БАГИ ВСЕСВІТУ

Усе почалося з дзвінка Сергія — однокурсника, якого я давно не бачив. Остання наша зустріч була досить давно й абсолютно випадковою — на АЗС під Києвом. Він саме під’їхав на шикарному “Крайслері”, а я розраховувався на касі. “Привіт, привіт, давно не бачилися, як ся маєш.”

Хоча ні, мабуть, ні — почалося все з ниття дружини: чому я досі не начальник.

— Ти ж такий розумненький, вольовий, комунікабельний, а досі у замах ходиш, — лагідно промовляла вона до мене. Хоча дуже добре знала, що це доводить мене до сказу. Першого разу після її спічу я скипів — особливо мене дістало слово “розумненький”.

— Світланко, у нас нормальна сім’я, тямущий син, відзначаємо свята родиною, друзі, їздимо на відпочинок, у мене нормальна зарплата — чого тобі ще не вистачає?

— Чого не вистачає? Ти серйозно? Он Тетяна в мене на роботі — у неї чоловік управляючий супермаркетом, так вона майже щодня в новому відпадному платті чи костюмі, а я вдягаюся як бомжиха. Осінні туфлі другий сезон носити доведеться.

— Ага, — парирував я, — у твої шмотки можна вдягти китайський жіночий батальйон і перевзути всю балетну трупу на Бродвеї. У нас шафи вже вагітні й відмовляються зачинятися. Скільки ще потрібно одній людині, щоб вона не штрикала мене з різними дурницями?

Тобто визначення “розумненький” було в контексті “а гроші де?”. Взаємні шпильки продовжилися, після чого ми не розмовляли між собою два дні. І тут — на тобі, друга серія: знову “розумненький”, знову напруга вдома. І саме в цей момент подзвонив Сергій. Якщо чесно — я був здивований.

— Привіт, тезко. Вирахував твій номер телефону — не питай як. Дзвоню у справі, я коротко. Мене призначили начальником Управління, приймаю справи. Є гарна вакансія начальника відділу аналітичного аналізу. Ти ж розумієш — мені потрібні свої люди на керівних посадах, люди, яким я можу довіряти, на яких можу покластися. Зарплата достойна, так що приходь завтра на дев’яту — обговоримо деталі.

Якби не скиглення Світлани, я сказав би, що трішечки подумаю, що трохи не готовий з місця в кар’єр. А так — впевнено відповів:

— Буду.

Треба ще приготувати каву — до світанку час є. Я сидів у Макса на балконі й пробував хоч якось впорядкувати думки, перебираючи події останнього часу, які так різко змінили моє спокійне й рівномірне життя. Зайшовши до кімнати, я побачив, що Макс заснув напівсидячи на невеликому диванчику. Я вкрив його тоненьким покривалом і пішов готувати собі каву.

•

Зайшовши до приймальні начальника Управління, я зустрів Сергія з доволі стурбованим обличчям.

— А, Сергію, — промовив він до мене, — тезко, привіт. Дуже добре. Я трохи спізнююсь на нараду до міністерства, то ти тут освоюйся. Кабінет тобі вже підготували, наказ про призначення підпишу сьогодні, як повернуся. Часом на звільнення зі старої роботи не обмежую. Як бачиш, представити тебе колективу просто не маю можливості — отож іди керуй.

Сергій потис мені руку й швидко вискочив у коридор.

Керування почалося з того, що я всівся у велике та зручне крісло начальника, відкрив верхню папку з великої купи, яку принесла мені секретарка Маша — ми домовились, що так я її буду називати. Там — один листок наказу за підписом попередника Сергія про передачу справи до мого відділу на узгодження і крихітна флешка-ключ доступу до матеріалів. “Ну що ж, почнемо”, — подумав я, вмикаючи комп’ютер.

З документів справи слідувало наступне: їхав собі поїзд — їхав, і ні з того ні з сього зійшов з рейок. От просто так — кувирк, і поїзд у кюветі. Машиніст із помічником — у лікарні, вагони й локомотив лежать на боці та відпочивають, добре хоч товарняк. Акти експертиз, протоколи опитувань свідків і висновок мого аналітика — якогось чи якоїсь І.О. Гресь: втома металу рейок. Потрібно було тільки, щоб я затвердив.

Мої думки перервав одиночний короткий стук у двері, які відразу ж відчинилися, і на порозі з’явився досить дивний крендель — у порваних джинсах, толстовці з капюшоном якогось брудного кольору, сережкою у вусі та з зачіскою у стилі “я випала з трамвая, гальмувала головою”. Пройшовши до мого столу, представився:

— Я Костя, ваш зам, — продовжив, — у нас труп, — і поклав мені на стіл тоненьку синю папку.

•

З відчиненого вікна заскленого балкона полинула літня вранішня прохолода, і спогади котилися далі, набираючи оберти. Я хотів відсікти все зайве — емоції, спогади про події, які зараз не мали значення — щоб зосередитися на головному: цьому бісовому трупі в сільській хаті. З усього я зрозумів, що різні випадки, які не підпадали під звичний хід речей, направлялись у мій відділ. І задача відділу — науково обґрунтувати те, що не підлягає логічному поясненню. Такий собі відділ алхіміків і пояснювачів абсурду для нормальних людей. І чим правдивішим буде виглядати пояснення — тим більша вірогідність того, що справа піде до архіву без зайвих пригод.

Сидячи за своїм робочим компом і клацаючи мишкою, роздивляючись фото та читаючи документи, я все більше і більше приходив до висновку, що це не справа, а марення грипозного шизофреніка. У покинутій сільській хаті такого собі села Залісся на березі Дніпра пронирлива дітлашня через вікно побачила отой труп, покликали дорослих — ті поліцію. Про сліди годі й говорити: натоптали, неначе стадо бізонів біля водопою.

Читаючи висновки експертів, патологоанатома, покази дільничного, заключення слідчих, я починав розуміти — справа непроста. І, як кажуть копи, запахло висяком. У загальних рисах все виглядало досить паскудно: невідомий, час смерті — 72–80 годин, без документів, гаманця, особистих речей, ознак насильницької смерті немає. Перевірка на всілякі токсини, отрути та іншу хімію дала негативний результат.

Та найдивнішим було те, що це був не європеєць. Саме це відмітив патологоанатом — оливковий відтінок шкіри з мідним тоном, широкі вилиці, короткі руки. А далі — бум! Бінго! Заключення експерта: у тканині куртки був знайдений пилок квітів воскової пальми Кіндіо. Надалі експерт відзначив, що ця Кіндія росте тільки у Колумбії. На додаток — у померлого на грудях тату здоровенного орла. І той же експерт написав, що те тату зроблене не в салоні. Досить дорога одежа, шузи, акуратна зачіска. Підводячи риску, можна сказати що якийсь колумбієць — можливо мафіозі, можливо авторитет — опинився без ознак життя в сільській хаті в Україні. Прикордонники відморозилися й написали, що поняття не мають, що то за штемп. Отак — шах і мат.

За декілька днів опісля мій зам Костя та я сиділи в моєму кабінеті й мляво обговорювали поточний стан справ. Костя виявився досить непоганим хлопцем із хорошим досвідом у вирішенні непростих питань, які постійно падали до нашого відділу. Підводячи проміжні висновки, я звернувся до Кості:

— Питання про того хлопчика-ігромана треба винести завтра на нараду, справу про поїзд закривати, а от що робити з тим довбаним колумбійцем — хрін його маму знає.

Костя — заспокійливо і трохи ліниво:

— Та не бери в голову, і не такі питання вирішували. Усе буде тіп-топ.

Ага, тіп-топ. Це поки нічого більш екзотичного по цій справі не сплило. Типу — це хрещений батько колумбійських марсіан, який перейшов кордон білоруськими лісами. Ага, і в туфлях від Magnanni за 500 баксів. Чи ті гівнюки колумбійські мафіозі прокопали тунель в Україну через центр Землі, аби збувати тут наркоту та розтлівати молодь. Наразі треба поцікавитися про виробничу потужність сучасних землерийних машин, — з сумним гумором подумав я, спускаючись у підземний гараж.

Вже вставивши ключ запалювання в замок, подумав: ні, потрібна теорія. Справжня наукова теорія, яка би все це пояснила — з формулами, рівняннями, різними теоремами та аксіомами. Першим, хто сплив у пам’яті, був, звичайно ж, мій однокурсник Планка. Своє прізвисько він отримав буквально в перші дні навчання — на парі з фізики.

Викладач Федорчук був досить екстравагантним чуваком із космічно роздутим его й вважав нас повними придурками. Заходячи до лекційної аудиторії, він — з поставою Зевса, який чисто з альтруїстичних почуттів спустився на Землю — брав свою тоненьку шкіряну папочку з-під пахви й, як у грі “Ring toss”, запускав її вздовж довжелезного столу. Доки папочка ковзала по тому столу, вимовляв свою коронну фразу: “Коли я викладав у Х’юстоні…”.

І от на одному з перших занять Федорчук, написавши якесь довжелезне рівняння, звернувся до нас із питанням та гестапівською посмішкою: хто знає, як знайти рішення. Ні слова не вимовивши, з першого ряду встав якийсь худорлявий хлопчина, впевненою ходою підійшов до дошки й почав виводити крейдою частинні похідні, довжелезні дроби. Аудиторія тихенько перешіптувалася, Федорчук дивився на це з кам’яним фейсом. Шкрябання хлопчини по дошці закінчилося тим, що клятий ікс таки знайшовся — і чомусь там дорівнював.

Трохи охрінівший Федорчук — тихо-тихо:

— Тебе як звуть, генію?

Хлопчина — в гробовій тиші аудиторії, також дуже тихо:

— Макс.

Брюнетка з-за парти біля вікна:

— Ну прям Макс Планк.

Її сусід, здоровенний качок:

— Та ні, Макс Планк нервово палить у куточку.

Аудиторія заревіла від сміху. За хлопчиною твердо закріпилось псевдо “Планка”.

Останнє, що я чув про нього — це те, що він розвівся з дружиною, вони розміняли квартиру, і він поселився десь на Борщагівці — чи то Софіївській, чи то Петропавлівській. Сидячи за кермом свого авто в підземному гаражі, я почав працювати зі смартфоном — надзвонював друзям, знайомим, ті рились у соцмережах та дзвонили своїм знайомим. І ось — віват! — телефон Планки мені скинули на вайбер.

•

Двері квартири відчинилися, і на порозі стояв Макс та посміхався. Буквально менше секунди ми розглядали один одного — адже бачилися дуже давно. В основному Макс не змінився: обличчям трохи схуд, з’явилися вуса та невеличка борідка, що додавала йому солідності.

— О, Сергію, мабуть таки у Всесвіті щось трапилось значуще, що ти до мене заглянув. Проходь.

Також з гумором я відповів:

— Звичайно. Ти тут сидиш оце на белебнях і ніхрєна не знаєш, що Нобелівський комітет збільшив постійну Планка вдвічі.

Макс зробив спантеличено-театральне обличчя і ніби розгублено спитав:

— І що тепер буде з квантами?

Я зреагував відразу:

— Сам ти квант. Від кванта чую.

Ми засміялися, пригадуючи наші студентські підколочки. Каву пішли пити на балкон, побіжно згадали спільних друзів, те, як розкидала всіх нас доля.

— Ну давай, починай скаржитися. Ти ж не з доброго дива тут опинився, — філософськи резюмував Макс.

Я й виклав усе — все й одразу: про труп, про село, про колумбійську мафію. Макс — без емоцій, роблячи маленький ковточок запашної, але вже прохолодної кави:

— Як казочка на ніч розповідь просто бомбезна. Та що від мене потрібно?

— Макс, не будь занудою. Ти ж там у своїй академії наук — теоретик, наскільки я знаю. Потрібна теорія. Притому наукова, яка пояснює усю цю маячню.

— Ну-у, — протягнув Макс і впав у мовчання. Потім повільно почав розмірковувати вголос:

— Дивись, у нас є фізичне тіло, яке було переміщене з точки А в точку В. При тому, судячи з твоєї розповіді, абсолютно незмінене — тобто змінилися його просторові координати. Треба теорія, яка би правдиво й ґрунтовно пояснила цей факт. Ти не переживай — якусь, я підкреслюю, якусь підігнати можна.

Ходімо до кімнати — будемо вирішувати твоє питання як математичну задачу.

Ми перемістилися до кімнати, де я всівся у зручне високе крісло, а Макс розташувався навпроти — за невеликим столиком на диванчику. Він дістав декілька чистих листків А4 і почав з питання:

— Що ти пам’ятаєш про теорію відносності Ейнштейна?

— Ти знущаєшся? Це там де Е = mc² ,у сусідньому будинку навіть кафешка є з такою назвою. Швидкість світла у того Ейнштейна — константа. Коротше, опис навколишнього Всесвіту у чотирьох вимірах: три просторові координати і час. Якось так.

Макс — загадково посміхаючись:

— А ти ніколи не задумувався над тим, чому ми запросто можемо рухатися по просторових координатах в усіх напрямках, а по часовій — тільки в одному?

Це питання мене трохи спантеличило, і я вже не таким впевненим тоном:

— Ну як… Так все влаштовано. Адже повернутися в учора та з’їсти котлети, якими поснідав сьогодні, була б якась дурниця. Це довів Ейнштейн зі своїми формулами Мінковського, здається.

— Так, саме так. Дурниця. Саме така теорія нам і потрібна. Що довів Ейнштейн? Що на деякому проміжку безкінечного Всесвіту справедливі саме такі-то закони. Математика цих законів на цьому проміжку чудово працює — тобто наче все ок. І тут, увага, Сергію, глобальна помилка. Вона полягає в тому, що спочатку Мінковський, а потім і Ейнштейн змішали те, що змішувати не можна. Вони змішали геометрію і час в одному просторі, хоча час — це окремий простір зі своїми законами. Це як змішати воду й олію. Чи, наприклад, у пиво налити сірчаної кислоти.

Згадка про пиво мені сподобалася, хоча я знав, що ще з студентських часів Макс до пива ставився не дуже.

— Послухай, Максе, я зрозумів. Тут без пивасика — аж ніяк. Я зараз кабанчиком у лавку — і тоді продовжимо ламати фундамент навколишнього світу.

Макс саме щось креслив і обписував формулами якісь дивні малюнки, коли я виставляв на столик дві здоровезні пляшки “Оболоні”.

— Ну, Сергію, це ти по-дорослому.

— А що, — відповів я, — зашли дурня за пляшкою — він одну й принесе.

Налили свіженького у великі глиняні чашки, і далі Макс почав нести крамолу:

— Теорія, яку я можу запропонувати, пояснює твій випадок. Питання — у її серйозному обґрунтуванні. Почнемо з простої аксіоми: часу не існує. Тобто — не існує в нашому розумінні.

— Ого, початок неслабенький. Одначе нам, я так розумію, потрібно пояснити події, що вже сталися — на відтинку часу, що вже минув.

— Я не заперечую події. Моя теорія заперечує їх лінійність. Уяви, що замість стрічки часу ми маємо часовий простір — як поле, де всі періоди існують одночасно. Спостерігач не рухається по ньому, а просто має доступ до різних точок. Іноді — до кількох одразу. Це як дивитися на карту: спостерігати зверху, а не йти по маршруту з рюкзаком і киркою. І якщо ти можеш бачити кілька точок одночасно — ти вже не в часі, ти в часовому просторі. Це і є п’ятий вимір. Не “час”, а “часовий об’єм”.

Одним із базових понять п’ятого виміру цієї теорії є швидкість. Це не просто рух, а здатність зв’язувати точки. Від швидкості залежить, скільки точок ти можеш охопити одночасно. Це як ширина каналу зв’язку: чим більша швидкість — тим більше ти бачиш і тим більше можеш втрутитися.

— Так, почекай. Тепер давай покроково. Отже, якщо можна керувати цією швидкістю, то ми зможемо бачити катастрофу до того, як вона станеться?

Макс — тихо:

— Не просто бачити. Впливати. Але для цього потрібен спостерігач, який не прив’язаний до часу. У п’ятому вимірі є не лише координати й періоди, а й зв’язки між ними — швидкісні вектори. Якщо в певний момент ці вектори збігаються, точки з різних частин світу можуть накластися.

Мені здавалося, що я починав розуміти, про що каже Макс. Звичайно, уявити це неможливо, а от якось відчути — напевне можна.

— Ти хочеш сказати, що тіло того трупика просто якось “переключилося” сюди?

— Так. У п’ятивимірному просторі не обов’язково рухатися. Достатньо, щоб дві точки мали однакову швидкість зв’язку — і вони стають сумісними. Це як резонанс у фізиці. Якщо в Колумбії й тут виникли однакові пульсації в часовому просторі — тіло могло “переписатися” сюди.

У кімнаті ненадовго настала тиша. Макс продовжив:

— Ідея не нова. Ще в 1921 році Теодор Калуца запропонував п’ятивимірну модель Всесвіту, яка об’єднувала гравітацію та електромагнетизм. А Оскар Кляйн розвинув її, пояснивши, чому ми не бачимо п’ятого виміру — він може бути компактним, згорнутим у мікроскопічну петлю, так звану часову петлю.

— І це якось пояснює труп у Заліссі?

— Якщо простір має більше вимірів, ніж ми сприймаємо, то події можуть відбуватися не в нашій геометрії. Уяви, що між Колумбією і Україною виникла топологічна складка — як тунель, але не в трьох, а в п’яти вимірах. І тіло просто “переписалося” в точку з аналогічними параметрами швидкості зв’язку.

— Швидкості зв’язку?

— Саме так, не переміщення, а збіг умов, це як у квантовій механіці — не рух, а ймовірність. І якщо вона стала одиницею — об’єкт з’являється.

— Геніально, надзвичайно. Я вже уявляю собі, як доповідаю у кабінеті шефа, поклавши йому на стіл товсту пачку паперу, списану п’ятивимірними формулами: “Ось, Сергію Даниловичу, проблема вирішена. Увесь трабл — у наших уявленнях про час, він неправильний. До речі, ваш годинник ‘Tissot’ за півтори тисячі баксів — повний відстій. Можете викинути його у вікно, бо час на ньому — плоский.” І знаєш, що він мені відповість? Що йому глибоко начхати на масу, енергію, та, мабуть, і взагалі на самого Ейнштейна. Питання залишається тим же — яким чином те дурбецало колумбієць опинився в Україні.

Макс — спокійно і досить філософськи:

— Ти умови задачі пам’ятаєш? Ну, свою історію про труп? Ти хочеш логічного пояснення речей, які за означенням абсолютно нелогічні.

— Ні, зовсім ні. Якщо взяти твою теорію за базову — нехай так, нехай час у нас об’ємний. Але основне питання, яке вирішує все — чому твій п’ятивимірний Всесвіт дав збій? Чому утворилася оця топологічна складка, як ти кажеш, яка наразі паскудить мені життя? Адже у нашому… — тут я трохи спинився й почав пригадувати прізвище, — у нашому Евклідовому просторі все ок?

— Як це — все ок? Ти зараз про що? А Бермудський трикутник де безслідно зникають літаки і кораблі — забув? Свідчення американських військових пілотів про об’єкти, які рухаються зі швидкістю, що суперечить будь-яким законам фізики — притому це зафіксовано радарами. А зникнення космічної станції “Фобос-2”? Про такі артефакти я можу розповідати годинами. Чи хоча б Зона 51 і історії про інопланетян — досить спірні, але диму без вогню не буває.

— Погоджуюсь. Але якби у тій хаті знайшли інопланетянина — наскільки б моє життя спростилося.

— Простих рішень не буває, — філософськи резюмував Макс і засміявся, а я трохи знітився, зрозумівши, що ми пригадали один і той же випадок. То був перший і єдиний випадок, коли ми з Максом посварилися. Він заскочив до нас на квартиру, де я жив з Оксаною — цю квартиру знімали їй її батьки. Я був у розпачі: ніхрєна моя програма не хотіла рахувати. Вірніше, все було ще гірше — при якомусь запуску все рахувалось правильно, а у більшості випадків вона висла, притому — залізобетонно.

— Максе, давай виручай. У мене здача курсової з чисельних методів на цьому тижні. Програма вперлася, як віслюк на ринку. Якщо не здам — Святоша мене закопає і нікому не скаже, де.

Подовбавшись трохи у нутрощах моєї програми і посіпавши себе за мочку вуха, Макс компетентно резюмував:

— Та-ак… Та тут фіг його знає. Неначе все правильно — повинно працювати. Але щоби розібратися, треба добряче посидіти, продивитися проміжні результати. Можливо, на деяких проміжках інтегрування перерахувати навіть калькулятором. У мене стільки часу немає — у мене сьогодні презентація у шаховому клубі, досить солідний захід. Проводить Майкл Адамс, гросмейстер, пробач — пропустити ніяк.

Я аж підстрибнув:

— Максе, блін, які нахрін шахи? Який Адамс? Ти здурів? Мене ж поховають!

— Чого ти на мене верещиш? Ні, це я тобі дав отой грьобаний метод Монте-Карло. У тебе було півтора місяці, аби домовитися зі Святошою про зміну теми. А зараз — на тобі: паніка, космос став твердим і Земля ось-ось вибухне. То що тепер — ти написав прогу з кривими інтегралами, а я тут крайній?

Він пішов, хряпнувши дверима. Тоді Оксана якось задумливо зауважила:

— Невже справді він розумніший за тебе?

З курсовою я розібрався. Направду — це коштувало мені декількох безсонних ночей, але метод працював як швейцарський годинник. Одначе з Максом я не розмовляв кілька днів.

Поки ці спогади прокручувались у моєму мозку, Макс уже кропив формулами аркуш за аркушем. Я добре знав звичку Макса — покусувати фалангу великого пальця. Це був неначе знак навколишньому середовищу: “не чіпай — бо вкушу”. Заваривши собі каву, я пішов на балкон поринув у спогади свого студентства. В Оксану я закохався відразу, з першого погляду, хоча ніколи не вірив, що таке взагалі можливо. Наша група абітури — вірніше, вже студентів-першокурсників — зібралася невеликою купкою на площі, яка гомоніла, як вулик: музика, сміх, світло прожекторів, перші знайомства, попереду новий розділ життя — студентство.

І тут я побачив її — невеличку на зріст, тендітну, з легкою ефемерною постаттю та білим, сяючим волоссям, що спадало хвилями дрібних кучерів. Чарівне обличчя було мов виточене з китайського фаянсу: ніжне, ідеальне, з ледь помітною усмішкою, що могла б зупинити час. Але найголовніше — її погляд. Погляд, у якому не було сумніву, погляд Королеви, що спустилася з Олімпу не для того, щоб бути поміченою — а щоб обирати.

Саме в ту мить я зрозумів: це вона, моя половинка, частинка мого Всесвіту. Але того вечора мене вистачило тільки на те, щоби сказати їй: “Привіт”.

Надалі все почало складатися криво і пішло якимось неправильним шляхом. Оксана навчалася зі мною на одному потоці, була компанійською, розважливою, але поводилася з друзями та подругами досить стримано. І саме це в ній приваблювало — та водночас відлякувало, я боявся почути “ні”. Почути “ні” саме від неї, ніколи нічого я не боявся більше, ми були просто однокурсниками.

Та ось у моєму житті з’явилася Світлана — весела, комунікабельна, з щирою посмішкою та відкритою душею. Одного разу викладач з теорії інформації захворів, очевидно, заміну не знайшли, і ми тихенько, як то кажуть, майже навшпиньках усією групою пішли в кіно. Фільм виявився жахливим, і так вийшло, що ми зі Світланою сіли поруч. Щоб не нудьгувати, почали глузувати та знущатися над героями того горе-блокбастера, а після сеансу забігли в кафешку. Надалі — спільне виконання домашніх завдань, написання курсових, і стосунки з’явилися самі собою.

Але в нашому житті нічого не відбувається лінійно й рівно — інакше те життя було б прісним та одноманітним. Одноманітність мого життя порушив похід до бібліотеки в кінці дня, де біля входу на лавочці самотньо сиділа Оксанка й гортала якийсь грубезний том. Моє серце забилося сильніше. Підійшовши ближче, я промовив:

— Чого це ти тут у гордій самотності зависла?

Піднявши на мене свої неймовірні, блакитні очі, вона відповіла якось буденно, ледь-ледь посміхаючись:

— Просто у мене сьогодні день народження, і я оце міркую, яку частину цього наукового трактату я зможу осилити.

Я завмер, не знаючи, що сказати, одначе почав щось мимрити:

— А як же поздоровлення друзів, свічки в торті, пісенька про “Хепі бьозді”?

— Ти знаєш, настрою немає ніякого. Та й взагалі не люблю я свій день народження.

— Ну тоді саме час нам забігти до “Сатурну” — там я тобі й “Хепі бьозді” соловейком заспіваю.

“Сатурн” — це така невеличка кафешка в студмістечку, зовсім недалеко, і там доволі затишно.

— Та чого там дрібнитися, — вже широко посміхаючись сказала Оксанка, — давай вже до “Панорами” нагрянемо. Але так — по-скромненькому.

У “Панорамі” ми невеликою групкою святкували день народження Сашка, нашого старости. Це ресторан за два квартали звідси. Звичайно, ціни там — ого, але і кухня, і сервіс, музиканти — аси, все супергут. Той вечір з Оксаною минув непомітно, як мить. І ось вже залунала остання композиція — хтось із відвідувачів замовив Стінга. Оксанка промовила:

— Обожнюю Стінга. Запроси мене на танець.

Все, що відбувалося потім, було казковим. Вона була поруч — легка, мов подих, і водночас така реальна, що серце не витримувало цієї близькості. Її рука в моїй — тепла, тендітна, мов порцеляна. А погляд — той самий. Погляд королеви, що тоді зупинив мій світ на площі. Ми рухались повільно, майже не танцювали — просто існували в одному ритмі. Пролунали останні акорди композиції, і я її поцілував — в один дотик, дуже нерішуче. І відразу у мене всередині все стислося. Це був не страх — це інше, дивне почуття, що я можу втратити щось надзвичайно важливе.

Ми водночас спинилися, і Оксана серйозним тоном промовила:

— Не роби так ніколи, коли не кохаєш.

Я заціпенів. Музика вже не звучала. Та раптом вона з шаленою пристрастю прилинула до моїх губ. Ми завмерли посеред порожнього майданчика ресторану в довгому поцілунку. Потім вона майже пошепки промовила:

— Ходімо до мене.

А далі… Далі була пекельна зустріч, згадуючи про яку у мене досі стискається серце. Зустріч, якої ніяк не можна було уникнути. Я зі Світланою зустрівся біля гардеробу на першому поверсі й сказав відразу та коротко:

— Світланко, я не можу з тобою більше зустрічатися. Я покохав іншу.

Зважаючи на її вибуховий характер, я чекав будь-якої реакції — але не спокійної фрази:

— Я знаю. Я це сьогодні відчула. А зараз йди, Сергійку, йди.

Вона не заплакала — тільки надзвичайно крихітні крапельки з’явилися у куточках її очей.

Почався новий розділ мого життя — життя з коханою дівчиною, з моєю Ксюшкою. Звичайно, це життя не було безхмарним, але ми вчилися відступати у своїх бажаннях, поважати точку зору партнера. Кохаючи — пробачаєш багато. Багато на що дивишся крізь пальці. Наприклад, прагматизм, якого в Оксанки було через край — іноді він просто шокував. Одначе її прагматизм, можливо, змушував дивитися на навколишній світ більш реально, без рожевих окулярів.

Так було і тоді, коли вона запропонувала відсвяткувати наш перший поцілунок у себе вдома. На невеликому столику в її мініатюрній квартирі розмістилися фужери, пляшка просекко дрю — як вона пояснила, це італійське ігристе вино — виноград, велика коробка цукерок. А далі — добірка божественних композицій Джорджа Майкла та секс. Дуже багато сексу. І вже засинаючи, обіймаючи мою Ксюшечку, моє маленьке сонечко, у ту миттєвість переходу до царства Гіпноса, бога сну, я почувався найщасливішою людиною у всьому безкінечному Всесвіті. І було дике бажання — щоби це відчуття стало моїм життям.

Та прокинувшись, перше, що я побачив — це столик, де замість фужерів та всього іншого лежало декілька підручників і розкриті конспекти. За столиком сиділа Оксанка й щось старанно строчила у товстелезному зошиті. Я очманіло підскочив і всівся на ліжку, спросоння спитав:

— Ти це що?

— Що значить “що”? Конспекти з аналітичної геометрії самі себе не напишуть. Але не хвилюйся — ти нічого не втратиш, — казково посміхаючись сказала вона, пірнаючи до мене під тоненьке простирадло і знімаючи футболку.

Звичайно, я нічого не втрачав. Але перехід — вірніше, його відсутність — від ніжного, солодкого поцілунку до питання, чи я виконав усі завдання з нарисної геометрії, мене трохи напружував.

Зайшовши до кімнати, я побачив, що Макс вже зручніше влаштувався і трішечки похропував. Купа списаного паперу і нанобук, який теж уже заснув. Вже ранок, я зачинив за собою двері.

•

Нарада закінчилася. Я підписував якісь папери для бухгалтерії, як подзвонив шеф. Він, як завжди, без передмов:

— Що там у нас з колумбійцем? Ти знаєш, що у нас його труп забирають?

— Я, трохи ошарашено:

— А нафіга… тобто, пробачте, кому він здався? Виявилося, що він — позашлюбний син Пабло Ескобара?

— Дуже смішно. А щоб було ще смішніше — повідомляю: разом із тим чудилом зникло майже дванадцять мільйонів баксів. Тож ця справа засяяла новими барвами — і аж ніяк не радісними. Так що давай, прискорюйся.

Охрініти можна. Коли у справі виринають гроші — і доволі значна сума — то це багато що міняє. Вірніше, міняє майже все. Відразу постає питання: хто отримав із цього зиск? Тобто одвічне — “а гроші де?”. Гіпотеза Планки теоретично могла би прокатити, і справа помандрувала б до архіву та тепер треба ще пояснювати, куди “переключилась” купа грошей. Як — це вже мало кого хвилює.

Подзвонивши дружині, що затримаюсь, я дістав синю папку. Щось непокоїло мене в тих клятих документах. Щось таке, що не змінювало загальної картини, але була якась невідповідність. Протоколи спеціалістів я вже знав напам’ять — міг декламувати не збиваючись, як вірші на Новий рік. А от фото… Фото я переглядав знову і знову і щось підказувало мені, що відповідь десь тут — треба її тільки побачити. Ого. До матеріалів справи було додано документи: паспорт на ім’я такого собі Андреса Мартінеса, 1983 року народження, та його посвідчення пілота легкомоторного літака.

•

Задзвонив мобільний. Світланка щось невдоволено промугикала, повернулась на інший бік і накрила голову подушкою. Дзвонив Планка:

— Приїзди, є новини.

Я подивився на годинник — він показував 4:35. Блін, ці теоретики що, не сплять ніколи? Я неохоче виліз з-під ковдри й поплентав до ванної. Звісно, це мені потрібно, а виходячи з останніх подій — дуже потрібно і я вдячний, що Планка риє, як бульдозер. Але пів на п’яту — це повне знущання.

“Я не сплю, ніхто не спить” — чомусь пригадався мені вираз Оксани, коли я виїжджав з паркінгу та повертав у бік окружної. Вона, посміхаючись, ласкаво будила мене й вирушала на двадцятихвилинну пробіжку. Я ж ліниво плентав на кухню варити собі каву. Спочатку ми бігали разом, але потім я акуратно зіскочив із цієї теми, мотивуючи тим, що це повна дурня — бо винахідник ранкового бігу, такий собі Джим Фікс, помер на пробіжці від серцевого нападу.

Ми з Оксаною вчилися жити разом: робили поступки один одному, розмовляли на всі теми, обговорювали навіть натяки на невдоволення. Характери притиралися. А ще ми мріяли. Мріяли про нас, про те, що світ навколо створений тільки для того, щоб наші мрії збувалися. Інші галактики, єгипетські піраміди, таємничі замки Баварії, відпочинок на Таїті — що ми тільки не обговорювали, знаючи, що попереду в нас ціле життя. Трохи дивне, але прекрасне.

Це життя з моєю Ксюшечкою було просто казковим. І якщо спитати, чи є щасливі люди на цій планеті, то я міг би гордо побарабанити себе кулаками в груди й сказати: “Можете заздрити — це я”. Одначе далі було урвище. Темне і жахливе.

Якось, приїхавши з села, куди я їздив на кілька днів допомогти брату, підійшовши до дверей, я закляк. На скільки — не знаю. У дверях був інший замок. Відійшовши від шоку, хоча мене ще трохи сіпало всередині, я подзвонив у квартиру, відкрив літній мужик у спортивному костюмі, я мовчав.

— Хлопче, ти до мене?

— Та тут дівчина одна жила… чи я не знаю…

— А, так, мабуть дівчина. Ми тільки сьогодні вселилися. Он купа речей залишилась, хоча й хлопчачі є. Може забереш?

— Так, заберу. Звичайно заберу. Але не зараз.

Сівши на лавочку біля під’їзду, я почав глибоко дихати — така собі вправа, щоб заспокоїтися. Та як тільки хвиля думок, неначе важкий матрац, падала на мою свідомість — внутрішня трясучка починалась знову. І я знову дихав.

Що я відкинув одразу — то це всілякі дурниці типу дзвонити до копів, по лікарнях та моргах. Вона втекла, просто втекла. Ця думка пропалювала мені мозок. Я не міг зрозуміти, що сталося. Чому? Чому ми не могли просто поговорити? Адже завжди все вирішували разом. Що було не так? Ні, звичайно, були мікроскопічні невдоволення — типу брудні шкарпетки лежать не там, чи їй не подобається компанія, з якою я йду на футбол. Та це ж ніщо в порівнянні з нашим коханням. Мабуть, уся фігня почалася з консультацій перед сесією — то у Святоші з чисельних методів, то у Люськи з матаналізу, а ще — її зависання у подруги Аліни на дівочих посиденьках.

Кожна людина повинна мати свій вільний простір, і ми один одного не обмежували. Але, кохаючи, ми свідомо його зменшували — надаючи перевагу особистості коханої людини. Одначе останнім часом ті посиденьки в Аліни ставали частішими. Іноді Оксана приходила з запахом спиртного. Звичайно, я на це не звертав уваги — ну, зібралися дорослі дівки, трохи хильнули, похизувалися одна перед одною педикюрами та брязкальцями у вухах — що тут такого? А може — ні? Може, це просто локшина на вуха мені, тупому віслюку? Я знову почав глибоко дихати. Відповідь, очевидно, є у Аліни. І я встав та рішуче пішов у бік станції метро.

•

Сновиди рухають світ. Бо хто не спить — той працює, подумав я, коли заходив у вже знайому квартиру Планки.

— Палкий привіт тлумачам об’ємного часу. Бо мій плоский спинився на поділці пів на п’яту ранку. До речі, позбавляти людину сну вважається дуже страшним катуванням. Особливо у суботу.

— Хто рано встає — тому Бог дає. Ходімо на кухню, каву заварю.

Декілька ковтків запашної кави — і Макс вимовив сакраментальну фразу:

— Концепція кардинально міняється. Річ у тому, що згідно нової теорії ми живемо у віртуальному просторі, у симуляції. І це все пояснює.

— Що?! Та-а-ак, — протягнув я. — Ти знаєш, що санітари у психдиспансері зранку дуже злі? І дзвонити мені туди трохи лячно, але, мабуть, без цього не обійтись.

— Цікаво, а ти би санітарів і для Леонарда Сасскінда викликав?

— Навіть боюсь питати — а це в нас хто?

— Леонард Сасскінд. Всього-на-всього професор Стенфордського університету. Чи, наприклад, нобелівський лауреат з теоретичної фізики Герард Хофт, я можу продовжувати.

— Та ні, навіщо. Давай я продовжу: Нео, Трініті, отой здоровило Морфеус, а ця, як її, блін… Піфія — хитра бестія, цілих дві нобелівські премії загребла. А потім дала у борг Архітектору, а той зробив замовлення у корпорації NVIDIA на процесор для суперкомп’ютера. А той довбаний суперкомп’ютер побудував для нас дискретну реальність, аби ми давали енергію на BIOS його материнської плати. Тобто поки ми зараз тут триндимо — наші реальні тіла припаяні до материнки, де з них садист-комп із звірячою силою висмоктує електрику.

— Ну, взагалі-то картина так собі. У фільмі це було більш видовищно. Адже у тебе завжди була проблема з широтою поглядів, фантазією. Якщо ти щось не можеш собі уявити — то вважаєш, що це фігня. Абстрактне мислення — не для тебе.

— А, ну так, звичайно. Тепер все класно. Піду у понеділок зранку до шефа і скажу: нехай підвищить мені зарплату принаймні вдвічі. Яка різниця — вона все одно уявна. Чи хоча б збільшить частоту дискретизації її виплат — ну хоча б до одного разу на тиждень.

Згадка про гроші неприємно зашкребла у мене всередині, і я розповів Максу про ті дванадцять мільйонів, які зникли.

— Так, — констатував Макс, — ранок перестає бути млосним. Я завжди вважав, що життя — цікава штука.

— Ага. А тут ти з новою теорією. Адже зі старою виходило неначе непогано: той дятел-колумбієць Андрес переключився у хату. Треба тільки вирахувати, куди переключилися його гроші — ну там, по різних формулах цієї, як ти казав, Лізи Рендалл.

— Знаєш, Сергію, вивчаючи матеріал я можу сказати — модель Рендалл–Сандрума експериментально не доведена і довести її досить важко. Адже вона має до десяти у п’ятисотому степені варіантів “ландшафту”. Уявляєш собі таке число розв’язків?

— Так, число вражає, але яка у нас є притомна альтернатива на сьогоднішній ранок?

Макс зробив паузу, пробігаючи очима по полицях навпроти, заставлених величезною кількістю книг:

— Почнемо, мабуть з Жана Бодріяра «Симулякри і симуляція». Визначна робота, де автор вперше вводить такі поняття як симуляція, гіперреальність. І це, зверни увагу, було написано ще у 80-х роках минулого століття. Його ідеї симуляції успішно підхопили Макс Тегмарк, Карло Ровеллі. Та й взагалі, якщо узагальнити, то можна почати з Платона, Сергію. З Платона, який казав, що люди в печері бачать лише тіні реальності, думаючи, що це і є істина. Треба тільки вийти з печери і побачити справжній світ.

— Ну, Максе, вразив. Це вже важка зброя філософії. Я не знаю, хто такий Тегмарк, але якщо сам Платон, пра-пращур наукової думки, вважав себе батарейкою — хто я такий, щоб з ним сперечатися? До речі, про пошуки Зіона в його манускриптах не було нічого? Ну, це тоді, коли він вийшов із печери. Бо я вже собі бачу: сидить такий собі Архітектор у величезній залі доверху напханій ламповими тєліками і щось кляцає на клаві — створює віртуальні світи і бубнить:

— Ти ба, а на цей раз непогано вийшло. Адже у фільмі він створював матрицю за матрицею, іноді виходило, іноді так собі, не дуже, одне слово — бракороб.

— Сцена на трійочку, але хід думки правильний, давай звернемось до принципу Тьюрінга, вперше сформульованого Девідом Дойчем у 1985 році. Він говорить про те, що можлива побудова універсального обчислювального пристрою, який може змоделювати будь-який фізичний процес. Це стало основою для концепції універсального квантового комп’ютера, здатного моделювати закони природи з довільною точністю — за умови, що ці закони самі є алгоритмічними.

Тобто фізика світу дозволяє побудувати об’єкт, який може симулювати будь-яку частину нашого Всесвіту. Притом мова йде про скільки завгодно великі або маленькі частини цього Всесвіту — і при тому зі скільки завгодно великою точністю. Цей принцип легко зрозуміти на власному досвіді: бо коли ти мислиш, то створюєш у своєму мозку віртуальне середовище. От, наприклад, тільки-но ти пригадаєш свою школу — як одна частина Всесвіту — твій мозок — запустить симуляцію другої частини Всесвіту — твоєї школи. Подібне можливо лише тому, що закони Всесвіту дозволяють існування симуляцій. Але тут треба звернути особливу увагу на статтю Ніка Бострома, професора Оксфордського університету, яка дійсно стала вибухом у науковому світі теоретичної фізики. Станом на зараз, мабуть, немає фізика чи космолога, який би, торкаючись теорії симуляцій, не спирався на статтю Бострома “Чи живете ви у комп’ютерній симуляції?”.

У цьому ключі мабуть найкраще, найбільш аргументовано виступив нобелівський лауреат, фізик Джордж Смут. Його модель побудови Всесвіту уже не як гіпотеза, а як теорія, яку можна досліджувати засобами фізики. Посилаючись на роботу Бострома Джордж Смут стверджує, що закони природи можуть бути алгоритмічними, тобто такими, що піддаються симуляції і Всесвіт, як система описується математично з дивовижною точністю — це може свідчити, що він створений за математичними правилами, як програмний код.

— Зажди, Максе, стоп, спинись. Ти просто задавив мене світовими авторитетами. Розумієш, мене не треба переконувати, доводити, що ми живемо у віртуальному світі, так то й так. Тут питання у іншому — що у цьому, нехай віртуальному світі, що нам робити з моїми завислими проблемами? Питання ж у мене в практичній площині.

Макс посміхнувся:

— По-перше, не “нам”, а “вам”, як казав Віцин у відомій кінокомедії, — і вже сміючись, — по-друге, що ти знаєш про неузгодженості теорій побудови макро- і мікросвіту?

— Та я, мабуть, ту лекцію якось пропустив.

— Тоді, наскільки я пам’ятаю, ти досить багато лекцій пропустив.

Це він, очевидно, натякав на той час, коли ми з Оксанкою тільки-но почали жити разом, і тоді заняття та лекції були для нас у режимі факультативу. Доганяти довелось уже перед сесією.

Макс продовжив:

— Добре, ось дивись. Загальна теорія відносності описує гравітацію як викривлення простору-часу, тоді як квантова механіка оперує ймовірностями та суперпозиціями, не маючи чіткої геометрії. Чи, наприклад, гравітація — єдина фундаментальна взаємодія, яка не має узгодженої квантової теорії. І на сьогодні відсутня більш-менш притомна теорія, яка би це пояснювала.

— Так, знову стоп. Та я вірю тобі, вірю. Просто я не можу зрозуміти, до чого ти хилиш.

— Я звернусь до твого прикладу з Архітектором — де він там про щось велично хімічить у кімнаті з телевізорами. Та це ж просто якась карикатура на Бога, Вселенський розум чи щось на кшталт цього. Бог у християнстві асоціюється з Ісусом, його смертю на хресті та воскресінням — це нам не підходить. Тому давай для більш образного тлумачення пропонованої теорії я би дав нашому творцю гарненьке слов’янське ім’я — Перун.

— Ого, оце фінт. Я вже прям бачу, як Перун, вдягнений у лати, відклавши у бік свою грізну сокиру, читає лекції у Небесній Академії з теорії алгоритмів.

— Молодець! — майже так, — Макс радісно хлопнув мене по плечу. — Майже так. А бачиш — ти ж можеш, якщо захочеш.

Я безпорадно кліпав очима.

— У фільмі «Маленький принц» мама дарує дівчинці мурашину ферму — такий собі полігон для вивчення соціуму мурах. А що буде, і як себе поведуть мурахи, коли їм зруйнувати частину мурашника чи закинути всередину вишеньку? Тобто, я хочу сказати що наша симуляція, весь наш навколишній світ — це полігон для вивчення соціуму людини. Виходячи з цього, можна пояснити багато чого. Але залишаються парадокси, про які я вже говорив. Чи, продовжуючи, можна пригадати той же парадокс близнюків, кота Шредінгера — і далі по тексту. Сюди ж — Бермудський трикутник та інші артефакти. Який висновок можна зробити?

— Ну-у, — протягнув я, — що симуляція лагає.

— Саме так, лагає, це і є практичним доказом теорії дискретності навколишнього світу. Це баги — баги, які є у кожній досить великій і складній системі. Навіть Вачовські запустили у свій фільм чорну кішку як маячок багу.

— Зрозумів. То коли до мене приїде братва з Колумбії у клепаних шкірянках, з битками, паяльником і праскою для дружньої бесіди про гроші — то мені їм що, про чорну кішку розповідати?

— Не будь песимістом, давай зробимо наступний оптимістичний висновок — по аналогії з, як ти казав, Перуном, який читає лекції. Що його, ну, наприклад, синуля — такий собі Ярило — одержав завдання на курсову по вивченню соціуму мислячих істот. Одначе, по великому рахунку, начхати йому було на курсову. Бо він саме горів від пристрасті до богині Лелі, на якій потім одружився. А курсова — та пофіг, якось трієчку поставлять.

— Тобто ти хочеш сказати, що наш Всесвіт — це крива прога якогось недолугого божественного студента?

— Для загального розуміння — так. От що ти знаєш про горизонт подій? Чи ту лекцію ти теж пропустив?

— Наскільки я пам’ятаю, це те, що ми можемо бачити.

— Давай уточню. У контексті космології доведеною є теорія Великого вибуху — тобто наш Всесвіт народився з вибуху, і цей вибух досі триває: Всесвіт розширюється. Але — тут є велике “але” — зміни, які при цьому відбуваються, наприклад, віддалення зірок, ми можемо бачити лише до горизонту подій. Це приблизно 46,5 мільярда світлових років. Тобто, за рахунок розширення Всесвіту, світло, що має постійну швидкість у вакуумі, ніколи до нас не дістанеться — ні зараз, ні в майбутньому — із-за обрію цієї надгігантської сфери. Таким чином можна зробити висновок: кордони мурашника нам уже визначили. Надгігантські — але кордони.

— Знову за рибу гроші. Та я зрозумів про симуляцію. Тут інше питання: що робити будемо, виходячи з нових реалій твоєї теорії?

— Якщо система побудована криво, то там сто відсотків є дірки, баги. І наша задача — хакнути цю систему.

— Хакнути Всесвіт? Я навіть не знаю, що сказати.

— Є інші пропозиції?

— Зажди, а якщо щось піде не так і система шуроне на перезавантаження? Тоді вже краще атомна війна — у ній хоч хтось виживе.

— Сергію, що ти мелеш? Ми ж не будемо змінювати закон всесвітнього тяжіння. Нам необхідно одержати вільний доступ до дуже маленького, крихітного сегмента системи — до переміщення одного колумбійця і його грошей.

— Всього-на-всього. Яка дрібниця. А ти не боїшся, що той умовний Ярило через це не здасть курсову і ціле літо буде її переробляти, в той час як інші боги зависатимуть десь на лазурних пляжах? У мене так вже було.

Я пригадав перездачу курсової з математичної статистики у Святоші — пів літа як корова язиком злизала.

— Навпаки. Таким чином виграємо ще декілька мільярдів років життя для нашої цивілізації. Героями будемо, — Макс засміявся.

— Ну прям як Брюс Вілліс в “Армагеддоні”, спасителі планети, піду у парадному костюмі прокручу дірочку для ордена. Одначе, яким чином почнемо здійснювати наші вселенські подвиги?

Макс — вже по-діловому:

— Спочатку — теорія. Я тобі накидаю у вайбер список літератури. Вивчи. І не просто вивчи, а ґрунтовно вивчи. Потім перейдемо до практики.

— Я сподіваюсь, той список буде менший, ніж кількість книг, написаних Джоан Роулінг. Бо я бачу, що уся ця наша бодяга трохи розтягується в часі.

— А ти як думав? Наприклад, зламати сервери Пентагону — це так, на 20 хвилин роботи? Чи хоча б викрадення діамантів у Брюсселі — операція готувалась прискіпливо і довго: кожен крок був вивірений, кожна деталь — продумана до міліметра. А наша операція, як ти розумієш, трохи серйозніша.

— А що із другою частиною — практичною?

— Та що. Потрібен буде квантовий комп’ютер і деяке додаткове обладнання.

— Що!? А, ну так, звичайно. Який же я дурень, як же це я відразу не здогадався. Потрібні будуть здоровезні балони з рідким азотом, кріостати, якісь там кремнієві кубіти — все це запихаємо в гараж і, слідами Білла Гейтса, що створив свій Microsoft теж у гаражі, озброївшись гайковими ключами, складаємо отой комп. До речі, у мене на дверях під’їзду висить об’ява — чувак здає гараж в оренду. Мабуть, це в тему.

— Боже, Сергію, ти темний, як чорна діра в сузір’ї Оріона. Та ні — мабуть, ще темніший. Уже давно техногіганти надають ресурси квантових комп’ютерів в оренду — у багатьох випадках безкоштовно. А якщо по підписці — ну, далі ти зрозумів. Адже, як писав Браян Грін, квантовому комп’ютеру розміром з ноутбук вистачило би долі секунди, щоби симулювати помисли усіх людей за всю історію. Саме така продуктивність нам і потрібна.

— Гарненько звучить, блін. Прикольно. Але…

— Що “але”?

— Та тут у мене майнула думка. Ти знаєш, що злам комп’ютерних систем — це кримінальний злочин? Зараз хакерів саджають аж бігом, і строки дають такі — не дитячі. І от цікаво: а якщо нас піймають на зламі Всесвіту? Звернувшись до твоєї термінології язичницького світу — сидимо ми такі на лаві підсудних, Перун на троні та у білій перуці судді грізно на нас позирає, а гівнюк Білобог, бог справедливості, у вигляді прокурора, вимагає 15 років строгача на лісоповалі якогось паралельного Всесвіту.

Макс засміявся:

— Вовків боятися — до лісу не ходити, у нас буде прекрасна можливість це перевірити. Може, за спритного адвоката дадуть умовно.

— Добре. Я на кухню за черговою порцією кави, а ти поки подивись, що мені почитати та повивчати — аби вже завтра стати злим генієм хакінгу.

Розливаючи з турки каву по філіжанках, мій погляд впав на черепушку, яка стояла на поличці над столом. Солонка у вигляді черепушки, що хижо посміхається, та зі спиляним верхом. І тут мене прострелило. Дуже. Неначе вдарило струмом у шість кіловольт. Я стиснув кришку столу до болю в пальцях, ось вона — невідповідність. Невідповідність з тієї клятої хати з тим дурбецалом-колумбійцем. Мініатюрна кістяна інкрустована фігурка богині Лади — ось що було не так на тих фото. На фото з тілом фігурка лежала біля стіни, поруч з ніжкою столу. А на загальних фото кімнати Лада вже стояла на поличці поряд з розмальованими тарілками та горщиками. Якось та маленька симпатична фігурка не клеїлася до купи глиняного посуду.

— Максе, мені терміново треба їхати. Все, що необхідно — скинеш на вайбер.

•

Виїхавши за місто, я додав газу. Не хотілося у вихідний повертатися додому пізно — бо Світланка знову буде бурчати. Трафік був більш-менш прийнятним, і мої спогади полинули до того вечора, коли ми зі Світланою поверталися з концерту джазової музики і присіли на лавку в парку, що недалеко від нашого будинку. Музика трохи відволікла мене від невеселих думок про роботу, і я не витримав — та в загальних рисах описав свою проблему з тим трупом колумбійця та зниклими грошима.

— Шерше ля фам, — тихо сказала Світлана. “Шукайте жінку”, як кажуть французи.

— І до чого тут це? Ніщо не вказує на присутність хоч якоїсь жінки — бодай у чомусь.

Після невеликої паузи Світлана вимовила:

— Я це відчуваю. Просто відчуваю, Сергійку. І логіка тут ні до чого.

Після втечі Оксани я повернувся до Світлани. Ой як гарненько це звучить в одному реченні — одна пішла, інша лишилась. Але в житті все складніше. Це не було повернення, це було повільне, обережне наближення — як у двох дикобразів: кожен рух — ризик болю. Ми не сварились, ми кололи одне одного словами, згадками, мовчанням. Світлана не кричала, але її тиша важила більше за будь-який докір і все ж вона мене прийняла. Не одразу, не з розпростертими обіймами — а з тією впертістю, яку я завжди в ній цінував. Вона не забула, але вирішила, що я вартий ще одного шансу і я тримався за нього, як за останній берег. Ми почали з малого: допомога в навчанні, короткі розмови, спільні справи. Без романтики, без обіцянок, просто поруч.

На моє здивування, дільничний був на робочому місці — і по-діловому, обклавшись декількома купками паперів, зосереджено довбався у своєму телефоні. Майже не глянувши на моє посвідчення, швиденько поліз до верхнього ящика тумбочки за ключами від хати. Це був зовсім молодий сержант, майже ровесник мого сина, сказав що його звуть Андрій і щиро посміхнувшись, спитав:

—  Як там рухається справа? Вже відомо, як той мужик потрапив сюди із Колумбії?

Так, подумав я, чутки розходяться швидко, сарафанне радіо прцює краще за соцмережі, добре що хоч про зникнення грошей знає дуже обмежене коло людей. Я зробив суворий, навіть грізний вигляд:

—  З якої Колумбії? Хто тут розповсюджує такі антинаукові дурниці? Цей чувак з планети Мельмак, що у сузір’ї Альфа Центавра, його планета зруйнувалася в результаті атомного вибуху і він вирішив пошукати житло тут, та от серце не витримало

Треба було бачити вираз обличчя цього пацана, розгублене, з відкритим ротом та часто кліпаючими очима. Для себе він ніяк не міг вирішити, це жарт чи серйозний дядько спростовує плітки, які йому сорока на хвості принесла.

—  І далеко? – ковтаючи слину сипло спитав він

—  Що далеко?

—  Ну, отой Мельмак далеко?

Ех, молодь, мабуть треба розповісти йому про один з улюблених серіалів моїх батьків.

•

Від будинку сільради, де був кабінет дільничого, дорога вела повз клуб, магазин із зачиненими жалюзі та порожній дитячий майданчик. Асфальт був потрісканий, місцями заріс травою, за останніми хатами починалася ділянка з рідкими чагарниками — переважно ліщина, терен і дика малина. Дорога йшла вгору, паралельно берегу водосховища, справа — крутий схил, порослий осикою, дубом і кленом, з поодинокими соснами. Зліва — уривчастий краєвид на воду, частково закритий заростями, серпанок над водою не дозволяв оцінити відстань до протилежного берега. Після повороту біля старої трансформаторної будки починалася гравійна ділянка, тут асфальт закінчувався, і авто трохи підстрибувало на нерівностях. Хата, до якої ми прямували, стояла у глибині двору, тин місцями похилився, дах просів, вікна були забиті фанерою, увесь двір заріс бур’яном.

Зірвавши пластилінові печатки та відкривши навісний замок Андрій, опустивши очі, звернувся до мене:

– Я мабуть Вас тут почекаю, що я там забув

Я зайшовши до досить великої зали – світло сюди потрапляло через великі щілини між листами фанери і рамами вікон, сирість робила свою справу – шпалери подекуди уже повідклеювались, по кутках на дерев’яній підлозі був легкий наліт цвілі. Підійшовши до полиці я придивився до кістяної фігурки Лади і те що чекав побачити побачив – відламане маленьке вушко кріплення.

Вийшовши у двір я звернувся до Андрія:

– Послухай, а у Вас в селі немає випадково якоїсь гадалки, знахарки, мольфарки?

Андрій, трохи задумався та потім з таким неначе невеликим сумнівом, невпевнено мовив:

– Та є, – зовсім недавно поселилася, – бабулька, до неї люди за порадами ходять, комусь треба дізнатися чи гарно виросте капуста цього року, чи які компреси робити як ногу крутить. Але наш отець Георгій дуже несхвально ставиться до такої діяльності ось і черги дізнатися усіляку дурню до неї немає, її хата крайня, біля лісу.

Відвізши Андрія займатися його дурнею я поїхав до тієї мольфарки-гадалки. Може вона мені, блін, начаклує звідки язичницька богиня у православній хаті, я пригадав невеличку лампадку та купу ікон що висіли на стіні у кутку хати, які бачив іще на фото у матеріалах справи. З тією Ладою повна фігня, очевидно, що фігурку підняв та поставив на полицю якийсь недолугий коп чи експерт, типу якого хріна лежить і заважає. Колумбійцю вона не належить точно, у них там своїх богів вистачає, отже виходить… Та хрєнь виходить, гроші зникли, богиня Лада з’явилася, досить неспівмірний обмін, скільки та фігурка коштувати не може, черговий глюк матриці імені Планки – з сумним гумором подумав я.

Невисокий паркан, акуратне, покошене подвір’я, криниця накрита листом металочерепиці, біленький будиночок з верандою, за сіткою рабицею в кінці двору починався ліс. Що ще впало мені в око — це провід і шланг до колодязя, “Starlink” під козирком будиночка, зовнішній блок кондиціонера між вікнами. Одначе, не поганенько зараз живуть мольфари, — подумав я, легенько стукаючи у лаковані двері.

Двері відчинилися — і я закляк. Вмер. На мене дивилися блакитні Оксанчині очі, я перетворився на статую. Вона від несподіванки теж завмерла, але все ж таки її вистачило тихо промовити:

— Це ти, Сергійку?

Відновивши нормальне сприйняття навколишнього світу та трохи відійшовши від шоку, я відповів:

— Та ось, по дорозі до Туманності Андромеди вирішив зазирнути на хвильку.

Оксанка широко посміхнулася:

— О, пізнаю, пізнаю. Ти як завжди. Проходь.

Ми всілися на зручних пуфиках у великій кімнаті. Оксана досить швидко заварила чай, дістала печиво, смородинове варення, шоколадні тістечка. Вона майже не змінилася — така ж струнка, з фірмовою зачіскою, з впевненими і граціозними рухами, хіба що додалося трохи зморщок у куточках очей. Тільки той наївнячий коп Андрій міг сказати, що вона бабуля — хоча для нього, може, і так. Посміхаючись та передаючи мені цукор, спитала:

— Ну тепер розказуй, якими вітрами занесло?

Я трохи розповів про себе — так, у загальних рисах: що ми зі Світланою виростили сина, живемо нормально, не шикуємо. Вона ж розказала про дочку Тетянку — що та навчається у Лондоні, у престижному університеті, і саме вчора полетіла туди здавати сесію. Що вона купила цей будиночок зовсім недавно, оскільки урбанізм її дістав до ручки, та перелічувала переваги сільського життя.

Як би ми не крутили, що би один одному не цвірінчали — та про її втечу треба було поговорити. Так, по-чесному. Я і почав:

— Чому?

Вона відразу зрозуміла суть запитання.

— А що ти хотів? — її голос став жорсткішим. — Ти пам’ятаєш, як ми роздивлялись рекламні фото круїзу до Таїті? Інтернет тоді був повільним, і яскраві фото вантажилися досить довго. Що ти тоді сказав? Що ми обов’язково туди поїдемо. А я потім порахувала: щоб нам поїхати у той тур, тобі треба пів року працювати і при цьому нічого не їсти. Ким ти був би після закінчення вузу? Джуном, звичайним кодером на 300 баксів зарплати. Я це знаю, я це вже проходила. Мої батьки, живучи в невеликому райцентрі, зі шкури лізли, аби, як вони казали, “жити як люди”. Батько, окрім роботи викладачем, займався репетиторством — донавчав різних тупих придурків. Мама працювала на півтори ставки або підробляла прибиральницею. У своїй юності мені нічого не бракувало, але повторювати їхнє життя мені не хотілося.

— То питання тільки в грошах? А Святоша тебе озолотив?

— Про Святослава Алінка розповіла?

— Ні. Я тебе бачив — після того, один раз, здалеку. На наступний день, коли ти сідала у джип Святоші, тоді ви вдвох зникли.

— Розумієш, Сергійку, ти дуже гарна людина, — вона зробила паузу, неначе хотіла щось додати. — Але що тобі не вистачає — то це широти поглядів, життєвої фантазії, вільного польоту мрії. А він — геній. Мабуть, найгеніальніша людина на цій планеті. Він дав мені все, всього себе, все на що здатний, він подарував мені Всесвіт зі всією його багатогранністю. З ним мої мрії почали збуватися — одна за одною.

— Взагалі-то наші мрії. І що з ним трапилося?

— А ти став жорстоким. А з ним… що з ним… поїхав у відрядження на випробування — і був прильот.

— …

— А зараз, Сергію, пробач. Мені потрібно до сусідки — вона важко хворіє. Я і так дуже засиділася, зконтактуємось, зустрінемось ще.

•

Якоїсь стежки від хвіртки в ліс не було — килим із хвої й опалого листя починався відразу за парканом із сітки рабиці. Я йшов до високого пагорба від двору Оксани, не знаючи, що шукаю. Вона подзвонила й попросила перенести зустріч — бо сусідка померла, і зараз у неї досить багато клопотів у райцентрі: діти й онуки сусідки за кордоном. А мене, як казала моя бабуня в дитинстві, чорти мордують — невідповідності, яких стало ще більше.

Зробивши доволі велике коло по навколишньому лісу, я знову опинився біля пагорба, де була накидана купа соснових гілок. Одначе, вже вирішивши повертатися, побачив на відкритій ділянці, де не було хвойної підстилки, тоненький слід від колеса господарського візка. Так, стоп.

Повернувшись до купи гілок і спробувавши потягнути за одну — у мене нічого не вийшло. Уся купа була зв’язана тоненьким міцним синтетичним шнуром у єдиний пласт. Звичайно, підняти його одній людині нереально. Але виявилось, що все простіше простого: ось збоку, за стовбуром — невеличкий гак і прихована між гілками система блоків. Ці імпровізовані ворота можна було відкрити запросто. Що я і зробив.

Вхід до печери був абсолютно круглим — наче його вирізали циркулем у масиві пагорба. Я ступив усередину й завмер, ошелешений побаченим. Довелося зосередитися, зробити кілька глибоких вдихів, щоб повернути собі контроль.

Простір переді мною являв собою ідеальну сферу з гладкими, майже полірованими стінами. Здавалося, ця форма не вміщується у відведене їй місце — як куля, втиснута в пагорб. Один зріз — вхід, яким я щойно зайшов. Інший — ілюмінатор збоку, крізь який проникало світло і линув свіжий вітерець. З боку Дніпра це виглядало як темний отвір у крутому схилі — нічим не примітний для стороннього ока.

Замість підлоги — купа соснових гілок, розкиданих безладно. Але головне — це літак. Точніше, його ніс, що стирчав зі стіни, мов палець, спрямований у центр сфери. Було видно кабіну пілота і перший ілюмінатор салону. Нижче, в корпусі, автогеном вирізано отвір — трохи менше метра в діаметрі. До нього приставлена розкладна драбина, що впиралася в округлу стіну. Поруч, на гілках, лежав шматок вирізаного з літака металу.

Майнула тінь. Я обернувся. На вході, за три-чотири метри від мене, стояла Оксанка. Вона цілилася в мене з компактної “Беретти”.

— Такого не чекала. То що, ти прийшов сюди зруйнувати усе моє життя? Зруйнувати все, що я так тяжко створювала? Ні, цього не буде. Пробач, — і вона не вагаючись натиснула на спусковий гачок.

•

Довбаний замок ніяк не відкривався. У відеоуроці по злому такі замки за допомогою скіпки й викрутки чувак відкривав за секунди. Я ж довбався вже хвилин десять. Ні, не силою — розумом гори звертають, як каже народна мудрість. Треба робити якось по-іншому.

Залізти до будинку Оксани мене спонукали ті ж невідповідності. Хоча з моральної точки зору це великий гріх, але мені були потрібні пояснення. Навряд чи вона мені розкаже, навіщо їй тут, у селі, доволі потужний ноутбук, “Старлінк”, чи портативні балони з киснем, що стоять біля тумбочки із взуттям. Та як фігурка Лади опинилася у тій покинутій хаті?

Зробивши побіжний огляд коридору та веранди, я знайшов у сумці “Беретту” і карту-ключ до банківського сейфу. Пройшовши у велику кімнату, увімкнув ноутбук, що стояв на маленькому столику біля вікна. На запит паролю ввів наш — наш спільний пароль з нашого щасливого життя. Операційна система з задоволенням його проковтнула і відкрила робочий стіл користувача “Оксана”.

•

Бойок “Беретти” гулко клацнув у сферичній печері, потім — ще двічі, Оксана опустила пістолет. Я поліз до бокової кишені піджака, дістав пригоршню патронів і просто розтиснув пальці — патрони посипалися на соснові гілки, провалюючись поміж них.

— І навіщо такій гарній дівчинці, відмінниці, замголови профкому — пістолет?

Оксана гірко посміхнулася:

— Бачу, що життя тебе багато чому навчило. Наприклад, не довіряти людям. А пістолет — то я просто не знала, що після завершення алгоритму взаємодії той придурок пілот буде мертвим.

— Ага. І пристрелити його, якщо що. Ти запанікувала, сама доперти труп у хату не змогла, допомагала дочка

— Тобі жаль мафіозі, який летів за черговою партією героїну?

— Життя людини, бодай і злочинця. І дванадцять мільйонів доларів.

Вона різко обірвала мене:

— То справа в грошах!? З яких це пір ти став такий меркантильний? Хочеш накласти лапу на гроші, які по праву належали б Святославу — його математичному генію? Це він побудував ті могутні системи взаємодії. І ключі доступу тепер є тільки в мене.

— Та все ж таки — труп. Як один із результатів геніальності Святоші. Можливо, не перший. Що не зробиш заради кохання…

— І що ти доведеш? Поки яйцеголові придурки-фізики будуть тут довбатися та будувати теорії — я вже давно буду на пляжах Франції чи Аргентини. Доказів — ніяких.

— Добре. А що ти скажеш на це? — і я дістав з кишені фігурку богині Лади у целофановому пакетику. — Як ти думаєш, чиї відбитки тут знайдуться?

Лице Оксани застигло. Вона мовчала кілька секунд, потім повільно сказала:

— Добре, Сергію. Це талісман Тетянки, мабуть згубила, але вона зараз уже в Лондоні. І що робити — вирішувати тобі. Але знай: Тетянка — твоя дочка.

Вона повернулася і впевнено пішла геть із печери у вигляді ідеальної кулі.

06-11-2025