Дотримана обіцянка

Шпага задзвеніла, відводячи удар затупленої тренувальної шаблі, і змією смикнулася вперед. Граф де Бан переможно хекнув, роблячи випад, але цієї миті палуба під його ногами нахилилася, він ганебно промазав повз опонента і сам ледь втримався на ногах.

Здоровенний засмаглий до чорноти чолов’яга, якому ворушіння палуби під ногами, схоже, зовсім не заважало, знову зробив замах абордажною шаблею.

– Стоп! – сказав граф, відступаючи. – Я визнаю, що був неправий.

Боцман опустив зброю, знизав плечима. Капітан бригу, що стояв поруч та спостерігав за тренувальним двобоєм, засміявся.

– Просто ви ходили до цього лише на справді великих суднах, ваша милосте.  Там хитавиця при досить спокійному морі, як от зараз, майже невідчутна. Але на «Шаленому», як бачите, це не так. – поважно сказав він графу. – Навіть такий вправний фехтувальник, як ви, нічого не вдіє проти людини, яка провела на бризі пів життя.

Де Бан відкрив рота, щоб посперечатися, але, подумавши, нічого не сказав, і лише трохи вимушено посміхнувся.

– Ну добре, але я тільки розігрівся, до того ж, якщо я все ж хочу навчитися тримати баланс у таких умовах, мені треба тренуватися. – сказав він. – Де Мурріт, може ви будете моїм партнером? Ви теж, напевно, не звикли до хитавиці, бій буде рівним.

«Ну ось знову». – подумав Ус де Мурріт, маг води четвертого рангу, худорлявий довгань з постійно невдоволеним обличчям людини, що страждає на геморой.

– Я вже казав вам, ваша милосте, що я відмовився від свого дворянського статусу, коли поступав до Зеленої Академії. – промовив він повільно. – Тепер я просто Мурріт, без «де». І останній раз шпагу я тримав у руках, коли мені було дванадцять.

– А якщо я накажу вам?  – в очах Ор де Бана знайомо заблищало те, що Мурріт колись частенько бачив у очах багатьох аристократів. Пиха та впевненість, що всі мають їм підкорятися.   

– Згідно контракту, ви можете наказувати мені ще тридцять два дні. – кивнув Мурріт. – Але тільки, якщо йдеться про магію. Я маг води, ви мене найняли для вашої подорожі, і я повністю у вашому розпорядженні у питаннях магічної підтримки та вашої безпеки. Але не для забавок із залізяками.

Де Бан почервонів. Це була вже не перша і навіть не друга його сутичка з магом. Згідно спостережень самого Мурріта, це був просто стиль спілкування тридцятирічного аристократа – він постійно намагався прогнути навколо всіх, кого вважав нижче себе за статусом.    

– Ну добре. – кивнув граф, кидаючи шпагу слузі. – Тренування в мене не задалося. Сподіваюсь, хоча б результати наступного занурення мене не розчарують. Інакше цей день стане із поганого просто огидним!

– Ми вже близько. – відповів на це маг і повернувся до корми, де стояв стерновий. – Два з половиною ліворуч! І нам треба вже зменшувати швидкість.

Боцман, відклавши шаблю, засвистів, і матроси «Шаленого» забігали, прибираючи вітрила.

– Терпіти не можу, коли хтось командує моїм кораблем. – упівголоса сказав магу капітан Шаленого, підійшовши збоку. – Але якщо не ти, то він, тому краще вже ти.

– Чого не зробиш за гарні гроші, чи не так? – пробурмотів маг, спостерігаючи, як граф знімає з себе тренувальний обладунок та приймає від слуги бокал вина, розбавленого водою. – Навіть укладеш контракт на будь-які магічні послуги з огидною тобі людиною.

– Угу, або перетворишся з торгівельного судна на яхту аристократа. – в тон йому відповів капітан. – Єдине, що мене тішить, що це все тимчасово, а гроші справді шалені. Хоча ні, помиляюсь, ось ще одна причина це терпіти…

Останні слова капітан прошепотів з явним муркотінням у голосі, і маг, прослідивши за його поглядом, побачив, що на палубу вийшла дружина графа.

Він відволікся, віддаючи нову команду стерновому, а коли знову повернувся до капітана, той був уже біля Азалії де Бан, розкидаючи компліменти, як чайка пісок на берегу у намаганні спіймати краба.

Азалія, якій було не більше шістнадцяти років, квітнула свіжістю юності і була настільки ж чарівною та милою, наскільки її чоловік був нестерпним засранцем. Вона мала бронзувату шкіру та вугільно-чорне волосся, тонкі красиві риси обличчя, а головне – привітний та веселий характер. Дівчина не корчила з себе пихату аристократку, розмовляла з командою лагідно та всім посміхалася, чим закохала в себе екіпаж «Шаленого» з першого ж дня – всіх, від юнги до капітана. Навіть Мурріт, хоч і був здебільшого байдужим до жіночих чар, час від часу ловив себе на думці, що поруч з Азалією йому стає якось тепліше на душі.

Єдиним на кораблі, хто, схоже, не любив цю жінку, був її власний чоловік. Маг побачив, як він сухо привітався з дівчиною, сказав їй щось, від чого ямочки на щоках Азалії трохи зменшилися, а щире захоплення морською прогулянкою схоже, згасло.

– Ну і де наша ціль? – запитав граф у мага, відходячи від дружини.

– У ста кроках попереду. Я попросив капітана лягти в дрейф прямо над ним. Нас, звичайно, буде відносити з часом, але це не критично. За пару хвилин можна пірнати. – відповів Мурріт.

– Ви вже можете сказати, що там за корабель? Скільки років він там лежить? – спитав граф, покусуючи губу. Кожного разу, коли вони підходили до чергових уламків, пиха на якийсь час злітала з нього, і на поверхню вилазила щира пристрасть до пошуку скарбів.

–  Судячи з того, що вдалось побачити, років з п’ятдесят. – відповів маг. – Але точно можна буде сказати, коли пірнемо.

– П’ятдесят це зовсім не те… – промурмотів граф, спохмурнівши. – Але перевірити, звичайно, варто.

– Мені було б легше шукати, якби ви точно сказали, що ми шукаємо. – сказав йому Мурріт. 

Граф, що вже збирався йти, стрімко розвернувся.

– А хто вам сказав, що ми шукаємо щось конкретне? – з підозрою запитав він.

– Ви самі своєю поведінкою, ваша милосте. – спокійно відповів маг. – Це вже четвертий корабель, який ми будемо обшукувати, між іншим. І ви кожного разу розчаровуєтеся.

Ор де Бан подивився на нього прискіпливо.

– Я б хотів тримати це у таємниці. – сказав він нарешті тихо. – Але якщо ви вже здогадалися, то, можливо, це справді пришвидшить наші пошуки. Мені потрібен корабель, який затонув не раніше десяти і не пізніше п’ятнадцяти років тому, через пожежу. 

– До найближчого підходящого треба плисти ще півдня. – сказав Мурріт, звіряючись з картою узбережжя, на яку наносив результати своїх пошуків. – Накажете кинути цей і рушати туди?

– Ні. Обшукаємо цей і тільки тоді підемо далі. – подумавши, відповів йому граф. – І зробіть вигляд, що так і було заплановано.

– Як скажете. Хочете спуститися цього разу? – запитав маг, даючи знак боцману, що вони на місці.

– Ні. Беріть Лізара. Може справді щось знайдете, допоможе притягнути.  – кивнув де Бан на слугу, який зазвичай супроводжував його на дно.

Мурріт кивнув, і вони почали готуватися до занурення. Ну тобто підійшли до краю палуби, пов’язали на пояс сітки з баластом та пірнули у воду.

Четвертий ранг володіння стихією означає, що маг досяг неабияких успіхів у своїй професії. І тому Мурріт не надто здивувався місяць тому, що граф де Бан прийшов зі своїм оригінальним контрактом саме до нього.  Граф вбив собі в голову, що найкращою весільною мандрівкою для нього і його юної дружини стане морська прогулянка Срібним морем з одночасним пошуком скарбів на розбитих кораблях, а Мурріт був найкращим магом води у Белеті, вільним для найму. З ним ця мандрівка з досить небезпечної авантюри справді перетворювалась на весільний круїз. Для Мурріта не було проблемою заздалегідь обшукувати їх маршрут Смарагдовими Розвідниками чи опріснювати кожен день воду десятками бочок. А коли вони п’ять днів тому зустріли підозрілий бриг, що почав стрімко наближатися, Мурріту було досить пустити в бік судна одну єдину Вбивчу Хвилю, щоб те розвернулося та почало тікати чи не швидше, ніж до того намагалось наздогнати «Шаленого».

Так, Мурріт був справді гарним магом, тому Водяне Дихання та Герметичну Оболонку він накинув на себе та графського слугу за пару ударів серця. І вниз, до темного силуету розбитого колись штормом корабля, вони спускалися у повному комфорті. Щоправда, у таких умовах неможливо було розмовляти один з одним, але Мурріт швидко навчив графа та Лізара жестам, що їх використовували ловці перлин зі східного узбережжя, тож з комунікацією проблем майже не було.

Їх чоботи вдарили об дно біля решток корабля, здійнявши мул та пісок, і Мурріт підняв руку, створюючи над ними велику Водяну Лінзу. Відразу сильно посвітлішало. Дрібна морська живність, що буяла в заростях водоростей та коралів на згнилому дереві палуби, стрімко відпливала убік, коли люди почали дослідження розчахнутого навпіл корпусу морського судна. Коло світла бігло за ними, висвітлюючи зелені від води мідні деталі такелажу, а ще пару черепів та розкидані кості невдах, що загинули тут бозна скільки років тому.

Мурріт не надто розраховував на те, що вони знайдуть тут  щось корисне, а тому навіть здивувався, коли слуга покликав його жестами та показав на невелику металеву скриньку, що глибоко загрузла у рештках корабля. Маг витратив трохи мани і скриня, підхоплена потоком води, почала підійматися до поверхні. Шукачі скарбів відчепили баласт і попрямували за нею.

«Допоможе притягнути, аякже» – пирхнув подумки Мурріт, поглядаючи на Лізара. – «Ти, графе, чудово знаєш, що підняти щось важке звідси може лише магія, і посилаєш зі мною слугу тільки тому, що боїшся, щоб я чогось не поцупив».

На палубі навколо їх здобичі відразу зібрався натовп, і боцману довелось майже силою відганяти зацікавлених матросів, що збуджено гомоніли. Нарешті біля скрині залишилися лише маг, капітан, граф з дружино, та їх слуги. Граф, з досить дивним виразом обличчя як для завзятого шукача   скарбів – Мурріт міг би заприсягтися, що де Бану не стільки цікаво, що вони вловили, скільки дивно, що йому взагалі доводиться таким займатися – підчепив кришку скрині, з якої до того збили замок, кинджалом.

Азалія захоплено засміялася, коли сонце висвітило срібні та золоті прикраси, що були розкладені у відділеннях скриньки – разом з вельми великим коштовним камінням.

– Мої вітання, ваша милосте! – звернулася вона до графа, а той лиш похмуро кивнув. Захлопнув кришку.

– Віднесіть це вниз, у нашу каюту. – сказав він слугам. –  І мовчить про те, що ви тут бачили. Скажете, як хто буде питати, що у скрині трохи срібла і все на цьому. Азаліє, чому б вам не спуститися вниз і не почати сортувати нашу здобич? Я скоро до вас доєднаюсь.

– Капітане. – повернувся він до власника «Шаленого», що проводжав скриню задумливим поглядом. – Я хочу, щоб ви теж підтримували цю версію. Ви мене чуєте?

– Авжеж. – повільно проказав капітан. – Я розумію, про що ви, графе. Якщо мені буде забезпечена… деяка премія… я абсолютно точно не буду патякати зайве.

Мурріт теж розумів, про що йдеться. На його погляд, скриня була не такою вже і великою, щоб заради скарбів у ній вбивати пасажирів та захоплювати судно, але у команди торговця, який десятки років ходив Срібним морем, могла з’явитися зовсім інша думка з цього приводу.  Бунти на кораблях у цих водах іноді спалахували і через менші гроші.

– Буде вам премія, не хвилюйтесь. – сказав кисло граф і повернувся до Мурріта. – Маже? 

– Згідно контракту мені відходить десять відсотків від того, що ми знайдемо, або відповідна компенсація. – байдуже сказав Мурріт. – Я не бачу причин щось у цьому змінювати і спокійно чекатиму своєї частки після оцінки скарбу, коли ми повернемося в Белет.

– Я не сумніваюсь у цьому, а ви не сумнівайтесь в тому, що отримаєте все, до марки – і вчасно. Я завжди дотримуюсь обіцянок. – сказав граф і додав трохи незрозуміло. – Саме тому ми зараз тут.

– У мене є ще одне доручення. – тихо додав він, коли капітан відійшов. – Переїдьте до каюти поруч нашої з Азалією. Там наразі слуги, поміняйтеся з ними. Вам це додасть деяких незручностей, але я вам додатково це компенсую.

– Ви не довіряєте своїм власним слугам?

– Скоріш капітану та команді. Вам – точніше контрактам Гільдіі – я довіряю набагато більше. Ви маєте захищати мене в небезпечних ситуаціях. Буде розумно тримати вас поруч – хоча б поки ми не впевнимось, що ніхто не зазіхає на скарби.

Мурріт зітхнув. На це йому заперечити було нічого.

– Добре. Що передати про курс? Враховуючи обставини, негайно повертаємось в Белет?

Граф завагався.

– Відразу після того як завтра подивимось на те місце, про яке ми з вами розмовляли. – сказав він нарешті рішуче. – Спочатку хай пливуть туди.

Маг неглибоко вклонився і пішов передавати вказівки аристократа.

 

Була глибока ніч, але Мурріт ще не спав. Він став магом четвертого рангу ще до сорока років не тому, що витрачав багато часу на сон чи життєві задоволення. І не вважав, що досяг вже своєї стелі.

Вода у барильці, підкоряючись його волі, сформувала невеличкого дракона, пронизаного червоними та срібними струнами, наче каркасом. Створіння підняло голову, втупилося в очі своєму творцю… і знову захлюпало в барильці звичайною рідиною.

Маг тихенько вилаявся. Легкий стукіт у двері – ось, що збило йому концентрацію. Він відчинив і підняв брови у здивуванні. На порозі, хитаючись в такт з палубою, стояла жіноча постать.

– Дозвольте увійти. – тихенько сказала Азалія де Бан. – Мені потрібна ваша допомога. Будь-ласка.

У голосі її був відчай. Маг зітхнув і кивнув, пропускаючи дівчину до каюти.

– Що трапилось? – запитав він стомлено.

– Мені страшно. – сказала Азалія просто. – Допоможіть мені.

У світлі ліхтаря її обличчя здавалось ще темнішим, ніж було насправді, в очах блищала волога.

– Розповідайте. – сказав Мурріт приречено, подумки вилаявшись. Він ніколи не бачив на обличчі Азалії синців, але якщо граф її б’є чи ґвалтує, ситуація на кораблі з неприємної стане просто нестерпною, адже навряд чи він мав право закинути аристократу щось про негідну поведінку. Але й просто не звертати увагу на таке маг би не зміг.

– Ви знаєте, що граф не звідси? – спитала Азалія. Було видно, що вона думає, з чого почати.

– Він з Латанії, з іншого берегу океану, як і я, насправді. Це мені відомо. – сказав маг. – Як я та багато хто ще він емігрував сюди в пошуках кращої долі, і ми обидва провели тут стільки часу, що вже не дуже відрізняємось від місцевих і навіть почали забувати рідну мову. Але до чого це?

– Так, він для місцевих чужак. Але справи у нього йдуть добре. Ор одружився зі мною… щоб стати місцевим ще більше, я думаю? Ну тобто він не любить мене, розумієте? – продовжувала дівчина, не дивлячись на мага, наче сама до себе. – Йому для чогось потрібна дружина от і все. Він провів місяць в Долинах, роз’їжджаючи маєтками та приглядаючись до дівчат, що увійшли в пору.

– І обрав вас. – сказав маг. Поки що нічого дивного чи страшного він не почув. Граф був багатим іноземцем, а аристократія Долин крім генеалогії, що вела до часів Імперії, пихи за своїх пращурів та напіврозвалених від часу замків більше нічого зазвичай не мала. Шлюб давав обом сторонам те, що їм було треба, а про якісь там почуття мова майже ніколи не йшла.  

– Так. Батьки були щасливі… А я… ну… граф не старий і не потворний…

– І в чому проблема? – не витримав Мурріт, коли вона замовкла не деякий час, вагаючись.

– Він до мене навіть не торкається. – сказала дівчина, і навіть у непевному світлі ліхтаря було видно, як вона зашарілася. – Він не говорить зі мною, точніше не говорить більше, ніж треба. Я б зрозуміла це, я б зрозуміла, якщо б він взяв – фактично купив – мене, для того щоб народити йому нащадка. Але він навіть не натякнув… Не торкнувся…

Мурріт скривився. Він не знав, що сказати.

– Ця подорож… це була його ідея, і я думала, що може це у нього така фантазія чи що, і що тут щось зміниться… але нічого не змінилось. – шепотіла Азалія. – Мені лячно… я боюся.

– Я не знаю, що на думці у графа, але вочевидь він не б’є вас і не принижує, так? – сказав маг стомлено.

– Ні, але є ще одне. Він змусив одягнути ось це і носити, не знімаючи. – сказала Азалія, вказуючи на камею з одиноким зеленим камінцем на своїй шиї. – І накричав на мене, коли я запитала, навіщо. Але нічого не пояснив.

Мурріт спохмурнів і повів рукою. Дівчина тихенько зойкнула, коли між нею та магом зависла вода з барильця, формуючи опуклу окружність. Маг уважно подивився на камінець крізь магічну лінзу. Хмикнув. Відправив жестом воду назад у ємність і знизав плечима.

– Це не мій профіль, але я чув про такі речі. Старовинні артефакти, ще з доімперьких часів. Дуже коштовні. Скільки ви його носите?

– З самого весілля. Десь два місяці.

– Це оберіг. Ну, досить специфічний, але оберіг. У Латанії, якщо я не помиляюсь, його називають «Останнім шансом». Якщо з вами щось трапиться, якийсь нещасний випадок, наприклад, і ви помрете… то за допомогою цього камінчика вас можна буде оживити. Якщо тіло доставити до правильного мага життя навіть через місяць після смерті, він зможе його оживити… але не зможе повернути до нього  душу. – проказав маг, мимоволі перейшовши на менторський тон. – Камінець при смерті спорідненого з ним носія цю душу зберігає. Не дає піти геть.

– Тобто, це… не шкідливо? – запитала Азалія.

– Напроти. Ви носите камінець вже більше місяця, тож у вас тепер є фактично гарантія – дуже дорога, маю зауважити, та рідкісна гарантія – того, що якщо з вами щось станеться, то вас оживлять.

– Я… Тобто він… піклується про мене?

Мурріт знизав плечима. Він розумів її здивування.

– Я не знаю, що замислив граф. Так, він, вочевидь, не найприємніша людина у світі. Але не схоже, що він хоче вам нашкодити. Скоріше навпаки.

Азалія полегшено посміхнулася, і на її щоках з’явилися ямочки.

– А я вже навигадувала собі… Я почала вважати, що він не торкається мене, тому що хоче принести у жертву, і я маю не втратити до того цноту… Що це частина якогось ритуалу… – прошепотіла вона сама до себе і знову почервоніла.

Мурріт кахикнув.

– Якщо це все…

– О так. Дякую вам. – вона повернулася, щоб йти, а потім раптом розвернулася до нього. В очах її знову плескався жах. – Але… присягніться, що ви не вигадали це, щоб мене заспокоїти! У вас же контракт…

– Ні, я нічого не вигадував. – маг почував себе трохи ображеним тим, що вона могла таке подумати. – Можу також вас запевнити в тому, що тут, у морі, нікому приносити в жертву дівчат. Повірте мені, як фахівцю. Морським демонам не цікаві людські жертви – вони цінують тільки те, що вполюють самі. А щодо самого моря… Воно бере, що хоче, і теж ні з ким не торгується. Ніколи.

– Дякую. Дякую вам. – вона на мить притулилася до нього, і він відчув на неголеній щоці її теплі ніжні губи.

Коли за нею зачинилися двері, Мурріт, потираючи щоку, вирішив, що цієї ночі у нього з новим заклинанням все одно нічого не вийде, і можна нарешті лягати спати.

 

Цього разу з Муррітом пірнав граф. Корабель, точніше купа згорілих його решток, був роздертий течіями на шматки та розкиданий по дну на досить великій площині.

Де Бан повернув до Мурріта обличчя, на якому проступила виразна гримаса гніву, на що маг махнув рукою, вказуючи на добре вцілілу корму, що лежала кроках в тридцяти, і зробив жест.

Хвилі ніжно підхопили їх та піднесли поближче, а граф втупився поглядом у назву, що була складена з позеленілих від води мідних літер рідного їм обом латанійського алфавіту. «Ласка». Мурріт побачив, як по обличчю наймача пробігла судома хвилювання. «Ось, що ти шукав». – подумав маг, спостерігаючи, як Ор де Бан незграбно намагається спрямувати своє тіло до корабля. – «Не якісь там скарби, а конкретне латанійське судно. Довго ж воно тебе тут чекало».

Граф повернувся до Мурріта, жестами даючи зрозуміти, що йому потрібна допомога. І маг став виконувати його вказівки, розриваючи Водяними Мечами все ще міцну палубу, щоб вони могли дістатися кают.

Де Бана не зацікавила капітанська, але він ретельно обшукав велику (як для бригантини, якою колись була «Ласка») каюту, що розташовувалася поруч. Маг бачив, як тремтіли руки графа, коли він порпався в шафках та скриньках, перебираючи зітлілі речі. Судячи з кількості та фасону одягу, колись цю каюту займала заможна жінка. Вид аристократа, що з азартом риється в жіночих речах на дні моря, міг би вразити когось іншого, але залишив Мурріта майже байдужим – провівши двадцять років на берегах Срібного моря, він бачив багато дивних речей та людей.

Нарешті граф, схоже, знайшов те, що шукав, у одній з маленьких коробочок, що були сховані під білизною. Маг не розгледів, що саме, але побачив, як рухи наймача стали різкими від хвилювання. Де Бан міцно затиснув щось у долоні і показав, що їм треба негайно спливати.

 

Вже пару днів корабель тримав курс назад до Белету, і для Мурріта це були найкращі дні у цій подорожі. Граф залишив його у спокої, піклуючись про свою молоду дружину, яка раптово захворіла і не виходила з каюти. Від мага не вимагали жодної додаткової розвідки дна, занурень, чи навіть участі у спільних вечерях, тож Мурріт міг приділити весь свій час тренуванням нового для себе закляття Кришталевого Дракону.

– Завтра вже будемо у місті. – сказав Мурріту, що вийшов на палубу після сніданку подихати повітрям, капітан «Шаленого».

Маг неуважно кивнув, зайнятий думками про стабілізацію магічної конструкції. Наразі у нього виходило тримати цілісність Кришталевого Дракона лише три хвилини, і прогрес йшов дуже повільно.

– О! Ви тільки подивіться на це! – збуджено сказав раптом капітан, і маг неохоче відволікся від своїх думок, повернувшись туди, куди вказував співрозмовник.

Граф з Азалією вийшли на палубу та привітно одне з одним розмовляли, сміючися. Причому дівчина тримала чоловіка під руку і весь час притулялася до нього, а той особливо не пручався цим проявам ніжності.

– Що ж, схоже в них налагодилися стосунки. – знизав плечима Мурріт. – Буває. 

– Так, а от з екіпажом вона перестала бути особливо привітною. І взагалі перестала розмовляти. О, жінки! Непостійні, наче само море. – філософськи зауважив капітан.

Маг нічого не відповів. У нього з’явилось якесь неприємне відчуття, коли він дивився на щасливе подружжя аристократів. «Ревную я, чи що?» – подумав він роздратовано. – «Дурня якась». Він вклонився графу, проходячи повз пару, і вже поставив ногу на сходинку, щоб спуститися в каюту, аж різко зупинився. Він почув декілька слів, що сказала графиня чоловіку – якась мила дурниця, нічого цікавого. Але вона сказала це латанійською, а не місцевою мовою.

Маг повільно пройшовся палубою, обрав вдалий кут для спостереження і викликав невелику Лінзу, сконцентрувавши воду з повітря. Лише декілька ударів серця він вивчав магічним зором аристократичну пару, яка не підозрювала, що за нею стежать, а потім розвіяв закляття і зітхнув. Йому було соромно за себе і одночасно він відчував холодну, як глибини океану, лють.

Почекавши, поки граф з дружиною не почнуть рух до каюти, він зупинив де Бана.

– Ваша милосте, треба поговорити. – сказав він. – Приділить мені декілька хвилин, будь-ласка. Наодинці.

Де Бан глянув на нього здивовано, а його дружина – підозріло і трохи злякано. Маг уникав дивитися на неї.

– Добре. Кохана, йди, я зараз підійду. – сказав нарешті граф.

– Чого вам, Мурріте? У мене, між іншим, медовий місяць. У Белеті мене знову поглинуть справи, і я не хочу витрачати зайвий час на розмову з похмурим чаклуном замість… – жартівливо проговорив граф, але маг перебив його, досить неввічливо.

– Ви порушили контракт. – сказав він графу суворо.

– Що?! – витріщився на мага де Бан.    

– Пункт шістнадцять, майже у самому кінці. «Наймач на час контракту зобов’язується утриматися від будь-яких магічних практик, без консультацій з найманим магом.» Цей пункт у контрактах Гільдії з’явився не просто так, ваша милосте. – твердо сказав Мурріт. – А через небезпеку, яку становить магія для дилетантів, які часто не враховують наслідків своїх дій. І такі речі псують репутацію магів, що знаходяться поруч.

– Що ти маєш на увазі? – граф погрозливо зіщулився, руки його стиснулися в кулаки.

– Що пересадка душі – вчинок, що аж ніяк не може лишатися без наслідків. Особливо такої душі, що пролежала десяток років, заперта в камінці на дні моря. – сказав маг. – І тільки дурень може вважати, що володіння магічними амулетами робить з нього повелителя життя та смерті.  

Граф зблід на мить, але швидко опанував себе.

– Що ж, я мав би розуміти, що ти здогадаєшся. – процідив він зневажливо. – Дурень я чи ні, але мені все вдалося. І не треба мені тут розповідати про небезпеку чи наслідки. Ви, маги – пихаті потвори, що лякають такими словами звичайних людей. Щоб ніхто не зазіхав на ваші привілеї чи не ставив під сумнів ваші права дивитися на всіх зверхньо.

Мурріт знизав плечима.

– Хто була ця жінка? Душу якої ви дістали з корабля? – спитав він, замість того щоб почати сперечатися про роль магів в суспільстві.

– Чому була? Є! Моя наречена, справжня наречена. Ерманія де Шин. Я кохав – і кохаю – лише її. – відповів Ор де Бан, не вагаючись. – І вона теж кохає мене. Я не знав інших жінок і дав їй обіцянку, що ми будемо разом – там чи тут, одружені чи ні. Коли замість неї до Белета припливли обгорілі матроси з розповідями про пожежу на кораблі та про те, що вона сконала у вогні, я не втратив надію. Я дав собі нову обіцянку. Клятву, що врятую її – я знав, що вона довго носила «Останній Шанс».  Я перегорнув гори, щоб дістати свіжий, неактивований амулет. Знайти красиву незайману місцеву аристократку на виданні та найняти тебе було вже набагато легше. Ну а про те, що два активованих каміння можуть поміняти власнику душу, я дізнався ще в дитинстві. І тепер ми знову разом! І ти можеш розповідати мені що завгодно, але я – виграв!  

– Я теж пам’ятаю ці легенди. Це моя провина, що я не здогадався раніше. Занадто захопився дослідженнями. – глухо сказав Мурріт. – Що ж, я б привітав вас із поверненням до життя вашої коханої, але не буду. По-перше, ви все ще не усвідомлюєте наслідків своїх дій. І по-друге, ви вбили юну, невинну дівчину заради своєї мрії.

І він мимоволі торкнувся рукою щоки.  

– Азалію? Пфф… Вона була ніхто. Красива оболонка. – пирхнув граф. – Але це все не твоя справа. За контрактом, який все ще діє, ти маєш зберігати в таємниці всі дії наймача. Навіть після того, як контракт буде розірвано. Ти ж хочеш його розірвати?

– Зараз, до кінця строку? За своїм бажанням? Один порушений пункт не дає мені такого права. – скривився Мурріт. – Доведеться відмовитися від платні. Ні, розривати я контракт не буду. І, звичайно, я нікому не розповім про вашу оборудку. Але порушення контракту вам не минеться. Гільдія більше не буде мати з вами справ. Більш того, якщо ваші конкуренти наймуть нас проти вас, це їм стане дешевше. Я про це подбаю, ваша милосте.

– Ось як. – презирливо подивився на нього граф. – Що ж, дякую за відвертість. Ти мені теж не подобаєшся, чаклуне. І я ТЕЖ не хочу мати з тобою більше жодних справ. З тобою чи твоєю Гільдією! Якщо ти не хочеш розривати контракт, то я його розірву сам! Негайно!

– І виплатите мені неустойку?

Граф де Бан подивився на нього з огидою.

– То ти все зводиш до грошей? Брудний найманець! Але так – виплачу! – сказав він нарешті. – У мене є честь!

– Тоді зробіть все правильно, при свідках. – сказав Мурріт.

 

– Я, граф Ор де Бан, проголошую, що у зв’язку з обставинами, які нікого крім нас двох не стосуються, я розриваю контракт з Муррітом, магом води четвертого рангу, і виплачую йому неустойку за передчасне звільнення. – проказав пихато граф і жбурнув під ноги магу гаманець. – Премія за те, що ми підняли із дна з його допомогою, буде виплачена магу після оцінки знайденого і реалізації.

– Я свідок цьому. – безрадісно проказав капітан «Шаленого». Йому це все явно не подобалось.

– Я свідок цьому. – байдуже промовив боцман, якого теж запросили для порядку. Графиня, що стояла позаду графа, стривожено дивилася на те, що відбувалось.

– Я приймаю розрив контракту і свідок тому, що зі мною розплатилися чесно. – сказав маг, піднімаючи гаманець.

– Не перераховуватимеш, Мурріте? – презирливо запитав граф.

– Ні, у цьому я вам довіряю. Ви людина слова. – сказав він серйозно. Перевів погляд на дівчину, що вчепилася в руку чоловіка. У її очах було питання.   

– Я хочу, щоб ти зрозуміла, що відбувається. – проказав Мурріт повільно, латанійською. – Твій чоловік тільки-но відмовився від мого захисту. І цей корабель скоро дістанеться порту призначення. А на березі таким, як ти, не місце.

– Що ти верзеш? – визвірився на нього де Бан, намагаючись зробити крок уперед, але рука його дружини з несподіваною силою утримала його на місці.

– Коханий. – сказала вона, і в голосі її тісно сплелися збудження і нетерплячий тріумф. – Подивись на мене.

Граф повернув голову і раптом дівчина кинулася йому на шию, впиваючись зубами в його губи. Кров цівкою бризнула з-під її долонь, якими вона охопила його голову. Чоловік схопився за її руки, намагаючись відірвати від себе, але вона, не помічаючи його зусиль, вигнула його до себе, і так, не відпускаючи, раптом стрибнула з палуби – високо та далеко – прямо у хвилі.

Все це сталося за декілька ударів серця, ніхто навіть не встиг нічого зрозуміти, і якийсь час всі стояли остовпівши, не вірячи своїм очам. Коли нарешті палуба ожила і загомоніла, корабель мало не перевернувся – стільки людей кинулися до лівого борту, намагаючись розгледіти у морі хоч щось. Але все, що вони побачили, було закривавлене розірване на шмаття плаття, що на якийсь короткий час показалося над хвилями, перш ніж остаточно затонути.

– Я попереджав його. – сказав, не чекаючи запитань, Мурріт, коли капітан «Шаленого» став перед ним, стиснувши кулаки. – І я пропонував йому не розривати контракт, хоча він і порушив його першим.

– Це був морський демон, хоч і дрібний. Гризун, якщо не помиляюсь. Як це сталось? – прошипів капітан, свердлячи мага гнівним поглядом.

– Граф пересадив своїй дружині душу жінки, що була заперта в камінці на дні моря протягом десятка років. Як ви думаєте, що могло статися? – знизав плечима маг. – Нікому не вдавалось обдурити море, ви маєте це знаєте. Воно завжди бере своє. І не віддає здобич навіть зарозумілим аристократам, які вважають себе центром всесвіту і не цінують чуже життя. Шкода лише, що воно також не являє милості і для невинних. Іноді… іноді я жалкую, що присвятив цій стихії своє життя.  

Він знову потер щоку, до якої колись вночі торкнулися ніжні дівочі губи, і відвернувся від капітана.  Той хотів був щось сказати, але потім, махнувши рукою, мовчки відійшов, не ставши турбувати мага, який ще довго стояв, втупивши свій похмурий зір у безкраї байдужі хвилі.