1
Будинок стояв на пагорбу. За вікном галасливо кричали мартини, гойдалися на дрібних хвилях вітрильники, а вітер розносив запах солі. Тут я почувалася вільною й хотіла залишитися назавжди.
– Алмо, ти все ще дуєшся? – Дора подивилася мені у вічі. – Тільки чесно скажи.
– Звісно ні. Хіба можна ображатися на власну сестру-близнючку та ще й вагітну, – заспокоїла я.
– Бо через мене ми пропустили зореліт, а батько розлютився.
«І отримали цілих чотири місяці відстрочки». Про це я, звісно, не сказала, та якби Дора не втекла, а потім не передумала… Однак я сама надала їй право вирішувати.
– Усе владнається, я народжу вдома, – запевнила сестра.
Ключ повернувся в замку, до квартири ввійшов батько. Очі в нього блищали.
– Знайшов нам перевізника аж до поясу Гархо. Їдемо завтра вранці, – заявив він.
Дора заплескала в долоні, а мені стало сумно. Крадькома я раділа, що з рейсом не складалося, й переглядала оголошення про роботу – на механіків був попит. Та що вже поробиш. Зітхнула й почала пакуватися.
.
Плечистий митник роздивився документи з підозрою, запхав пластикові картки в слот для зчитування й присунув біометричний сканер. Запитав:
– Ішри? Проводили рік поза громадою?
«Овва, знайомий із нашими традиціями», – я здивувалася, хоч взнаки не дала.
– Тіло модифікувати не можна, – зауважила сестра й приклалася кожною пучкою до сканера.
Нарешті митницю було пройдено, і ми опинилися в пасажирському терміналі. Дора роззявила рота, крутилася на всі боки. Я міцно взяла її за руку, щоб ця дурепа не загубилася, й попрямувала за батьком до службового входу. Назустріч вийшов невисокий підтягнутий чоловік років п’ятдесяти.
– Ви певно мої пасажири? Я капітан «Боривітра».
Зореліт виявився радше яхтою, належав приватній компанії й окрім нас не мав інших пасажирів. Капітан познайомив із командою: механічкою – жінкою середнього віку та хлопцем із дівчиною – пілотом і навігаторкою. Обидва здалися моїми ровесниками. Мабуть стажери. Корабель дійсно прямував до Гархо, звідки в наші краї ходив катер.
– Часто берете попутників? – поцікавилася в капітана. Він не здавався благодійником.
– Нам по дорозі. Чому б не допомогти гарним людям, – капітан посміхнувся задоволено, наче кіт. – До того ж ви – ішри.
Отже, у витрату пішов особливий запас. А батько задумливо мугикнув під ніс і насупився.
*
Давно я не мандрувала з комфортом! Власна каюта й чудова звукоізоляція. Їдальня містила харчові автомати для страв і напоїв. Вибір обмежений, проте все якісне. Навіть кава виявилася міцною й не водянистою.
Я обирала вечерею, коли почула кроки та сміх – увійшли стажери. Дівчина навігаторка була миловидна: трохи нижче за мене, темношкіра й кароока.
– Ти справді ішра? Бо я не зустрічала жодного разу, – навігаторка кинулася розпитувати. – Капітан сказав, ішри, родина. Треба допомогти.
Я зніяковіла й опустила очі.
– Не ображайся на Мег, вона занадто цікава, – хлопець простягнув руку. – Я Гнат.
– Алма, – потиснула йому долонь.
– Отже, ви родички? Тільки не кажи, що сестри, – навігаторка зиркнула на Дору, яка задумливо тицяла кнопки меню й шипіла, мабуть помилилася й не знала, як виправити. Гнат кинувся на допомогу.
– Близнючки, – гмикнула я, розуміючі, яке це справляє враження, бо ми з Дорою зовсім не схожі. Сестра вродлива: темні очі, матова шкіра, довгі золотисті локони. А в мене зовнішність непоказна, незрозумілий мишачий хвіст й очі світлі.
– У нас нерівномірний розподіл – одна розумна, друга красива. А так абсолютно однакові.
Мег підозріло зміряла мене поглядом.
– Думала, ішри не носять штани…
– А що? Хустки та сукні до підлоги, а місце жінки на кухні й за спиною чоловіка? – пирхнула я. – Ми позбавлені умовностей і досить просунуті. Крім того, спідниця – це винахід інквізиторів і призначена для особливо витончених тортур.
– Ой, нічого собі! – злякано прошепотіла навігаторка.
– Розслабся, я пожартувала. Штани зручніше.
– Чула, вам надають вибір – жити в громаді чи піти?
– Так, рік проводимо не вдома на повноліття. І знаєш, що найцікавіше? – я примружилася. – Майже всі залишаються.
.
Дора набрала багато всього, на відсутність апетиту вона ніколи не скаржилася, а зараз їла за трьох.
– Скільки місяців? – Мег знову глипнула на сестру.
– Тридцять тижнів.
– Уже скоро. Дівчинка чи хлопчик?
– Ми ж ішри. Дізнаємось, коли народиться. А ви стажери? – вирішила вточнити.
– Гнат – пілот-випробувач, крутий і з досвідом. Я тільки після академії. Помітно, так?
– Молоді обидва, – я всміхнулася. – Чому корабель порожній? Позаплановий рейс?
– Тестовий політ. Нова модель, іще не запустили у виробництво. Але все дуже безпечно, не хвилюйся, – квапливо додала Мег.
Я скорчила стривожене обличчя.
– Зореліт має гарний захист, – навігаторка повіла далі. – Маршрут прокладений поза сірою зоною, лише на виході з тунелю пройдемо по межі.
– І рятувальні капсули є?
– У нас свій катер, – Мег промовила з гордістю.
Гм. Корабель-прототип, це багато що пояснювало.
.
Харчовий автомат видав два судки з різнобарвним вмістом і стаканчик – я пила каву й на вечерю. Поставила їжу на тацю й попрямувала до найближчого столика. Мег ув’язалася за мною, щебетала всілякі дрібниці. Я розпитувала про роботу навігатора та технічні параметри зорельота й думала, що в іншому житті ми могли б стати подругами.
– Тунель за сорок хвилин, – Гнат підійшов до столика. – Пасажирам треба повернутися до кают.
– Тобто подивитися не вийде? – моє засмучення було щирим. – А пересуватися кораблем коли буде можна?
– Хвилин зо двадцять. Капітан зробить додаткове оголошення, – вточнив Гнат. – Увесь тунель пройдемо за вісім годин, до ранку ляжемо на маршрут і через три доби будемо на місці.
«Швидкісний корабель!» – я подумки свиснула.
По гучному зв’язку рознеслося повідомлення капітана. Мег спритно проковтнула вечерю й разом із Гнатом залишила їдальню. Я простежила за ними очима, прибрала використаний посуд в утилізатор.
– Ти закінчила? – запитала Дору.
Сестра здивовано кліпнула. Перед нею височіла гора спустошених судків.
– Не наїлася, ще б чогось взяла.
– Нумо разом виберемо й віднесемо до каюти? – запропонувала я.
Дора підійшла до харчового автомата й витріщилася з таким виглядом, ніби вперше бачила.
– Хочу лумусу з обсмаженою тисою й горіхового торта на десерт, але не знаходжу.
– Автомат видає лише те, що на картинках, – я терпляче пояснила.
– Так, – сестра ніби зрозуміла. – Тоді зелененьке, потім жовте з цяточками й щось солодке.
– Салат, овочеве рагу та кекс, – я натиснула на кнопки меню. Зачекала, поки приготується замовлення, й зібрала судки. Разом ми занесли їх до каюти Дори.
– Побудь зі мною, поки, ну, це… – сестра не знала як сформулювати.
Я погодилася, вмостилася поруч.
– Хлопець красень. Бачила які в нього очі? – Дора мрійливо всміхнулася. – Зелені. І добрі також.
Сестра як завжди оцінила зовнішність і не запам’ятала ім’я. Але Гнат симпатичний. Вище за капітана й підтягнутий. Обличчя приємне, волосся темне, а очі світлі, відтінок я не роздивилася.
Дора зойкнула й схопилася за живіт.
– Дитина вдарила п’ятою. Теж не любить, коли корабель це робить. Уже скоро, так?
– Не хвилюйся, – я взяла сестру за руку. – Тунель – це недовго.
.
З’явилася ледь помітна вібрація, корабель несильно потрушувало, але через двадцять хвилин тремтіння припинилося. Про те, що корабель йшов тунелем, говорила лише моя особлива реакція – легка нудота. Сестра заснула й прицмокувала уві сні, певно ласувала домашньою їжею.
Я тихенько вийшла й зазирнула до батька. Він іще не спав. На ліжку була розкладена валіза, а сріблястий кейс примостився на столику.
– Вони гарні люди, – зауважила я.
– Згоден. І ми спокійно доїдемо до місця призначення.
– Обіцяєш?
– Звісно. Найкоротший шлях завжди той, який знаєш найкраще, – батько підморгнув. – Іди спати, в тебе голова паморочиться.
2
Незрозумілий гул висмикнув зі сну. Я підскочила й боляче врізалася потилицею в низьку стелю над ліжком.
Дивно, заснула я в одязі, а в голові панував хаос. Начебто щойно розмовляла з батьком, а потім був провал. Я завжди погано реагувала на надшвидкість, та цього разу особливо. Невже через параметри корабля?
Новий звук скидався на виття сирени. Тривога? Я вискочила в коридор. Там миготіло червоне світло, а по підлозі бігла смужка вогнів. Каюта батька була порожня, сестри на місці не виявилося. Серце тьохнуло. Щось трапилося, всі евакуювалися, а про мене забули.
– Увага персоналу, терміново пройти до посадкового відсіку. Повторюю… – жіночий голос лунав механічно.
Наприкінці коридору містилася схема корабля, я кинулася туди, відмітила потрібне відділення й побігла.
.
У проході було напівтемно, але попереду мерехтіло світло. На відстані пролунав постріл, звук розкотився луною. Я здригнулася й схопилася за трубу, що тягнулася вздовж стіни.
«Корабель захопили пірати. Треба йти та не можна попастися», – думки змінювали одна одну.
Кралася, намагаючись не шуміти й не дихати теж. Обережно визирнула з проходу й побачила знайому спину. Батько цілився з пістолета в беззбройного капітана – чоловік красномовно підняв руки. Перед люком до посадкового відсіку, маячили Мег та механічка. Гната поблизу не було. А де пірати?
– Повертайтеся в рубку, кораблем треба керувати, – спокійно промовив батько.
Тон його голосу вимагав негайно виконати прохання. Я ледве стрималася й сильніше втиснулася в стіну.
– Відпусти команду, – заблагав капітан.
– А ти поведеш? – батько гмикнув. – Ми у сірій зоні. Сподіваєшся, недооцінюю небезпеку.
Не зможе – зрозуміла я. Він не пілот.
– Або хоча б жінок, – обличчя капітана скривилося наче від фізичного болю.
Праворуч щось ворухнулося. Батько вистрілив, не зволікаючи. Гнат, а то був він, пригнувся, пішов у перекат і опинився біля люка.
– Припиніть! – крикнув капітан. – У нас немає зброї.
У відповідь пролунав гуркіт, куля чиркнула біля ніг чоловіка, запахло гаром.
«Навіщо батько це робить? Невже команда збиралася втекти?» – дивувалася я.
– Мерщій у рубку! Або відстрілюватиму по одному.
Пістолет був спрямований на Гната, який теж підняв руки. Батьків палець ліг на спусковий гачок. Раптом у полі зору з’явилася Дора. Сестра трималася за живіт і рухалася наче сомнамбула. Здавалося, вона не помічає ані людей, ані зброї.
Я безшумно видихнула. Простір здригнувся, мигнув зеленими іскрами. Час застиг, серце сповільнилося. Пістолет виплюнув смертоносний заряд, куля, ледве обертаючись, вилетіла зі ствола.
– Тряс-ця! – десь на відстані прогудів батько.
Гострий біль обпік руку, але я вже дісталася до сестри, відпихнула вбік і притиснула до стіни. Жінки, смішно викидаючи вгору коліна, ввалилися до посадкового відсіку, Гнат схопив капітана за плече й із силою вштовхнув за ними. Зробив крок слідом, зіткнувся зі мною очима, глянув на Дору й відступив, задраїв люк. І все ще повільно повернувся до батька.
Я гучно втягнула повітря. Серце застукало, час побіг із нормальної швидкістю.
– Поведу корабель, нехай тільки катер відійде на безпечну відстань, – хрипко вимовив Гнат.
– У тебе кров йде, – Дора сонно кліпнула, втупилася в подряпину, що прорізала моє передпліччя.
– Дівчата, хутко до рубки, а ми з пілотом прогуляємося до медвідсіку, – розпорядився батько.
Дора ні про що не питала, тільки зітхнула, але без сліз чи переляку. Наче справді прокинулася й не зрозуміла, що сталося. Рука майже не боліла, лише в голові паморочилося, й думки грузнули, ніби мізки залило сиропом.
Ми викрали корабель… Я ніби погоджувалася з цим й водночас опиралася. Пілота було шкода, хоч сам винен, мав нагоду втекти. Згадала, як він дивився на мене, Дорі не здалося, очі дійсно зелені.
.
Рубка виявилася незамкненою. Я зайшла й роззявила рота. Керувальна панель рясніла вогниками, переважно червоними – ми знаходилися серед астероїдів і в сірій зоні. Навколо стояли крісла. Передня стіна була прозора, а темрява зовні – оксамитова й жива.
– У тебе рана, – зауважила Дора. Подряпина знову кривавила.
Я влаштувала сестру й всілася. Відчула гарячу долоню на плечі. Батько обробив подряпину спреєм, заліпив прозорою накладкою. Неголосно скомандував:
– Доро, спи.
Сестра згорнулася в кріслі й миттю засопіла. Я теж сонно кліпнула очима, але підібралася, почувши тихе: «працюй». Сироп із мізків зник.
Поруч зі мною вмостився Гнат. Похмурий і злий, але зібраний.
– Ніякі ви не ішри, – пробурмотів він.
– Я ні, – батько не заперечував, – а ось дівчатка – так.
– Планували це з самого початку?
– Спонтанне рішення. У вас невелика команда й цікавий корабель. А назва так прямо знак згори… Інакше б дісталися до поясу Гархо. Проїзд я сплатив, – батько показав кристал яскраво-блакитного кольору й гмикнув. – Вилучив за невиконання договору.
– Це ж крийський алмаз! – вигукнув пілот.
– Без домішок і немаркований. Думав, ваш капітан допомагав безкоштовно?
– Нам справді було по дорозі, – розгублено промимрив Гнат. – Давайте координати, куди везти.
– Введені в систему. Не дарма ж я ШІ хакнув. Не врахував лише, що через сіру зону спрацює сигнал тривоги, а капітан накладе в штани й спробує нас кинути.
– Він не збирався тікати, – заперечив пілот. – Ми втратили управління, корабель вийшов із-під контролю. На рятувальний катер узяли б усіх. Але ви розмахували зброєю…
– Досить, це вже не має значення. Алмо, стеж. А ти, хлопче, не роби дурниць, – батько виразно доторкнувся до кобури.
– Не стану, я пообіцяв, – Гнат покосився на зброю. – Ви ж потім мене вб’єте, а не відпустите.
– Правильно зрозумів, – батько зловтішно посміхнувся. – Тільки друге.
Гнат нервово сіпнувся, проте опанував себе й присунув до мене пілотний шолом.
– Тільки поясни що до чого, адже я механічка, лише на катері знаюся, – попросила я. Надягла шолом, опустила візор. Перед очима з’явився екран. Праворуч бігли дані, зліва розташовувалися команди, а середина показувала простір навколо корабля. По центру йшла пунктирна лінія – наша траєкторія, та підсвічувалися астероїди. Я зосередилася на найближчому, побачила клас і параметри.
– Проходити між ними безпечно, тут все відмічено й пораховано, – голос Гната пролунав у навушниках. – Бачиш кінцеву точку?
На пунктирній лінії загорівся вогник.
– Це, куди ми прямуємо. Хоч згідно з мапами там нічого немає. Маршрут я проклав, із подальшим впорається ШІ. Що ви планували, якби ми евакуювалися?
– Викликали б катер і відбуксирували корабель, – припустила я.
– За умови, що вас не віднесло б у скупчення сміття та уламків. А все до того йшло. Твій батько… – Гнат затнувся, – примушує робити те, що йому треба. Капітана та жінок сильно накрило. Якби ти не відволікла, ніхто з місця не зрушив би.
– Щось по тобі не дуже помітно було.
– Не подіяло. Пощастило, мабуть, – пілот невесело гмикнув. – Як тобі вдалося пересуватися настільки швидко?
– То ти зволікав, – заперечила я.
– Я тренований, маю гарну реакцію, але ти рухалася на межі неможливого.
Не відповіла, роздивлялася астероїди, наближаючи їх по черзі. Награвшись, потяглася до опцій. Міняти не наважилася, тільки ознайомилася.
– А ти вправна, – зауважив Гнат.
– Так усе інтуїтивно й зрозуміло.
– Не скажи, я тиждень звикав. Мег до пуття не навчилася. А ішри буцімто заперечують технологію.
– Лише у власному тілі. З рештою проблем не маємо, – пояснила я.
Опції шолома дозволяли контактувати з ШІ. Задала кінцеві координати, сформулювала запит і миттю отримала відповідь.
– Сіра зона, територія не вивчена. Найближчі об’єкти два астероїди класу М.
Наша станція розташовувалася біля малої планети, де працювали копальні. Довелося докласти чималих зусиль, щоби інформація зникла.
3
Махина орбітальної станції затулила собою огляд. Очі в Гната округлилися.
– Це ж військова база старого зразка! – вигукнув він. – Чому про неї невідомо?
– Не військова, а дослідницька, – виправила я. – Колишня.
Навколо доку спалахнули сигнальні вогні. Ввімкнувся зв’язок зі станцією, в рубку увірвалися голоси.
– Овва, яка пташка! Чи не надто нова для нашого обладнання?
– «Боривітер» має стандартний стикувальний вузол, – запевнив Гнат.
– А ти пілот? Ласкаво просимо на Каліго, – в динаміці засміялися.
Гнат здригнувся. Подорож добігла кінця, він нервував.
– Ви ніколи мене не відпустите. Тепер я раб, нова робоча сила, чи не так? – хлопець скреготнув зубами.
– Майбутній житель громади, якщо не наробиш дурниць, – підбадьорила я.
– А насправді бранець без права на виїзд. Називай речі своїми іменами, буде чесніше.
Я закусила губу. Згадала, як бігли жінки, а Гнат вштовхував капітана, хлопець міг вскочити за ними. Чи впоралися б ми самі?
– Ех, корабель прямував тоді в скупчення уламків, – Гнат ніби підслухав мої думки. – Треба було негайно коригувати курс.
– Вісім метрів, – ШІ почала відлік. – П’ять. Приготуватися. Поворот на дві години…
Стикувальний модуль «Боривітра» викинув гнучкий зачіплювач. Гнат маневрував. Отвір дока то наближався, то віддалявся. Я затамувала подих. Нарешті зачіплювач ухопився за рухомий механізм і зафіксувався.
– Є контакт!
«Боривітер» плавно рушив уперед, зовнішня частина модулю ввійшла до стикувальної камери, скоби встали на місце й замкнулися.
– Тиск вирівнявся, шлюзування проведено, – повідомила ШІ.
– Відчинити двері, вимкнути всі системи, – Гнат дав команду.
У коридорі почулися голоси, сміх і тупіт ніг.
– Ти йдеш? – я підвелася.
Пілот втупився в згаслу панель керування й не рухався.
– Зачекаю тут. Напевно, так правильно.
У рубці з’явився батько разом із Кречетом – високим молодиком, який відповідав за безпеку. Гнат лише повернув голову.
– Ось що, хлопче, – Кречет показав кайданки. – Захід тимчасовий, бо сюрпризи нам не потрібні.
Гнат покірно витяг руки, дозволив одягти наручні. Смикнувся, коли Кречет придавив йому до шиї ін’єктор.
– Навіщо? – здивувалася я.
– Зайва обережність не завадить. Уставай, хлопче, пішли.
Підвівся Гнат насилу, погляд у нього став каламутний, зіниці розширилися.
– Нумо переставляй ноги, – скомандував Кречет, виводячи пілота з рубки.
– Дора знову втекла. Знайдеш її, гаразд? – попросив батько.
Я кивнула й вибралася на станцію. Центр зустрів незвичною тишею та зачиненими дверима крамничок і закладів для відпочинку, які зазвичай працювали цілодобово. Дивно. Куди всі поділися? Невже сталося щось погане? Зиркнула в комунікатор, але він іще не підтягнувся до мережі.
– Алмо, ось ти де! За рік зовсім не змінилася, – мене привітала Саджа – найстаріша жителька. Зморщена й сива, але вельми жвава як на свої літа.
– Де всі?
– Так на майдані, збори в нас. Ходімо, – Саджа вчепилася мені в руку.
– Дору шукаю. Не бачила? – запитала я.
– У храмі вона, сидить і щось бурмоче. Чекала на неї та плюнула. Пішли, бо найцікавіше пропустимо. Сестриця твоя нікуди не дінеться, – Саджа всміхнулася.
На майдані батько звітував про корабель та переваги, які ми отримаємо, коли навчимося ним користуватися. Подібний улов давно не траплявся, не дивно, що збори організували. Гм, а Гнат хіба не буде пілотом? Зрозуміло, що не зараз…
– У нас поповнення. Молодий, самотній, перспективний. Подивимося, як себе покаже.
Це вже про Гната. Далі я не слухала, непомітно позадкувала й повернула до храму.
.
Тут було напівтемно, горіли свічки й пахло квітами – під стелею розвісили свіжі букети. Замість вівтаря лежав величезний синій кристал. Щось новеньке.
Дора сиділа на лавці й теребила папірець. Підвела очі, затягнені сонною пеленою.
– Я з духами спілкувалася. Вийшло навіть краще ніж до від’їзду. І маму кликала, та вона не прийшла.
Дора завжди чула духів, а в мене ніколи не виходило. Однак зараз я розібрала неясний шепіт. Дивно.
– Що тут в тебе? – присіла поруч із сестрою.
– Малюнок знайшла. Під маминим місцем, наче сховав хто. Дівчина на мене схожа, – Дора простягнула папірець.
Я побачила швидкий нарис молодої вагітної жінки.
– Наша посвята скоро. Духи казали, треба обрати імена, влитися до зграї, – промовила сестра.
Вона згадала про це вперше, і я розгубилася, бо навіть думки такої не припускала. Та якщо заперечу, Дора впиратиметься.
– Потім це обговоримо, добре? Залишишся в храмі, чи зі мною підеш?
– Краще додому повернуся, – сестра сунула папірець за пазуху.
– Домовилися. Не губися більше, – попросила я.
– Як прийду, так із місця не зрушу, – пообіцяла Дора.
.
Збори вже закінчилися. Люди розходилися переважно мовчки, лише деякі балакали як зазвичай. Це здивувало. Я замислилася й мало не налетіла на Кречета.
– Куди помістили пілота? – запитала з наскоку.
– У медвідсіку, – Кречет затнувся. – Чип йому не зайшов. Довелося шукати альтернативу. А ти переживаєш, чи що?
– Чип? – здивовано перепитала. – Яку гидоту ви тут без мене надумали?
– Ой, ти ж не в курсі. Це наше нове запровадження. Посилить здібності, зробить їх постійними. Всім ставимо, – Кречет підняв лівицю. – Бачиш горбок вище зап’ястка? Вчора отримав. Почуваюся на відмінно.
– Воно так і стирчатиме? – недовірливо перепитала я, роздивляючись припухлу шкіру. – А на митниці розповідатиме хто ми та звідки?
– Звісно ні, всередині речовина з копалень, її жоден сканер не помітить, – Кречет обурено заперечив. – А горбок скоро зникне. Спитай в батька, він докладно розповість. Це його винахід.
– Гм, про чипи він не згадував, – я задумалася.
*
Госпіталю станція не мала, населення не хворіло, проблем майже не виникало. З усім необхідним справлявся колишній фельдшер Огар, під потреби якого виділили невелике приміщення.
Я дочекалася ліфта й спустилася на п’ять поверхів. Постукала, почула: «відкрито», і смикнула ручку.
– Алмо, привіт, – пролунав веселий бас.
Огар був у літах, але не такий спорохнілий, як Саджа, й без сивини у волоссі.
– Що привело сюди юну панну? Як Дора почувається?
Отакої, новина про вагітність сестри вже рознеслася станцією.
– У неї все добре. Я з іншого приводу. Де мій пілот?
– Твій? – Огар хитро примружився.
– Корабель здали механікам, а пілот приписаний за літаючим засобом, отже, мій, – збрехала, не змигнувши оком.
– Спить. Накачали снодійним… – Огар зам’явся. – Гаразд, скажу, тільки не базікай. А то чутки підуть, що чип не всім підходить.
Я пообіцяла й приготувалася слухати.
– Ввели пристрій, а пілоту стало зле. Довелося й серце запускати, й чип одночасно витягувати. Руку сильно порізали. Ще Кречет запанікував, що, хлопець розумний, зажадав браслети поставити.
Обличчя в мене, мабуть, змінилося, бо Огар аж сіпнувся.
– З пілотом усе гаразд, хоч на роботу бери. Відновлення швидке, ти знаєш.
– Побачити можна? – процідила я.
– Звісно. За шторкою ліжко організували. Він ось-ось прокинеться. Розкажеш про все сама. Добре?
«Кречете, гадючку вкинув», – подумала я, відсуваючи фіранку.
.
Гнат спав. Правиця його була перев’язана від кисті до передпліччя, а на обох зап’ястках світилися зеленим браслети. Гидота! На моїй пам’яті такі не використовували. Вони реагували на певний радіус. Деактиватор на станції мали, проте він бозна-коли вийшов із ладу. Зрозуміло, чому на зборах про Гната, як про пілота, не говорили.
Помітила, що хлопець розплющив очі.
– Агов, ти в порядку?
– Дідько! Якого біса… – він осікся.
– Якщо лаєшся, не все так кепсько. Болить?
– Не зрозумів іще, голова дурна, – він підняв правицю, роздивився пов’язку. – Що зі мною?
– Погано, але не смертельно, – я не збиралася приховувати. – Чип встановлювали, й не вийшло. Ввели та виколупали.
– Судячи з розміру бинта, той чип був на пів руки, – пожартував Гнат. – А прикраси нащо?
– Це те, що погано. Якщо вийдеш за межі встановленої зони, браслети вибухнуть. Налаштування я в Кречета уточню, проте літати більше не зможеш.
– Невже я мав шанс?
– Цілком. Наші їздять час від часу.
– І повертаються… Дай вгадаю, бо інакше чип вибухає? – Гнат замовк, роздивився браслети. – Як дізнаюся, що перевищив відстань?
– Вони спочатку жовтіють, потім рудіють. Коли стають червоними, краще не рухатися. Вбити не повинні, однак покалічать точно.
– Уляпався на повну. Отже, тут усі з чипами, ти теж?
– Ні, ми ж ішри, – я затнулася. Треба було терміново про все дізнатися.
– Дивна ти, Алмо. Могла втекти, але повернулася, – Гнат зиркнув як на дурепу, що проґавила нагоду.
– Я не брехала Мег, коли казала, що нам дають вибір. Повір, я свій зробила.
– Батько змусив? Не заперечуй, я бачив.
– Через Дору, – про те, що сестра передумала, я змовчала. – Ми близнючки, а це наче одна людина. Й вона без мене пропаде.
– Мег… сподіваюся, у них все добре, – видихнув Гнат. – Твоя сестра й справді вагітна?
– По самі вуха.
4
Гнат промимрив щось про піжаму й сів. Штани на ньому були веселі: сині в рожевих слониках.
– Чи не зарано тобі вставати? – занепокоїлася я.
– Зі мною все гаразд. У голові більше не паморочиться. Екскурсію проведеш? – попросив він.
– Ти що дурний? Поки не з’ясуємо радіус дії браслетів, тобі тільки медвідсіком пересуватися можна. Я Кречета покличу.
Швидко набрала повідомлення, попросила заразом принести одяг.
– Так і будеш мене розглядати? – буркнув Гнат.
Я мимоволі пирснула, піжами він соромився.
До медвідсіку зазирнув Кречет зі стосом одягу та черевиками.
– Бачу, очунявся, – промовив співчутливо, ніби переживав. – Як почуваєшся?
– Нормально, – Гнат обережно покрутив правицею. – Майже не болить, а в голові якась дивна ясність.
– Адаптація йде як годиться! – Кречет аж засяяв із радості. – В нас атмосфера особлива, все швидко загоюється.
– Поясни про радіус, – нагадала я.
– Вся станція незалежно від рівня – зелена зона. Основні копальні теж. У більш віддалених перевіряти треба.
– Якось не хочеться експериментувати, – Гнат насупився.
– Не доведеться, – пообіцяв Кречет. – У глибину лише керовані механізми ходять. Але в копальні підеш. Усіх туди відправляємо.
– А ви хіба не в костюмах працюєте? Як побачу, що колір змінився?
– Тю, комунікатор поверх надягається, на нього відомості виведемо, – пояснив Кречет. – І браслети перед вибухом запищать. Не пропустиш.
– Утішив, – промимрив Гнат. – Це назавжди?
– Не здумай із ними гратися, хлопче. Повір, ти не хочеш знати, що буває за погану поведінку, – обличчя в Кречета закам’яніло, та за мить він усміхнувся, мов нічого й не сталося. – Приміряй одяг, розмір начебто твій.
Поки Гнат перевдягався, я повернулася до хлопців спиною.
– Угадав, саме в раз! – пролунало позаду. – Зажди, допоможу, однією рукою не впораєшся.
Я озирнулася. Кречет сидів на підлозі й зворушливо шнурував пілоту черевики. Підвівся, розплився в усмішці.
– Далі ви самі. Алмо, покажи що до чого й відведи до житлового крила, а я по справах, – він стрімголов вибіг із медвідсіку.
– Кречет завжди такий привітний і щирий до нудоти? – поцікавився Гнат.
– Він непоганий хлопець, впевнена, ви потоваришуєте. Якщо готовий, пішли.
.
Центр давно не нагадував орбітальну станцію: секції з прозорими дверима, храм, крамниці й фонтан – справжній і природного походження – поверхню Каліго покривала крига.
Гнат із цікавістю роззирався.
– Ваша база стара, – зауважив він.
– Двадцять років тому на Каліго розробляли копальні. Та коли наш корабель опинився біля станції тут нікого не було. Або планету визнали неперспективною, або щось сталося… Не знаю, – я знизала плечима. – Ми обжилися, згодом в копальнях виявили кристали.
– Дивно, що попередники їх не помітили.
– Мабуть не там шукали, – припустила я. – А за гарний хабар нам вдалося видалили інформацію про планету. Жити тут нівроку. Тільки всі ми трохи чокнуті. Ти теж станеш.
Гнат зупинився, роздивляючись кафе й людей, що сиділи за скляною стіною.
– Голодний? Хочеш перекусити? – запитала я.
– Ні, просто дивуюся. База схожа на тихе містечко в провінції, – зауважив Гнат. – Бракує полів та ясного неба.
– Є ферма. Звісно, ми своє вирощуємо, – господарством я пишалася.
– Хто ті двоє, що нам машуть?
– Плиска з Лунем, новим залицяльником. Він приєднався до нас три роки тому, – я помахала у відповідь.
Жінка наблизилася швидкою ходою й із цікавістю зиркнула на Гната.
– Це той пілот, про якого говорили на зборах?
– Так, – представила їх один одному.
– Ласкаво просимо! – Плиска привітно всміхнулася й повернулася до свого супутника.
– Якісь пташині прізвиська у всіх, – пробурмотів Гнат.
– Бо ми наче зграя й в духів віримо, – пояснила я. – А ті пропонують нові імена. Тільки я не хочу. Нас із сестрою звуть як маму. – Алмадора.
Я зітхнула. Спогади були болісними.
– Твій батько казав, ви ішри, а він ні, – Гнат уважно на мене подивився, наче хотів спіймати на брехні.
– Мама була ішрою, – я опустила очі. – Вона зникла за чотири роки після нашого народження. Катер стояв на місці, станцію ніхто не залишав. Вважають, що пішла в далекі копальні, й щось трапилося. Батько виховав нас у її традиціях, хоча сам їх не розділяє.
– Вибач… – Гнат зніяковів.
– П’ятнадцять років минуло, я змирилася.
.
– Рятуйте, – пролунало збоку. – Тітонько Алмо!
До нас щодуху мчав хлопчик із кошиком, метнувся мені за спину й побіг до проходу між крамницями. Зачепився за огорожу, впустив поклажу. По підлозі розкотилася полуниця.
Я побачила вчительку, яка роззиралася, ніби когось шукала, глипнула на мене, але повернула в інший бік.
– Джеку… – я зашипіла. Присіла навпочіпки, збираючи ягоди.
Перемазана полуничним соком пичка, визирнула з проходу.
– Училка пішла? Тітонько Алмо, тільки не лай! Я трішечки нарвав. Це ж найсмачніша ягода в світі! – Джек виправдовувався.
– Вона ще нестигла, – пробурчала я. – Гнате, знайомся, це Джек, мій головний біль. Йому шість років наступного місяця виповниться.
– Невже племінник? – здивувався пілот.
– Та де там. Наші з великого світу привезли. Він навіть не вихованець, однак мене слухається.
Я запитала хлопчика суворим голосом:
– Чому не на заняттях?
– Нудно було. Училка весь час чіплялася. Джеку не вертися, Джеку, сиди рівно, – малий затараторив, імітуючи високий жіночий голос. – Налаяла й тупаком обізвала. То я до теплиці втік, а ягоди самі в кошик впали. Відбереш?
– Навіщо? Їж, тільки не всі відразу. Але якщо хоча б раз…
– Не буду, обіцяю, – Джек вихопив кошик і зник у проході. Через мить малечі й слід запав.
– Багато дітей на станції? – поцікавився Гнат.
– Та ні, дорослі всі, – промовила я й вперше задумалася. Сімейні в нас були, але бездітні. І ми з Дорою народилися не тут.
Повела Гната до оглядової, де на екранах відображалася планета, затягнена в білу імлу. Я змінила опції огляду й наблизила зображення поверхні. Туман ворушився, утворював химерні форми.
– Гарно. Тому Каліго? – уточнив Гнат.
– Так, через туман. Він завжди там. Планета для життя непридатна, однак має робочу станцію, а під землею – копальні.
– Шахтар це найнижча кваліфікація для новачків?
– Не зовсім, – я затнулася. – Ми всі по черзі там працюємо. Здебільшого стежимо за механізмами. Впораєшся.
Перемкнула на камери в копальнях, й на екрані виник тунель, стіни якого іскрилися блискучою крихтою. Мінерал, що називали крийським алмазом або індигітом мав колір від світло-блакитного до насичено-синього, вважався рідкісним і коштував нечуваних грошей.
Світло раптово мигнуло й потьмянішало, наче напруга впала. До оглядової ввірвався Ремез із механічного відділу.
– Алмо! Чому не відповідаєш?
– Вимкнула звук, вибач. Що сталося?
– Клятий метеорит пошкодив корпус сьомого теплового вузлу… – розпочав Ремез, та я вже не слухала. Помчала до механіків.
5
Теплових вузлів було вісім, якщо один збоїв, навантаження розподілялося між рештою.
– Втрачаємо енергію. Автоматика відрубала всю лінію, треба вручну перемикати, – старший механік Мартин сунув олівець за вухо й розгорнув на столі мапу. – Дідько! Це ж північний тунель, до якого втрачено доступ!
Кепська справа! Я припала до столу.
– Є прохід через технічну шахту, – тицьнула в мапу.
– Гм… дійсно веде до резервного перемикача, але туди тільки дитина протиснеться. Хоч… – Мартин окинув мене прискіпливим оком. – Алмо, ти найдрібніша. Спробуєш?
– Так, – я погодилася.
Одягнула робочій комбінезон, розпихала по кишенях інструменти, комунікатор із інтерактивною мапою начепила на зап’ясток. Хлопці зняли плиту з підлоги, я пірнула вниз і поповзла на животі, допомагаючи собі ліктями.
Ліхтарик висвітлив коробку перемикача. Я задерла голову, зняла панель і відсунула дроти, що з неї випали, дотягнулася до кріплення, відкрутила й штовхнула в бік. Ось воно! Панель світилася вогниками. Я висмикнула кабель, що йшов до цифри сім, і натиснула на перемикач. Готово!
Поверхня піді мною зникла.
– А-а-а! – я полетіла, розмахуючи руками.
Впала ничком й понеслася головою вперед мов на дитячих гірках. Ліхтарик згас. Я приземлилася на щось м’яке й завмерла – ворушитися було лячно. А раптом знову впаду? Обережно покрутилася – щось темніє з обох боків, а знизу незрозуміла купа.
Трохи боліли груди й плече, але, здається, я нічого не зламала. Ввімкнула ліхтарик. Звук вийшов голосним, позаду щось зашурхотіло. Повернулася й побачила невиразну тінь, наче дитина проскочила…
– Джеку! – заволала я.
Ніхто не відгукнувся, а шурхіт не повторився. Здалося? Та й звідки тут бути Джеку? Я підвелася й роззирнулася. Дерев’яний стіл, прозорі шафи, якісь медичні прилади. Все вкрите пилюкою, але тхне дивною сумішшю, яка немов п’янить і бадьорить одночасно. Схожий ефект я завжди відчувала в копальнях. Кинулася до дверей і посмикала – зачинено. Подивилася звідки й на що впала. Зі стелі звисала гнучка труба, а під нею лежала купа старої білизни. Назад тим самим шляхом не вибратися. І що то була за тінь? Гризунів на станції не водилося, та й завелике воно для гризуна.
Я спробувала з’єднатися з механіками, та нічого не вийшло. Тицьнула в загальний вузол, де обмінювалися новинами – екран відобразив пустоту. Набрала сестру – теж безрезультатно. Чортівня якась! Мережа станції жодного разу не підводила.
Увімкнулася інтерактивна мапа, проте локацію не відобразила. Я знайшла технічну шахту, відмітила місце, де містився перемикач і звідки впала. Схоже я все ще в північному крилі. Але на мапі крім напису «законсервовано» та приблизної схеми нічого не було. Стримала паніку й вирішила обшукати кімнату. Можливо знайду запасний ключ чи якийсь інструмент, щоби відчинити двері.
У шафках лежали ампули, ін’єктори й коробка з прозорими капсулами, схожими на мікрочипи для тварин. На полицях стояли теки з емблемою у вигляді крилець. Все пронумеровано й підписане датами двадцятирічної давнини. Це ж іще за часів дослідників!
Скриньки столу виявилися порожніми – нічого крім тонких дротів, а верхня застрягла. Я запхала в щілину викрутку й розхитала. Дерево рипнуло, скринька висунулася.
Гм, не ключ, а лише потертий зошит. На першій сторінці великими літерами було виведено: «операція Боривітер». Цікавий збіг, бо точно не про корабель Гната.
Записи велися по датах, а наприкінці йшли малюнки, схожі на той, що Дора знайшла. Ось дівчина біля вікна, хлопець із кухликом, двоє стареньких. Гарно зроблено. Той самий художник? Сунула зошит у комбінезон.
За дверима почувся неголосний регіт і ніби дитячий. Я припала до замкової щілини, але ніц не розгледіла.
– Джеку, ти? – у відповідь тиша. – Я не буду сварити…
Тицьнула на комунікаторі в хаб механіків, на мить з’явилася іконка завантаження, однак повідомлення переказати не вдалося.
Схопила дріт – чим не відмичка, й наблизилася до дверей. Та коли смикнула за ручку, почула клацання. Гм, не замкнено. Мабуть перший раз заклинило. Потягнула й вискочила в коридор.
Стіни темно-сірого кольору, переборки з металу. Згідно зі схемою треба було йти ліворуч, але там виявився тупик, а коридор повертав в інший бік. І мережа станції не працювала.
– Ги-ги, – пролунало попереду.
– Джеку… – я зашипіла й побігла на звук.
Регіт то наближався, то віддалявся, мапа не відображала нічого, і я геть заплуталася, поки дерлася коридорами то вгору, то вниз. Нарешті комунікатор указав на локацію в південній частині станції, а невдовзі я опинилася біля центру. Нічого собі поблукала! Зазирнула до кафе схопити якоїсь їжі й напоролася на Джека – малий ласував пиріжками.
– Джеку, навіщо зі мною в схованки грав?
– Тітонько Альмо, ти що? Я на заняттях був, училка за старанність хвалила. Не віриш? – він гарячково заперечив.
– Вибач, мабуть здалося, – пробурмотіла я.
.
Знахідка випала з комбінезона вдома, коли я перевдягалася. Це був щоденник, де описувався якийсь експеримент, містилися дати та результати.
.
28.12. Пацієнту К ввели тридцять міліграм рідини, реакція негативна. 2.01. Пацієнтка С отримала п’ятдесят міліграм, змін не зафіксовано.
3.05. Р встановили перший чип, після двох тижнів реакція позитивна.
12.08. Пацієнтка С одужала. Вживлення протікає коректно, ускладнень не виявлено. Чиж мене налякав, коли прочитав думки…
.
Думки, чипи, що за маячня? Звісно ми всі мали здібності, це з’явилося після копалень, але… Невже схожі чипи зараз встановлюють? Згадала про коробку в покинутому медвідсіку й заходилася гортати далі. Піддослідним надали імена, і я побачила знайомі – Лунь та Саджа. Наші? Але Лунь не старий, двадцять років тому він був хлопчам і жив не на станції. Ой, тут йдеться про Кречета… Гм… Я перегорнула сторінку.
.
Вивільга та Кречет одужали повністю. Піта й інші піддослідні на правильному шляху. Експеримент проходить вдало.
Галка отримала чип вагітною. Це буде перша дитина експерименту!
Здібності посилюються. Вивільга здатна до телекінезу, Кречет б’є поглядом. Це вкрай небезпечно…
.
Кілька наступних сторінок були вирвані з коренем, а папером розбіглися бурі плями. Останню фразу написали нерівними літерами:
Вбито всіх.
Хто вбив, кого? Далі йшли тільки малюнки.
.
– Алмо… – до кімнати зазирнула Дора. – Де ти була? Я на тебе чекала…
– Вибач, довелося працювати, – скорчила винну міну. – А потім я заблукала.
– Нізащо не повірю, що ти на таке здатна, – сестра розвеселилася й зиркнула на зошит. – Що читаєш? Якийсь роман?
– Щоденник… із нарисами, – я не встигла домовити, Дора вихопила зошит і швидко догортала до кінця.
– Хлопчик викапаний Джек.
– Дійсно… – я з подивом втупилася в малюнок. Така сама хитра пичка. Але це неможливо. Щоденнику двадцять років. Знову збіг? На зворотному боці йшов напис: «малечу не знайшли».
– Ми повернулися, отже скоро посвята, – Дора відтягнула увагу. – Тож оберімо імена як у всіх, доєднаймося до зграї. Батько теж про це говорить… І мама згодна. Відповіла в храмі.
6
Батько чекав у кафе. Робоча зміна тільки-но закінчилась, я не встигла перевдягнутися, прийшла в синьому комбінезоні механіків.
Тут було людно й галасливо. Я ледве проштовхалася до столику, пошукала очима Гната, але не знайшла. Шкода, ми не бачилися від дня приїзду. Як у нього справи? Чи звик до Каліго?
– Де твоя сестра? – батько навіть не привітався.
– Пологи скоро. Останнім часом вона більше вдома сидить, – я плюхнулася на стілець і втупилася в меню – перекусити на зміні не вийшло.
– Зажди. Треба поговорити, – батько зупинив мене. – Ти не дала змоги…
– І не дам, – я скипіла. – Вживляти чип із незрозумілим матеріалом із копалень? Це проти вірування ішр та й здорового глузду теж. А ти обіцяв, що поважатимеш наші погляди. До того ж ми з Дорою повнолітні…
– Усе сказала? – батько перервав мене. – Ти обрала жити в громаді, тепер її слово – закон. На чипи погодилися всі, воно не модифікація. Ми й так цим дихаємо.
Я поглянула на його лівицю й невелику припухлість на зап’ястку.
– Ти теж?
– Звісно. І не примушуй тиснути. Бо я можу. А зараз, – він покрутив рукою, – краще ніж раніше.
Голова вибухнула гострим болем.
– Припини, – я стиснула зуби, не вірячи в те, що відбувається. Батько ніколи мене не кривдив. – Тільки спробуйте, витягну.
– Не вийде. Це відразу становиться частиною тебе, – батькове обличчя здавалося чужим, наче належало не тій людині, що піклувалася про мене з народження.
– Ти змінився, – випалила я. – Від цієї штуки перестав бути собою. Я так не хочу!
– Ми єдині, думаємо разом. Це неймовірне відчуття! Зрозумієш, коли приєднаєшся, – вигукнув батько й незворушно повів далі. – Дора отримає чип під час пологів. А з тобою можна й поквапитися.
– Що!?
Долаючи біль, я скочила з місця. Боковим зором побачила Гната в помаранчевому шахтарському комбінезоні. Хлопець зіткнувся зі мною очима й застиг.
Скроні здавило сильніше, хтось скрутив мені руки за спиною, я брикнулася. Позаду крекнули, але не відпустили. Щось гостре вп’ялося в шию, й настала темрява.
*
Голоси бубоніли десь на відстані, а я не могла прокинутися. Свідомість то виринала, то занурювалася в темряву.
– Не хочу цю гидоту! Не робить із мене монстра! – безгучний крик рвався з горла.
Я розчахнула очі. Побачила великий ін’єктор біля лівиці. Чиїсь руки обробили шкіру на зап’ястку, товста голка занурилася під шкіру. Болю я не відчула, та й ворушитися не виходило.
– От і все. Чи варто було пручатися? – пробасив Огар над вухом. Але самого фельдшера я не побачила, свідомість кудись попливла. Отямилася на операційному столі й від того, що мене трусили, а перед очима двоївся Гнат.
– Алмо, прокинься! – він знову трусонув мене. – Нумо, поки лікар не повернувся.
Я втупилася у власний зап’ясток: червоний слід від голки, місце вже почало напухати.
– У мене чип! – видихнула я. – Знайди сканер.
– Дідько! Не встиг… – Гнат спантеличено кліпнув.
– Я перетворюся на хтозна-що! – з очей бризнули сльози. – Будь ласка, допоможи! Батько лякав, чип не можна видалити, але ж із тобою вийшло.
Гнат чогось торкнувся, й над моєю лівицею витягнулася ручка сканера, а з іншого боку опустився екран. Прилад запищав. На екрані виникла темна пляма, яка стрімко розходилася. Хлопець метнувся вбік, повернувся з хірургічним апаратом, приладив його над рукою. Пристрій засвітився, промінь провів по левиці, роблячи надріз. Із апарату виповзли лапки й відтягнули шкіру. В ранку занурився тонкий шланг, але пляма обійшла його й розширилася.
– Боляче? – захвилювався Гнат.
– Не відчуваю нічого.
– Добре, тоді подовжу надріз. Пам’ятаєш, як мені пів руки покремсали?
– Та хоч усю, тільки б витягти, – просичала я. – Чим довше морочимося, тим менше в мене шансів.
У голові ніби заговорили разом. Незрозумілі голоси сперечалися, тягнули в різні боки, роздирали на шматки свідомість. І це зводило з розуму.
– Зараз, іще трішечки, – Гнат припав до апарату. Промінь врізався в шкіру.
«Ти наша», – пролунало розбірливо.
– Якщо не виходить, руби, – тихо промовила я. – Воно до ліктя повзе.
– Чорт! – Гнат зрозумів, про що я міркую.
«Він спробує й в нього вийде, він схибне, і я втрачу руку», – власні думки заглушували чужий шепіт.
Зі шлангу виповзли ледь помітні волосіні й атакували пляму, вбираючи її в себе. Тепер вона не збільшувалася, але й не меншала теж.
– Вигадав трохи часу, – Гнат витер спітніле чоло. – Ти дійсно згідна на…
– Цілком, якщо почне рости, – підтвердила я.
– Зрозумів, – він перетягнув мені руку трохи нижче плеча, приготував хірургічний різак і перев’язочні матеріали та разом зі мною стежив за плямою.
Усередині все підстрибувало. Вийде чи ні? А якщо Огар повернеться? Може не чекати?
– Гнате…
– Хвилинку, – перебив він.
З плями відокремився тоненькій відросток, ринувся до ліктя. Трясця! Гнат схопив різак, заніс на рукою.
– Не дивися.
Серце закалатало, я замружилася й нічого не відчула крім власного пульсу, що біснувався у вухах. Чвак… Уже все?
– Хух, ледве руку тебе не відрубав, – видихнув Гнат, і я розплющила очі.
Різак стирчав із операційного стола в сантиметрі від мого ліктя. Волосінь наздогнала втікача й жадібно всмоктувала його. Пляма нарешті поменшала й за десять нескінченних хвилин зникла без сліду.
.
Мене хитало. Дія знеболювального закінчувалася, а розріз вийшов чималий. Гнат зняв комбінезон, подав мені.
– Візьми для маскування. Серед шахтарів тебе зараз не розшукуватимуть.
Я так-сяк упоралася з застібками, насунула каптур на брови, й ми помчали до ліфтів. Думки гарячково металися. Треба знайти Дору й забратися зі станції. Але Гнату не можна на корабель. Скосила очі на його браслети. Чи вийде їх деактивувати?
– Чому вирішив допомогти? – запитала я.
– Знаю, як ця чортівня людей змінює. А тебе схопили й кудись потягли, бачив, ти пручалася. Вибач, не відразу збагнув, що вони планують. А то скрутив би лікаря. Якось, – Гнат знизав плечима. – Чипи надають нелюдську силу теж.
Ліфт зупинився, всередині були шахтарі, що їхали на зміну. Вони поглянули на мене й посунулися.
– Якщо відмовимося чи вийдемо на півдорозі, це викликає підозру, – прошепотіла я.
– Потім загубимося, – ледь чутно відповів Гнат.
Однак відокремитися від шахтарів не вийшло, й ми пересіли до орбітального ліфту. Від швидкої зміни тиску заклало вуха. Нарешті почалося гальмування, серце на мить підстрибнуло й знову впало, ліфт зупинився. Натовп виніс назовні й уштовхнув до роздягальні.
– Гей, хлопче, чому не в формі? – до Гната причепився начальник зміни.
– Забув, – незворушно промовив пілот і попрямував до шафи.
Я одягла захисний костюм, причепила пояс із інструментами, наділа шолом. Гнат допоміг закинути на спину наплічник із ребризером та кисневими балонами й під’єднати шланги. Ми перейшли до шлюзової камери, дочекалися, поки тиск вирівняється й, тримаючись за кабель, рушили до сходів.
Попри костюм відчувалося тепло, ніби десь працювали обігрівачі. Система дихання була ізольована, але здавалося, ніби в мої легені потрапляє щось іще. Голова морочилася сильніше, хоч біль від порізу стишився.
Тунель світився, стіни переливалися синню. Незабаром з’явилася розвилка, й частина шахтарів повернули ліворуч. А після наступного закруту, ми залишилися вдвох.
Гнат знаком показав, щоби я ввімкнула рацію.
– Нарешті, – почула його голос. – Більшість подумки спілкуються. І все через чипи. Зачекаємо, поки розійдуться по дільницям, і назад.
Я кивнула, все ще не вірячи, що хлопець за мною прийшов. Не кинув, як і тоді на кораблі.
Раптом стіни захиталися, й мене шпурнуло вгору.
.
У голові стукали молоти, тунель крутився, а я, здається, пливла. Активувала розпірки й за щось зачепилася, рух припинився. Візор шолома показав відсутність ушкоджень, індикатор кисневого рівня горів зеленим.
– Ціла? – голос Гната пролунав у вухах.
Я відштовхнулася від стіни опустила ноги, підошва присмокталася до поверхні. Ми опинилися в невеликому гроті, а замість проходу виросла нерівна стіна.
– Стався вибух, – повідомив Гнат. – Нас завалило, схоже, з обох боків.
– Тобто не виберемося? – до мене доходило повільно. – Сподіваюся, нас відкопають. Кисню хватить на чотири години.
– Обвал був локальний. Ніхто не знає, що ми тут. Комунікатор, – він глипнув на пристрій, – втратив зв’язок. А подумки на допомогу не покличемо.
– Це ще не привід здаватися, – заперечила я. – Перевіримо все. Не можна просто сидіти на місці.
7
Прохід звужувався, і я благала усіх духів, щоби наплічник із балонами не застряг. Але попереду засяяла синява. Нова печера? Я відштовхнулася й випливла в коридор.
Гнат вислизнув слідом, подивився на комунікатор і завмер.
– Браслети майже червоні, – пробурмотів він. – Далі ти певне сама.
Лаятися до пуття я не вміла й зашипіла.
– Не думай про мене, забирай сестру, коди запуску «Боривітра» зараз надам. Сподіваюся, їх не змінили.
– Припини! – вигукнула я. – Нізащо тебе не кину.
Гнат застиг на місці. Крок у любому напрямку міг спровокувати вибух.
– Кисню лишилося на годину, не зволікай, – поквапив хлопець.
Він мав рацію, в мене небагато часу, щоб знайти вихід чи станцію підживлення. Перевірила комунікатор – зв’язок не відновився. Але куди йти? З одного боку коридор звужувався, з іншого повертав.
– Я покличу рятувальників і принесу балони.
– Зачекай, перекажу коди, – наполягав Гнат.
– Щось вигадаємо, сам їх уведеш, – буркнула я. Зробила позначку на стіні й рушила вперед.
Черговий поворот привів до великої печери. Я втомилася, хотілося пити, голова стала легкою й крутилася. Але зупинятися не можна. Що там далі, невже знову тупик?
Стіни покривали написи: «усіх вбито», «тут тільки мертві», «біжи, якщо можеш». Очі вихопили якийсь мотлох. Я кілька разів кліпнула, бо вирішила, що привиділося, та мотлох не зник. Наблизилася, підсвітила ліхтариком. Отакої, захисний костюм… Хтось загинув? Гм, порожній. У розчахнутому нутрі лежав дармовис із синього індигіту й так, наче був на щось спрямований. Направила ліхтарик у той бік. Не вихід, але підстанція та ще й із балонами. Швидко замінила свої, схопила пару для Гната й понеслася назад.
Я встигла. Хлопець нікуди не подівся й здивувався, коли мене побачив.
– Ти повернулася…
– Хутко бери балони.
– Іще чотири години, – констатував Гнат, натиснувши на перемикач. – Де ти їх узяла?
– Знайшла покинутий костюм і прикрасу, що вказувала на підстанцію. Гадаю, вихід десь неподалік, – припустила я.
– І ти першим чином подбала про мене?
Я відмахнулася.
– У тому боці тупик. Перевірю зворотній напрямок, – обмотала ланцюжок із дармовисом навколо зап’ястка. – Дивно. Камінь синій був, а тепер зеленуватий.
– Мабуть я з тобою, – хлопець втупився в комунікатор. – Обережно піду. Встигну зупинитися.
– Гаразд. Тоді я перша. Якщо що, відскакуй назад.
Повільно вирушила у вузький прохід, просунулася на кілька метрів і почула Гната.
– Не червоніє.
Прохід розділився. Тепер куди? Ткнулася в тій, що ліворуч. Погляд впав на дармовис – індигіт пожовтів. Наблизилася до іншого тунелю – камінь став зелений. А може?
– Дивно, – пробурмотів хлопець. – Комунікатор мигнув червоним, а зараз жовтий.
– Ця прикраса ніби налаштована на вихід, – зауважила я й рішуче повернула праворуч.
.
Кисню лишалося на сорок хвилин, коли ми побачили двері – товсті, металеві й зачинені. Трясця! Прикро буде під ними сконати. Але Гнат приклався комунікатором, двері від’їхали в бік, і ми опинилися за межами копалень.
Ото я дурепа! Навіть на думку не спало перевірити шахтарську картку. Поглянула на камінь, він знову переливався синім.
– Твої браслети…
– Усе гаразд, зелені, – повідомив Гнат. – Однак вихід інший. Не бачу сходів.
Дійсно, і все якесь занедбане. Я схопилася за кабель, що тягнувся вздовж стіни, й рушила вперед.
Шлюзова камера працювала справно. Проте ліфт виявився лише один і старого зразка, та головне, він їхав до станції. Тільки потрапили ми хтозна-куди. Місце було геть незнайоме, а мережа все ще не відновилася. Я постукала по комунікатору, й увімкнулася інтерактивна мапа. Гм, знову не відображає локацію.
«Як і тоді, коли я заблукала», – майнула думка. Я роззирнулася. Сірі стіни, металеві переборки… Пам’ять підказувала, що я тут ходила. А ось і коридор до старого медвідсіку. Згадала про знайдений там щоденник і написи, які бачила в печері.
– Гнате, тут колись проводили медичний експеримент. Теж із чипами. Здається, усіх піддослідних вбили, – штовхнула двері до медвідсіку.
Я знову шукала інструменти, але цього разу такі, якими можна розібрати браслети. Гнат побачив закуток із медичним обладнанням і сіпнувся.
– Зібралася мене лікувати?
Він жартував, але був блідий та виснажений.
– З тобою все гаразд?
– Голова болить. Завжди погано почуваюся після копалень, – він підійшов до шафи з теками.
Я відібрала тонкі скальпелі, пінцети й ножиці з довгими ручками. Чи вистачить, щоби спробувати?
– Диви, піддослідним надавали пташині імена, на кшталт як у вас зараз, – Гнат показав теку, де містилися світлини та описи, й повів далі. – Смертельно хворим уживляли чипи з речовиною, добутою в копальнях. Люди одужували, але отримували надздібності.
Я зазирнула в теку й прочитала вголос:
«Небезпеку ліквідовано, утилізація піддослідного матеріалу проведена, експеримент закрито».
Чому їх вбили? Це не вкладалося в голові, не мало сенсу.
– У вас теж надздібності й без чипів, – зауважив Гнат.
– Тимчасові, – я заперечила. – Слабшають, якщо довго не працювати в копальнях…
– Ти швидка, а сестра що вміє?
– Ішри духів шанують. Дора з ними розмовляє, – промовила я. – Овва! Кречет згадував, що чипи посилять здібності, зроблять їх постійними. А батько казав, ми все одно цим дихаємо… І тут ціла коробка чипів. Невже ті самі?
– Штука з копалень… Чужа ДНК? На мене не діяло, – зізнався Гнат. – Навпаки, сили витягувало й нашіптувало, щоб костюм скинув. Наче те, що там є, хотіло мене позбутися. Тільки до чого тут імена? На згадку про загиблих?
Подумала про новий вівтар у храмі й голоси, які навіть я почула. Відповідь вертілася на язику.
– Ми торгуємо алмазами, а насправді вони з отрутою, – роздивилася знайдений дармовис. Камінь став ніжно-блакитним. – Дивно, міняє колір. Уперше таке бачу.
Гнат узяв прикрасу.
– Це не кристал. Надто гладенький і містить щось всередині.
Я придивилася:
– Справді, механічна штука. Мабуть налаштована на станцію. Завдяки їй ми вибралися. Цікаво, кому вона належала?
Гнат мовчав, але обличчя в нього стало дивне.
– Невже… моєї мамі? – голос затремтів. – Але як таке може бути? Вона зникла п’ятнадцять років тому. Позбулася захисту, кинула балони? Маячня… Чи її змусили?
Сльози котилися по щоках, дихати стало важко. Гнат пригорнув до себе, я тихенько заскиглила на його плечі.
– Чип ледве з розуму не звів, батько тепер чужий, – схлипувала я. – Забираймося зі станції. Інакше ти загнешся в копальнях, а нас із сестрою зроблять монстрами… Йой. Ось тому піддослідних вбили. Вони перестали бути людьми!
– Зніму браслети, – кивнула на інструмента, що відібрала.
Гнат покосився на хірургічний стіл.
– А якщо схибиш? Тут медичне обладнання як у вашого лікаря… І я не проти тілесних модифікацій.
Обличчя в мене витягнулося.
– Сама щойно про схоже просила, – докорив Гнат.
– І ти не зміг.
– Я вчасно зупинився, коли запрацювало, – заперечив хлопець. – Могла б і подякувати. Нумо роби хоч щось.
Стало соромно, і я розгледіла браслети. Прилягають щільно, вивернути суглоб великого пальця на варіянт. А ось крихітні шурупи з боків зацікавили, і картинка майже виникла перед очима. Я схопила скальпель.
– Ти ж не цим будеш пиляти… – хлопець зблід.
– Руку на хірургічний стіл! – скомандувала я. – Треба зрозуміти, що там. Я вправна механічка, знаю, як усе налаштовано.
Гнат зітхнув. Положив правицю, додавши, що шульга, дозволив зафіксувати. Я відкрутила шурупи, зсунула верхню частину. Отакої, вибухає контур, що йде по всьому браслету. Кепсько. Індикатор, який реагує на відстань, посередині, до нього ведуть три дроти, зверху блимає вогник – повідомляє, що система працює, поруч застібка та перемикач. А під ним слот для деактиватора, щоб розімкнути браслет.
– Алмо, подай оці довгі ножиці та вийди за двері, я переріжу дріт, – попросив Гнат.
– Здурів? Чи знаєш який?
– Один із трьох, – він стенув плечима. – Або знайди щось більше за скальпель.
Я уявила механізм браслету: імпульс деактиватора зсуває перемикач, залишаючи дроти на місці, пластина підіймається й вимикає систему… Гм.
– Гнате, тут хитра послідовність: натиснути на перемикач, від’єднати верхній і середній дріт, одночасно підняти цю пластинку. І все це зробити до того, як система зреагує. Я можу. Закінчу, й оком не змигнеш.
– Роби, як знаєш, – хлопець зітхнув. – Тільки руку перетягни про всяк випадок.
Я видихнула, відчула коливання простору, і час застиг. Встромила пінцет у перемикач, від’єднала дроти – вогник почав червоніти, пластина зрушила вгору. Тепер дочекатися клацання.
Вогник не згасав, клацання не було. Невже помилилася? Я підчепила третій дріт і трохи посунула пластинку. Механізм видав загрозливе: пі-і, але вогник почав тьмяніти. Вийшло?
Звук іще лунав, але браслет розімкнувся, і я взялася за інший… Клац. Обидві руки були вільні. Час відновив швидкість.
8
– Розділимося? – запропонувала я. – Йдеш до зорельоту, а я за Дорою. Спробую її вмовити.
– Гадаєш, сестра погодиться тікати? Ти ж через неї повернулася.
– Наш рік поза громадою закінчувався, й ми обидві обрали жити не тут. Але завітав батько.
– І вона передумала? – Гнат зсунув брови. – Змусив. Бачив, на що він здатний.
– Не знаю, – чесно відповіла я. – Дора попросила батька затриматися, а сама втекла. Коли повернулася, вагітність була вже помітна. Сестра чомусь забажала народити на Каліго.
– Разом підемо. Не відпущу саму, – заявив Гнат.
– Швидко бігаю, навіть із Дорою, – я спробувала заперечити. Та хлопець наполягав.
Як на лихо був час сніданку, люди товклися біля кафе, прогулювалися центральною частиною. Краєм ока помітила Саджу. Чи має вона чип, чи все ще нормальна? Стало сумно, що залишаю стару тут, зробила до неї крок, але побачила, як та мовчки спілкується з Ремезом. Трясця, Саджа теж!
З храму долинала музика. Тільки б Дора не вирушила туди, бо надовго застрягнемо, та на щастя сестра лишилася вдома. Вона повидирала з зошиту нариси, розклала їх на столі й старанно перемалювала, аж язика висунула.
– Алмо, ти після копалень? – Дора повернула голову. – А я давно не ходила, живіт у костюм не влізає. Диви, як гарно виходить.
Усі її малюнки були однакові – вагітна жінка з величезним животом.
– Я про ім’я для дитини міркувала. Дівчинку Галкою назву, а хлопчика Боривітром. Як тобі?
Мимоволі я скривилася, сестра це помітила.
– Не подобається? Тільки не кажи, що потім обговоримо.
– Ходімо зі мною, – попросила я. – А дитину назвеш, як забажаєш.
– Правда? – очі в Дори засяяли.
– Правда, – я пообіцяла й простягнула руку.
– Красень з нами піде? – сестра перевела зацікавлений погляд на Гната. – Ти дітей любиш?
Хлопець зніяковів, але допоміг Дорі підвестися. Сестра вклала пальці йому в долоню й усміхнулася.
– Куди це ви зібралися? – на порозі виник Кречет.
Я замружилася. Душа застигла, пульс закалатав у вухах.
– До Огара. Дитина ось-ось народиться, – сповістила сестра.
– Гарна думка. Я проводжу, – заявив Кречет.
Він йшов поруч із Дорою та раз у раз косився на мене. А я думала лише про те, як його позбутися.
– Тітонько Алмо! – крикнули позаду.
– Джеку! – хлопчиську я зраділа.
– Училка знову лається, допоможи, – він заскімлив.
Схопила малечу за руку, роздивилася зап’ясток – чистий.
– Звісно, – повернулася до сестри. – Доро, нумо з нами. Повчишся, як поводитися з дітьми.
– Це без мене, – реготнув Кречет і нарешті відстав.
Дочекалася, поки він відійде й обережно запитала.
– Джеку, тебе до Огара водили?
– Хотіли, та я втік. Уколів боюся. Не видасиш? – хлоп’я хитро примружилося.
– Він нормальний, – шепнула Гнату.
Ми оминули центр і попрямували до доків. На Гната косилися зі злобою, але бачили Джека й втрачали цікавість. Скляні двері вже з’явилася в полі зору. І я благала, щоб тільки сенсор не заглючив.
– Школа в іншому боці. Невже передумала за мене заступатися? – Джек запитливо подивився у вічі.
– Зачекає твоя вчителька. На великому кораблі покатаємось.
– Стій! – промовив Джек низько та хрипко.
Голову пронизало гострим болем, я похитнулася, схопилася за Гната.
– Алмо! – пілот струсонув мене за плечі. – Воно не Джек.
Що!? Це теж пташине ім’я… Але хлопча привезли… Чи ні? Я не могла згадати, думки перетворилися в кисіль. Сестра розгублено застигла, зіниці розширилися. А Джек вишкірився, клацнув зубами, очі стали нелюдськими.
– Гей, усі сюди! Хапаємо втікачів! – він завив наче сирена, тицьнув у мене пальцем. – Вона немає чипа.
«Малечу не знайшли, – я згадала малюнок. – Джек єдиний, хто вижив. А зміни не дали ані подорослішати, ані вирости».
– Я всім керую, я – сутність, – хлопчик вчепився мені в зап’ясток, роздираючи нігтями. Заговорив різними голосами. Я чула батька, Саджу, Огара, невідомих учасників експерименту й усіх разом. Моє місце тут. Треба взяти сестру за руку й піти за Джеком…
Сенсор позаду писнув, висмикнув із дурману. Гнат рвонув мене на себе й разом із Дорою вштовхнув до посадкової секції. Прозорі стулки зачинилися, пілот вліпив по сенсору, розбив його вщент. Джек заверещав, кинувся на двері, намагаючись відчинити.
– Біжимо! – скомандував Гнат.
– Куди? Я не хочу тікати, – Дора вперла руки в боки. – Пологи відбудуться тут.
– Перший народжений на станції… Ось чого вони домагаються! – вигукнула я. – Хочуть вкрасти твою дитину! Тому змусили передумати.
На крики Джека збіглися жителі. Обличчя поза склом кривилися, губи безгучно повторювали: «наша». До входу продерся Кречет із імпульсним лазером.
– Не віддам! – Дора відстобурчила середній палець.
Кречет заграв жовнами й тицьнув у комунікатор. Активує браслети? Гнат закатав рукави, очі в Кречета розширилися. Стоп, він може віддалено заблокувати шлюз.
– Хуткіше! – я рвонула зі всією швидкістю, на яку була здатна.
Час зупинився. Моя рука ніби витягнулася, хряснула по замку карткою механіків, й двері розчахнулися. Встигла. Ось і шлюзовий модуль «Боривітра». Приклалася до сенсора, але отримала повідомлення про помилку. Трясця! Я озирнулася. Позаду мчав Гнат із Дорою на руках. Натовп на чолі з Кречетом повільно вбігав у прохід. Голоси гули й наближалися.
– Доступ закрили! – видихнула я, і час відновився. Захеканий Гнат опинився поруч, заблокував двері позаду й обережно опустив Дору.
– Моя біометрика вписана в систему, – він поклав на сенсор долоню, підставив око для сканування. Пролунав писк, і з’явилася шкала прогресу: тридцять відсотків, п’ятдесят… Натовп уже близько. Двері застогнали під імпульсом лазера. Вісімдесят… Нумо швидше!
Вхід до шлюзу розійшовся пелюстками й зімкнувся, тільки-но ми ввійшли. Вчасно, позаду заколотили. Я почула скрегіт металу, який розрізали. Мозок гарячково відраховував хвилини.
– Шлюзування проведено, – голос ШІ був наче музика.
Ми опинилися в всередині. Дора застогнала, схопилася за живіт і сповзла на підлогу. Гнат розгублено закліпав.
– Не стовбич, мерщій у рубку! – крикнула я пілоту й нахилилася до сестри. – Нумо тужся!
Дора вперлася долонями в мої й закричала.
– Ще, – скомандувала я. – Вже бачу голівку.
За стіною радісно вигукнули – натовп увірвався в шлюзову камеру, й знову заскреготав метал. Гнате, поквапся!
Двигуни Боривітра заревіли, звук поступово ставав високим і пронизливим. Корабель відірвався від дока. На мить збоку промайнула станція, яка стрімко віддалялася. В гуркіт двигунів увірвався довгоочікуваний крик новонародженого.
– Хлопчик, – я подала Дорі дитину. Сестра пригорнула малечу до себе.
– Моя ти гарнюне, – заворкувала вона. – Назву його Вітром, бо вільний.
Дякую за твір!
Сюжет – бомба сповільненої дії, динамічний, красивий, проситься на екрани. Я ніби фільм подивилася. Світ і передумова дуже вдалі, оригінальні і затягують.
Хотілося більше розкриття подій та більше описів. Часто не розуміла, що відбувається, адже переходи між сценами були занадто швидкими. Якщо розглядати оповідання у більш сценарному варіанті – питань нема.
Сцена, де тінь переслідувала головну героїню у закинутих лабораторіях – до мурах, за неї браво!
Єдине зауваження – жінки так швидко не народжують, вибачте, подушню трохи
Ох, якось тут аж занадто подій і ідей як на такий об’єм. Ближче до кінця все так зливається що не знайдеш кінців. Я думаю це цілком можна було б розділити на два твори.
Один соціальний, про відносини між старим і молодим поколінням в напів-закритій громаді. Про конфлікт традицій і глобалізації. Бо на початку складалось враження що ішри це самобутній народ з власною культурою та історією.
А другий твір – триллер, про експерименти, стародавні артефакти і іншу хтонь.
Вітаю, JogoDeus,
Дякую за відгук!
Автору подобається писати про закриті громади, які виконують фонову роль. Тут не виключення. Ішри не окремий народ, а трохи аміші, тільки вже космічні. Проте основне, заради чого це писалося – пригоди і таємниці.
Успіху на конкурсі!
Стану тут на бік автора. Неоднорідність і багатошаровість надають твору реальності та смаку. Без тих соціальних питань не було б сюжету й основної лінії подій, тому я б сказав, що це дуже виправдано. І дуже вдало об’єднано: з глибиною та необхідним драматизмом.
Дякую, було цікаво!
Успіху на конкурсі!
Красно дякую, Віро!
Успіху навзаєм!
Авторе/Авторко, мушу сказати, що я вагався, поки читав. Гарно написано, цікаво, динамічно, з моторошними таємницями. Хоча місцями ви зрізали шлях і пришвидшували події, як вам зручно, але для мене як читача це було раптовими переходами.
А вагався, бо кілька разів ледь не кинув читати через граматику. Є зараз гарні селери. Є професійні коректори. Для конкурсу це критично.
Та зрештою я хотів дочитати й дізнатися, чим все закінчиться. І не шкодую. Окрема дяка за напіввідкритий фінал. Удачі в фіналі конкурсу.
Дякую Антоне,
Якби автор не зрізав кути, то в об’єм ніяк не вмістився б. 🙂 А ось щодо граматики ви мене трохи здивували, персональні баги, звісно, маю, але якось ніхто не скаржився.
Успіху навзаєм!
Нехай автор не ображається, я точно не мав на меті когось цим зачепити. Але вважаю, що конкурс — це як олімпіада, як чемпіонат, і тут треба видати 200% себе. І твори мають бути вилизаними ззовні та зсередини так, щоб блищали, як у кота очі.
Ну і, звісно, ми всі зрізаємо кути та кутикули, тож до цього не маю питань. Можливо, в оригіналі у вас були розділені сцени відступами чи ще якось. А на Літавиці з форматуванням все обмежено, і це призвело до раптових переходів. Бо воно ж написано на Вротпресі, а це вже про багато що говорить.
Ви надто серйозно все сприймаєте :)). Це ж Літавиця! Сюди приходять заради фану, гри й приємного спілкування. І автори тут різні, хтось володіє соковитою мовою, хтось вживає діалектизми, а хтось кульгає на милицях гуглотранслейту. Це не означає, що твір не треба вичитувати, але якщо дрібні баги є – це не кінець світу. І якщо вашому твору пощастить і він буде запрошений до друку, Літавиця допоможе довести його до ідеального стану.
Так, форматування було, злетіло, і директорский монтаж між сценами мабуть не читається як треба.
Успіху на конкурсі!
У вас подій на цілий роман. Проте історія доволі цікава. Є багато нюансів, запитань та потреба вичитати (наприклад “на пагорбу”).
Дякую Олгафе, можна й на роман розписати, якщо часу та натхнення вистачить. А ось із вичиткою значно важче, мій впертий мозок завжди читає не те, що написане, а те, що він хоче бачити :))
До речі, на пагорб “Горох” у місцевому 3 варіянти дає.