Синхронізація моря

Група техніків, обвішана важкими сумками з інструментами,  повільно брела технічним тунелем, який змією оперізував штучний острів «Хепі-Сан» неподалік Мальти. Тут, на глибині десяти метрів під ватерлінією, розкіш курорту закінчувалася. Замість панорамних видів — іржаві патьоки на стиках акрилових панелей та солоний піт, що роз’їдав очі. 

За спеціальним склосплавом товщиною у двадцять сантиметрів розкинулося Середземне море, але воно не виглядало живим. Крізь товщу води пробивалися леза штучного світла від підводних прожекторів рукотворого атола. У їхніх променях танцювали пластівці “морського снігу” — суміші мікропластику та органічного сміття. Десь вдалині проплив дрон-прибиральник, схожий на механічну медузу. Апарат рухав ніжками та  методично очищував наліт солі та бруду зі скла, залишаючи за собою мутні розводи. За ним йшла невеличка зграя псевдориб очиснків які обережно збирали “сніжок”.

Люди йшли механічно, не звертаючи уваги на красоти безодні та сотні рибок, які плавали біля острова, притягнуті яскравими вогнями та їжею, якою їх підгодовували. Техініки зупинялися біля кожного порту й починали свою роботу.  За герметичними кришками, прихованими під декоративними завитушками чи мушлями, ховалися контролери та ізольовані блоки ШІ, що керували життям острова. Програмісти час від часу діставали віртуальні ключі, натягували затерті VR-окуляри зі сколом на оправі й занурювалися в перевірку коду.

— І чому не можна було звести все в одну систему? Чи хоча б через вай-фай… — пробурчала Арі, молода чорнява дівчина з коротким, нерівно підстриженим волоссям.

Вона зачинила важкий технічний люк, закрутивши останній болт брудними від мастила пальцями, і потягнулася так, що всі навколо почули хрускіт її спини. На правому передпліччі Арі тьмяно блиснув дешевий порт підключення — китайська репліка, навколо якої шкіра завжди була трохи запаленою.

— Арі, я ж тобі казав, — Абдул – старий технік із сиво-рудою бородою та біопротезом замість лівого ока обернувся до неї. — Це «Острів4.4». Все заради того, аби якісь вільні гакери  не вальнули систему безпеки зовні. Ми на острові, в тому числі й у мережі. Наша робота — дати цим товстосумам можливість відпочити від світу, тож не ний. Тобі не за скиглення платять ті копійки. Я вже тобі говорив, на твоє місце сорок таких є.

Арі нічого не відповіла, лише сплюнула на ґратчасту підлогу. Поки її напарник — чорнявий хлопчина із штучними очима — перевіряв наступний сектор, вона швидко провела кінчиком великого пальця по сенсорній панелі щойно зачиненого блоку. З-під її нігтя вискочив ледь помітний волоконний кабель.

«Пішов грибочок», — промайнуло в голові, коли в її нейроінтерфейсі на рівні очей дівчини на секунду спалахнув рядок системного логу.

— Я не нию, майстре Абдуле, — дівчина підхопила свою сумку, від якої тхнуло паленим пластиком. — А навіть якщо й нию, то це частина моєї роботи. Іще маю бубна, можу потанцювати, коли воно тут заіржавіє…

Вся бригада мало не покотилася від сміху, й тільки її напарник Барні скрився та почав заповнювати черговий звіт. 

Увечері, коли зміна нарешті завершилася, Арі скинула засмальцьований комбінезон і з насолодою залізла в капсульний душ. Дівчина викрутила напір на максимум, підставляючи обличчя під жорсткі струмені. На секунду їй здалося, що вона тоне в теплому урагані, аж поки різкий біль не прошив потилицю. Заглушка на технічному інтерфейсі відійшла, і кілька крапель води просочилися всередину, замикаючи контакти.

Прожогом вискочивши з кабіни, дівчина почала гарячково сушити роз’єм старим феном, що ревів, наче турбіна дрона в рідному Харкові під час заворушень. У нейролінку в голові мигтіли системні помилки, а перед очима плавали червоні плями — вірна ознака того, що вода зробила свою справу.

— Що ж ви так, місс? — скрутно хитав  лікар станції наступного ранку.

Сивий чоловік із втомленими очима та глибокими зморшками на лобі виклав на металевий стіл кілька тюбиків із гелем та одноразовий шприц-пістолет. 

— Мастити тричі на день. І про уколи не забувайте, — додав він, слабко посміхнувшись. — Корпорація «дбає» про всіх працівників… на час контракту. Звісно, пакистанські дженерики — це не преміум-пакет для гостей зверху, але вони справді вилікують вас, на відміну від… — він гидливо скривився й показав на старий шрам, що тягнувся від кисті Арі до ліктя, — тих коновалів, що латали вас раніше.

Арі вдячно кивнула. Поки лікар заряджав укол, дівчина міцно вчепилася в підлокітники крісла, і пальці її побіліли.

— Боїтеся уколів? — Це нормально, — м’яко сказав док, натискаючи на спуск. Пневматичний удар обпік плече.

Арі вийшла з кабінету, злегка похитуючись, щоб не викликати підозр. Але як тільки автоматичні двері зачинилися за її спиною, в правому оці на частку секунди розгорнулося діалогове вікно. Зелений рядок пробіг по сітківці: «Package deployed. Access granted: Medical Sub-Network. SYNCing…»

Усміхнулася. Портативний передавач, схований у шрамі на руці, зміг зчитати частоту бездротового ключа лікаря, поки той був зайнятий її плечем. Тепер «шпигун» , який вискочив під час уколу з-під нігтя, успішно проник у систему.

На браслеті Арді блимнуло повідомлення від Абдула: старий вибив їй пів дня вихідного за власний рахунок. Дівчина, не гаючи ні хвилини, відійшла на відкриту галерею технічного рівня. Це було одне з небагатьох місць на цьому рівні , де не було панорамного скла, і океан дихав прямо в обличчя. Вона сперлася на поїдені корозією перила, підставляючи втомлене обличчя вітру.

Тут, зовні, море не було тим лагідним блакитним басейном, який продавали туристам на верхніх палубах. Воно було величним, мовби живим, й повільно то наступало, то відступало… Безкрая рівнина світлолазурової води тягнулася до самого горизонту, важко й ритмічно дихаючи, наче велетенський кит. Глибокі,  хвилі котилися одна за одною, розбиваючись об бетонні опори острова з глухим, утробним звуком, що мовби вібрував у самій сталевій палубі.

Відчула на губах солодкий смак моря — суміш солі,  риби та тонкого, майже невідчутного запаху нафти. Арді замилувалася цією первісною величчю. Вдалині, мов ліниві білі хмари, повільно дрейфували круїзні лайнери — стерильні, штучні світи, що намагалися ігнорувати океан, який їх тримав.

Над водою з низьким гулом пролетіла пара патрульних дронів — їхні камери-очі на мить затрималися на дівчині, зчитуючи її ID-мітку, і рушили далі, зникаючи в солоному тумані. Арді майже годину спостерігала за тим, як під самою поверхнею води ковзають пласкі тіні. Вода, що здавалася чорною з такої висоти, іноді спалахувала біолюмінесцентним зеленим світлом, коли хвилі вдарялися об бетон. Скати — величезні, як двері технічних шлюзів — гралися біля опор острова, вистрибуючи з хвиль, наче коти, і з гучним сплеском розбиваючи дзеркальну гладінь води.

— Синтескати… — пролунав спокійний голос зовсім поруч.

Арі здригнулася, ледь не впустивши паперове горня з кавою, яке щойно взяла в автоматі. Навіть цей напій тхнув іржею,сіллю та дешевим замінником кофеїну. Вона різко обернулася. Перед нею стояв підтягнутий чоловік років сорока у бездоганно підігнаному діловому костюмі та темних окулярах, попри те, що вони були в тіні. Він широко посміхався, демонструючи штучно білі зуби.

— Не думав, що техніки милуються морем, — додав він. Його права рука ліниво спочивала в кишені піджака. На лацкані тьмяно блиснув значок — емблема служби безпеки острова.

— Вибачте. Я… пошкодила свій інтерфейс, — швидко проговорила дівчина, опускаючи очі. Вона мигцем глянула на його бейдж. — Маю кілька годин вільного часу.

Чоловік розсміявся — щиро, але якось занадто гучно для цього тихого куточка, перекриваючи навіть шум прибою.

— І вирішили подивитися на море? А ви любите романтику, леді… — він зробив паузу, чекаючи.

— Арді. Просто Арді, — швидко кинула вона, міцніше стискаючи горнятко.

— Приємно познайомитись, Арді. Я — Роб. Не проти, якщо я складу вам компанію?

— Теж пошкодили свій інтерфейс? — саркастично запитала дівчина, намагаючись приховати напругу. Океан за її спиною продовжував котити свої важкі, байдужі хвилі.

Роб весело розсміявся, поправляючи окуляри. 

— Та ні. Просто стало нудно витріщатися на монітори. Взяв перерву… не хочу, знаєте, зовсім випалити очі. Штучне наворочені око, версії скількись там нуль — штука класна, але своє, живе — воно якось краще. Гірко, солоно, але краще — невимушено кивнув у бік моря.

Чоловік сперся на перила поруч із нею. Арі відчула запах його дорогого одеколону, який зовсім не в’язався із запахом солі та іржі навколо. Вони стояли на межі двох світів: стерильного, дорогого острова та бурного моря, яке здавалося було готово проковтнути острівець, якщо він дасть слабину.

Запала мовчанка. Її перервало раптове, дике ґелґотання — ключ гусей низько пролетів над островом, ледь не зачіпаючи верхівки щогл зв’язку. Арі здивовано закліпала очима. Це були звичайнісінькі сірі гуси, яких вона не раз бачила вдома, у плавнях біля затоплених передмість. Тут, посеред моря, їм не було чого робити.

Роб, помітивши погляд дівчини, м’яко посміхнувся. 

— Дрони. Майже як живі, правда? Тільки пір’я синтетичне. Для краси. Містер Бертьє обожнює такі іграшки… каже, що це додає місцю «душі». Ну а ми, люди із СБ тільки радіємо, що наш шеф естет.

— Ви так спокійно все розповідаєте звичайній технічці… — в голосі Арі забриніла настороженість. Вона міцніше притиснула до себе порожнє горнятко, відчуваючи, як під нігтями свербить та поколює від передчуття, що тут щось не те.

СБшник легко махнув рукою, але погляд його залишався гострим, мов лезо бритви.

 — Ну, ви ж підписали НДА на сто сторінок, хіба ні? І не забувайте, Арі: служба безпеки знає про вас усе. — У цю мить дівчина поїжилася. Їй здалося, що шкельця його окулярів — це об’єктиви сканерів, які прямо зараз роздягають її, розбирають на атоми й порівнюють із чимісь, що нагадує судове рішення. Десь в душі, почав шкребти кіт якому Роб не подобався.

Роб ж раптом розсміявся, коротко, а тоді легенько ляснув себе по лобі.
— Соррі, це професійне. Вибачаюсь за такі жарти. Знаєте що? Не хочете випити чогось нормального на верхній палубі? В одному тихому ресторанчику, де не пахне ні цими водорослями, ні кабелями, ні роботою. Я вгощаю.

Арі сумно махнула рукою спробувавши для проформи запротестувати. 

— Я ж технік. Я в робі, Роб. Мене охорона на вході скрутить швидше, ніж я скажу «добрий вечір». Вибачте, сукні не маю…

— Невже у вас немає нічого пристойного? — у голосі Роба прозвучало щире здивування, ніби він справді не міг уявити людину без вечірньої сукні в запасі.

Дівчина знітилася. Перед очима постав її тісний житловий блок, де зі «святкового» був лише чистий комбінезон і стара куртка з нашивкою ліквідованого заводу.

— Ну тоді підемо в якийсь рест тут, на середньому рівні. Я не гордий, — він знову блиснув своєю неправдоподібно білосніжною посмішкою. — Заодно проведу інспекцію нижніх рівнів. Поєднаю приємне з корисним.

Він розсміявся, побачивши, як у дівчини спалахнули вуха від обурення чи збентеження. — Та нічого такого, Арі! Просто вечеря. Мені справді остогидли ці монітори. Та постійна перевірка всього на світі. Я ж також не залізний.

Вони спустилися до невеликого бару для персоналу, захованого в найтемнішому кутку середнього рівня. Заклад був стилізований під старовинний піратський корабель: низькі стелі з фальшивими дерев’яними балками, які поскрипували вдаючи, що вони балки судна які ледь стримують тиск океану. Атмосфери додавали тьмяні лампи, що розгойдувалися в такт роботі основних генераторів острова. Роб впевнено провів її до столика біля самого вікна — ілюмінатора, за яким чорна безодня здавалася ще густішою.

— Ну, за знайомство! — Роб весело підняв важку склянку, в якій плескався темний ром.

Він відпив добрячий ковток, а Арі лише пригубила свою порцію. Напій обпік горло хімічною пристрастю, залишаючи присмак очерету й паленого пластику.

— Арі, ну ж бо! До дна. Тут, на глибині, п’ють тільки до дна, інакше море образиться, — він підморгнув, і в напівтемряві бару його зуби здалися занадто гострими.

Дівчина неохоче піддалася. За першою склянкою пішла друга. Не звикла до такого міцного алкоголю, Арі відчула, як світ навколо почав розмиватися. Музика — суміш портових мотивів та ламаного електро — здавалася дедалі гучнішою, вібруючи в її нейроінтерфейсі. Роб, навпаки, виглядав ще бадьорішим. Він хвацьким жестом узяв її стакан куди долив чергову порцію рому й легким рухом відпив. 

— Пропускай це коло, — прошепотів, нахилившись так близько, що вона відчула запах його одеколону, змішаний із ромом. — Вважай, що це продегустовано СБ. Все безпечно.

Далі вечір перетворився на калейдоскоп уривків. Арі пам’ятала, як вони про щось сперечалися, як Роб жартував про «старих морських вовків» з ради директорів, а вона щось палко розповідала про прогулянку на човнах по Дністру. 

Її інтерфейс почав видавати помилки. Червоні каскади цифр застилали зір, змішуючись із відблисками неону на склі ілюмінатора. Останнім виразним спогадом було відчуття невагомості: її кудись несли, а над головою миготіли стерильно-білі лампи коридорів верхніх рівнів, куди технікам вхід був суворо заборонений. Океан за стінами гудів, наче хотів щось сказати, але вона вже не могла розібрати слів.

Прийшла до тями Арі від різкого, майже арктичного холоду. Перше, що вона відчула — це металевий присмак рому в роті та важкий гул у скронях, нейроінтерфейс перед очима, пульсував  як зоря пульсар червоним попередженням про критичну помилку. Спробувала поворухнутися, але тіло не слухалося. Окинувши поглядом себе, вона здригнулася: руки та ноги були міцно притягнуті до важкого сталевого крісла магнітними стрічками. 

Дівчина була в стерильно-білій кімнаті без вікон, де єдиним звуком було шипіння системи кондиціонування.

— Прийшла до тями? — мов постріл пролунав бадьорий голос Роба.

СБшник ліниво сидів за столом у кутку, підсвічений лише синюватим сяйвом проекцій моніторів. Чоловік недбало поклав перед собою масивний Глок, відірвавшись від екрана. Тоді посміхнувся дівчині — його білосніжна посмішка здавалось перетворилась на оскал дрона-акули.

— Арі, чи Арді… чи, може, Оксана? Треба ж таке, — Роб недбалим помахом пальців вивів посередині кімнати проекцію її ID-карти. — І на кого вільна хакерка з Харкова працює цього разу? Хто замовив невличку диверсію проти містера Бертьє??

Не встигла вона ковтнути сухе повітря, щоб відповісти, як двері майже безшумно відкотилися вбік. У кімнату зайшов ще один чоловік. Років сорока, у класичному, навіть дещо старомодному костюмі, вартість якого перевищувала бюджет її рідного району за рік. Акуратно підстрижений, з тонкими окулярами доповненої реальності на очах. 

Він ледь помітно кивнув Робові, а тоді оглянув Арі з ніг до голови. 

— Ну треба ж бути такою дурною, аби влізти на Острів, — він усміхнувся, поправляючи дужку окулярів. — Майже не крилася. Всі ви намагаєтеся ламати нас через медичну мережу, не розуміючи, що всі ці ваші дрони світяться там, як біолюмінесцентний планктон уночі. Тільки не кажи, що ти справді сподівалася чесно на нас працювати.

Оксана відчула, як серце калатає мов дике. Спробувала засопокоїтись, але не вийшло. 

— Хто ви? — прохрипіла вона, відчуваючи, як сохне в горлі.

Бертьє підійшов майже впритул. У лінзах його окулярів Арі бачила власне відображення — перелякану дівчину в тонкій майці, чия робоча куртка валялася поруч на підлозі. Він підмінив їй, і цей жест знущання пропік сильніше за холод кондиціонера.

— Дозвольте представитись, леді, — голос Бертьє був солодким, як отрута. — Астерікс Бертьє, власник «Бертьє Інк» та всього цього залізяччя. Ви вже шоста, кого ми ловимо цього місяця. І всі ви лізете через медичну  мережу. Повальна тупість «вільних» хакерів… Ну, зламаєте ви систему, отримаєте доступ, а далі що? Ідіоти.

Роб недбало підкинув у руці «Глок», пересмикнувши затвор. Металевий брязкіт луною прокотився відбиваючись від стін.

— Код доступу вираховується динамічно, — вів далі Бертьє з пафосом колекціонера чи політика який хизується перемогою у дебатах. Узяв пістолета в свого СБ-шника й повільно почав наводити його на дівчину— Ритм мого серця, помножений на амплітуду ударів хвиль об палі острова в конкретну секунду. Ну й купа ШІ та алгоритмів які все це зі мною пов’язує. Цей замок неможливо зламати зовні.

Він не встиг договорити. Світло в кімнаті згасло миттєво, наче його відтяли гільйотиною. В ту ж секунду магнітні кайдани на зап’ястях Арі клацнули й відпустили її. Дівчина не чекала — вона скотилася з крісла під стіл. Вчасно. У темряві спалахнули вогні пострілів, почулися лайка Роба та гуркіт перекинутих меблів. Відчуваючи, що її плече мов батогом вдарило – Бертьє таки попав гакерка стримала стогін. Роб почав світити портативним терміналом, але поки її не зловив. 

Арі поповзла до дверей, які відчинилися самі — її «троянці», закладені в систему кондиціонування, нарешті перехопили контроль над системою керування островом. Вона вискочила в коридор, де вила аварійна сирена. Дорогу перегородив охоронець, що виринув із бокового відсіку.

Арі не зупинилася. Дівчина виставила вказівний палець, і з-під модифікованого нігтя вилетів мікродрон — крихітна сталева оса. Секунда — і дрон врізався в око охоронця. Чоловік із диким криком впав, закриваючи обличчя руками.

Дівчина хижо посміхнулася. Бертьє у своєму пафосі видав останній елемент пазла — тепер вона знала про ритм хвиль. Її автономні шпигуни вже завершували роботу, вивантажуючи необхідну інформацію замонику. Намагаючись не втрапити на очі іншим охоронцям, побігла до причалів, де було чути стрілянину, й уже палало кілька дорогих яхт.

— Арі, миттю на бот! — пролунав хрипкий голос.

Це був Абдул. Старий технік, керівник їхньої бригади, зараз зовсім не був схожий на мирного пенсіонера, що підписався на роботу на острові рік тому. Він впевнено тримав штурмову гвинтівку, поливаючи вогнем двері ліфта, звідки вибігала підмога. Дівчина кинулася до відкритого шлюзу, де внизу, на чорних хвилях, гойдався швидкісний катер.

Вона вже майже застрибнула в бот, відчуваючи запах свободи та солоних бризок, коли щось гаряче й важке штовхнуло її в спину. Удар вибив повітря з легень. Арі осіла на підлогу катера, бачачи, як над нею схиляється закривавлене обличчя одного із хлопців Абдула.

Світ навколо знову почав гаснути. Останнім, що вона почула, був рев двигуна та нескінченний, байдужий шум моря, якому було байдуже до кодів, грошей та людських життів. Остання думка була: “Абдул спише…”

Прийшла до тями Арі від нудотного запаху дешевої синтетики та розігрітої «варки» яку помішував який худорлявий чоловік у білому халаті в кутку кімнати. Сморід «Дракончика» був добре знайомий кожному гакеру чи мережевому торчку. Дівчина спробувала поворухнутись — спину обпекло тупим болем, але ноги вона відчувала. Почула знайомий кашель.

Абдул, який сидів поруч на пластиковому стільці, широко посміхнувся. Тепер на ньому була стара сорочка в клітинку поверх гавайських шортів — образ «дідуся на відпочинку», який так само не пасував йому, як і штурмова гвинтівка.

— Я ж казав: я своїх не кидаю, — старий розсміявся, і в його очах знову з’явився той хитрий вогник. — Але ти молодець, мала. Відволікла Бертьє на всі сто. Поки він там солов’єм заливався про своє серцебиття та радів, що Роб зловив нову гакерку, яка так дурно підставилась, ми викачали все.

Чоловік клацнув клавішею затертого термінала. Екран замиготів цифрами.

— Так, рахуємо… Робота з проникнення, мінус екстрений вивіз, мінус комісія посередникам, мінус нове залізо, та лікування… Твоя доля — десять тисяч євро.

Арі скривилася, спробувавши сісти. Кожна цифра в списку витрат віддавала болем у хребті, мовби Бертьє знову вціляв в неї— всього десятка? Після того, як мене ледь не прибили там?

Абдул лише розвів руками, виглядаючи майже щирим у своєму співчутті. 

— А ти як думала? Твоє лікування потягнуло на сорок штук. Дарма ти підставилася під той постріл, дівчинко. Але Бертьє… мушу визнати, він геній. Зав’язати безпеку острова на динаміку хвиль — це красиво. Не дивно, що його ніхто не міг гакнути так довго. Та «Абдул-Баба» своє знає.

Він легко ляснув її по плечу, від чого дівчина мимоволі зціпила зуби. 

— Одужуй. Якщо треба буде робота — звертайся. Тут, у порту, доків вистачає. Підрихтуємо твоє обличчя, трохи філерами підправимо вилиці, змінимо сітківку — і підемо брати інший острів. Курча… цілий рік ми вдавали з себе чесних роботяг. Сам не вірю, що ми це витримали.

Помахуючи головою та щось наспівуючи під ніс, старий пішов геть, залишивши її в напівтемряві кімнати.

Гакерка відкинулася на подушку, слухаючи, як за стіною приміщення б’ється об пірс справжнє море — брудне, закидане сміттям, але вільне від всякого приладдя з острова. Вона згадала слова Тайба: «Дурня в таке лізти, мала. Тебе або обдурять, або пристрелять, або роззують».

Він мав рацію майже у всьому. Її і обдурили, і підстрелили, і роззули. Але десятка — це все одно десятка. Цього вистачить, щоб змінити деякі дані і знайти новий контракт. А Тайб, нехай викусить. Вона вціліла.