Дзигаркова Пані

Це ж треба такому наснитися? Ліза підняла голову з подушки і зрозуміла, що недуга все ще не відпустила її. Підхопити грип перед самим Новим Роком — такого нікому не побажаєш. А скільки всього ще заплановано! Вже, хай там як, а останній візит до стоматолога ще можна відкласти на тиждень. Хто за ці два останні місяці бачив її зі спиляними зубами, не особливо й здивуються, що на вечірці вона все ще мало посміхатиметься. А от те, що їй доведеться сидіти вдома наодинці з телефоном і дивитись старе кіно у розпал Свята — таке важко прийняти. Особливо, коли за довгий час вимушеної розлуки вирішили зібратися старою дружньою компанією. Оля приїздить з Харкова! Божечки, як хочеться її побачити!

 — Дзигаркова Пані, — Ліза прокручувала на язиці дивне ім’я зі свого сну. — Ех, якби ж ти могла затримати час хоча б на один день. Мені б лише одужати на крапельку.

 Ліза втупилась у своє відображення у дзеркалі. Обмацала припухлі місця навколо очей і під носом. Відкрила рота, заглянула у червоне горло. Голова тріщить, немов її напхали сухою тирсою.

 — Нема ради…

 Ліпше навіть нікому не повідомляти, бо ще передумають збиратися. А дівчатам треба випустити пару. Накричатися, надурітися, настрибатися. Такі часи… Вона зателефонує їм перед самим відліком опівночі. Тоді… Ліза заплющила очі.

 Оля тримала коробку з Харківським печивом і нервово тупцяла ногами біля Оперного.

 — Привіт! — Ліза заскочила за її спину і жартівливо затулила рукавичками очі.

 — Ай! Налякала, — Оля засміялась і стисла в обіймах її яскраву курточку і саму Лізу під нею. — Як була козою, так і залишилась! Вже не кашляєш?

 — Та, наче, ні…

 — Слухай, дівчата вирішили, що будемо святкувати у тебе вдома. І нічого не кажи. Вже все замовили. Тобі нічого не треба готувати. Розігрієщ у мікрохвильовці. І готово! А посуду набрали пластикового. Мити не доведеться. Ну, то що, згодна?

 — Що? Мікрохвильовка? Де вона в мене взялась? — Ліза звела брови догори.

 — А що, ти не пам’ятаєш, як писала на папірці бажання до Дзигаркової Пані?

 — Я писала? Лише мріяла…

 Йой! Ліза піднялась з ліжка. Це лише сон. Треба ж таке! Другий сон — і знову про Дзигаркову Пані. Телефон вібрував ритмами «Щедрика».

 — Лізунь, ми під під’їздом. Який у тебе код?

 — Що?

 — Ти чого? Вчора ж домовились! — Оля ледь стримувала сміх.

 — Вчора, це коли було?

 — 30 грудня було. Відчиняй!