Загадка останнього інгредієнту

Оксанку кинули. Ось так просто. Цілий місяць вона витратила на ці стосунки.

Оксанка була не задоволена. В свої ледь за 17 рочків вона не могла подарувати комусь місяць свого життя задарма. Не здогадувалась сердешна, що вже колишній її хлопець розплатився сповна. Ще довго його мучитимуть нічні кошмари в яких він до неї повертається. Проте, Оксанка не була аж настільки страшною людиною як йому снилося, вона була ще гірше. Вона регулярно ходила до бабки. Це не була ні її бабуся ні якась інша літня жіночка. «Бабкою» була сорокарічна сусідка.

Тітка Ірина звикла приймати в себе гостей, але радо вона приймала лише тих хто до неї записувався за місяць. Не те щоб вона мала дуже забитий графік своїх чаклунств, просто вміла набивати собі ціну. Тому коли відкривши двері вона побачила подружку свого сина яку обслуговувала безкоштовно, дуже сподівалась що та прийшла до Артура а не до неї.

– Добрий день, мені терміново треба ваша допомога – Оксана не зводила своїх великий темних очей з сусідки – будь ласка.

– Звичайно, дитино, заходь – жінка впустила дівчину в хату – Я знала що ти прийдеш до мене.

Нічого вона не знала. Вона молилась до останнього що дівча зараз покличе Артура і вони вдвох залишать її в спокої. Але репутацію гарної ясновидиці треба було підтримувати.

– То за чим прийшла?

Погано, але підтримувати – це краще ніж ніяк.

Тітка Ірина дізналася що Оксанку кинули напряму від покинутої. Син тітки Ірини, Артур, дізнався про це через двоє зачинених дверей. Артур мав гарний слух, але лише коли справи стосувалися його вродливої сусідки. Коли ж мати давала йому робочі доручення, він одразу робився глухим, сліпим та німим.

– Моє третє око каже що останній складовий цього варива втрачений.

Не те щоб третє око пані Ірини взагалі вміло розмовляти, зате воно точно ніколи не брехало. А рецепт приворотного зілля в старій книзі прабабки Оксани, яку дівчина принесла з собою, дійсно був настільки протертим що останній інгредієнт в списку був безповоротно втраченим. Або не зовсім.

– Але ж ви можете за нього спитати.

– В кого? – жінка скоса поглянула на дівчину.

– В прабабусі Соні.

Тітці Ірині забракло слів. Софія батьківна вже років зо двадцять була безповоротно мертвою.

Не те, щоб Оксанка вірила в реінкарнацію чи щось таке, але вона свято вірила в чудеса. А її сусідка показувала ще ті чудеса. Прямо зараз чудесна сусідка дуже шкодувала про все погане що зробила за своє життя. Але було пізно, якщо Оксанка чогось захоче, вона отримає це будь-яким методом, і вона хотіла спитати в своєї далекої родички яких трав не вистачає в її приворотному рецепті. В неї було два варіанти це зробити: напряму і через посередника. Другий мав очевидні переваги. Але не для тітки Ірини, бо вона була єдиним посередником який ловив зв’язок з потойбіччям. Але це був не той зв’язок що 4G, скоріше голубина пошта, де замість голуба общипана курка.

Сеанс виклику прабабці Соні мав би бути швидким. Але не був. Прабабця і за життя недочувала, а після смерті зробилася взагалі глухою. Неможливо було з нею зв’язатися. Але коли сидіти в повній тиші стало максимально незручно, тітка Ірина раптово заговорила ледь вловимим шепотом. Атмосфера стала нестерпно легкою. Шепіт все гучнішав, а повітря зробилось зефірно-солодким, в кімнаті стало задушливо.

– РРОМАШКА, додайте туди рромашку! – заверещала тітка Ірина тоненьким голосом. Двері в кімнату закашлялись від раптового нападу сміху. Дівчачим голосом жінка продовжила передавати гаркавий потойбічний зв’язок:

– Рромашка має закінчуватись любов’ю, тільки любов’ю…..

Безкоштовні хвилини в мережі закінчились. Виклик обірвався.

Ромашка

Оксанка подумала що це аж занадто просто. Всі знають що на ромашках ворожать на кохання, було очевидно що прабабуся мала на увазі ту ромашку, ворожіння від якої закінчується словом «любить». Ось тільки чи завжди стара Софія мала такий тоненький дитячий голосок. Це трохи бентежило. А сильніше бентежило те, що Софія ніколи не гаркавила за життя, що ж з нею тоді сталося після смерті, крім того що вона померла, навіть уявити важко. Але ще важче було уявити де взяти хоч якусь ромашку коли весна лише місяць як прийшла. Та на щастя була в їхньому маленькому містечку одна гарна квіткова теплиця. Оксанка зібралась піти туди зрання.

Проте вона запізнилась.

Вночі «якесь падло» (зі слів тепличного сторожа) зірвало всі квіти хоч трохи схожі на ромашку. Дісталося навіть маргариткам. Рожевим. «Вони ж зовсім не схожі» – бубоніла Оксана понуро плентаючись додому. Вона знайшла єдину вцілілу потрібну їй квітку в букеті при вході, але і та не підходила. Ворожіння на ній закінчувалось словами «не любить, дурна ти дівко». Тож додому Оксана прийшла розчарованою.

– Мамо, а прабабця Соня мала проблеми з вимовою?- чомусь тільки зараз подумала спитати дівчина.

– Ніяких, сестра її гаркавила, а бабуня нічого такого не мала, чому питаєш?

– Та просто.. – зневірені очі почали випромінювати надію – А розкажи якою була ця її сестра.

– Та звичайною, хіба тільки любила цілими днями ворожити на кохання, а чоловіка так ніколи не мала. Казали, що їй постійно попадались ромашки з останньою пелюсткою «не кохає» а вона і вірила, багатьом так відмовила. Але ходили чутки що після її смерті на її могилі росли лише щасливі ромашки, всі закінчувались любов’ю.

– І голос мала тоненький? Як дитячий?

– А звідки ти… – але Оксанки вже і слід простиг.

Другий виклик був швидшим за перший але якістю не відрізнявся. Оксанку нудило від їдкого квіткового аромату який вдарив їй в носа ще на порозі сусідчиного дому і ніяк не хотів зникати. Тому коли тітка Ірина почала горлати ледь не чоловічим басом, дівчину хвилювало лише те, як швидше втекти на свіже повітря.

– Конвалію рвіть поки не бачить ніхто, рвіть, рвіть, але не попадайтесь…

Конвалія

Оксанка подякувала і втекла так швидко як тільки могла. Вона вже жалкувала що сварилась на дідові самокрутки, навіть вони мали менш бридотний аромат ніж освіжувач в цій хаті. Вона б спитала у сусідки за той квітковий сморід, але ще зайвих п’ять хвилин з ним один на один і її б вже не відкачали.

Зосередитись треба на конвалії, на цей раз дівчина не збиралася зволікати. Насувались сутінки. Ніхто не мав її бачити. Вона не до кінця розуміла чому саме, але якщо прабабця так каже, хай навіть і чоловічим басом, то значить так і треба зробити.

Щоб не сильно ризикувати Оксанка вийшла вже по темному. Вона дуже боялась когось зустріти, щоб не зіпсувати, як вона думала, ритуал. Тоді доведеться починати все спочатку. Оксана подивилася на ніж для зрізання квіток в своїй руці. Її обличчя засяяло. Або не доведеться.

Калитка рипнула коли вона виходила. Дівчина так поспішала, що навіть не помітила цього. А мала б, бо рипнула не її калитка. Два силуети розійшлись в різні сторони.

Зранку Оксанчина мама дуже вибачалась в місцевому відділку до якого прийшла забрати доньку і оплатити її штраф за зривання рідкісних лісових квітів. Йшли додому вони мовчки коли жінка не витримала гнітючої тиші:

– Дядько твого тата також колись грішив цим, дуже вже любив ризикувати, і чим дурніший ризик, тим більше йому подобалось.

– Що з ним сталося? – тихо спитала Оксанка з ввічливості до маминих спроб якось зав’язати розмову.

– Попався на гарячому коли заліз під будинок місцевого лікаря по конвалії, хотів свою жінку побалувати її улюбленими квітами. Лікар почув шарудіння, подумав що знову наркомани залізли маковиння різати. Вибіг з рушницею полякати їх.

– І що застрелив?! –  очі Оксани зробились лячно великими коли вона пильно дивилася очікуючи відповідь.

– Та ні, зробив попереджувальний вистріл в повітря, у дядька від несподіванки прихопило серце. Лікар був хороший, ось тільки ветеринар. Так і не відкачав того полохливого барана.

Далі йшли мовчки. Коли до будинку залишалося якихось пару метрів Оксанка запитала:

– А що сталося з його жінкою потім?

Мати глянула на доньку з легкою усмішкою.

– Вийшла за лікаря, бо ніколи вона тих конвалій не любила, а маковиння, як виявилось, дуже навіть полюбляла.

Двері в дім зачинились. Оксанка побігла до сусідки. Калитка рипнула.

Поки дівчина скаржилась на те, що її хтось здав органам місцевого правопорядку, тітка Ірина налаштовувала з’єднання з потойбіччям. З’єднання ніяк не встановлювалось. Зазвичай воно мало простеньку схему: жінки беруться за руки – сидять в тиші поки тітка налаштовується – потрібний покійник бере потойбічну слухавку – готово, ви додзвонились на той світ. Не те, щоб в попередні два рази ця схема працювала без нюансів, але цього разу вона виглядала як суцільний невдалий нюанс:  жінки взялись за руки – їх вдарило статичним струмом – пташка влетіла в шибку і сполохала всіх поки тітка намагалась налаштуватись в тиші – від несподіванки в тітки почалась гикавка – коли вона потягнулася за склянкою води та впала і розбилась – неочікувано тітка зловила зв’язок з абонентом не припиняючи гикати.

– ГИК не рвіть щаслив.. ГИК конюшин.. ГИК ли..ГИК..ше звичайні ГИК.

Конюшина

Оксанка мовчки пішла. Мовчки зайшла додому. Мовчки підійшла до мами. І не мовчки спитала чи був в родині хтось хто не любив щасливі конюшини. Такий знайшовся, родич якому щасливі конюшини чомусь постійно приносили одні нещастя.

Оксанка мовчки вийшла з дому. Мовчки повернулась до сусідки. Мовчки сіла на своє місце.

Оксанка не була ідеальною людиною, але вона швидко вчилась на своїх помилках. І головною її помилкою було мати справу з цією жінкою навпроти, яка зараз думала абсолютно аналогічні речі.

Насувалась ніч. Сподівання що сьогодні вони хоч з кимось зв’яжуться потроху почали танути як неочікуваний сніг в березні. Оксанка сидячи куняла. Тітка Ірина покачувалась на місці вперед – назад. Ще трохи і від перевтоми вона б напряму зв’язалась з тим світом. Двері в кімнату підозріло почали похропувати. Аж раптом повітря завібрувало і з’явився легенький аромат свіжої випічки.

– Ти хоч ім’я його ще пам’ятаєш, дитино? – прохрипіла тітка Ірина.

Не те, щоб Оксанка повністю його забула, але імені згадати так одразу з просоння не змогла.

– Ох, біда біда – голова тітки похилилася на бік, а очі пильно поглянули в дівчачі – яке ти ще дитя…

Оксана надулась. Хотіла заперечити та тітка провадила далі:

– Я тобі так просто не скажу того останнього інгредієнту, але якщо ти вважаєш що вже достатньо доросла для любовних чаклунств я тобі натякну – вона прокашлялась і продовжила – чоловік ніколи не питиме цього ні перед побаченням, ні під час побачення, ні після, зате може випити замість.

Голос тихенько по старечому захихотів і зв’язок обірвався.

Оксанка ніяк не могла второпати про що казала її прабабця. На кухні закипів чайник. Загрюкав посуд. Тітку Ірину одразу зморило після важкого дня і вона мирно сопіла в сусідній кімнаті. Оксана почувалася абсолютно виснаженою. Місяць освітлював кімнату. Артур ледь ступаючи підійшов до подруги. Дівчина втомлено взяла запропоновану їй чашку з рук хлопця.

– Допоможеш мені розв’язати загадку? – вона переказала йому слова прабабусі і відпила трав’яний ароматний чай. Артур не міг відірвати від неї погляд, в цьому світлі вона була диявольськи чарівною.

Який незвичний смак був у цього чаю, Оксана не могла зрозуміти що це за знайомі нотки вона відчувала.

– Я додав туди м’яту – тихо промовив Артур дивлячись як вона намагається розібратися в своїх відчуттях.

– М’ята…- щось вона колись чула про властивості м’яти, але ніяк не згадає що саме. Здавалося що це дуже важливо згадати. Вона підняла свої великі очі і пильно подивилася на свого друга дитинства. Він виглядав до чарівного небезпечним.

Артур не був аж такою страшною людиною як Оксанка, він був ще гіршим.

Дівчина раптово широко посміхнулась:

– Артур, а знаєш, я тебе кохаю.

Хлопець посміхнувся ще ширше за неї:

– Знаю, Оксанко, знаю.