В пошуках спокійних вод

Іншому б навіть не спало на думку записати історію плавання “Морського жайворонка” за стіну штормів. Вона й так посяде чільне місце серед байок, які століттями переповідаються в тавернах Кам’яної Клешні. Але надійно зберігається лише те слово, яке самовидець власною рукою запише на крихких сторінках, які проживуть довше за цілі цивілізації.

Власне, подорожі б й зовсім не було, якби не книжка. Попри те, що капітан Роздайбіда вважав її вигадкою, я все ж думаю, що написав її самовидець – який так давно жив, що й легенд не збереглось. Адже забувся величний і тихий виднокруг відкритого океану без штормів та сонячне блакитно-бузкове небо без жодної краплі дощу.

Я наперед бачу скептичну посмішку на твоєму обличчі, дорогий читачу, але я пересвідчився сам, а був іще тим Діогеном Невіруючим. Мій звіт прямує до Університету Опаленого Міста, де його прискіпливо вивчатимуть світила науки. А я просто віддаю борг звитяжній людині…

Спершу місце: Кам’яна Клешня. Величезне і велелюдне місто на західному океанському узбережжі. Затока, яка була його серцем, колись мала вигляд серпа із загнутими ріжками, а нині загрозливо розчепірилась, сміливо та грізно кидаючи виклик височенним хвилям, ніби й справді править за руку комусь із стародавніх богів-крабів.

Більшість прибережних поселень не переживає штормових сезонів: їх просто зносить, особливо якщо десь недалеко розіграється мальстремний шторм – смертоносне дітище торнадо та циклона. Кам’яна Клешня стоїть уже не перше століття, бо Народ Заплави дбайливо і наполегливо перетворював “ріжки” на видовжені коси: насипав грунт та пісок, укріплював їх дивовижними рослинами, одночасно схожими на водорості, корали та мушлі моллюсків. Гострі миси, які далеко врізаються в океан, з берега схожі на міфологічних дикобразів – їх постійно, шар за шаром, метр за метром, забудовують шипастими надовбами-хвилерізами, які розбивають натиск океану, а на додачу перетворюють шалену силу припливу на електроенергію.

Університетські учені, не вагаючись, віддали б не лише кінцівки, а й голови, аби одного разу побувати на тутешніх станціях припливу, але Народ Заплави секретів з лап не випускає. До того ж це місто не людське, і королівські агенти тут влади не мають. Як, на жаль, і університетські посланці. Так що прибув я сюди звичайним гостем, та й ще й рейсовим караваном, який майже місяць чвалав звивистим трактом, зупиняючись майже в кожному селищі.

За інших умов лише дорога в Кам’яну Клешню склала б чималеньку книжку.

Поселення, загалом, нудні – бачив одне, то бачив їх всі. Будують їх навколо старовинних монументів-вогнищ, які зображають якусь тварину, зазвичай велетенську черепаху. Поряд ставлять гідроелектричні батареї – бочки, цільнорізані із стовбурів трубчастих грибів, поєднані по три. В них збирають дощову воду: там стільки атмосферного заряду, що опусти електрод  – одразу вийде примітивна енергобанка. Навколо ставлять склади, майстерні та будинки, теж зведені із сірого лускатого гриба, і накриті каркасним дахом із натягнутої цупкої прорезиненої тканини.

Довговічного не будують: штормові сезони знесуть, а що дивом втримається – те не встоїть перед кількамісячним муссоном, що раз на тринадцять років котиться всеруйнівною хвилею від узбережжя до узбережжя. Врятуватись можна тільки в кальдерах вулканів. Моє рідне Опалене Місто, до речі, там і знаходиться – тому й налічує уже без малого тисячу років історії.

Поряд із поселеннями майже завжди є щось цікаве. Вогнища-монументи, розкидані по материку, старші за хроніки – людські та чужинські. Більшість учених вважає, що це якісь маркери, і мають рацію. Біля кожного монумента обов’язково знайдуться залишки минулих поселень, а глибоко в хащах чекають доісторичні храми, підземні гробниці, або й мегалітичні міста, які незліченні тисячі років кидали виклик муссонам, повільно вгрузаючи в глевкий грунт і заростаючи грибницею.

Кам’яна Клешня не схожа на жодне інше поселення. Межі між дощовим лісом та околицями міста майже нема. Лише впорядкованість відрізняє ялівцеві ферми від хащ: невисокі лапаті кущі, із тонкими м’якими голками замість листя, висаджені акуратними кластерами навколо височенних і товстих дерев тахемагута, із голим стовбуром і величезною кроною, яка вивищується над лісом ніби велетенська зелена корона. Між ними, якщо уважно придивитись, можна побачити і самих представників Народу Заплав – низенькі, міцно складені фігурки, захищені від всепроникного дощу зеленими плащами із каптурами, гаптованими світло-блакитним візерунком, під якими ховаються їх темно-бронзові, практично повністю зарослі жорстким волоссям, обличчя. Щоправда, масивного плаского хвоста вони сховати нездатні – він періодично визирає з-під низу, ритмічно ляпаючи по землі.

За ялівцевими фермами починаються більш звичні пейзажі – рисові поля та ягідні плантації, серед яких замість огорожі в’ється жовтувато-пурпурове плетиво товстої ямсовидної лози, у якої немає коріння, а товсте стебло на смак як картопля. А лабіринт скель утворює Зарукав’я – межу власне Кам’яної Клешні. Тут багато природніх печер, в яких розмістилась купа майстерень та фабрик. Нарешті можна зійти з повозки і вдихнути на повні груди унікальний аромат, в якому сплітається смолистий запах хвої, багаті пахощі вуличних харчів, змішані із димом від деревного вугілля, на якому сушаться прянощі, і всюдисущим електричним присмаком озону.

Від Зарукав’я далі веде мощена пішохідна дорога, завжди велелюдна та сповнена жвавого гомону. Золотаве світло електричних ліхтарів плавно переходить в розсіяне сріблясте світло – починається головна частина міста. Попервах погляд безрезультатно шукає джерело постійного освітлення, аж поки не підніметься догори і не застигне на фантастичній картині Срібного Даху…

Кам’яну Клешню від вічних дощів закривають гігантські гриби із світоносними споровими шпичаками: їх і звуть Срібними Дахами. Нікому більше не вдавалось виростити їх до таких розмірів, тим паче в цій частині материку, де вони навіть в дикому вигляді не зустрічаються. Можливо, секрет в особливому грунті стародавньої кальдери, а можливо, в тому, що ними опікуються лисовини – таємничий звіролюд, який живе в диких хащах і надзвичайно рідко відвідує цивілізовані землі.

Попри те, що кастори (так себе зве Народ Заплав), здається, живуть поряд із людьми, скільки пам’ятають хроніки, еталоном звіролюда вважають лисовинів. Либонь, бо на відміну від сором’язливих касторів, одразу привертають до себе увагу строкатим вбранням вуличних торгівців та вдачею базарних фокусників, здатних що завгодно перетворити на шоу. Зовні вони схожі на лисиць –  така сама видовжена хитра мордочка, із великим носом та чутливими вібріссами. На маківці у них трикутні білі вуха із чорним кантом та китицями, а тіло суціль вкриває гладенька руда шерсть із білими та вогняно-помаранчевими смугами. А іще у них є хвіст, справжній предмет гордості – довгий, пухнастий, із чорним кінчиком.

Також лисовини схильні до одинацтва і мандрів глибинним лісом, ніж до осідлого життя: їх ваблять забуті шляхи, таємниці природи і стародавні скарби. Кам’яна Клешня – єдине місто, де утворилась їх невеличка колонія. Вони й доглядають велетенські гриби із золотавими стовбурами та білими шляпками, які не лише прикривають місто від вічного дощу, а й правлять за величні ліхтарі.

Під захистом Срібних Дахів розкинулась основна частина міста – цілісного лабіринту, в якому нема жодного виокремленого будинку. Всі будівлі утворюють загальну структуру із спільними стінами і товстими балками, якими навіть ходять, як своєрідними повітряними шляхами понад химерним серпантином вузеньких вуличок. Вищі поверхи збудовано із лускатого гриба, мореного міддю до світло-помаранчевого кольору із салатово-зеленими прожилками, а нижній поверх, наполовину занурений в землю, зводять із каміння і прикрашають різнокольоровим шпатом. Глибоко під землею – як мені розповіли в місцевій таверні – знаходиться іще один лабіринт, де завжди все готово для порятунку, на випадок особливо завзятого муссона.

Повз строкатий і гамірливий ринок дорога прямує до Срібнорогу – напівкруглого портового району, де повно таверн, з яких лунають гучні матросські пісні всіма мовами узбережжя, корабельні анекдоти та байки, які супроводжують вибухи щирого реготу. Ближче до дверей краще не підходити – голова піде обертом від суміші чудернацьких ароматів різноманітних добудзіро[1] та свіжого, заледве заторкнутого спиртом, запаху ялівцевого настою, який женуть кастори.

Кораблі швартуються далі, ближче до країв портової затоки і підземних складів – туди ведуть відгалуження, добряче стерті колесами важко навантажених фур. А головна вулиця далі спускається до верфей, де у масивних скаффолдах височать недобудовані кораблі. Саме там я мав знайти мету своєї подорожі: “Морський жайворонок”.

Знадобилось кілька днів обережних розпитувань та блукання величезними верфями Срібнорогу, щоб його знайти. Власне, тому мене і послали сюди, бо в Університеті й гадки не мали, що саме збудував на гроші, щедро відсипані підскарбієм, капітан Роздайбіда.

Університет вхопився за його пропозицію, бо всі інші називали задачу божевіллям.

“Жайворонок” мав бути унікальним кораблем, здатним пронизати суцільну стіну штормів, яка блокувала скільки-небудь дальні плавання – а от як він виглядав, не було навіть ескізу. До честі капітана, грошима він не смітив. Рахунки надсилав вкрай практичні: закупки матеріалів, хімічних речовин, деталей механічних пристроїв, навіть цілих агрегатів для двигунів. Роздайбіда щось явно будував на виділені гроші, але вимоги показати хоча б креслення залишав без відповіді. Тоді Університет заблокував останній транш і послав мене тихцем подивитись на “Жайворонок”, якщо він взагалі існує.

І ось він переді мною, в сухому доці – заховався між величезною касторською баржею-лісовозом, покладеною на бік для латання днища, і недобудованим рибальським корабликом із плетеними бортами, схожим на перевернутий круглий зонт.

“Жайворонок” виявився невеличким. Я б і не звернув уваги, якби мене не напучували – корабель має бути радикально іншим, не схожим на жоден інший. На відміну від звичних кораблів узбережжя, які будують із високими, загнутими всередину бортами – цей був низькобортним. Такий корабель постійно “ковтатиме” воду, і тому, напевне, верхню палубу накрили циліндричним дахом, перетворивши її на суцільний шельтердек[2], за винятком вузьких проходів вздовж бортів і рульової кабінки на шканцях. Чотири щогли, розташовані ромбом, були не прямими, а плавно переходили в дуги приблизно на висоті двох людських зростів. Дно було пласким, що в принципі нормально для штормових кораблів – під час бурі статичної електрики у верхніх шарах океану стільки, що можна буквально ковзати на донних електрознімачах, як на водних крилах чи на маглеві. Але щось було не те: не в’язалась палуба-водостік із традиційним пласким дном і дивними дугоподібними мачтами. І навіщо кораблю великі балансири по бортах – тримаран, звісно, рівновагу тримає краще, але й керованість впаде…

Обережно підійшовши ближче, я підтвердив здогадку – замість форштевня був установлений повноцінний хвилеріз, а обабіч випинались навскісні шпичасті гребені електрознімачів, які уходили вниз і зливались із звичними донними гребенями.

Більшість штормових кораблів намагались проїхатись на величезних хвилях, які бушували біля межі. “Жайворонок” проектувався для того, щоб їх пронизати наскрізь, не рахуючись із тим, що корабель залиє по самісінькі мачти. Відкрита частина палуби для того і була перетворена на суцільний водостік, аби все, що на нього лиється, поверталось в океан. А балансири не дадуть йому лягти на дно…

– Корабель сподобався?! – зненацька гримнуло у мене прямо над вухом.

Я рвучко обернувся і побачив огрядний торс, який майже упритул нависав наді мною.

Капітан Роздайбіда був справжнім гігантом, зростом не менше двох метрів. Його обвітрене до мідяного кольору обличчя, густо поцятковане чорними крапочками, скидалось б на бронзову маску, якби не палаючі жовто-бурштинового кольору очі. У нього був величезний ніс, перерізаний навпіл страшним рваним шрамом, а рот губився в майже суцільній чорно-сивій бороді. Капітанський камзол, порядком ношений і кілька разів грубо штопаний, сидів на ньому, як друга шкіра, а зброя йому і зовсім була не потрібна – при таких-то здоровенних руках, які явно рельсу здатні загнути вузлом, а мене заввиграшки розірвуть на клапті.

Він повністю заблокував будь-який шлях до втечі і дивився на мене згори, як на злодія-невдаху.

– П-подобається, – затинаючись, забелькотів я. – Я… я, знаєте, інженер…

Капітан голосно зареготав, тримаючись за боки.

– Хлопче, у тебе на лобі написані десять років бурси, – прогуркотів він. – Ти від університетських тюхтіїв? Не відповідай, якось пофіг. В движках тямиш?

– Механічних, електро… механічних і ще… парових, – ляпнув я.

– Про парові брешеш, – тут же спіймав мене капітан. – В них, крім пласкохвостів, ніхто не розбирається. А скажи, ось я посеред моря під час світлоросяного сезону. Найближчого шторма чекати місяць, а то й півроку. Але я маю папір, мідь і скляну банку. Чого мені не вистачає для електроживлення?

– Папір треба намочити в морській воді і скласти подвійним гаманцем, – механічно відповів я. – Потім взяти пластинки міді та пластинки аргуроса[3], вкласти у відділення “гаманця”, поставити в банку на ребро, і підвести електроди.

– Хм… цікаво, – капітан нахилився так близько, що я відчув виразний запах смоли, солі та ялівцевої настійки. – А хочеш сходити в рейс на “Жайворонку”?

У мене перехопило дух. Видані мені інструкції обмежувались лише перевіркою факта існування корабля… але повноцінне тестове плавання, можливість побачити, як він плаває, і чи дійсно здатен витримати будь-який шторм – пропозиція більш ніж спокуслива.

– Не квапся, завтра скажеш, – капітан бухнув свою здоровенну долоню мені на плече так, що я заледве не присів.

Потім видобув із бездонної кишені невеличку затріпану книжку і сунув мені.

– Казочка на ніч, – і знову зайшовся голосним реготом. – Щоб знав, на що йдеш.

Я обережно, бочком, обійшов його і став поволі просуватись до виходу з сухих доків. Капітан прослідкував за мною поглядом, а потім зненацька чимсь запустив в мій бік. Я рефлекторно перехопив невеличкий клунок, в якому лежав шматок якогось каменю – легкого і бульбистого, із помітними лише на дотик тоненькими канавками.

– В морі, хлопче, нема ні грама аргуроса, – сказав капітан. – А цього повно на будь-якій мілині.

В своїй кімнаті над таверною “Жовті Води” я, затамувавши подих, уважно роздивився дарунки. А потім дістав з-під ліжка валізу, де знаходилась моя похідна лабораторія, і розклав на столі приладдя.

Камінь насправді виявився кораллом, пористим, як пемза, а різати його можна було навіть звичайним ножем. Я обережно відпиляв шматок, запалив горілку і підсунув спектрометр. Зазирнувши в окуляр, я побачив товсту синьо-зелену лінію та дві тоненькі – тьмяну червону та фіолетову.

Навряд чи в кораллі може бути аж стільки кадмію… Отже, це природній цинковий компаунд.

Я швиденько збігав вниз і випросив на кухні трохи морської води. У валізі знайшовся мідяний дріт – достатньо шматку, довжиною в палець. Далі я намочив папір у морській воді, обмотав кілька разів мідяний стрижень, ножем прокрутив в кораллі дірку і запхав туди імпровізований електрод. І майже одразу отримав укол в палець – імпровізована хімічна “батарейка” дала невеличкий струм. Якщо таких набрати достатньо, вийде електробанка не гірша за штормову…

А книжка виявилась не дуже цікава. Я розпочав робити нотатки, але вже на другій главі закинув марну справу – надто багато небувальщин. Лише чудернацьких назв насипали стільки, що зрештою здалось, що для автора вони як відмазка. Мовляв, йдеться про таку далечінь, що годі намагатись перевірити його слова.

Так я і сказав вранці капітану. Той глипнув своїм важким поглядом згори.

– Якщо чесно, – відповів він після довгої паузи. – Я теж думаю, що там переважно марення п’яного матроса. Але як там описані повадки левіафана!

Я ствердно кивнув.

– Я неодноразово спостерігав левіафанів, – провадив далі капітан. – Той, хто писав цю книгу, їх бачив і дійсно полював на них. А отже, скільки б він не навалював пустої риби в бочку, в головному не збрехав. В тому числі і про море без штормів та вітрів.

Слова капітана Роздайбіди падали важко, як каміння у воду, і давали круги – провокували думки. Рахунки, надіслані в університет, і експеримент із кораллом доказували практичність його мислення. Але зараз він говорив речі, над якими зазвичай лише підсміювались.

По-перше, дощ йде безперервно, скільки пам’ятає історія. Навіть під час світлоросяних періодів, які з натяжкою можна вважати сухими, насправді теж дощить. Після майже непроникної мряки та відкритих хлябів небесних під час штормового сезону, легкий напівпрозорий туман і тоненьке моросіння з білих хмар – майже курортна погода.

По-друге, океан тихим не буває. Кам’яна Клешня виросла від невеличкого рибальського поселення до кам’яного мегаполіса, бо місцина має унікальний рельєф, який захищає від сильних вітрів та припливів. На цьому місці теж був вулкан, тільки давно мертвий – могутні океанські хвилі зруйнували стіни кальдери і утворили зручну затоку і улоговину. Не всякий муссон тут позбиткується – бувало, коли він все-таки брав свій жахливий податок – але зазвичай обмежується лише частковим руйнуванням хвилерізів та поваленням Срібних Дахів. А це роботи всього на пару тижнів.

Але муссон – дрібка океанської міці. Наш світ перенасичений атмосферною електрикою, і навіть неподалік від узбережжя можна побачити авроральні стовпи – мегапотужні пучки блискавок, які з верхніх шарів хмар добивають до поверхні океану. А чим далі від берега, тим більша ймовірність утворення навколо них суперциклона – мальстремного шторма, який закручує вітри навколо себе в жахливе торнадо. На відстані приблизно доби-двох від узбережжя ймовірність перетворюється на постійність: саме це і є стіна штормів – у відкритому морі вони виникають постійно, перекриваючись і підсилюючи один одного. Для корабля це непереборна межа і загибель.

Мрія про тихі води не дає спокою мешканцям материка століттями, і раз у раз мандрівники зникають у пошуках вирію, де нарешті світитиме сонце і не бушуватимуть бурі. Але жоден із них не шукав його в морі – розповіді про штиль моряки вважають за бородатий поганий жарт.

І ось капітан Роздайбіда серйозно натякає, що вірить в казки. Не просто вірить, а вважає, що тихі води знаходяться саме за межею штормів – інакше б не побудував “Жайворонок”…

– Хотів би я в рейс на ньому, – перш ніж встиг схаменутись, почув я власний голос зі сторони,.

– Чудово, – гучно ляснув в долоні капітан. – Приймаю на борт. Ходімо, я покажу тобі все зблизька.

Я майже приречено поплівся за здоровенною спиною Роздайбіди, подумки картаючи себе за те, що втрапив в таку халепу. Мені й на думку не спадало, наскільки величезною вона буде…

Зненацька капітан зупинився. Потім сухим доком розлігся його бас:

–  Авріл! Авріл, сто чортів тобі в дзьоб, де ти є?!

З борта легко зістрибнула струнка фігурка. Чутки, які розповідали по тавернах, підтвердились: помічницею Роздайбіди була синьошкіра харпа.

Птахолюди не менш різноманітні, ніж звіролюди, але позірно більш схожі на людей, відрізнити їх складніше – простіше звати всіх “харпами”.

Авріл на зріст трохи нижча за мене: струнка, тоненька і здавалась крихкою. Але це лише позірно: хоч кістки харп тонші за людські, вони міцніші – бо, як у птахів, трубчасті. Де людські кінцівки ламатимуться, як сірники, птахолюд відчує лише дискомфорт. А якщо вона ще й тренована – в помічниці капітана не було жодного зайвого грама жиру, лише тугі м’язи, добре видні завдяки матросській безрукавці та шортам – вона буде вдвічі сильніша за людину тієї ж статури.

– Чого горлаєш? – накинулась вона на Роздайбіду, уперши руки в боки. – Піднятись трапом ліньки?

Замість відповіді капітан мовчки вказав кудись пальцем. Я простежив і побачив дивний тотем: великий риб’ячий череп, складений із кількох масивних кісток: двох бічних, в яких зяяли великі круглі зіниці, важкою ікластою нижньою щелепою і скошеною лобовою кісткою, комбінованою із верхньою щелепою, над якою грубо видовбали якийсь химерний вензель і залили чорною смолою.  Насаджений череп був на масивний хребет із широкими ребрами, а гострокінечний хвіст міцно увіткнули в дерев’яні мостки сухого дока.

– Ти ж не віриш в прокляття рибосектантів, – зауважила Авріл.

– Ти таких риб в затоці бачила? – запитав капітан, висмикнувши тотем. – Кістяк свіжий.

– Ні, не бачила.

– Їх не можна спіймати ані тут, ані узбережжям в обидва боки, – пояснив капітан. – Я знаю, де така рибка водиться, і знаю, хто такі візерунки малює. Із ними краще не жартувати. Збирай свою зграю, ми негайно виходимо в море.

– Зовсім здурів? – покрутила пальцем у скроні Авріл. – Нам необхідний помічник по науці, суперкарго і не завадить хоча б по парі людей і касторів. Не все ж моїм дівчатам на собі волокти.

– Научник там, – Роздайбіда ткнув великим пальцем за спину, де заклякло стояв я. – Суперкарго я зараз за хвоста притягну, якщо дуже треба. А ти вберись цивільно, і дуй по тавернах. Набери з півдесятка матросів, та й по всьому.

– Будь-ласка, лише після того, як ти мені покажеш суперкарго, – широким запрошуючим жестом Авріл показала йому дорогу на вихід.

Роздайбіда спересердя голіруч потрощив тотем, голосно пхиркнув і затупотів підмостками. Я зітхнув і заходився збирати залишки скелета, сподіваючись на дозвіллі визначити, що це за риба, і чому капітан занервував.

– Він, певне, забув сказати, що із грошами у нас проблеми, – сказала помічниця більш лагідним тоном. – Чим він тебе заманив? Пригодами? Повір, на пустий шлунок вони швидко набридають.

– Пробачте, що втручаюсь, – звідкілясь почувся тихий шепіт. – Проблеми із грішма?

Перед нами вималювалась мішкувата фігура в чорному плащі та масивному, аж по плечі, конічному капелюсі. Авріл витягла з-за пояса боцманський ніж із широким лезом і покрутила ним навколо долоні.

– Йди геть, – порадила вона. – Ми не беремо кредитів. Особливо у моховиків.

Моховики були мешканцями глибинних лісів. Справи із ними згоджувались вести тільки лисовини, та й то із застереженням – рудошерсті торгівці не довіряють тим, хто ховає обличчя. А моховики ховали себе цілком. Що знаходиться під мішкуватими плащами та капелюхами, прикрашеними зеленими та синьо-білими моховими доріжками, було предметом страшних байок, на які накладалась феєрична здатність з’являтись, як на замовлення. Якщо щось відбувається цікаве, будьте упевнені, десь поряд крутиться “чорний плащ”, який тільки чекає зручного моменту.

– Пропоную не кредит, – прошепотів моховик, акцентуючи довге “р”, а після нього вибулькуючи голосні, ніби з-під води. – Лише чесний обмін. Гроші…

Він дістав величенький гаманець, а потім капелюх хитнувся в бік корабля.

– За каюту.

– Фрахт? – очі Авріл буквально полізли на лоба. – Але навіть я не знаю, куди…

– Все так, – капелюх хитнувся вниз. – Неважливо, куди.

– Я починаю думати, що паранойя шкіпа небезпідставна… – прокоментувала харпа. – Дуже зручно ти з’явився, чорноплащику.

– Ви зручно відпливаєте, – відказав той. – Я не заважатиму. Прошу миску супу та миску рису на день, готуватиму сам.

– Постривай, ще треба довести, що у тебе гроші справжні…

Тим часом повернувся Роздайбіда. Він буквально тяг за собою лисовина – немолодого, судячи із того, що вушні китиці перетворились на довгі темно-сині сяжки – в яскравій жилетці, сорочці із вишитим коміром, і в шароварах із декоративними заплатами. Як і всі мандрівні торгівці, той був підперезаний широким кушаком, на якому кріпились численні кишені та гаманці, а через плече була перекинута перев’язь, на якій трималась шкіряна сумка-планшет на золотій застібці.

– Суперкарго, – заявив капітан. – Рагнар… чи як там тебе…

– Рунгар, – поправив лис. – Рунгар Хват. І я не підписувався наглядати за пустим трюмом. У вас хоч якийсь товар є? Чи хоча б гроші на закупи?

– Лис доведе, – моховик підійшов до торгівця і простяг йому гаманець. – Засвідчить цінність.

Той дістав масивні прямокутні окуляри, почепив на носа, і покрутив вібріссами, ніби щось винюхуючи. Потім висипав на кігтисту долоню монети і прискіпливо їх оглянув.

Я теж собі глипнув. Зовні гроші як гроші – великі бурштинові диски-гемми із запаяними всередину крихтами дорогоцінних каменів, гравійовані зображеннями тварин. На світлі створювалось враження, що гроші сяють зсередини веселкою.

– Де ви їх взяли?! – очі Рунгара заблищали чи то від жадібності, чи то від захвату.

– Я так і знала, що вони фальш…

– Справжнісінькі, – перебив лис. – Навіть більше за номінал потягнуть. Їм щонайменше кілька століть, а зроблені вони із “щасливих сліз” – орхідейної смоли. Самі дивіться – чистий золотаво-жовтий колір, на відміну від червонуватого в імперських грошах та зеленуватого в тутешніх…

– Цих грошей вистачить для найму? – тут же зажадав капітан.

– За оце, – лисовин підкинув монети на долоні. – Я вам і команду і вантаж знайду.

– Беріть вдвічі більше, – поквапливо вставив моховик.

– Ну що, Авріл, казав, що притягну суперкарго? – глузливо сказав капітан. – Набирай команду.

Харпа тільки розвела руками, а потім заходилась шепотітись із лисом…

Будь на моєму місці Рунгар, він би написав епічну сагу про забіг по тавернах. Лисовин умів найдрібнішу покупку описати як зухвалу авантюру винахідливого торгівця, який бере гору над жадібним поміщиком… тобто, продавцем, який ховає на складі скарб.

Менше із тим, монети моховика Рунгар примудрився поміняти за дуже вигідним курсом. Вистачило не лише добрати хороших матросів, а й закупити все необхідне для далекого плавання. Капітан показав мені корабельну машинерію, врозбивку обстрілюючи каверзними запитаннями, від яких з мене зливою котився піт.

Ранок іще не закінчився, а “Морський жайворонок” уже був далеченько від порта. Із командою мені довелось знайомитись уже за обіднім столом.

Капітана не особливо хвилювала субординація, тому кают-компанія більше нагадувала кантіну, ніж корабельну їдальню. Кок не осоромився, подав два здоровенні казани – із справжньою рибною юшкою та напівпрозорим, гарно пропареним рисом із сушеним анчоусом. Іще посеред стола стояв горщик із ямсовою лапшею і кілька кувшинів гарячого грогу.

За офіцерським столом всю увагу забрав Рунгар. Він театрально ридав за втраченими грошима, бо прикраси та кореспонденція місця займають мало, а дають подвійний прибуток, не рахуючи комісійних. Виявилось: якби харпа не пішла разом із ним, лис обов’язково на стороні заключив би парочку контрактів на перевезення коштовностей чи дипломатичної пошти. Але попри все, вигляд у нього був, ніби таки уволік величезний шмат масла, чим заслужив постійні підозрілі погляди Авріл.

Оскільки увага харпи була повністю зосереджена на новоявленому суперкарго, я безсоромно її розглядав – все-таки вперше бачив птахолюдину. Обличчя Авріл чимсь нагадувало сову – круглі очі із величезними зіницями та золотаво-коричневим кільцем райдужки, тонкий і маленький кирпатий носик, який через вузькі ніздрі та гострий кінчик нагадував дзьоб. Гострі вилиці окреслювала тоненька пухнаста доріжка, створюючи враження окулярів, які дивом тримаються без дужки. Підборіддя було круглим, а шия – короткою, але дуже рухливою. А в нерівно підстриженому і розтріпаному біло-коричньовому волоссі, із густим пухом на скронях та потилиці, я помітив справжні пір’я. Однак чи вони природні, а чи штучні, я спитати все-таки не наважився.

Але найбільше мене цікавив моховик, який грав роль химерної скульптури в кутку, нічого не їв, і спілкувався виключно короткими рубаними фразами.

Після обіду капітан наказав розігнати корабель до максимальної парусної швидкості.

Стоячи на шканцях із задертою головою і відкритим від здивування ротом, я швидко зрозумів, чому в команду набрали в основному харп. Міцно чіпляючись своїми тонкими ступнями, більше схожими на пташині цівки, за частини рангоута і нечисленні ванти, вони буквально літали по снастях, не втрачаючи рівноваги навіть тоді, коли щогли обертались чи змінювали геометрію.

Складно повірити, але динамічний рангоут працював – а завдяки майстерності матросок-птахолюдок “Жайворонок”, постійно міняючи галси і реконфігуруючи трикутні паруса то в загальний конус, то повертаючись косими крилами, буквально ковзав хвилями.

Капітан весь цей час дивився на приладдя – круглі циферблати автолагу та анемометра, а під ними самописець анемографа за склом, поряд із перевірочною шкалою Бофорта та чимсь на зразок інерційної карти – і періодично повертав руль, тримаючи курс.

– Чудово, – нарешті, задоволено крякнув він. – Тепер подивимось, наскільки можна нашу пташечку ще пришвидшити. За мною, в машинне відділення!

Вочевидь забувши моє ім’я, він тицьнув в мене пальцем і зробив нетерплячий жест.

Спускаючись в трюм, я помітив, що на невеличкому напівбаку стояв моховик. Через його химерний капелюх важко сказати, куди був спрямований його погляд, але мені здалось: дивиться він на море. Уважно і навіть молитвено вдивляється в темні, неспокійні води із невеличкими гребінцями піни і тоненькими ниточками поверхневого електроструму, і в далекий виднокруг, де спалахували вогні блискавок і уже було видно яскраві гало авроральних стовпів…

Машинне відділення розташовувалось окремо, в нижній частині трюма – як її назвав капітан, в “інтрюмі”, серці корабля. Більшу його частину займали величезні блоки із аварійними хімічними електроджерелами. Капітан не став пояснювати, але судячи із герметичності шлюзів і знака-колючого трилистника на них, всередині мав бути або хлористий свинець, або ртуть. Тільки вони дають достатньо струму, щоб “Жайворонок” йшов не лише без забортного живлення, а й без вітру.

Ці батареї доводили, що капітан свято вірить в “спокійні води”.

Рубка була маленькою, розрахованою на основного і запасного оператора. Капітан показав мені книжечку із сигналами, які я мав заучити: під час шторму комунікація вирубається і єдиним способом узгоджувати керування стане панель із силою-силенною індикаторів та циферблатів.

До основного пульта встав сам Роздайбіда, а на запасний вказав мені. Потім він по простенькому телефону віддав кілька наказів Авріл, яка зайняла його місце нагорі, і клацнув кількома перемикачами.

Панель ожила: гребені, що тягнулись від кіля по всьому дну, перетворились на підводні крила, і замість вбирати електрику із верхніх шарів океану, стали її поглинати у величезних кількостях. Машина зазвучала могутніми електробасами, а стрілки миттю стрибнули на межу червоної зони, зате “Жайворонок” рвонув вперед.

На жаль, це був лише спринт. Максимум, що витискалось – майже двократне пришвидшення на три-чотири хвилини, і то батареї ледве не вибухали.

Капітан, втім, був задоволений. Він щось перевірив по своєму записнику, і зробив кілька позначок на полях. Після цього відправив мене спати, бо саме близько опівночі “Жайворонок” дістанеться межі штормів, і тоді на корабель очікує справжнє випробування.

Я не дуже виразно пам’ятаю, як “Жайворонок” перетнув стіну штормів. Все відбувалось так швидко, що й досі спогади миготять сюрреальною круговертю. Але один епізод закарбувався в пам’яті так, що й досі яскраво постає перед очима.

Ми запускали підводні крила, балансуючи на межі можливостей. В рубці було спекотно та смерділо убойною сумішшю хімічних міазмів. Мені стало погано, і я – чіпляючись за стіни, бо корабель хитало – виповз на верхню палубу, щоб вдихнути свіжого повітря.

Корабель ніби летів в космосі, оминаючи танцюючі авроральні стовпи, які з’єднували небеса із водою і перетворювали їх на величезний електричний океан, розписаний химерними і постійно змінюваними візерунками, зітканих із блискавок та розрядів. Повітря було настільки напоєне електрикою, що я буквально відчував напругу всією шкірою, а волосся саме собою почало підніматись дибки.

Щогли щохвилини крутились, складаючись в примхливі комбінації, а по ним літали харпи, перегукуючись мелодійними гортанними трелями, припасовуючи та складаючи трикутні прапори то в конус, то в крила, то в півциліндр.

Згори плавно опустилась Авріл, і силоміць заштовхнула мене назад на шельтербек.

За мить я лежав у ліжку, а наді мною чаклував Рунгар, в чиїй сумці знайшовся нашатир та укріплюючі еліксири. За звичкою скнирячи про “зайві витрати”, він змусив мене випити повний відновлюючий комплект, після чого залишив мене на турботу медсестри-харпи.

А вранці мене розбудила тиша.

Сяк-так продерши очі, я вибрався назовні, і побачив… бузкове небо, чистоту якого порушували лише тоненькі риски пір’їстих хмарок. Сонце, яке завжди здавалось тьмяним і сіро-білим, було величезним, кольору розплавленого золота, так що аж боляче було дивитись.

Дощу не було. Вітерець був таким слабеньким, що лише ледь-ледь ворушив волосся.

На палубі скупчилась вся команда – всі мовчки і зачудовано дивились на все це диво… аж поки магію не розвіяв плюскіт і чийсь відчайдушний крик про допомогу.

Матроси спускали на воду невеличкий вельботик, щоб взяти заміри забортної води і поверхневої напруги. Хтось із молодих новобранців так задивився на небо, що втратив рівновагу і з усього розмаху шубовснув у воду.

Зчинилась метушня. Матроси похапцем, незграбно і надто повільно влазили в захисні костюми. Я вже було думав, що потопельнику кінець, адже наелектризована вода – це смерть…

Серед суцільного розгардіяшу я побачив і моховика, який чомусь нервово смикався і переступав з ноги на ногу. Зненацька… плащ розкрився, як мушля, із нього блискавично вистрибнула срібляста фігура і майнула у воду. Стрибок назад – і мокрий, як дощова миша, насмерть переляканий, але живий матрос стоїть на палубі. А його підтримує неймовірна істота, донедавна майже міфологічна.

– Святі щогли, – ошелешено промовив капітан. – Нереїд!

Той, кого ми знали як моховика, був невисоким і мав тонку статуру. Плечей у нього майже не було, а руки були довгими, із рудиментарними плавцями на ліктях. Шкіра бліда і напівпрозора, а якщо придивитись, можна було побачити дрібну луску. Голова була повністю позбавлена волосся, а від середини лоба аж до потилиці тягся високий гребінь, який швидше за все, міг складатись. Такі ж перепончасті складки прикрашали гострокінечні вуха. Обличчя його з одного боку скидалось на карикатуру, а з іншого виглядало… природнім. Саме так – із величезними очима, відсутнім носом і майже непомітною проріззю рота – мала виглядати людина, здатна жити під водою.

– Пане капітане, – розгублено промямлив матрос. – Вода… вода без електрики. І тут повно риби…

Кают-компанія перетворилась на журі, де за столом сиділи Роздайбіда, Авріл та Рунгар, а команда тіснилась по стінах, і кожен витягував шию, аби розгледіти нереїда. Панувала тиша, бо розмовляв той тихо, а всім цікаво дізнатись його історію.

Назвався він Нерітом. Його народ вважався вимерлим – вони амфібії, яким для життя необхідні і земля і вода – а вічний дощ, краплі якого містять електрику, робить смертельними будь-яку річку чи озеро. Розрізнені залишки нереїд збудували міста десь в глибині хащ, де вони могли вижити, мріючи одного дня знайти води обітуванні.

Про “Жайворонок” та Роздайбіду вони знали, щоправда, вважали його самогубцем (капітан пхиркнув). Неріт думав інакше, і втік, попри небезпечність подорожі. Він заледве встиг перетнути материк і добратись до Клешні.

Однак історію цілком ми так і не дізнались, бо влетів матрос-кастор із звісткою: невідоме вітрило!

Капітан рвучко підхопився і притьмом кинувся на палубу, а услід подався і Неріт. Тепер, коли його рухи не обтяжував важкий плащ, він рухався плавно і швидко, наче танцював.

Капітанський бінокль був витвором касторського мистецтва: бронзовий, із довгими тубусами та численними коліщатками настройки. Роздайбіда довго їх крутив, вдивлявся в далечінь, уважно розглядаючи точку на виднокрузі, що збільшувалась із лякаючою швидкістю.

– Поворот оверштаг, – скомандував він. – Повертаємось назад, до узбережжя.

Авріл підняла голову і з її горла зазвучали трелі-команди, а харпи злетіли на щогли.

– Ми щойно припливли, – подав голос Рунгар. – Навіть не окупили…

– Життя чим окупиш? – гаркнув капітан. – У нас немає й завалящої гармати, дурню, ми дослідницьке судно!

Точка між тим неймовірно швидко наближалась. У мене була із собою складана підзорна труба, і я вирішив поглянути, чому капітан так різко вирішив повернути назад.

Це був корабель велетенських розмірів, складений із кісток якогось викопного монстра. Форштевень його був цільним черепом, схожим на рибу-тотем, тільки в зіницях палахкотіло зелене полум’я. Каркас бортів був складений із ребер, а корпус набраний із пластинок, які кольором нагадували чи то вибілену кістку, чи то обвапнілу луску. В кожному сегменті було помітно відкритий клюз із хижими дулом гармати. Корма представляла собою грізно піднятий догори роздвоєний хвіст, на якому виблискували батареї кулеврин. На нас насувався рукотворний левіафан, здатний розчавити нас і не помітити. А в його намірах сумнівів не було – на головній щоглі майорів чорний прапор.

“Жайворонок” швидко розвернувся, і рушив назад, до грізної темної стіни штормів, оповитої блискавками. Однак оснащення його було призначене для штормової зони, де вітер постійно змінюється, і краще мати невеличкі за площею динамічні вітрила, які дадуть прискорення при зміні галса. В спокійних водах “Жайворонок” на повному ходу повз як слимак. А ось прямокутні великі вітрила Кісткового Левіафана дозволяли йому швидко скорочувати відстань.

В підзорну трубу можна було побачити навіть ворожого капітана – здоровила побільше за Роздайбіду, в химерному обладунку із кістяними шипами на наплічниках, із очима, повними такого ж зеленого полум’я, як і зіниці на черепі-форштевні.

Ми спробували знову стати на підводні крила – але нас спіткав інший неприємний сюрприз. Крила розрахували на наелектризовану воду, а тут напруги вважайте що і не було. А машин інтрюма вистачало лише на малий хід і мале прискорення. Отже, Кістковий Левіафан невдовзі нас дожене.

Коли я піднявся на верхню палубу, щоб сповістити капітана, то побачив, як він розмовляє із моховиком… тобто, нереїдом. На жаль, застав я лише кінець розмови:

– … спільний ворог. Дозвольте взяти вельбот, вони поженуться за мною.

– З чого ти узяв, що ти їм більше цікавий, ніж корабель?

– А у мене є чим їх подражнити, – Неріт хитро посміхнувся і кліпнув очима.

Капітан ляснув в долоні і гучно розпорядився спускати вельбот, але цього разу за борт нікому не падати, бо на порятунок часу нема.

Проводжали Неріта всією командою. Із ним набилось плисти двоє харп і кастор – Елані, Місті та Ровен. Капітан звелів забезпечити їх харчем, а ще віддав нереїду свій пістолет.

Як тільки вельбот відійшов достатньо далеко, на його головній щоглі затріпотів прапор – на світло-блакитному фоні золотом світився стилізований тризуб. Я, затамувавши подих, спрямував підзорну трубу на Кістковий Левіафан і з подивом побачив, що із ворожим капітаном сталась справжня істерика – він тупотів ногами і, тицяючи пальцем в бік вельбота, ревів якісь команди.

Але Неріт виявився непоганим керманичем: вельбот зробив різкий поворот, і вітер поніс його кудись далеко вбік, даючи нам шанс втекти…

В Кам’яну Клешню ми повернулись, сповнені смутку. Рідко перше плавання оберталось успіхом, а ми зробили епохальне відкриття – але в ньому не було жодної радості.

Там, за стіною штормів, залишився Неріт.

Капітан Роздайбіда не допускав думки, що той загинув. Він повісив у себе в каюті такий же блакитно-золотий прапор, як у нереїда, і цілодобово корпить над кресленнями, намагаючись спроектувати для “Жайворонка” зброю.

Щодо мене, то я повертаюсь до Університета. Спробую розгадати таємницю риб’ячого тотема, і що за спільний ворог переслідував нашого капітана та Неріта.

І тоді ми повернемось. Ми знову пройдемо крізь стіну штормів, але не будемо тікати, а будемо полювати на Кісткового Левіафана і не заспокоїмось, поки не знайдемо всіх наших.

Залишилось останнє – я досі не назвав свого імені. Книга, з якої все почалось, досі лежить на моєму столі. Ми взяли звідти все, що можна, лишилось останнє:

Можете звати мене Ішмаель…

* * *

[1] “Добудзіро” – яп. “юшка із залишків”, традиційний гарячий моряцький харч з провінції Фукусіма, що готується із всього, що спіймалось.
[2] Шельтердек – букв. “палуба-укриття”, тобто, частково, або повністю крита верхня палуба.
[3] Аргуросом (точнше, псевдоаргуросом) давні римляни називали цинкові зливки з домішками свинцю, олова та кадмія. Їх використовували для підробки срібла, але для примітивної хімічної батареї в теорії підійде.