дотик мʼякості чи текстури цього предмету. З таким же успіхом, я міг залишитися на підлозі. Але крісло, хоч і не справжнє, вдавало ілюзію звичності.

Я задумався. Як дивно, що крісло зʼявилось відразу, щойно подумав про нього. Наче цей світ здатен читати та відтворювати мої думки. В будь-якому разі, це все більше схоже на галюцинацію, вирішив я. Така думка на якийсь час відірвала мене від головного питання.

​​Що ж насправді зі мною сталося? 

Я намагаюся зосередитися, але в пам’яті спливає лише один момент — мій стрибок. Але, що сталося до того? Мені хоч би якусь підказку в цьому ребусі. Хоч щось, нумо? Як же це працює? 

Я знову згадую про крісло. Може, цей принцип спрацює і для інших речей? «Хочу екран, щоб бачити, що сталося до» — подумав я. І, о диво! Перед моїми очима виріс величезний екран, подібний до тих, що бувають у кінотеатрах. «Чудово!» —  зрадів я.

Далі на полотні замиготіли картинки, що швидко ожили в моїй памʼяті. З яких я дізнався, що помирав щонайменше вже тричі. А також, що був тут раніше.

Я завмер, переглядаючи свої попередні життя. Відео було настільки реалістичне, що здавалось, ніби я проживаю їх знову. Але цього разу, спостерігаючи за собою зі сторони, як звичайний глядач. 

Моє перше життя було довгим, спокійним і звичайним. Проте, понадміру простим та занадто довгим. Я був настільки обережним та поміркованим, що скоро знудився від цього. Та невтомно продовжував жити, навіть тоді, коли цьому вже був нерадий. Я помер у віці сімдесяти восьми років природною смертю від старості. Та на останок мене добряче помучили численні хвороби. І так сильно я хотів, щоб це не повторювалось, що наступного разу забажав провести життя більш насичено, яскраво та весело й не доживати до старості. І мов сам себе зурочив.

В наступному втіленні поводився максимально ризиковано. Я шукав пригоди на кожному кроці. Що я тільки не робив. Ганяв на мотоциклі, вплутувався в бійки, зловживав наркотичними засобами. На мене чекала трагічна смерть: загинув під колесами вантажівки, бувши “під кайфом”. Потрапивши в аварію за кермом пошарпаного Honda VT 750. Я жив на шаленій швидкості в постійному хмільному дурмані. Безтурботно та коротко, здається, як і хотів. Проте мені це теж не сподобалось.

Тому наступного разу, щоб перестрахуватися щодо авантюризму та шкідливих звичок, я нагородив себе алергією. 

Розмірковував я цілком логічно. При подібних хворобах необхідно уникати інтенсивних навантажень та стресу. Такі люди здебільшого обережні та уважні до свого здоров’я.

В результаті я народився дівчинкою. Але моя алергія на пил переросла у більш серйозне захворювання — астму.

Життя з приступами астми виявилось нелегким. Але це не завадило мені надалі тяжіти до пригод. Ще у молоді роки почала захоплюватися скелелазінням. Поступово й терпляче тренувалася. Підкорила немало скель. Та всьому є межа. 

Якось, підіймаючись все вище, відчула ніби щось стисло груди. Спочатку здавалося, що це просто втома і я зупинилася. Спробувала зробити глибокий вдих, але легені відмовлялися слухатися. Холодне гірське повітря з кожним новим вдихом різало горло, неначе лезо.

Почалася паніка. Руки судомно шарпнули до кишені в пошуках інгалятора. Пальці тремтіли. Інгалятор вислизнув з рук і впав на кам’янисту землю. 

Швидко промайнули останні думки, змішані зі страхом і відчаєм. Ще один вдих — і груди ніби зовсім зупинилися. Я бездиханна впала на каміння. Ось чим скінчилась моя невинна алергія. Та гора стала останньою пригодою для мене.

А наступного, тобто мого попереднього життя я не міг пригадати зовсім. Спочатку дівчина від астми, а потім стрибок з даху дорослого чоловіка, років тридцяти. І ніякого зв’язку між цими двома подіями. 

Тільки підсвідома згадка про те, що вирішив народитись без хвороб і особливих умов. Хоча ні, одна умова все ж була. Я хотів дізнатися сенс свого існування. І це ж треба, щоб саме тоді обірвав життя раніше відведеного мені терміну. Помилка. Груба помилка. Хоча не певен, що причина саме в тій умові. 

— Ти не був готовим, — прошепотів тихий голос десь зовсім поряд.

Я стрепенувся та почав схвильовано озиратися навколо:

— Хто тут? 

Відповіді я не отримав.

— Не готовим до чого? — сміливіше запитав я.

— Всі проміжні життя це підготовка до вирішального кроку. А ти поспішив наблизитись до свого призначення, пропустивши необхідні випробування. — сказав голос.

Тут я відверто порадів, що, цей голос мені хоч щось пояснить та знову звернувся до нього:

— Навіщо ти зі мною говориш?

— Щоб ти не почувався самотнім.

— Чому тоді не кажеш, хто ти?

— Бо це не має значення.

— А де я?

— Це теж — неважливо.

— А що важливо? — здивувався я.

— Твої думки.

Цікаво, та що це все має означати? 

Голос пояснив:

— Думки, це те — ким ти є насправді. Неважливо, де ти знаходишся.

— Не розумію, як таке може бути неважливо? Адже, я — мертвий. Щойно був людиною, а тепер — ніхто.

— Твоє тіло не твоя сутність, ти скидаєш його як змія скидає шкіру, лишаючи позаду. Думки створюють твою реальність. Як, наприклад, крісло чи екран телевізора. Ти створив їх сам і, так само, обираєш та формуєш умови свого перебування на землі. 

— Та я почуваюся ошуканим, заплутаним, розгубленим, бо нічого не знаю про останнє життя.

— Тебе ніхто не дурив. Ти не можеш його бачити, бо порушив правила. Коли людина здійснює самогубство, то обриває не лише своє існування, але й доступ до всіх накопичених знань та пам’яті. Цей вчинок, хоч і здається виходом із ситуації, насправді означає втрату неоціненного досвіду.

— А що робити, аби здобути його знову?

— Вирушати у нове життя.

— І скільки життів я маю так пройти?

— Скільки буде необхідно, поки не дізнаєшся істину.

— А що як я вже дізнався про цю істину та саме це й стало причиною стрибка? 

— Можливо.

— Що я таке міг дізнатися, до чого не був готовим? І як тепер віднайти цю істину, якщо не питати про неї? 

— Не потрібно знати, аби відчути. Знання часто заважають осягнути те, що осмисленню не піддається. Ти зрозумієш, коли настане час.

— Та прямо зараз мене бентежить невідання, у чому я помилився, замовляючи останнє життя? Але якщо відтворити ті самі умови, що призвели до трагічного кінця в минулому, існує ризик закінчити таким самим чином. Тоді треба було б щось змінити.

— За один раз можна змінити лише одну умову, скасовувати її, або додати іншу.

— Оце так дилема: як саме змінити умову, щоб уникнути повторення минулої помилки? 

— Важливо підходити до цього питання осмислено, обережно та помірковано. — зауважив голос.

— Натякаєш на дівчину з астмою чи хлопця з мотоциклом? Так, я це вже зрозумів. Хвороби та ризики нічого не вирішують. 

З іншого боку, розмірковував я, знання того, що мені необхідно уникати, могли б стати ключем до виходу. Головне моє завдання тепер — не допустити повторення фатальної помилки, зберегти свій досвід і продовжити рух вперед. Здається, я починаю розуміти, як можна змінити хід подій і уникнути трагічного фіналу. Вся справа в одній маленькій деталі, яку потрібно змінити. Можливо, цього буде достатньо, аби усе склалося інакше. 

— Я вирішив, що додам у своє повторне перевтілення страх висоти. Тоді навіть сама думка про стрибок з даху, буде неможливою. Цей бар’єр стане перешкодою для мого фатального рішення. За невідомих мені причин, я не обрав інший спосіб самознищення, значить є ймовірність, що не зроблю цього й наступного разу. Що думаєш, про цю умову? Цього буде достатньо, щоб поглянути, що сталося і запам’ятати пережите?

— Спроба це — досвід, а досвід — відповіді на будь-які питання.

— Гаразд. Я і не очікував від тебе більшого. Тоді хай так і буде. Я йду вперед, обравши цей варіант аби створити нову реальність. Де, сподіваюсь, знайду відповіді.

*** Життя № 5  —  Страх висоти

Я заплющив очі на якусь мить і знов їх розплющив. Чергове моє життя швидко промайнуло перед очима. Я поспішив до крісла та пильно вдивлявся в екран. Й знов почав уважно вивчати деталі. 

Такі подробиці як рік, місцеперебування та державний устрій мене не цікавили зовсім. Адже повністю відтворити картину минулого життя було неможливим. Час невпинно мчав уперед, а речі та декорації, як з машиною часу, постійно змінювались навколо. Та й по суті не мали жодного значення. Адже я зосередив свою увагу на іншому. 

Народився я в заможній сім’ї. У старшій школі я вправно грав у футбол та виконував роль центрального нападника. У цій справі я досяг успіху та продовжив грати за коледж. Навіть отримав спортивну стипендію. Батько пишався мною, а мама все вихвалялася досягненнями сина перед родичами та друзями.

Усе йде начебто непогано до першої пропозиції підписання контракту гри за клуб. І тут я розумію, що аби грати професійно я маю відвідувати інші країни. А переліт літаком вселяє в мене жах. 

Страх висоти, який я вселив у себе виявився не на жарт серйозним. Настільки сильним, що я відмовляюсь від контракту. Кар’єра футболіста руйнується і все життя йде шкереберть.

Я зупиняюсь на останніх годинах життя. Спостерігаю, як сиджу у своїй невеликій квартирі зі склянкою віскі у руці. Глибоко зітхаю, коли дивлюся на старий, пошарпаний м’яч, що лежить у кутку. Який був символом моєї мрії, а тепер він лише — нагадування про найбільше розчарування.

Ще кілька років тому, я жив лише мрією стати професійним футболістом. Сподівався на те, що одного дня мене запросять до команди вищої ліги. А коли ця можливість нарешті настала, я сам зруйнував свій шанс, про який мріяв усе життя.

Моє тіло на екрані,  підхоплюється та, схопивши м’яча, з усієї сили жбурляє ним у вікно. Скло розлітається і м’яч вилітає на вулиці нічного міста. За вікнами тихо падає сніг, частково залітає всередину разом з зимовим повітрям. Та тіло вже нічого не відчуває, а поринає в сон, повільно застигаючи від морозу.

У грудях стислося й запекло від цих спогадів. Майже як самогубство, та все ж не воно. Це була ненавмисна смерть. Випадкова. Так дивно все це. І ще більш загадково.

— Помітив, що вже вдруге схиляєшся до зловживання п’янких речовин? — запитав голос? — Адже, це не просто так.

— Так, хай йому грець! — погодився я, — Бажання запаморочення, забуття тих обставин та умов, у яких опинився. Втеча від реальності. Втеча від самого себе. Та думок, що бентежать та не дають спокою. 

— Про що саме? 

— Про затуплене тихе відчуття про те, що рухаюся у хибному напрямку. Наче не у своїй шкурі. Наче — на чужині. І чому тепер я нічого не зрозумів про істину? Не знайшов сенс? Невже ця умова не мала знову виконатися? Чи футбол дійсно був моєю єдиною мрією, єдиною ціллю? Бо якщо так, то у минулому, не маючи страху висоти, я підписав би контракт і став футболістом.

В голові зашуміло. На екрані з’явилася нечітка картинка з візуальним дефектом, схожим на зернистість чи шум. Так, наче виникли технічні проблеми з сигналом. А звідки тоді йде цей сигнал? І здогадався, що з моєї голови. Адже в голові шумить і на екрані також. 

Я старанно вдивлявся у зображення. Як стою на даху у спортивній формі. Придивляюсь краще — так на мені футбольні яскраві гетри. 

— Виходить, я став футболістом, моя мрія здійснилась. Тоді чому б мені стрибати з даху? Але це точно якось пов’язано з футболом. Може щось пішло не так? Я забив не той гол, чи не забив потрібний? Або мене дискваліфікували та я не зміг з цим змиритись та впоратись?

— Або страх висоти завадив тобі дізнатися про справжню причину. Блокував доступ до істини. — зауважив голос.

— А якщо страх може завадити почути та побачити істину, чому ти не попередив мене про це раніше?

— Я тут не для того, аби вказувати тобі, що робити.

— А для чого тоді? — вже розсерджено вигукнув я.

— Аби ти не почувався самотнім, хіба не так?

— Яка тоді з тебе користь? До біса тебе! Забирайся! Я і без тебе впораюсь, чуєш?

Голос відразу затих. 

Я підвівся та став тинятися, кружляючи навколо крісла. Я розмірковував та нічого нового на думку не спадало.

А потім подумав, що навіть якби голос попередив мене, це нічого б не змінило. Я б все одно ризикнув спробувати цей спосіб. Хоч з одної сторони страх блокував доступ до інших подій, що могли привести мене до розгадки. Та з другої — якби не страх, все закінчилося б так, як і минулого разу. Чого я хотів уникнути.

Згадав те дивне зауваження, що я не був готовим. Тепер це набуло сенсу. Адже у цей раз мене не вбило розчарування у своїх мріях про футбол. Можливо я засмутився та не настільки, щоб заподіяти собі шкоду.

Отже, в минулому я дізнався про щось інше, з чим не зміг змиритися. Тому й зірвався.

Тепер розгадати складну головоломку завадив страх висоти, що повністю змінив хід подій. Історія повернула не в той бік. А тепер цей страх ще й став новою перешкодою на шляху. 

Отже, життя минають, а я товчусь на місці. Бо й досі не готовий. А як підготуватися до чогось, про що нічого не відаєш? 

Тому краще четвертому життю поки дам спокій. Можливо, пізніше повернусь до нього. Але мені знову потрібно на землю. Бо уроки проходять саме там. Адже якщо нічого не робити, то нічого й не зміниться.

Та поки мені необхідно народитись у якомусь іншому сценарії. Знайти умову, яка зможе втримати мене від фатальних рішень та вчинків. Щось, що дозволить дивитись на світ сміливо та безтурботно. Тож, уперед!

*** Життя № 6 —  Безтурботність

— Ні, тільки не це… — невпинно повторювала тінь, кольору мокрого асфальту. І почувалась так само, наче роздавлений пакет, під колесами вантажівки. 

— Одна-єдина помилка, подумати тільки! І мене одразу у звіряче тіло? Це ж якесь знущання! — тінь метушилася, кружляючи по колу, неначе всередині її щось кипіло. Так наче, вона, тінь, мала якісь почуття. Немов здатна була сердитись, злитися. Була здатна, але чи мала на це право?

Тінь озирнулася на невелику химерну істоту — бобра, навколо якого мерехтіло синє світло. 

— Тепер я маю стати бобром? Та годі! — крикнула вона до когось невидимого, ніби сподівалася, що її почують. — Чуєш? — продовжувала сіра субстанція, — Я знаю, що був напідпитку, що збив ту жінку. Але це було випадково! І лише один раз. Чому б не дати мені інше тіло?

Образ бобра спалахнув синім сяйвом і враз перетворився на білку.

— Серйозно? — обурення тіні досягло межі. — Тепер це білка? Що за халепа? Та жінка навіть не померла! Так, вона шкутильгала решту життя, але ж вижила!

Світло знову спалахнуло, і білка обернулася на щура.

— О, ні!!! Все, все, годі! Я зрозумів. Я згоден на щура, гаразд. Бо так і до таргана договоритися недовго…

Тінь з огидою поглянула на образ гризуна, вагалася… Але коли синє світло замерехтіло знову, вона вже не чекала наступного перевтілення. Стрибнула прямо в джерело світла й зникла.

Синопсис