Вибір

– Ти справді в це віриш?
Вони сиділи на снігу, дивлячись на ліс, який повільно заковтувала  темрява. Два старих, побитих життям пса.
– Вірю! Старий ворон не брехав. Обійшовши цей пень у північ особливого зимового дня, який настає раз на чотири роки, можна повернутися в минуле й змінити щось важливе, – пробурчав лабрадор Тім. – Але якщо  вважаєш це маячнею, повертайся назад.
– Якби я не вірив, мене б тут не було, – ображено відповів спанієль Жук. Опинившись у притулку для тварин, він почувався покинутим і самотнім. Єдина радість – щоденні прогулянки лісом, на які тварин виводила молоденька волонтерка Валя.
Жук шкодував, що вони з Тімом від неї втекли. Дівчина шукала їх  засніженими стежками. Та хіба собаки могли вчинити інакше?
– Цього разу я сховаюся надійніше. Дочекаюся мою родину, – повторював Тім, укотре обходячи пеньок. Ворон говорив, що в потрібний момент вони побачать знак.  Але лабрадор страшенно боявся проґавити час ритуалу.
Жук опустив кошлату голову на лапи. Від волонтерів він чув, що Тіму  не дозволили перетнути кордон із Польщею, бо в його господарів не було на собаку належних документів. І вони просто випустили пса. Покинули.
Виснажений Тім тиждень чекав своїх людей поблизу кордону. Потім волонтери доправили його до притулку.
А тепер він прагне повернутися у день, який знову розіб’є його псяче серце. Жук хотів застерегти приятеля, та чи має він право відбирати у нього  останню надію? Він і сам задумав те, що навряд чи матиме щасливий фінал…

… Бої наближалися до їхнього села на Донеччині. Коли у двері до Борисівни постукали військові, вона відмовилася від евакуації.
– Тут мій дім, рідненькі. Вдома не страшно і померти. Ви краще мого  Жука  заберіть. Він лякається, коли бахкає.
Рука Борисівни востаннє ковзнула по його голові. Спантеличений пес дозволив чужинцям взяти його за ошийник. Забрати від господині…

Коли з-за снігових хмар визирнув місяць і освітив пеньок блакитним сяйвом, Тім наблизився до нього – та зник.
Жук несміливо рушив уперед – і за мить опинився біля ніг Борисівни, торкнувся носом її пухнастих капців. Коли до нього потяглася рука військового, вибіг крізь прочинені двері.
Додому повернувся вже затемна. Зачувши жалібне скавуління, господиня побігла відчиняти.
– Ну чому ти втік, дурненький? – бідкалася, пригортаючи пса.
А той тулився до неї тілом, відчуваючи рідний запах. Коли поодаль загриміло, Жук уперше не здригнувся. Вдома не страшно і померти.