УкраїноВсесвіт

2007 рік… Я вирушив в Харків на стажування. Потім лунали сирени, сповіщали про початок ядерної війни. Саме зараз починається моя історія, історія виживання в УкраїноВсесвіті. Я запам’ятав це назавжди, всі бігли хто куди. Вижити вдалося тільки тим, хто встиг забігти в метро.
Перейдемо до наших днів. Минуло 50 років. Сира стеля, погане освітлення, до цього всього доведеться звикнути:хто не працює чи відмовляються жити в таких умовах, просто виганяють, даючи все для виживання, навіть автомат.  Але теж не допомагає, бо навіть з протигазом і автоматом проти місцевих мутантів ти навряд чи зможеш перемогти. Деякі тварини та люди перетворилися на жорстоких мутантів,  які відправлять до предків. Ніхто не скаржиться на умови проживання. Але зі слів предків, відомо про ковчег, в якому є все: від насіння рослин до корисних людям приладів. Тож вирішив, що відновлю світ, який знаходився в УкраїноВсесвіті. Роботи багато. Мій друг Андрій згодився допомогти,навчав мене 8 років.  Сьогодні й  мене вже не зупинити.

Стою перед виходом з метро, з протигазом та автоматом в руках.Двері відчиняються, і я виходжу в зовнішній світ, прощаючись зі всіма, хто мене проводжав.

Через місяць я вже був біля ворожого міста. Змучений, патрони та припаси закінчились. Побачив стадо вовків, які блукали містом. Я неймовірно голодний, і цей голод взяв вверх наді мною. Зарядив останній патрон та вистрілив  в одного вовка. Він впав мертво. Я вагався його смажити, але ж їсти хотів. Розвів багаття та зісмажив бідолаху. І тільки виття вовків заставило мене прийти в себе.
Надвовки – це звичайні вовки, які через радіації мутували, стали більшими, сильнішими. Мене перервав чийсь важкий подих за спиною.  Різко обернувся, то побачив одного з надвовків. Мені перехопило мову, що не міг поворухнутися. За Надвовком побачив його: худий як скелет, погляд неначе в смерті, і це був Крикун.

Крикун – звичайна людина,  яка після опромінення радіацією, стала мутантом з дуже огидним голосом, та дуже голосно кричить. Краєм ока побачив, що Крикун почав набирати у  рот повітря, він збирається кричати, щоб оглушити здобич, яку собі примітив. Я сильніше стулив вуха. Коли він перестав волати, я почув як  почало доноситися шелепотіння. Зрозумів, що він кричить не тільки для того, щоб оглушити здобич, а й для того, щоб скликати інших мутантів до себе.

Мутанти –  звичайні прості люди, які після дози радіації стали ними. Надвовк вже прибрав з цього світу ще одного Крикуна-1, то подумав: перед тим як  забратися звідси, допоки Надвовк не розібрався з іншими мутантами та не розібрався зі мною. Пройшовши ще деяку відстань, натрапив на один підвал  і  відчинив. Мені в ніс вдарив неймовірно міцний запах зіпсованого м’яса. Посвітивши на «щось»,  мені нагадувало силует людини.

Я побачив скелет, в руках він тримав записку. Ця записка зруйнувала всі мої плани. Мені треба повертатися назад до Луганську, та й обходити Крим доведеться, бо там щось забагато небезпечних мутантів з’явилося.  І тут я згадав про Карпати. Тож я вирішив, що доберусь до гір. Там вже через Європу доберусь  у Тихий океан, а там вже до УкраїноВсесвіту. Хоч і план дурний, але це повинно спрацювати. Тож я вирушив у далеч, до порятунку всього людства.На підході до Харкова вирішив зайти у свій старий бункер.Побачив, що двері були вибиті.І тут  згадав про свого товариша Андрія,  який підготував мене до цього походу. Не встиг я навіть забігти, як побачив натовп мутантів, і серед всіх я почав впізнавати всіх своїх друзів: кухаря Антона, солдатів та рядових та товариша Андрія. Виходячи з метро, я проливав сльозу за Андрієм.Мене відволік  Крикун, який стояв переді мною. Зрозумів, що мені кінець,бо на його крики зараз все метро збіжиться. І ось він на набирає в рота повітря і починає волати на весь район.Я перебігав перехрестя-мене збила машина.Все як в тумані. Прокинувся вже в незнайомому приміщенні.

У палату зайшли люди,одягнені в дивну броню. Один із них головний, почав розмовляти. Питав хто я такий, і що тут роблю. Я розповів йому про свій план, про ковчег в УкраїноВсесвіті, і що хочу його відновити. До палати зайшов лікар та той чолов’яга.У неочікуваний момент заходять солдати і той чолов’яга. Наказують мені підніматися. Ми йшли по просторому коридорі, той чолов’яга представився«Птахом». Розповів,що моя ідея дібратися до ковчегу та врятувати світ йому дуже сподобалася. Зрозумів, що ми вийшли на вулицю, і перед моїми очима був великий крейсер. Здається, я знаходжуся в Криму. Тобто я проїхав майже всю країну до цього місця. Мої думки перервав «Птах»: «Прошу до борту».

Моя мрія врятувати людство здійснюється. «Птах» познайомить мене з командиром і капітаном корабля. І ось стою біля каюти капітана і двері відчиняє похилого віку чоловік, представився капітаном Солов’єм. «Коли ми відправляємося?». “Не весь екіпаж піднявся на борт,почекаємо”.Ці 5 хвилин тривали цілу вічність.Я почув як двері моєї каюти відчиняються, стояли Соловей та ще солдати.
Соловей запросив мене на капітанську палубу. От ми і відправилися до ковчега в УкраїноВсесвіт. Це будуть незабутні спогади. Але закінчилося пальне. Соловей збентежився. Весь екіпаж і я ламали голову, щоб знайти вихід. Неочікувано на палубі почули крики солдата. Прибігши до нього,побачили того солдата. Він від страху посивів. Нас охопив страх: що страшного міг у воді побачити солдат.
Коли підійшов, зміг розгледіти  велетенську штуку. Воно було схоже на шматок пластиліну.Вже і Соловей стояв поруч зі мною.Всі завмерли, панувала лишень мертва тиша. Ми помітили, що цей силует рухався, солдати кричали капітанові зупинитися. Соловей висунув теорію: створіння спить,  і нам просто треба тихо забиратися  звідси.
Солдат лишень відповів, що у воді знаходиться великий мутант і він зараз спить. Я побачив, що прямо по курсу є земля. Жестом, покликавши Солов’я, я вказав йому на неї.

У його очах з’явилася надія.Корабель вже був в на мілині. Попереду в нас ще так багато роботи. Ні, не можна зупинятися на цьому моменті, я так багато пройшов, хіба мене вже можна зупинити?

Нас перервав дощ кислотний, почав все роз’їдати. Дехто не зміг добігти до прихистку: костюми роз’їло.

Найбільшою проблемою для мене, що від переляку забіг до якогось темного підвалу.Знявши зі своїх плечей з рюкзак, я намацав ліхтарик.Те, що я побачив перед собою, налякало мене:поруч зі мною спали натовпи звичайних мутантів, і на вершині кожної такого насипу спав Крикун. Я боявся рухатися.На дворі періщив дощ,вийти не міг, бо помер би  від однієї краплі.Я вирушив через натовпи мутантів настільки тихо, наскільки міг.
Мою увагу привернула будівля з камінням, бочками, гілками дерев.Я побачив, як щось мигнуло, ніби хтось за мною стежив.Вирішив, що цим людям потрібна поміч. Коли я вже підходив до будівлі, то почув ревіт, зрозумів, що він лунав прямо за моєю спиною.
Це був великих розмірів людиноподібний мутант, який стояв на своїх чотирьох лапах, чи то рука , я не знаю як це описати, це треба було бачити.
Клацав язиком  повільно. Я помітив: очі були замутнені як у сліпих. Це створіння клацає не просто так,  а через те, що воно сліпе та використовує ехолокацію для орієнтації у просторі. Втекти від нього  дуже легко. Я розвернувся, випадково наступив на скло. Мутант тепер знав де я. У мене все почало рухатися повільніше немов галюцинація. І не встигши отямитися, як побачив, що в того великого мутанта прилетів вистріл, який й оглушив і  мене.  Переді мною була вже знайома постать. Це був один із солдатів, який відправлявся з нами на кораблі, видно, він встиг знайти собі укриття від дощу. Він розповів мені таке: капітан переказав всім живим солдатам, що треба направлятися до місцевого порту, бо там нібито є корабель.

Нібито, –  перепитав я.  Тоді цей солдат розповів мені, що Соловей неодноразово підводив свою команду, наприклад, коли вони хотіли дібратися до бункера під кодовою назвою (А). На команду напали мутанти.    Капітан підставив всю свою команду, щоб врятувати власну шкуру. Саме в той момент, я зрозумів,  що в капітана є ціль дібратися до бункера не заради того, щоб врятувати світ, а завоювати його.

– Тепер ти  розумієш, чому ми там маємо опинитися швидше ніж Соловей з командою? – запитав мене.

– Ось, тут є короткий шлях через торговий центр.

Від ядерного вибуху ТЦ розвалилося і нам, як на зло, треба було йти прямо, щоб дібратися до порту першими.

Я вирушив за ним. Повітря стає важчим, тому ми одягли протигази. Тільки питання: звідки з’явилися ці спори.Перед нами були тіла сотень або навіть тисяч тіл мутантів, які стали новими розповсюджувачами кордицепсу.Ми вийшли майже біля порту,я почув вистріли.  Єдине, що я встиг зрозуміти : стріляв Соловей. Як тільки ми прибули, то помітили Солов’я та його солдат. Вони негайно ж почали по нам стріляти.
Він дав мені наказ протистояти солдатам.Я дістав автомат.

–         Чуєш, ми так з тобою далеко зайшли, а я навіть твого позивного не знаю.

–          Полтава!

Мені стало цікаво, чому саме Полтава?  Під час апокаліпсису опинився в Полтаві, тому і Полтава.

– Ми на місці.

Переді мною пролетіли всі ці роки в апокаліпсисі: метро, спроба дістатися до ковчегу, яка стала успішною, і, звісно, мій найліпший вже покійний друг Андрій. Вже коли прямо переді мною був ковчег, то пролунав вистріл, і я відчув різкий біль. Невже Полтава зрадив мне.
– Навіщо ти мене з собою взяв, а не кинув помирати від рук того мутанта? Виявляється він це зробив через те, що в мене була карта, а без неї він не доплив би до ковчега.

– Тож дякую тобі, рятівнику світу, за те, що привів мене до ключа, який зробить мене владикою світу.

Після цих слів він розвернувся та пішов до входу в ковчег.

– Ні-ні, не для цього я  подолав довгий шлях,- з цими думками я з останніх сил дістав з кишені гранату, та, підійшовши до нього, витягнув запобіжник запалу гранати (чеку).
Я дякую всім  друзям, завдяки яким я зміг пройти цей довгий шлях. Хоч і  не зміг врятувати світ, то хоча його збережу від неправильних рук. На цьому моя історія про виживання закінчується так сумно.

– Бувай, Світе, бувай, щасливе життя, в минулому світі.