Творець живих історій

       Цьогоріч Тимофій вирішив затриматися у дідуся ще на день, не підозрюючи тоді, що один день може бути вартим цілого року, а то й років. Він провів з ним цей день на базарному перехресті у сусідньому містечку, допомагаючи йому і їхньому сусіду продавати свіжозрубані ялинки. Вони приїхали сюди спозаранку, а пообіді уже збиралися додому, збувши увесь товар. Як на одноногого ветерана з протезом, сусід дуже вправно орудував педалями свого пікапа-позашляховика, який об’їздив половину українського фронту, а нині заміняв хазяйську конячину.

       Дорогою сюди брезент пікапа випинався, ховаючи під собою не менше п’ятнадцяти ялинок. Зараз же він був складений на дні, як спущене вітрило. Їхній одяг, а тепер і салон авто, були просякнуті ароматом ялинової смоли, яким Тимофій досі не міг надихатися. По приїзді в село дідусь відхилив пропозицію сусіда зайти в гості, перехилити чарчину-другу за гарну торгівлю, а одразу повів онука додому. Там хлопчина допоміг дідусеві перев’язати руку, яку той пошкодив, коли рубав із сусідом товар. Коли Тимофій закінчив, у двері постукали: то був кур’єр, який привіз їм штучну ялинку. Дідусь замовив її через інтернет, щоб зробити онукові сюрприз, боявся, що не встигнуть привезти, але тепер полегшено зітхнув.

       Хлопчина спантеличено дивився, як дідусь її встановлює, а оговтавшись, приєднався до нього, бурмочучи:

       – Не знаю від чого я в більшому шоці: від того, що ти сам зміг замовити її по нету, чи від того, що ти ставиш штучну, коли в нас була ціла купа живих.

       Дідусь поблажливо всміхнувся й відповів:

       – Ходімо зі мною.

       Він привів Тимофія у темну комору-прибудову, де зберігалися різні баночки-скляночки-пучечки-закрутки.

       – Я хочу щоб ти знав, – слабким, проте схвильованим, голосом промовив дідусь, – кожна жива ялинка – це багаторічна історія; а кожна зрубана ялинка – це перервана історія, фінал в якої один – на смітнику. Мені крають серце такі фінали живих історій.

       – То нащо ти допомагав йому їх рубати?! – розгублено промовив хлопчина. – Ще й сам поранився.

       – Бо він однаково зрубав би їх. Тільки більше помордувався б, і їх би більше змордував. А так… так я знаю скільки й яких історій завершено, і даю їм продовження. – Дідусь вказав рукою на баночки в коморі. – У цих баночках насіння зрубаних ялинок. Весною висаджу. Вони завжди проростають. Завжди. Й допоки я це роблю, моя історія теж триватиме. Будь певен. – Дідусь взяв баночку, рана вже не боліла.