Віднайти зорелист

У зеленій полониньці вітер повіває,

Шо си на сім світї роби, усе си минає!

Розділ 1. Барвінок

Сонце торкнулось гірського хребта на горизонті. «Час переходу» – так Уласу пояснювала Ільга. Найкраща пора для повернення мертвих. 

Улас відвернувся від обрію. Мертва. Ненавидів це слово. Не міг так Ладу назвати навіть подумки.

Сірі стовбури ялин здіймалися у височінь, розкраюючи на смуги тепле призахідне світло. Корені дерев зміями обплітали кам’яні брили, порослі мохом. Пахло живицею, яку розігріла літня спека – Уласа заспокоював цей запах. Ільга кілька разів повторила, що сила його наміру важлива для обряду, а він ніяк не міг зосередитись. Ледь вірилося, що сьогодні вони здійснять задумане. Пошуки, старання, підготовка останніх місяців – нарешті все це мало принести плоди. 

– Вже скоро, – прошепотів сам собі Улас.

У переліссі дрібним камінням викладене обрядове коло. Квіти – дикий барвінок, під колір Ладиних очей – розкладені по зовнішньому краю. Улас збирав їй той барвінок цілими оберемками, а вона плела вінки, сміялась і казала, що його схоплять духи лісу за постійні злодійства. Тепер від жартів про «духів лісу» Уласа аж пересмикувало.

Для обряду він підготував багато трав. Звіробій для зцілення. Полин, гіркота якого перегукувалась із болем втрати. Деревій – нескореність. Зі слів Ільги, це вона вперше вплітала стільки рослин до обрядового кола, та зараз у цьому був сенс, адже зіллярство поєднувало Уласа із Ладою. Чоловік упивався спогадами про дні, які вони проводили у мандрах, женучись за черговою рідкісною квіткою. Тоді з ними, звісно, ще був Клим… Та про це Улас теж волів не думати.

Зараз Ільга сиділа прямо на траві, не шкодуючи сукні, і гортала сторінки свого чорного записника. Волосся мала вкладене у дві коси, але світлі пасма вибилися й падали на кругле обличчя. Вона, занурена в роботу, раз по раз роздратовано їх здувала. На шиї розсипом іскор переливалися примівницькі підвіски та амулети. Шкіру під ними вкривали грубі рубці, особливо помітні в останніх променях сонця. Ільга ніколи їх не ховала.

Орій стояв віддалік, спершись на стовбур ялини, і чистив ножем нігті. Витирав його прямо об сорочку, і час від часу з-під лоба зиркав на приготування. Поголена голова на широкій шиї лисніла у сутінках, мов шапка химерного гриба. На широкому чересі тьмяно відблискували пряжки, руків’я ножа та вишивка на кисеті. 

– Здуріти можна, – не втримався він, – я про таке тільки історії чув. Від старої бабці або п’янючих волоцюг. 

– Чув про страшних чорнокнижників? На села мор насилали, дітей в жертви приносили? – пирхнула Ільга, не відриваючись від роботи.

– В основному так, – реготнув чоловік. – Але також, що примівники вміли на добру погоду заговорити або біду відвернути.

– Ага, аякже. В селах всі знають, що як у сусіда врожай рясніше вродив, ніж в тебе – то значить він з нечистою силою змовився. В містах же в пошані лишень гроші, а хто у всякому непростому тямить, ті «забобонні неуки». І це ще в кращому випадку.

– Боягузи вони всі, – вставив Улас, – не розуміють, от і цураються.

– Ну, не зовсім всі, інакше я б лишилась без роботи, – Ільга примружилась, – пішла б на якийсь хутір в найми.

– Так би тебе й взяли, – знову реготнув Орій, – намистами обвішану та при парадовій сукні. Білі руки чужі труди люблять.

– Подобається моя сукня? – жінка захихотіла, заправила пасмо волосся за вухо. – Так і знала, що приворот спрацює.

Орій почервонів, й Улас поспішив втрутитися:

– Я тебе прошу, Ільго, не задирайся, бо будеш мені сама-одна обряд проводити.

– Сама не зможу, і ти це знаєш. Забагато сил візьме. Треба щонайменше трьох.

– За це, Уласе, ти мені й платиш. Думаю тепер, чи не замало, – буркнув Орій, повертаючись до чищення нігтів. – Більше діла – менше слів.

– Обряд не терпить поспіху, – образилась Ільга, – і неповаги, до речі, теж. Тож якщо тобі раптом відірве палець, або й руку…

Орій скривився, але нічого не сказав. Сів, важко випроставши праву ногу, на яку накульгував. Спостерігав, як Ільга, звіряючись із записником, на пласкому камені в центрі кола виводить крейдою кутасті символи. Плетиво з-під її руки закручувалось навколо чаші для підношень, у якій лежав чорний онікс – плата за обряд. Поряд колюче тернове галуззя чекало, аби дати дорогу живому вогню; під нього Ільга підклала стрічки, які Лада колись носила у волоссі. Це, та ще медальйон, схований під полотняною сорочкою в Уласа на грудях – все, що лишилось у пам’ять про неї. 

Зате спогади були живі, лізли з кожного куточка. На цій галявині вони з Ладою зупинялись на перепочинок, коли йшли в Ґордейські гори надовго. Це теж частина задуму – місце, яке мало для них якесь значення. І разом з тим місце якнайдалі від зайвих очей. Бо нікому не слід було бачити, за що вони тут взялися.

Простолюд примівників не любив – вважав відгомоном дрімучих часів, та ще й відгомоном небезпечним. Звані поза очі «чорнокнижниками», вони балансували на межі закону, адже від них, мовляв, більше шкоди, ніж користі – бо ж вміють загравати з потойбічним. Та саме це вміння робило Ільгу незамінною для Уласа. 

Орій, з іншого боку, особливих талантів не мав. Та все ж Улас радів, що знайшов його – за дзвінку монету чоловік робив, що скажуть, і зайвих питань не ставив. А тут воно як – запропонуєш неправильній людині взяти участь в обряді, хай і за непогану платню, і тебе швиденько продадуть заповзятим поліцаям. І якщо на «легкі» примовки та дійства ще закривали очі, то такі заходи, як їхній, вважали серйозним злочином.

Бо обрядове коло, в якому одним з елементів виступає живий вогонь, має силу потривожити Межу. 

А вони саме це зібралися робити. Тривожити Межу. Але не для шкоди нікому, і без всякого злого умислу. Навпаки, з високою метою. Повернути душу із Вирію. Душу, що опинилась там передчасно. 

– Починаємо, – закликала Ільга.

Орій та Улас зайняли місця обабіч тернового хмизу, біля наперед вбитих в землю кілків, та взялися обертати між ними шматок сухого дерева з трутом. Руки швидко стерпли, налились втомою. Живий вогонь роздобували саме так, одним лише тертям — це вливало в нього силу, потрібну для обряду. Тим часом Ільга нашіптувала примовки.

– В лісі росло дерево, убиралося в кору, в лист, у цвіт. Стяли його. Як не має воно тепер сили рости, цвісти, так аби не мало сили все суще, що за Межею, аби не смів Межу перетнути ніхто, крім тої, кого покличемо.

Тонкою цівкою знявся в небо дим, язички живого полум’я затанцювали на терновому вітті. Ільга відійшла до границі, означеної барвінком, і вказала Уласу й Орію на їхні місця. Всі троє опустилися на землю – зімкнули коло. 

– Запрошуємо сюди ту, котра пішла заскоро. Най буде їй цей вогонь – дороговказом, най буде це каміння їй – стежкою, най буде це зілля їй – оберегом, най будуть їй ці стрічки – спогадом…

Завершивши примовку, Ільга кивнула Уласу – прийшла його черга.

– Ладо, – Улас відчув, що захрип, і його заклик здавався геть слабким на фоні впевнених розспівів примівниці. Він ковтнув слину і продовжив, – Ладо, ти не мала загинути. Я, свідок тої несправедливості, прошу – повернись!

Кров бухкала у вухах ревом водоспаду. Казала ж Ільга, подумай наперед, як будеш її кликати! А йому аж в голові крутилося, коли намагався скласти думки докупи. Вирішив, що буде казати від серця – а воно тепер втекло в п’яти, і красномовності як не бувало. 

Ільга продовжила:

– Помагаєш ти, вода явленая, очищаєш ти, вода явленая, і луги, і береги, і середину. Омий душу від тягарів позаземних, верни її чистою…

Улас відчував, як слова заколисують, як від них свинцем наливається голова, як руки та ноги стають важкими. Обряд витягував силу – обряд брав свою плату. Орій стиснув зуби, важко дихаючи, але не ворухнувся.

Примівниця підняла чашу з водою. Улас вже знав, що непочата вода, – така, що набрана до схід сонця в джерелі, – матиме особливу силу. Жінка виплеснула її у вогонь. Зашипіло, засичало розпечене дерево, і легкий сизий дим піднявся в повітря. Але не зменшувався, як належить, а навпаки – став розростатися, міцніти. Захвилювався, почорнів. Потягнувся до чаші, накрив коштовний камінь та Ладині стрічки, поглинув їх безслідно. Окремі пасма, закружлявши, сплелись у єдиний стовп, який почав нагадувати силует людини. Поволі проступали обриси рук, плечей, шиї…

Улас зірвався на ноги:

– Ладо!

– Не руш з місця! – гримнула Ільга, і він завмер.

Постать остаточно матеріалізувалась, окутана густим димом – жінка у простій білій сукні, босоніж, довге світле волосся розсипане по плечах. Підняла тонку руку, наче з недовірою вивчаючи власне тіло. 

Улас важко дихав.

– Все добре, тепер все буде добре, – шепотів до неї.

Та невпевнено роззирнулась. Присіла, підібрала квітку барвінку і легким рухом закріпила над вухом.

Ільга ледь тамувала захват.

– Ох… Вийшло! Таке ще нікому не… – вона увірвала себе, помітивши, як Лада ступає крок у бік Уласа. – Ні, чекай, вона б не мала…

Улас протягнув руки їй назустріч. З’ява нарешті підвела голову та оглянулась. У широко розплющених очах вгадувалось здивування.

– Ви мене викликали?

Її голос був тихим, майже шепотінням. Наче вона говорила сама до себе. Здійняла руки до Уласа, зустрічаючи його обійми. 

 – Ви… порушили порядок.

Вона вхопила руками його зап’ястки, втупилася порожнім поглядом йому в обличчя. Стискала пальці все сильніше і сильніше, аж до болю. Улас мимоволі скривився.

– Ладо…

Він вирвав руки, і їй це не сподобалось. Звузила очі, полоснула його тонкими пальцями – і дотики, що здавалися легкими, вжалили шкіру, мов розпечені ножі. Чоловік різко видихнув, відступаючи. На сорочці розпливались криваві смуги. Повітря стало холоднішим, колючим. 

– Чекай, не треба…

Лада нахилила набік голову і, стрілою кинулась вперед. Рухалась швидко, неприродно швидко, мовби обмеження людського тіла її не стримували. Ударом руки звалила Уласа на коліна й нависла над ним, завмерла, ніби милуючись.

Десь позаду Ільга зірвалась на ноги й метнулась до своєї сумки. Гарячково перебирала її вміст, брязкала флаконами, баночками й камінцями.

Орій незворушно сягнув по ніж, приторочений до череса.

З горла Лади виривались якісь дикі скрипучі звуки, змішані з хрипом, і Улас зрозумів, що вона сміється. Він дивився на таке рідне обличчя і не впізнавав її. Бляклі губи ледь розтулялись, голос був чужим.

– Ти… думав… що можеш зібрати розлиту воду?

Пасма диму відділилися від подолу Ладиної сукні й поповзли до Уласа. Він намагався ухилитися, але марно – вони обгорнулися навколо його щиколоток і зап’ястків, обпекли шкіру неприродним жаром. Чоловік застиг. В очах Лади відблискувало полум’я, що досі тріскотіло посеред кола.

Позаду виник Орій і з добрячого розмаху вгатив їй руків’ям ножа у потилицю. Голова жінки метнулась в сторону, волосся злетіло в повітря. Квітка барвінку випала з-за вуха та зникла в траві. Улас бачив, як схожі удари вибивають свідомість із міцніших противників, проте Лада лише роздратувалась. Повернулась до Орія і легким ударом відправила його у політ через усю галявину. Він гепнувся об дерево і сповз на землю, стогнучи. Тим часом Ільга нарешті знайшла потрібний талісман.

– Ранковою росою заклинаю тебе: згинь! Вечірнім цвітом…

Лада обернулась до неї й знову широко всміхнулась. Ільга далі шепотіла примовки, поглядаючи у записник. 

– Вважаєш себе розумною дівчинкою?

Ільга не рухалась, продовжувала тихо нашіптувати слова. Лада покинула Уласа корчитись у тіньових лещатах і підійшла до примівниці впритул. Мов зацікавлена дитина, вивчала її дерев’яний оберіг.

– Думаєш, допоможе?

Вона вирвала з рук Ільги талісман. Затиснула в кулаці, навіть не дивлячись, і з-під її пальців на землю посипався попіл. Лада грайливо стенула плечима:

– Не допомогло.

Вона з розмаху дала примівниці ляпаса. З кількох порізів на щоці тієї зацебеніла кров.

Орій, отямившись, звівся на ноги й знову підібрався до Лади ззаду. Довго не вагаючись, всадив ножа їй у бік – Улас навіть не зміг скрикнути, аби його зупинити.

Лада на якусь мить завмерла, а тоді розлючено зашипіла. Вирвала той ніж зі свого тіла – рану одразу ж затягнуло імлою – і швидким рухом загнала його Орію між ребер. Той знову осів на землю, і цього разу вже не підводився. Лада ж повільно повернулась до Уласа. Смужки диму поповзли до його губ, і він захрипів. Вдивлявся в Ладині очі, шукав в них відсвіти тієї жінки, яку так добре знав, за якою так тужив. Її лють набігала і зникала, як літня злива, і під нею виднілась печаль.

– Ти не розумів тоді… Не розумієш і тепер.

Вона зітхнула і протягнула крижану руку, з ніжністю провела нею по Уласовому обличчі. Там, де пальці торкалися шкіри, залишалися пекучі сліди. Врешті долоні зімкнулися навколо його горла. З блідих губ не сходила все та ж сумна посмішка.

– Хто насмілився загравати із непізнанним, повинен розплатитись.

***

Улас відкривав і закривав рот, але міг видобути з себе тільки хрипке булькання. Під деревом віддалік нерухомо лежав Орій, а Ільга знову стояла навколішки біля своєї сумки. По землі розсипались камінці, кристали, мішечки з травами й інший дріб’язок. Жінка вихопила із того мотлоху маленький металевий предмет, схожий на ключ, затиснула його між губами й вдарила пальцем по тонкому язичку посередині. Лісом рознісся глибокий мелодійний звук. Відгомін від нього осідав тремтінням десь всередині грудей.

Лада рвучко озирнулась.

Кілька секунд панувала лунка тиша, а тоді здійнявся вітер, зашуміло гілля. Вихор закрутився у проліску, зметнув догори торішнє листя. Коли воно вляглося, на галявині стояв чоловік, одягнений у широкі штани та лляну сорочку із вишивкою на комірі. Кольорові нитки також обплітали його чорний капелюх, прикрашений пір’ям. В руках чоловік тримав невелику бартку із різьбленим руків’ям. Його обличчя було порите глибокими зморшками, губи ховалися в густій темній бороді, а з-під кошлатих брів дивилися пронизливі сірі очі. 

– А чи миром, панове?

Голос глибокий, серйозний. Чоловік обвів присутніх поглядом, зупинився на Ладі. Зацокав язиком. Вона геть не по-людськи вищирила на нього зуби.

– Ей, лихо, пані. Ви певно не місцева.

Пасма диму, що поневолювали Уласа, потяглися назад та окутали Ладу, мовби захищаючи.

– То не є добре. Маю, пані, вам помогти звідси піти, – новоприбулий пружним кроком кинувся до неї.

Жінка зустріла його замахом руки, вбраної у дим – але він легко відбив удар, підставив під нього руків’я бартки. Одразу ж крутнув зап’ястком, вивільнив зброю, напав у відповідь. Лада відскочила.

Улас зі стогоном звівся на коліна, повільно встав.

Ті двоє, здавалося, зійшлися в бурхливому танці. Чоловікова бартка злітала і падала, навколо нього вихрився дим, та не завдавав йому шкоди. Лада була змушена відступати, усмішка зійшла з її обличчя. 

– Чекайте, – замість слів Улас видобув із себе якийсь хрип, – зачекайте…

Бартка знайшла ціль, вгризлася в Ладине плече. Замість крові із рани бризнули краплі диму, які загубилися в присмерку. Вона заточилась і впала.

– Отако, – протягнув чоловік, замахуючись зброєю. Цілив в шию.

Улас зібрав останні сили й кинувся до нього, з розмаху врізався плечем. Вони впали на землю, і це подарувало Ладі кілька секунд. Вона зірвалася на ноги й стрімголов понеслася – здавалося, полетіла, – вглиб лісу. Скоро зникла в темряві між деревами.

– Чи ти звар’ював, хлопче? – процідив крізь зуби чоловік, зводячись.

– Вона… Не хотіла, – Уласова голова тріщала, і слова не хотіли знаходитись. – Вона не зрозуміла, але… Не можна…

Він важко дихав. Чоловік в капелюсі зміряв його важким поглядом. Тоді оглянувся на обрядове коло, де догоряв вогонь. 

– А най тобі трісне. Поки що спіть!

Улас хотів щось відповісти, але в обличчя йому раптом вдарив різкий порив вітру, що приніс пахощі чогось п’янкого та солодкавого. Повіки заплющились, і сон окутав його тяжкою поволокою.

***

Коли Улас прийшов до тями, голова тріщала, а шкіра по всьому тілу пекла. Це йому привиділося? Він справді бачив Ладу?

Він справді ледь не загинув від її рук?

Розплющив очі. Лежав на земляній долівці у невеликій дерев’яній хатині. Оструб почорнів від диму, довгі лави вишикувалися попід стінами, вікон нема; певно, колиба чабанів. Ворухнувся і відчув, що руки скручені мотузкою за спиною. Поряд з Уласом, також зв’язана, сиділа Ільга. Орій нерухомо лежав з іншого боку – зате його рана вже не кривавила. У дальньому кутку, в неглибокій ніші в долівці, палахкотів вогонь. Біля нього сиділа згорблена постать в капелюсі, і поправляла жар довгим поліном. 

Улас поторсав Орія за плече, і той застогнав. Їхній новий знайомий обернувся на звук, зітхнув. Підійшов. 

– Ну, добре панство, кажіть. За що маю вас помилувати?

Так, так, так. Слова в Уласовій голові розбігалися, мов вівці, що забачили вовка, тож він відповів перше, що спало на думку.

– Ми ж нічого не зробили!

Сам розумів, що прозвучало нікчемно.

– Та як то нічо’, пане? Та ж через вас мені Мара втікла. Буду тепер її шукав наново. Маю клопіт.

– Яка Мара? Ви про Ладу?

Чоловік зацокав язиком.

– Була колись Лада, а теперечка Мара в її тілі. Нема вже твоєї Лади. Але ти то й сам знав, га?

Улас опустив голову.

– Я думав…

– Та ніц ти не думав, хлопче. Якби ти хоч трошка думав, ми би тутка не стояли, – спокійні слова ударами сипалися на Уласа. – Душа її вже до сего світа не належить… 

– Але ж вона повернулась!

– То, шо ви прикликали – сама тінь від неї, над якою тепер нечисті сили владарюють. І ото ж ся гніву богів не побояли.

Чоловік дістав із кишені люльку і став її неспішно набивати.

– Ви… хто взагалі такий?

– Гай-гай… Називаюся Захаром. А хто я є, то най колєжанка твоя тобі розкаже. То ж ви мене, пані, кликали, та?

Ільга нервово ковтнула. Її шия і сукня були залиті кров’ю із порізів, залишених Ладою.

– Ви – Страж, правильно? 

– Айно, Страж. Теперечки мало хто зна, хто ми є. І то я вже мовчу, – Захар блиснув ясними очима на Ільгу, – про всяке оте начиння, котре для виклику тре’. То є направду рідкість. Істину мовлю, пані?

Ільга знову опустила очі й кивнула.

Захар цокнув язиком.

– Видів я ваше коло, видів вогонь… То може, пані також друзям розтлумачить, шо я маю вам за то зробити, га?

Ільга ковтнула слину і тихо озвалася:

– Стражі стоять на варті між людьми та потойбічним. А ми потривожили спокій Вирію, тому… – вона пирхнула у відповідь на вирячені очі Орія. – Що? Треба було вибирати певну смерть від тої… Істоти? Я, може, завжди мріяла про грандіозну страту.

– Пані думає, шо то є жарти? – пихнув люлькою Захар. – Тако, дітки. Ви межу до Вирію протоншили. Вогонь палили. Будете за то мати кару.

– Щось ця зала не подібна на судову, – буркнув Орій.

– А пан хоче суду? – блиснув очима Захар. – Ви Мару роззлостили, а то значить, що перше вона за вами буде хотіла полювати. Того ви мені поки треба. Ну то як вона по вас прийде, тоді, – Захар підкинув в руці бартку, – доробимо то, шо були почали.

– Повернемо її у Вирій? – спитав Улас.

Захар невесело всміхнувся.

– Коби ж то. До Вирію їй вже зась. Таким, як вона, вже одненька дорога. До інакшого місця, до Пекового царства, – він тицьнув пальцем вниз.

Уласу пересохло в роті.

– А як повернути все на місця?

– Е-е-е, пан багато хоче. Треба було перше думати…

Втрутилась Ільга:

– Але це ми відкрили їй шлях. А якщо зробити зворотний обряд? Вона вернеться у Вирій? 

Захар зміряв Ільгу поглядом.

– А пані багато знают про таке. Аж забагато. Звідки пані така вчена?

– З усіх усюд потрохи. Ну, то як?

– Лем би я знав, чи ше лишилися на землі люде, які би то подужали…

Улас схопився, не давши йому договорити.

– Ми зробимо.

– Зробите, га?

Старий неспішно переводив погляд з одного на другого.

– Зробимо. І тоді ви нас, м-м-м… Помилуєте?

– Коли сили темні по білому світу ходять – то не є добре, – Захар цокнув язиком, – та коли є шанс добрій душі дати добрий кінець, рискувати варт. Будь по-вашому, робіт обряд, пробуйтеся в силі. Се трудно, але може й ся управите.

– Домовились, ми…

Улас вже встиг зрадіти, але Захар урвав його, пронизавши суворим поглядом:

– Але тако просто спустити ваші вибрики я не можу. Будете мали розплату в три квітки зорелиста. Три квітки за три ваші життя. Добра ціна.

– Зорелист? Це що таке? – глухо спитав Орій.

– Трава одна. Про неї легенди ходять, та в руках я її не тримав… – відповів Улас.

Подумки додав, що й не знає нікого, хто б тримав. Але вголос нічого не сказав. Хоч би цей Страж повірив, що в них може вийти. А там… Щось вигадають. Треба зорелист – значить, знайдуть зорелист.

– Айно, – кивнув Захар. – Цінне зілля. Рятівне. Як ти зміг до самого Вирію залізти за своєю любою, то й назад її доправиш, і квіти мені дістанеш. А як ні, то й так вас смерть догонить, зі мнов чи без мене. Ну? То шо?

Улас запитально глянув на Ільгу, і та кивнула.

– Добре.

– Добре.

Отже, кінець відкладається. Вони мають ще одну спробу.

Страж відклав люльку і неспішно звільнив руки усім трьом.

– Точно замало мені заплатили, – пробурмотів Орій під носа, потираючи сліди від мотузок.

Захар не звернув уваги. Видобув із торбинки, притороченої до пояса, три шкіряні ремінці, на кожному з яких висіла квадратна металева намистина. Вигадливі спіральні візерунки на них переливались і ловили відблиски вогню.

– Тримайте тоті зґарди. Десь із тиждень, може півтора – поки Мара сили ся набирає – вони вас від неї будуть ховали. Зара тілько ви їй на умі, то вона другим шкодити не буде. Але потім, – Захар цокнув язиком, – вона вас найде. Так шо ліпше вам буде до того часу скінчити ваш обряд. 

Вони понатягували шнурки зі зґардами собі на шиї.

– Дримбу панянка має, і користатись вміє, – старий підморгнув Ільзі, наче вони говорили про щось веселе. – Буду чекав. Як скінчите новий обряд та квіти мені добудете – кличте, та й ся розрахуємо. Як ніц не вийде – то теж кличте, хай на вас то все ся скінчит.

Орій не зрозумів:

– Га? Як це воно на нас має скінчитись?

Улас невесело розтлумачив:

– Тобто хай злість Мари вдовольниться лише нашими життями.

Захар кивнув, ігноруючи шоковане Орієве обличчя.

– Айно. Правду пан мовить.

***

Чи спав уночі, чи марив – Улас не пам’ятав. Знав лише, що коли ранковий серпанок заглянув до колиби, Захара вже ніде не було видно. Небо затягнули важкі хмари, що нагадували дим, який сочився із постаті Лади. Орієва рана майже загоїлась, порізи Уласа та Ільги теж виглядали значно краще. Мабуть, прощальний подарунок від Стража – іншого пояснення швидкому зціленню в них не було.

Колибу покинули на світанку, спускалися розсипами сірого каміння, яке вкривало верхівки Ґордеїв, потім продиралися крізь жереп. Сяк-так відмилися від крові й бруду в струмку, але все одно мали пожмаканий вигляд. Орій шкутильгав ще дужче, ніж зазвичай, Ільга знічев’я терла плями від крові на сукні. Улас намагався не думати про те, куди завели його добрі наміри. Від його рук мало не загинули люди, а у найріднішої душі він відібрав спокійне посмертя.

Почав накрапати дощ, обгорнувши все рівномірним шумом. Мокра трава чіпалася за ноги, важкі краплі стікали листям і розбивалися об землю. Сирість лізла за комір, і тепер Улас почувався огидно не тільки всередині, але й ззовні.

Вони сховались від негоди в першій-ліпшій придорожній корчмі й взялися натхненно пиячити. Влаштувались за столом в кутку, якнайдалі від шумної компанії, яка раз по раз вибухала реготом. Старий корчмар поглядав на них з підозрою, але Улас одразу заплатив, тож питань їм не ставили. В повітрі витав запах кислої капусти й приреченості. Особливо приреченості.

Корчма називалась «Ламаний гріш» – так сповіщала вицвіла вивіска, що бовталась над входом. Колись вони зупинялись тут з Ладою та Климом, пригадав Улас. Вони ще пробували продати корчмарю чебрець та душицю, аби присмачити страви – але той тільки вирячив очі й сказав, що грошей марнувати не буде. Улас подумав, що вони тоді були зелені – наприклад, забав-траву корчмар би в них точно купив, чи якийсь менш відомий дурман.

Сьогодні «Ламаний гріш» міг запропонувати саме те, що їм потрібно. Низькоякісна випивка і сумнівна компанія. Ільга відпила зі свого кухля і скривилась.

– Гидота яка.

– Яка кроква, така й лата, яка праця, така й плата, – Орій зробив великий ковток.

Улас натягнув на обличчя посмішку.

– Давайте до діла. У нас не вийшло так, як планувалось, але…

– Не товчи воду в ступі, – перебив його Орій. – Ми всі бачили, що не вийшло. Далі що?

– Новий обряд, очевидно, – твердо відказала Ільга.

– Щодо цього… – Улас нервово пригладив світлі кучері. – Раз ми все одно беремося заново… Може, сплануємо так, аби повернути Ладі тіло? Ну тобто, душа її вже тут, тож пів справи зроблено…

Він затнувся під двома розлюченими поглядами. 

– Ми зробимо, як сказав Захар. Проти його слова йти – не тільки собі гірше зробиш, – відповіла Ільга.

– От поясни мені, жінко, – найманець почухав лису голову, – хто такий той Захар і чо’ я маю його слухати? Може ми той… по-іншому розв’яжемо проблему з його погрозами? 

– Страж. Я знаю небагато. Вони відловлюють нечисть – і добре справляються з тим, бо більшість людей їх за казочки вважають. Як і саму нечисть, раз вже на те пішло. Думаєш, його бартка тебе не візьме? Не знаю, чи він взагалі смертний, – вона стишила голос, – нам взагалі пощастило, що змогли домовитись.

– Чув про них. Думав, то все казки.

– То пережиток часів розквіту зіллярів та примівників. Коли вони занепали, Стражі відійшли в тінь, бо й роботи в них поменшало. Та якщо в нас не складеться з новим обрядом, нічого доброго нас від Мари не чекає, з Захаром чи без нього.

Орій скептично скривився, проте кивнув. Улас напустив у свій голос завзятості, якої насправді не відчував:

– Добре, Ільго, розказуй. Що треба, аби все виправити? Петрів батіг? Сон-трава?

Примівницю це не розвеселило.

– Май повагу! Ти що, на базар за продуктами зібрався?

Вона взялась гортати свій чорний записник. На сторінках миготіли рядочки дрібненьких літер, замальовки трав та складних фігур.

– Я, звісно, красуня і розумниця, але маєте розуміти, що у мене нема покрокової інструкції. У мене є деякі… нотатки, але велику частину ми будемо вигадувати. Це все потребує тлумачення. Нема готового рецепта.

– Це краще за певну смерть! – Улас сподівався, що ентузіазм в його голосі не звучав надто фальшиво. 

– Чекай, ти ще не чув, якою буде ціна обряду. Плата вища, бо на той бік відправляти Мару ми будемо проти її волі.

Ільга замислено перегорнула кілька сторінок. 

– Значить так. Це в мене є, це є… Нема в мене купи коштовностей, – підсумувала вона.

Улас присвиснув.

– Який збіг! І в мене нема!

– Якби в мене була купа коштовностей, я б з вами не зв’язувався, – кинув Орій.

– Про яку завелику купу ми говоримо?

Очі Ільги забігали рядками. 

– «…і взяти тоді щось коштовне та заплатити чимось цінним, аби себе вберегти та порядок повернути…», «…три камені-обереги як три ціни, і потім кожен у колі має сплатити…».

Орій закотив очі.

– То що, не можна нормально написати, треба отакими загадками?

– Ще раз кажу, ми не на базар зібралися, – розізлилася Ільга, – тим, хто тут сенсу не добере, краще взагалі за таке не братися.

– А оце твоя найцінніша поки порада. Що не варто було за це все братися, – найманець склав руки на грудях. – Купив лихо за свої гроші.

– То все-таки, Ільго, що нам треба? – спитав Улас.

– Коштовні камені – звична плата за обряд. Три обереги, це зрозуміло, отже, думаю, три самоцвіти. Щось про «зцілення гніву, вірність і відданість» – це я знаю, це гранат або рубін. Про «повернення спокою, мир та рівновага» – мабуть, сапфір. Ну і «міць і цілісність» – це точно діамант.

Ільга закрила записник. 

– Роздобудемо, – Улас вдавав рішучість. – Захар казав, маємо тиждень.

– У тебе є стільки грошей?

– Нема, але…

Орій зробив великий ковток і ляснув долонею по столі:

– Значить так. Давайте я поможу всім усвідомити просту річ, яка вже б мала до вас дійти. Якщо будемо багато бідкатись про закони – живими з наших тарапатів не вийдемо. Тож якщо доведеться брехати й красти – ви так і зробите, ясно? Краще вам швиденько змиритись і закрити в шафці свої моральні принципи, аж поки ми не розберемося з… – він замовк і скорчив гримасу, підбираючи слово, – цією халепою. Бо інакше нам всім кінець. Доступно кажу?

Улас перезирнувся з Ільгою. Радісного мало, та найманець мав рацію. Або вони приймають правила гри, або нічого й братися. Обоє кивнули.

– Це ще не все. Уласе, – Ільга зм’якшила тон, мов говорила до хворого. – Як Лада померла?

– Зарано вона померла.

 Улас зробив кілька великих ковтків, ховаючи очі в кухлі. Ільга накрила його руку своєю.

– Я не з цікавості питаю. Відправити її душу до Вирію маємо в місці, де вона загинула. А проводжати її мають «свідки» – тобто ті, хто бачив смерть її тіла.

– Ну, я бачив.

– Лише ти?

Він знову потягнувся до кухля, але той вже був порожній. Захотілося швиргонути його через усю кімнату, але натомість він акуратно опустив його і склав руки на столі.

– Не лише я.

– Нам потрібні всі, хто був присутній.

– Як ти можеш так впевнено говорити? Ти ж такого раніше не робила!

Ільга постукала нігтем по записнику.

– Не знаю, чи таке взагалі хтось раніше робив. Але є певні… правила. Закони. Я можу тлумачити їх по-різному, і щось може спрацювати, а щось ні… Та я волію робити все, що може збільшити шанси на успіх. Тепер, знаєш, і моя шия на кону.

– Добре, – Улас важко видихнув. – Добре. Нам буде потрібен мій старий друг Клим. Він хлопчик порядний, але заради Лади має згодитись погратися із брудними темними обрядами. Один нюанс – доведеться для цього витягти його з в’язниці Нісенту.

Орієві брови глузливо піднялися.

– Порядний хлопчик, кажеш? За що він тоді загримів під арешт?

– О, дрібниця. За вбивство.

– Вбивство?!

– Ага. Ладине.

Видовжені обличчя Ільги та Орія різко контрастували із реготом, що долинав від гучної компанії в кутку. Улас подав знак корчмарю, аби йому принесли ще випити. 

Першою отямилася Ільга. Її голос бринів від люті.

– Ти казав, що вона загинула від рук нечисті! Я б не бралася її повертати, якби знала, що то було вбивство!

– Я правду казав. Її загубила нечисть.

– Тоді чому ми маємо витягувати її вбивцю із в’язниці?!

Аби не бачити гнівних очей Ільги, Улас став розглядати власні нігті.

– А я й не казав, що він її вбивця. Я казав, що його туди запроторили за її вбивство. Слухайте, – він підвів очі, – там все так просто не поясниш. Але на Клима можна розраховувати. Він допоможе, коли ми все пояснимо. Ну… Я так думаю.

– Дурень думкою багатіє, – підсумував Орій.

Синопсис