Ціна не має значення

Під прискіпливим поглядом господаря хати, стіни якої густо посріблило паромоззю, Степану робилося не по собі.
– Ти шість разів обдурював долю, знову проживаючи дні, в які хотів щось змінити, –– сказав той, кого у їхньому селищі прозвали Вертком. – Усі спроби використані.
– Не всі, – Степан подався вперед. – Я знаю, що у високосний рік  дозволено прохати духів про сьому спробу.
Вертко розклав на столі дерев’яні дощечки з древніми письменами. Опустив на них долоні, заплющив очі. За мить невесело всміхнувся.
– Цього разу ціна буде вищою. Вони просять рік твого життя.
Степан закрив долонею запалені очі.
– Ціна не має значення!

***

Від галасу, який зустрів його у прибраній до свята кімнаті, Степан зіщулився. Зупинив погляд на прикріпленому до сволока солом’яному павуку, на зв’язаних ланцюгами ніжках столу, аби в прийдешньому році всі жили мирно – та ледве не вигукнув у захваті: «Вдалося!»
Доки Галина виставляла на стіл печеню, узвар і грибну юшку, мала Маринка ретельно рахувала, аби назбиралося дванадцять страв.
– Вже перша зірка зійшла, а Василька досі немає, – невдоволено пробурмотів їхній старший син, Борис.
– Зачекаємо.
– Хвилююся я. Чи не трапилося чого, – схрестила руки на грудях Галина.
Того невдалого минулого разу Степана розлютило, що син не шанує  традиції, змушує родину чекати. А тепер він приязно сказав:
– Все буде добре.

Перед вечерею господар увів в хату полазника – телятко, яке пригостив  стравами зі столу, аби наступного року ніхто лихий не відібрав у них «полаз» – добробут. А перш ніж сісти за стіл, дмухнув на стілець, щоб не придушити вагою тіла душі померлих, які завітали на гостину.
Гупнули двері – і до хати забіг Василько в запорошеному снігом кожуху.
– Вибачте за запізнення. Був у Янгола.
На обличчі Галини розквітла усмішка. А в Степана перед очима все пливло. У той тисячу разів проклятий день він вилаяв сина, бо Василько  запізнився на святу вечерю через дурне сусідське лоша, яке так невчасно заслабло. Ображений хлопчик вибіг у ніч, і його навіки поглинула хурделиця.
– Все гаразд, сину, – мовив він лагідно, не зводячи із малого погляд. – Хутчіш сідай!
Коли всі зібралися за столом, Степан, за різдвяною традицією,  голосно запитав:
– Чи бачите ви мене за наїдками?
– Не бачимо! – хором відповіли діти.
– То нехай і наступний рік буде не гірший!
«І щоб ми всі були разом», – голублячи поглядом молодшого сина, подумки додав господар.