Вибір людства

УРИВОК з повісті «Вибір людства».

Дивна знахідка

Додо, іноді спираючись на пастушу палицю, швидко йшов густим смерековим лісом. Була середина літа, п’ятнадцять градусів тепла, повсюди цвірінькали пташки, в траві шаруділи дрібні тваринки. За плечами Додо колихались лук і сагайдак зі стрілами, на поясі висіли дві тетерки, підстрілені ще ранком, а головне – в наплічнику була дивна річ, яку Додо знайшов в руїнах старого замку, що загубився в лісових хащах. Замку було багато років, збереглися тільки нижні частини стін з червоної цегли і фундамент, на підлозі росли кущі і дерева. В одній з колишніх кімнат був залізний люк, який Додо довго розглядав. Нарешті він наважився ухопитися за мідне кільце і потягнути кришку. На диво вона піддалася, і Додо побачив кам’яні сходи до темного льоху. Чоловік заглянув туди, сподіваючись розгледіти що-небудь потрібне для господарства, але там було майже порожньо. Лише в дальньому кутку на залишках столу, що впав під вагою століть, стояла невелика скриня, оббита міддю. Довелося спускатися у вогке приміщення, щоб подивитись на скриню. Замка на ній не було. Додо підняв кришку і настрій його погіршився: там не було нічого потрібного, тільки стоси тонких листів паперу, які Додо ніколи не бачив раніше. Він витяг один, покритий чорними значками, як дрібними мухами або мурашками, але неживими, хоч вони і сиділи навколо кольорових віконець, з яких виглядали дивні, але теж не живі, намальовані люди, величезні, ні на що не схожі птахи у небі, якісь істоти на круглих ногах. Не знав Додо, що то були намальовані літаки в небі, автомашини на землі. Він тільки здивувався, засміявся і вирішив забрати з собою цю річ, щоб показати вдома дружині Тіті і дітям. Додо поспішав, бо хоча влітку сонце довго йде до обрію, дорога до дому далека, а вночі ліс не дуже гостинний. Дикі тварини вже давно не чіпають людей, але можна не побачити якесь лежаче дерево, вивернуті корені, або яму під ними і зламати ногу. Хто тоді ходитиме на полювання поки нога не зростеться?

Полювання, чесно кажучи, не таке вже і важке, бо на великих тварин традиційно не полюють, вважаючи їх братами меншими, та й розумні вони – як вбивати розумну тварину? Стріляють тільки великих птахів – тетерів, глухарів, куріпок… Це й діти могли би робити, старшому синові Пепе вже десять літ минуло, він добре володіє луком. Інша справа, що ходити треба багато і далеко, на що він поки не годен.

Додо повеселішав, згадавши про Тіті і дітей, перескочив зарослу травою яму, помітивши велику зміюку, що лежала немов бухта канату. Іншим разом він би захопив її з собою, але наразі поспішав. Тепер він думав, що завтра треба піти до річки, води якої течуть поруч з хутором, наловити риби, бо погода ніби суха і можна буде підв’ялити рибу на зиму. Рибу теж дозволено вживати у їжу, як і яйця диких курок, що гніздилися в кущах навколо хутору.

За такими думками Додо не помічав часу. Коли вийшов на узлісся, побачив довгі тіні дерев. Та ось вже й будинки його хутору. Це старі будинки з грубого каменю, товстостінні, теплі взимку, хоч і трохи вогкуваті. Хто знає, скільки їм років. Залишки минулої цивілізації. Скла у вікнах давно не було, але кам’яна підлога зберіглась. Тіті, розумниця, сплела циновки з очерету на зиму, а влітку не потрібно нічого.

Додо побачив, що від будинків до нього поспішають Тіті і діти. Попереду біжить Пепе, за ним ще семеро хлопців і дівчат. Народила їх за десять років подружнього життя кохана Тіті. А скільки ще може народити! Їй, мабуть, років двадцять п’ять. Та й Додо, ще не старий, його батько казав, що років сорок, не більше. Десять років тому Додо спіймав Тіті у лісі біля хутору, де вона жила. Це недалеко, тільки день йти, не відпочиваючи. Тіті тоді було п’ятнадцять, вона так і не сказала Додо, чому одна була у лісі, чи то заблукала, чи заміж схотіла. Дівчата на виданні завжди виходять у ліс за хутір, де їх хапають одинаки хлопці, якщо дівчата не втечуть, ясна річ. Бо, якщо хлопець не сподобається, то вони тікають, або ховаються у відомому тільки їм місці. Такий доволі дивний обряд виник тому, що одружуватись з родичами суворо заборонялося, а інших в хуторі не було.

Набіглі діти охопили Додо з усіх боків, намагаючись побачити, що він приніс, швидко схопили тетерок і двоє чи троє побігли з ними до хутору, щоб швиденько оскубти і поставити пектися у піч. Інша малеча намагалася залізти на спину Додо, щоб дістатись до наплічника, але Додо познімав їх, сказавши, що інше побачать пізніше. Зацікавлена була і Тіті, вона взяла наплічника, щоб допомогти Додо, але не відкрила його, тільки запитливо подивилась на чоловіка. Той посміхнувся:

– Потім покажу.

Тіті була стрункою молодою жінкою, трохи світлішої шкіри, ніж у Додо, але з такими ж карими очима і довгим чорним блискучим волоссям. Подібними їй були і усі мешканці їх краю, а, може, і усієї Землі. Раси вже давно перемішались і впливу білих європейців майже не відчувалось.

Родина юрбою наблизилась до будинків. Їх було три – в одному жили Додо і Тіті, іноді новонароджені діти, яких не могла залишити Тіті. Але як тільки діти починали ходити, їх переселяли до іншого, дитячого, будинку під нагляд старших дітей, які опікувались ними. Третій будинок був для зберігання припасів. Там знаходилась городина – гарбузи, картопля, збіжжя, горіхи тощо, тобто те, що виростили і назбирали влітку. Хоч в кожному будинку була піч для обігріву, влітку готували їжу у великій печі на дворі. Там діти вже оскубли тушки птахів і поклали на великий плаский нагрітий камінь, обклавши іншим таким камінням. Тіті рогачем витягла з печі великий глиняний горщик з вареною молодою картоплею.

– Нажаль, солі нема, – пошкодувала.

– Піду за нею до батьків. – Додо подумав, що сіль буде потрібна для заготівлі риби на зиму. – Вони ходили на море, привезли багато.

Батьки Додо жили неподалік, онуки, тобто діти Додо і Тіті, часто навіщали їх, а дорослим усе не було часу. Мабуть хутір Додо і хутір батьків, де ще жили молодші брати і сестри Додо, колись були частинами одного великого міста, яке давно зруйнувалось і поросло лісом.

Єдиним шляхом, який пов’язував мешканців хуторів з зовнішнім світом, була велика ріка, що текла до моря. Туди ж плавали за сіллю, морською рибою, водоростями, а іноді – лікуватися морською водою, грязюкою лиману і морським повітрям. Море ще було потрібне для однієї делікатної справи. В будь-якій громаді завжди, хоч і зрідка, знайдуться порушники сталого порядку, а іноді і справжні злочинці. Оскільки судочинство вершилось безпосередньо в хуторах, а смертної кари не існувало взагалі, злочинців доставляли до моря, а далі човнами перевозили на безлюдні, голі острови, де залишали їх на визначений час або довічно.

Нарешті їжа була готова, Додо поламав підсмажених тетерок, поклавши спершу Тіті і собі, а потім дітям. Тіті поділила картоплю і листя салату, які маленькі діти набрали на городі. Їли мовчки. Всі взагалі мало розмовляли, бо знали мало слів. Часто висловлювались жестами. Оскільки хутори мало спілкувались між собою, мова мешканців відрізнялась, хоча і була подібна. Коли мало знаєш і мало розумієш, то й мова не дуже потрібна. Ту мову, яка була, добре засвоїли свійські тварини – собаки, кішки, корови, вівці і коні Пржевальського, які використовувалися у господарстві. Мешканці хуторів також добре розуміли мови цих тварин.

Поки їли, сонце дійшло обрію, хоча ще було видно. Діти побігли до свого будинку, лишивши миски. Тіті покачала головою, але нічого не сказала. Додо ж насупився і пішов до дитячого будинку.

– Дівчата, – гукнув він. – Не митимете посуд, іншого разу не буде вам їжі.

З будинку виглянули Нуну, Пепе і Тютю. Молодшій було тільки два роки. Вона перша, налякана, побігла до мами.

– Хай миють, – Додо повернувся до Тіті, – ходімо покажу, що знайшов.

Вони увійшли до будинку, де вітер гуляв крізь порожні вікна. Дістав з наплічника дивну річ і запросив Тіті лягти поруч з ним на циновку. Дружина з подивом дивилась на сторінки з незрозумілими малюнками.

– Я бачила в дитинстві щось подібне вдома, – сказала Тіті. – Батько десь знайшов, але дідусь забрав у нього і спалив. Може і нам так зробити?

– Давай подивимось. Бачиш, що дітям нема чим гратись. Може це їх зацікавить.

Вони почали перегортати дивну знахідку, іноді вигукуючи «вау!»

Вперед, в минуле!

Якби вони розуміли, що знайшов Додо, то узнали б багато цікавого про попередню історію своєї цивілізації, про останні століття в історії Землі. Вони б довідались, що в середині дев’ятнадцятого століття почалася промислова революція, яка, як сподівались, поверне Світ до кращого, більш багатого і цивілізованого життя. З’явились фабрики і заводи, які виробляли більш дешеві і якісні товари, засяяло електричне світло, пішов новий транспорт – паротяги, пароплави, знялись у небо літаки, постала атомна енергетика. Спочатку не звертали уваги на наслідки нової цивілізації – викиди в атмосферу великої кількості вуглекислого газу, надходження в підземні води хімічних продуктів, утворення значних кількостей радіоактивних відходів від атомних станцій. Нарешті, Чорнобильська аварія примусила озирнутись навколо: забруднені площі, хворі люди, вирубані ліси, озонові діри в атмосфері, океани, засмічені пластиком і нафтопродуктами. Ще тоді, три століття тому, вчені з’ясували, що забруднення довкілля токсичними мікроелементами веде до зміни ДНК організмів і замість еволюції вони зазнають деградації – виникають простіші форми – тварини дрібнішають, обростають густою вовною тощо. Писали навіть, що люди теж можуть повернутись до стану австралопітеків чи неандертальців. Дослідження розумового розвитку довели, що люди швидко гублять інтелект, на початку двадцять першого століття вже багато людей не вміли правильно писати, майже не читали книжки. Вони тільки дивилися телебачення, вірячи йому, як мамі в дитинстві, та безперервно дивились на екрани своїх смартфонів, граючи у дитячі ігри.

На цей же час склалась каста, до якої входили математики, фізики, хіміки, електронники, атомники, ракетники, які були освіченими і залишались розумними. Вони бачили, що сталося з Землею і що буде з нею далі, та нічого не могли вдіяти – не могли відмовитися від своєї цивілізації, науки, не могли змінити, як би і бажали, хід технічного розвитку, перемогти жадобу наживи великих монополій. Тому виникли бажання продовжити свою діяльність на інших, вже майже доступних планетах – на Місяці, Марсі, а далі, як вийде. Такі думки виникли не у державних мужів, яким і так було добре, а у технократів, які розбагатіли на відкриттях і тепер мали гроші для втілення своїх намірів.

Природа теж не спала. Щоб зупинити своє знищення вона могла тільки знищити людство. Спочатку виникли онкологічні захворювання, усі погоджувалися, що вони пов’язані з поганим станом довкілля. Розповсюдились вірусні захворювання. В далекі часи їх майже не було, бо вірус не міг проникнути в організм людини. Вірусні хвороби час від часу косили людей мільйонами, як наприклад, відома «іспанка» на початку двадцятого століття. Минула сотня років після неї і з’явився Ковід-19, який почав «чистити» Землю не гірше за «іспанку». Вже у цей час карантинні засоби звільнили повітря від значної частини двоокису вуглецю, бо закрилось багато промислових підприємств. Очистилась вода річок і озер від хімічних продуктів. Але набрані раніше темпи мутації людини не зменшувались. Найрозумніші полетіли на Місяць і Марс, де заснували нову цивілізацію. А дурніші залишились на Землі, нарешті отримавши право не вчитись (ще під час дистанційного навчання при першій пандемії Ковід-19), не працювати на заводах і фабриках, бо вони закрились. Життя примусило їх перейти на натуральне господарство, виробити нові способи існування. Тепер вони перетворились на щасливих напівнеандертальців. Єдине, що тішило, штучне глобальне потепління припинилось завдяки загибелі промисловості, і на його черід прийшло глобальне похолодання, але не штучне, а природне, як початок зледеніння, про майбутній наступ якого було давно відомо науковцям.

Ковід-19 зіграв не останню роль в цій історії. Хоча з ним більш-менш впорались за декілька років, він час від часу повторювався за рахунок мутації вірусу. На Землі ставало усе менше людей, бо держави, як такі, зникли, продовольства ставало усе менше, медицина занепала.

Що сталося за триста років з напівнеандертальцями? Ковід-19 став у них божеством. Жертви не приносили, бо він сам брав, кого хотів. Обов’язковим стало носіння маски, яку робили з вовни тварин. З нею народжувались, з нею вмирали. За відсутність маски відсилали на острови в океані. Можна було ходити без штанів,  а без маски – не можна.

Поступово усі мешканці Землі стали синтоїстами,  на рівні з Ковідом вони обожнювали усі природні явища, каміння, дерева, трави, усе створене Природою. Земля почала набувати свого первісного вигляду, як в часи до цивілізацій.

Лісові наречені

Тим часом сонце сіло за обрій, втомлені Тіті і Додо поснули на циновці. Поснули і діти в своєму будинку. Тільки коти і собаки зайняли місця на сторожі спокою господарів.

З ранку родина Додо не снідала, сподіваючись на пригощання у батька. Тіті одягла дітям випрані нею маски, примусила Додо скинути його засмальцьовану. Його очі по-особливому заблищали над новою маскою, прикрашеною з двох боків зубами акул.

До батьків можна було дістатись човном або плотом, але назад треба було гребти проти течії, тому Додо вирішив йти пішки. Найменшу дочку Тіті прив’язала собі за спину. Від хутору Додо до батьків була уторована стежка, бо діти бігали до діда два-три рази на тиждень. На півдорозі минули капище з ідолом Ковіда. Тіті вголос прочитала молитву, примусивши дітей повторювати її:

О великий і могутній Ковіде!

Вклоняємось тобі і просимо

Залишити нас у спокої,

Повернути здоров’я хворим,

Дати нам можливість працювати

І годувати себе і наші родини.

Амінь.

Діти, чіпляючись за вирости – ріжки, полізли на кам’яну кулю, тільки розумніший Пепе залишився на місці. Додо здалося, що куля захиталась, він миттю підскочив, щоб утримати її.

– Геть звідси, малеча! – гримнув, і діти, мов горобці, шурхонули в різні боки.

– Вибач, Ковіде! – стиха промовив Додо, підганяючи дітей на стежку.

Не встигло сонце дістатися зеніту, як вони вийшли з лісу і побачили хутір батька. Тут був тільки один кам’яний будинок, зате двоповерховий. На нижньому жив батько Додо з дружиною, на другому – діти.

Взагалі у батька було двадцять дітей, але двоє померли від хвороб ще в дитинстві, старші одружилися, як Додо, і жили на своїх хуторах. Залишились з батьком тільки восьмеро, на чолі з Куку, якому виповнилося вісімнадцять. Батько, якого звали Чече, був ще молодим, за підрахунками Додо, минуло не більше шістдесяти літ, як він народився. Його дружина, якій було б мабуть, вже сімдесят, позаминулого року померла. Свого часу Чече не зміг спіймати молоду дівчину, але його самого у лісі спіймала старша за нього дівка, почала волати, тут набігла уся її рідня, змусила Чече одружитись. Після її відходу до предків в царство Ковіда, Чече збирався знову одружитись, але розумів, що тепер він точно не спіймає нічого доброго, тому покликав Куку і пообіцяв йому двох баранів, якщо приведе до нього дівчину років п’ятнадцяти, здорову і приємну на вигляд. Куку радий старатись, бо сам одружуватись не збирався. Він довго сидів у кущах біля сусіднього хутору, недалеко, йти близько половини дня. Розглядав дівчат, що виходили погуляти, або йшли додому від родичів. Одну непогану виглядів, вона не дуже й тікала, бо Куку їй сподобався. Ще дорогою до свого хутору Куку перевірив її на цноту, і вона стала жінкою. Про це, ясна річ, він не сказав батькові. Дівчина дуже здивувалась і навіть почала плакати, коли узнала, що її чоловіком буде Чече. Батько теж перевірив її на цноту і дав Куку тільки одного барана, сказав що дівчина вже зіпсована. Але не дуже цим переймався, бо дружина була йому потрібна не для сексуальних утіх, а для роботи і виховання купи дітлахів від попередньої мамки.

Минув необхідний термін і нова дружина народила гарного хлопчика, який став Чече сином, хоча Куку здогадувався, що онуком. За півроку дружина Чече знов ходила вагітною, а Додо, побачивши її, нам’яв вуха молодшому братові. Усе це згадав Додо, підходячи до хутору батька.

– Нікому не кажи про мою знахідку, – попросив він Тіті, яка мовчки кивнула.

Зголодніли діти кинулись бігти до будинку діда. Дід з люлькою в зубах виглянув з порожнього вікна. Додо здаля відчув солодкуватий аромат диму. «Мабуть батько під кайфом», – подумав. – «Це погано, їжу він не готував».

Дійсно, вдома не було їжі. Голодні діти вибігли з дому, сподіваючись, що родичі щось принесли.

– А де Нана? – поцікавилась Тіті.

– Пішла с Куку на рибалку, бо їсти нічого. Зараз вже мають повернутись.

– «Ага», – подумав Додо.

– Пошукай що-небудь на городі. Картоплі накопай, чи що, – сказав він Тіті, – а я піду за братом.

Тіті покликала старшого сина і двох племінників, сказала взяти цебра і іти за нею.

Додо зустрів брата і невістку вже на дорозі до дому, Куку ніс декілька великих окунів, які вночі спіймались у ятір. Нана вплела в коси біле латаття і виглядала щасливою.

Додо не став лаятись і казати про голодних дітей. «Вони самі, як діти», – подумав він.

На хуторі вже накопали картоплі, Тіті і невістка відразу взялись за рибу. Старий Чече розвалився на траві перед будинком, смоктаючи свою люльку. Додо сів поруч нього, дивлячись на юрбу дітей, зайнятих справою. «Мабуть ми незабаром заселимо усю місцевість на цьому березі річки, – подумав він, – молитви до Ковіда не були марними…»

Дійсно, можна було подумати, що Ковід, звільнивши Землю від хворих і бідних, посприяв екології, але не зміг впоратись з плодючістю деградантів. Насправді ж Природа (ось хто справжній Бог!) усе передбачила, бо ще триста років тому випустила на волю нову формацію людей – геїв і лесбіянок. Вони не полетіли на інші планети, а залишились жити своїми комунами, а не хуторами. Жили вони окремо в руїнах старих міст, а не в лісах і полях. Геї вирощували коноплю, рибалили, розводили бджіл, а лесбіянки пряли вовну, робили з неї одяг, вирощували квіти і овочі, збирали здичавілий виноград і робили вино та лікери. Дітей, ясна річ, вони не мали, хоча лесбіянки іноді крали малих дівчат з хуторів – чи то материнські почуття ще залишались, чи готували собі заміну або, вірогідніше, тримали за служниць. Незважаючи на це, кількість сексуальних неформалів поступово скорочувалась з природних причин. Вони б давно мали вимерти за триста років, але невідомо звідки комуни поповнювались. Кажуть, що якимось чином люди  втікали з Місяця, скоріше за все під час поїздок на відпочинок на Сейшели, Гаваї або інші віддалені острови.

Додо почув шкварчання смаженої риби, її аромат, він штовхнув батька, який спав на траві, загубивши люльку. Треба сказати, що деграданти, тобто напівнеандертальці, не поважали батьків, бо ніхто з них не мав власності, яку б міг передати дітям. Цих стариганів треба було тільки годувати, а то й лікувати. Недарма Ковід забирав їх у першу чергу. Старих полюбляли тільки діти, бо могли від них почути цікаві оповідання про те, як було раніше, а то й отримати смачну грушу чи яблуко, знайдені в давно покинутих садах, відомих тільки старим людям.

Усі посідали на траві, жінки роздавали рибу і картоплю. Додо жестом показав собакам і котам сісти подалі, не лізти до людей. Ті відразу послухались, чекаючи, що їм кидатимуть риб’ячі кості.

Їли, як завжди, мовчки, почало смеркатися, з’явились місяць і найбільш яскраві зірки. Несподівано поблизу Місяця показалась нова зірка, за нею друга, третя… Вони повільно рухались в напрямку Землі. Тіті мовчки простягнула руку їм на зустріч. Діти замовкли. Нана прихилилась до Куку. Старий Чече не звертав на них уваги. Він бачив таке кожний рік у цей час, звик, що це явище не має наслідків. Але не знав, що це мешканці Місяця, які пішли у відпустку, відлітають на Землю до звичних їм місць на Канарах і Сейшелах, куди ще триста років тому їздили відпочивати їхні батьки.

Стерильне кохання на Місяці

Будильник задзвонив о пів на сьому ранку. Тарас швидко підскочив на ноги, подивився годинника – треба поспішати на роботу. Він працював на заводі з виробництва металевого титану – головного продукту, що видобувався на Місяці. Ця планета була багатою на титан, вміст якого в деяких базальтах складає до тринадцяти-чотирнадцяти відсотків.

Завод був старий, ще перші переселенці збудували його триста років тому, після він тільки модернізувався і розширювався.

Поспіхом з’ївши стандартний сніданок з підігрівача, Тарас одягнув скафандр і перейшов у камеру для виходу на поверхню Місяця. Тут стояло декілька людей – сусідів по блоку.

– Усі вже? – почувся голос в навушниках скафандра.

Почав працювати насос, який перекачував повітря з камери до кімнат блоку. Коли тиск достатньо понизився, підійшов відкритий ліфт, схожий на кліть у шахтах. За півхвилини усі піднялися на поверхню.

За житло земляне використовували великі труби в базальтах, поширені на видимій стороні Місяця. Ці труби мали різний діаметр, були горизонтальні або слабо нахилені, прямі або звивисті. Вважається, що ці порожнини утворились від протікання розжареної лави під вже застиглою кіркою. Труби були різної довжини – іноді перші метри, іноді кілометри і навіть десятки кілометрів з невеликими переривами. Вони служили добрим порятунком від мікрометеоритів, які часто досягали поверхні Місяця, де не було атмосфери. Колись давно люди ховались в цих трубах і жили в скафандрах, що було дуже незручно. Потім, виробивши достатню кількість титану, створили в порожнинах герметичні блоки і системи життєзабезпечення, як в космічному кораблі (КК). Тепер вже стало можливим роздягатися і почуватися вільно.

До будівель заводу було недалеко, близько кілометра. Але йти важкувато, на чоботи з свинцевими підошвами налипав місячний пил, від якого було важко позбавитись. Поруч йшли інші люди. Тарас побачив, що до нього наближається людина в скафандрі під номером 787АD58. На скафандрі був намальований червоний кленовий листочок, який свідчив про канадське походження людини, але не був обов’язковим. Тарас носив на скафандрі зображення тризуба. Він знав, що в скафандрі Тамара, яка працює в оранжереях, розташованих за заводом. Це було небезпечне виробництво, бо заради сонячних променів для рослин, знаходилось на поверхні і час від часу пошкоджувалось мікрометеоритами. Там люди працювали у скафандрах.

За ці метеорити Тарас не любив Місяць. Вони кожного року вбивали декілька  людей. Це набагато менше, ніж на Землі колись гинуло від автомашин, але усе ж. Місяць взагалі не подобався Тарасу. Що тут доброго? Чорне каміння і пилюка. Навіть гір справжніх нема, не кажучи вже про дерева або річки. Життя в трубах або в жерлах вулканів та інших порожнинах. Сонце, правда, таке ж, як на Землі. Але тепло не тримається, бо атмосфери нема.

Місяць – службова планета. Потрібен тільки для добування корисних копалин і відправки КК на інші планети. Тарас вважав, що люди тут спокутують гріхи людства за знищення первісної природи Землі, щось на кшталт концтабору. Він мріяв дожити до того часу, коли земна природа відновиться і людям, хоча б деякій їх частині, дозволять повернутись на Землю. Наприклад, дозволять пожити там на пенсії, або що. Кажуть для цього виділили Північну Америку, де різні кліматичні умови – від Мексики до Канади. Там, ніби зберігають старовинні міста від руйнування їх рослинністю. А усі інші континенти заселені, як їх називають, деградантами або залишенцями, що залишились на Землі, бо не набрали айкью для міграції на Місяць. Його приятелька Тамара дотримувалась такої ж думки.

На титановому заводі, де працював Тарас, на поверхні були тільки склади готової продукції, а виробництво розміщувалось в порожнинах базальтових труб.

Тамара наблизилась до Тараса і, не користуючись телефоном, показала йому сім пальців, тобто пропонувала йому зустрітись о сьомій годині вечора. Зустрічі відбувались у клубі, де можна було подивитись кіно, телебачення, посидіти в барі або в ресторані, взяти участь в масових розвагах.

Тарас кивнув і приклав руку до серця, засвідчуючи свою любов до Тамари. Він познайомився з нею в клубі вісім років тому. На місяці не можна закохатись з першого погляду: усі жителі були стерилізовані після того, як у них в 15 років відбирали матеріал для дітонародження. Генетичний матеріал Тараса під його номером теж зберігався в спеціальному сховищі під надійним захистом від будь-яких катастроф.

Вісім років знадобилось Тарасу і Тамарі, щоб зрозуміти, що вони створені одне для одного. Це сталося після того, як вони разом відпочивали на Сейшелах у відпустці на Землю. Тут він вперше побачив жінку роздягнутою і якісь залишки таємних гормонів повідомили йому, що вона йому потрібна. Тут він також дізнався, що Тамара ще молода, тільки сімдесят два роки, а йому вже виповнилось сто п’ятнадцять. Теж не старий, бо на Місяці середній вік життя складав сто п’ятдесят років, а дехто жив и двісті. При цьому вигляд у всіх був на п’ятдесят років молодше. Справа в тому, що тут не було хвороб, крім спадкових. Штучне фільтроване повітря, низька температура космічного середовища за відсутності атмосфери, жорстке ультрафіолетове опромінення Сонця зумовили відсутність вірусів і бактерій.

Молоді роки дозволяли їм одружитись і навіть народити дитину з того матеріалу, що зберігався. Вони вже деякий час обговорювали це питання. Для цього треба було подати заяву і отримати згоду на виробництво дитини на фабриці дітей, після її народження підписати контракт про одруження і виховання малюка, після чого отримати більше приміщення у блоці, майже квартиру. Тарас подумав, що Тамара сьогодні хоче остаточно узгодити усі умови спільного життя.

Місячні смаколики

Разом з іншими людьми Тарас підійшов до копра підйомної машини, як на земній шахті. Він колись підіймався на копер аж до величезних коліс машини. З площадки на горі він тоді побачив далекі споруди космодрому з міжпланетними ракетами. Взагалі таких космодромів на Місяці було декілька, як і заводів з виробництва ракет. Для цього і був освоєний Місяць – виробництво ракет і їх запуск у космос був тут дешевший і більш зручний, ніж на Землі. Проблема була у виробництві палива для ракетних двигунів, бо на Місяці не було повітря і практично не було вільної води для виробництва кисню і водню. Енергії було достатньо завдяки термояду – електростанцій ядерного синтезу, потужних і безвідходних. Виробництво палива на Землі було заборонено, тому його робили на Марсі, а також розраховували на можливу доставку льодяних комет з космічного простору. Ця ідея постійно обговорювалась і усі мешканці Місяця з нетерпінням чекали її здійснення. Справа в тому, що доброї питної води також не було на супутнику Землі. Спочатку її привозили з Землі, коли землян на Місяці було мало. Вже тоді існували проблеми з доставкою, бо вода в кораблях – водовозах в невагомості утворювала одну велику водяну кулю, яка повисала в ємності, коливаючись і «плаваючи» в просторі, загрожуючи порушити рівновагу судна. Кінець кінцем перейшли на регенерацію вологи, як на космічних кораблях, коли виділення з організмів надходять на переробку. Так і на Місяці в трубах за межами житлових приміщень, встановили фільтраційні станції каналізації, де відходи перероблялись на чисту воду і тверді продукти, з яких робили добриво для рослин.

На заводі Тарас працював в лабораторії нових матеріалів, де разом з колегами намагався створити скандій-титановий сплав для полегшення конструкцій ракет.

Після роботи Тарас знову одягнув скафандр, піднявся на поверхню і пішов до свого «гуртожитку», але с камери вийшов в інші двері і пішов коридором, що вів до клубу. Приміщення клубу було штучним, вирубаним в базальті і оздобленим деревиною, доставленою з Землі років двісті тому. Тарас роздягнувся у спецприміщенні, поклав скафандр у шафу під своїм номером і одягнув спортивний костюм. Він пішов до ресторану, щоб замовити вечерю на двох і побачив Тамару, яка прийшла раніше. Вона вже встигла побувати у перукарні, приємно пахла якимось тропічним фруктом з оранжереї.

– Я вже замовила вечерю, – Тамара налила у фужери безалкогольного пива собі і Тарасу.

Усі тут живились штучною їжею, яка вироблялась на Місяці. В базальтових трубах, на різних рівнях від поверхні планети, існували агрополігони, де в чанах з нагрітою водою вирощувались мікроскопічні водорості типу хлорели, які перероблялись на їстівну масу. Вони випускались як у тюбиках, так і в пачках, як масло. Розводили також різних черв’яків, хробаків, шовкопрядів, кокони яких ошпарювали окропом і видобували личинок для виробництва білка, що слугував замість м’яса. На цьому виробництві, завдяки специфічному ароматові,  працювали виключно роботи.

В ресторані теж, як і в клубі взагалі, були роботи, але небагато. Вони порались переважно на кухні. Відвідувачі клубу скаржились на засилля роботів, тому тих скоротили. Роботи набридали людям за цілий день на виробництві. Вони, хоч і значно покращились за останні 300 років, стали розумнішими, схожими на красивих дівчат і хлопців, так що іноді важко було відрізнити їх від людей, та усе ж за 5-10 хвилин спілкування ставало ясно, що це «залізяки». Біороботи на Місяці не прижились, бо потребували таких же умов, як людина, – атмосфери, води, їжі.

Тарас, сівши навпроти Тамари, пильно подивився на неї:

– Я думаю, ти хотіла узгодити останні питання нашого спільного життя?

– Та усе ніби узгоджено. Хотіла востаннє впевнитись, що ти не передумав, – засміялась Тамара.

– Ось тобі гарантія, – він витяг з кишені обручки золото-титанового сплаву, які сам виготовив у лабораторії. На обох були по дві літери – ТТ.

Він одягнув обручку на простягнуту руку Тамари, а вона ледве насунула таку ж на міцний палець Тараса.

– В суботу підемо до офісу, подамо заяву. Сподіваюсь, справа вирішиться швидко. Ти казала кому-небудь?

– Поки що ні, не хотіла наврочити.

Тамара була канадкою українського походження. Зараз, тим більше на Місяці, це не мало значення, вона, як і усі навколо знала тільки англійську мову. Лише невелика купка колишніх ізраїльтян розмовляла між собою на івриті. Усі вони були нобелівськими лауреатами, тому до них ніхто не чіплявся з проблемою мови.

– А ти казав кому-небудь про наші плани? – спитала Тамара, накладаючи собі штучний салат.

– Казав без деталей, сама розумієш, мій син має знати. Тим більше, що він збирається на Марс і навряд чи дочекається нашого легального одруження.

Еней, син Тараса.

Тарас мав сина Енея, якому виповнилось тридцять шість років, мати його була невідома Тарасу, бо її обрав комп’ютер. Еней, за проханням Тараса жив з ним з п’яти до п’ятнадцяти років, поки не поступив вчитися до університету, де отримав професію планетохіміка. Він ще не був одружений, хоча йому подобалось декілька стерилізованих дівчат.

– Може покличемо його на вечірку після підписання контракту? – спитала Тамара.

– Якщо встигнемо, – відповів Тарас.

Наступного дня Тарас зателефонував синові, який інструктував команду, що мала летіти на Марс. Тарас з Тамарою збирались подати заяву в суботу, а зараз був тільки вівторок.

– Коли відлітаєте? – поцікавився Тарас.

– В п’ятницю о п’ятій ранку місячного часу.

– Тоді нам треба побачитись. Може в четвер о сьомій вечора в клубі?

– Добре, якщо не викличуть до начальства. Я тобі зателефоную.

Еней мав обмаль часу на підготовку. В останні декілька днів йому поміняли склад експедиції: додали двох фахівців з проблем штучного розуму (ШР), вони мали доставити на Марс новий варіант приладу, а забрали двох молодих фахівцв-марсологів (на Землі вони б називалися геологами), бо Еней був планетохіміком (на Землі – геохіміком) і добре знався в прикладній геології. Він проходив практики на Землі – в Великому Каньйоні Колорадо, каньйонах Великих Африканських рифтів, на базальтових полях серединного океанського хребта в Ісландії і лавових потоках гарячої точки Гавайських островів.

Крім того він раніше вже працював два роки на Марсі, відвідував  супутники Юпітера Іо і Європу, яку розглядали, як чергову для освоєння після Марсу. Тому був призначений керівником експедиції на Марс, де вже давно існували окремі колонії людей.

Він зателефонував батькові в середу, коли той був на роботі.

– В четвер з дванадцятої ми переходимо на передполітний карантин. Маємо пройти аналізи тощо, і о сьомій вже спатимемо. Так що краще зустрінемось сьогодні.

Тарас передзвонив Тамарі, і вона погодилась. Зустріч відбулась в призначений час. Еней трохи здивувався, побачивши Тамару. Він зрідка бачив її за попередні вісім років, але ніколи не розмовляв з батьком про неї. «Дуже молода, – думав Еней, – майже на п’ятдесят років молодша за батька».

– Ми збираємось завести дитину і одружитись, – батько відразу узяв бика за роги, пильно дивлячись в очі Енею.

– Кого хочете замовити, – дівчину чи хлопця? Я б хотів сестру, – сказав Еней, простягнувши обидві руки – батькові і Тамарі.

– Я теж, –  відповіла Тамара, простягнувши руку Тарасові.

– Коли збираєтесь?

– В суботу подамо заяву.

– О, це швидко. Сподіваюсь, коли я повернусь з Марсу, їй буде вже років вісім.

Тарас і Тамара радісно посміхались.

– На чому летите? – поцікавилась Тамара.

– На «Айстрі». Трохи старуватий КК, та що робити? Він летить на Іо за сіркою. Там вже стоїть навантаженою космічна баржа, її мають доставити на Місяць. А нас побіжно висадять на Фобосі, КК не лягатиме на орбіту навколо Марсу. Там дочекаємось проходження необхідної точки на Марсі. Переберемось туди в автономному режимі на спеціальному модулі.

– Досить складна комбінація, – зауважив Тарас

– Нічого, вона вже була випробувана раніше. Усе буде гаразд.

Випили безалкогольного шампанського за успіхи експедиції, посиділи ще годинку, згадуючи дитячі роки Енея. Нарешті він підвівся, батько і Тамара теж, усі троє обійнялись, і Еней пішов. Тарас побачив, що у Тамари покотилась сльоза, яку вона витерла серветкою.

«Не дарма я кохаю цю жінку», – подумав Тарас, у якого також засвербіло у носі.

Синопсис