5 Травня, 2021

Світи її уяви

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

І знав би ти, що є в душі моїй…

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…

Прозора вода на знімку виблискувала під сонячними променями. Навіть через рамки фото відчувалося тепло, таке легке, м’яке, що повільно огортало втомлену душу. А поза знімком не вщухав вітер, продовжував холодним покривалом накривати небо темно-сірими хмарами. І кінця краю їм не було! Леся пришвидшила ходу, щоразу обертаючись на золоте озеро, бронзовий очерт та той спогад, що неможливо увіковічнити. Їй так хотілось просто пірнути у ту чисту воду незайманої краси та стежка звивисто вела у хащі. Важкі гілки опускалися все нижче і нижче і вже потрібно було нахилятися, щоб оминути гострі пальці дерев. Здавалося, що темрява заполонила світ з фантастичною швидкістю. І страшно було розплющити очі. Притискаючи до грудей фото, наче намагаючись зберегти те світло іншого світу в тоненьких руках, хода пришвидшувалася. Ще трохи і має бути світло! Та де ж та свобода? Втомлена душа кричала та металася у просторі, а губи все залишалися міцно зімкнутими. Німі слова, німе тіло. Зібравши усю волю віри, Леся нарешті відкрила широко очі і враз дрімучій ліс залишився поза спиною. В її очах віддзеркалився новий світ: дике поле зеленої трави, чагарнику та широка стежка, що вела до віковічного дубу. Так стало радісно на душі. Літо! Підходячи все ближче до могутнього дерева, дівчина побачила, як хтось гойдається на саморобній гойдалці. Потужні канатні мотузки звисали десь з піднебесся, а тоненька дощечка ледве вміщувала маленьку стопу. Німфа? Русалка? Та ні! Ніжна юність! Сама принцеса лісного, а можливо морського, світу вийшла привітати літній день.

І завмерло дихання у грудях Лесі. Боязними кроками наближалась по теплому піску широкої дороги до тієї вільної у польоті дівчини. Її золотаве волосся хвилями спадало з плечей по спині, а біла сукня танцювала ніжний вальс, обличчя світилося свободою, спокоєм, любов’ю до вічного польоту. Очі Лесі, що були широко розплющені, почало щипати, і враз сльози навернулися від того відчуття дива, що захоплювало з кожною хвилиною наближення. Їй так хотілося, щоб це стало ще одним знімком, та безліч фото не замінять ті відчуття реальності. Чи варто спробувати? Одне, друге, трете… Та краса духу завмирала в кожному із знімків. Тьмяніли кольори, реальність перетворювалась на піщану бурю. І знову небо сіріло, по краях поля темні хмари, що зачаїлися, швидко наближалися до них. Чи знову бігти, подалі від дощу? Знайомий страх у очах дівчини стер усю барвистість щойно побаченого – не було вже ні чарівного духу природи, ні барв, ні відчуття безпеки.

Притуляючи до грудей всі знімки, дівчина робила кроки назад, вдивляючись у небо. Та несподівано поряд вийшов парубок, зупинився, вдивляючись у небо і плавно перевів погляд на Лесю.

–         Чому не дивитися попереду? Дорога саме там. У горі нічого немає.

У його карих очах промайнуло далеке море та забутий самотній скалистий острів. Піднявся шквальний вітер, виросли смерчі, закручуючи безжалісно трави, вириваючи з корінням тонкі стеблі. Леся простягнула вільну руку до хлопця та навіть кроку не змогла ступити. Наче приросла до землі, як той дуб. Стало прохолодно і знову темно. Чиясь рука ніжно торкнулася зап’ястя та вчулися слова «Зазирни у себе». І враз усе стихло. Роззирнувшись, Леся побачила море. Подих перехопило від тої безкрайньої далечі, що відкрилась погляду, де вдивляючись далеко за горизонт, все так само відблискувала морська гладь. Скеля переходила у стрімкий схил зеленої трави, що вилискувала під ніжним доторком солоного повітря, градієнтом переходило у янтарний пісок та зникало у потоці хвиль лазурної води. Вдихнувши на повні груди, Леся нарешті відчула свободу, її тіло наповнило різнокольорове проміння, серце радісно заклекотало у грудях. І промайнув спогад про таємничого незнайомця та ніжний доторк руки. Де ж він заховався? Так довго шукала його у різних світах та ось нарешті в одному із них їх дороги перетнулися! Крок за кроком вивчала закутки острова, блукала у зарослих травою долинах, виборсувалась з розпечених піщаних дюн берега, бігла розплескуючи крихкий кришталь води. Не пам’ятала вже першочергової мети – пошуку незнайомця. Раділа, сміялася, веселилася, бавилася, як мала дівчинка, вдихаючи природу глибоко у легені, стаючи одним цілим з усесвітом, піднімала руки до неба у спробі обійняти неосяжне. Відчувала свободу, відчувала себе принцесою. Злетіла по схилу на саму вершину скелі та вже готова була пташкою полетіти над морем. Аж раптом погляд знов вловив темні хмари. Та що ж це таке? Заблищав смуток у очах і руки опустилися.

– Ні! – мотнувши головою, Леся встала у бойову позицію, стиснувши кулаки. – Я не здамся так легко тій бурі!

І вже очі палають вогнем, прогріваючи повітря навкруги. А важкі темні хмари все ближчають, накрапає дощ, завісою застилає край неба. Тепер вони з морем одне ціле. Немає меж – немає страху. Розігнавшись, дівчина відштовхнулася від краю обриву та злетіла, поринувши у стіну дощу. З’єдналася з непогодою та зникла.

Прокинулася від легенького вітру, що грався з прозорою мереживною тканиною. Вранішнє сонце ледь-ледь заглядало через вікно, намагаючись дотягнутися кінчиками променів до ліжка Лесі. Та дівчина була ще у полоні того чудернацького сну, що подарував момент з коханим. Від жалю болісно стислося серце, реальність повільно, але впевнено повертала її до життя. Згадала, що вже як рік минув по смерті. Відчула, що досі кохає його, наче одержима. Смиренно подумала, що тіло знову болить. Проте з останнім Леся вже навчилася давати собі раду. Треба йти далі. Думками знову і знову поверталася до того швидкоплинного моменту зустрічі. Спогади про молодість захлиснули гарячою хвилею. Та чи можливо взагалі забути про кохання? Через роки, через розлуку, смерть? А що з тими фото?

Звісивши ноги з ліжка, поволі підвелася, пройшлася до вікна та сіла біля столу. Війнуло теплом і мимоволі рука простягнулася до світла. Тепло, реальне, трохи пекуче. Вуста торкнулася посмішка та погляд впав на підвіконня. Невже це знімки? Схвильовано піднялася, трепетно взяла до рук. Хто їх поклав? Вдивлялася у кожний міліметр фотокартки та наче знову поринала у сон. Завмерли пальці над першим фотознімком. Чиста вода, останній теплий день сезону купання. Спогад, що залишився поза знімком. Так хотілося повернутися у той день безмежного щастя! І диво сталося – заледве торкнувшись пальцями фото, наче увійшла усередину. Враз почула заливистий дитячий сміх, хлюпіт води та відблиски сонця на хвилях, що засліплювали. Розхвилювалася Леся, озирнулася.

–  Не можливо! – ледь чутно мовила, побачивши його.

– Лесю, йди-но сюди! – гукнув чоловік, яскраво посміхаючись.- Куди ти знову зникла? Лісовій мавці теж треба відпочивати. Поглянь, як гарно.

Та вже забула про чисту воду, обрії та тепло. Як у марені підійшла до нього та торкнулася – живий. Як це можливо? Чи хвороба загострилася і це все лишень марево. Та ні! Відчувала біль, відчувала дикий біг серця. Та спогад оживав перед нею, наповнюючись все більшими кольорами та енергією. Озирнулася, заплющила очі та вдихнула морське повітря. Розплющила очі, всілася на розпечений пісок, провела долонею по дрібним частинкам.

– У такі моменти відчуваю себе здоровим та повним сил. Все таки ці краєвиди надихають активно жити. Якщо тут помру, то буду найщасливішим смертним.

Його жарти щодо смерті робили її життя весело-сумним. Дивилася на нього, та згадувала, як рік тому спостерігала за яскравим згасанням свічки життя. Жаліла, що не змогла розказати про почуття. Лише тихо нашіптувала заспокійливі нейтральні речі. Бо його розум палав в агонії хвороби, а її серце намагалося стримувати дике полум’я кохання. Та чи можливо описати кохання словами чи музикою? Можна лише наблизитися до її нижньої межі. Віддалено торкнутися примарної димки.

–  Ну ж бо, заплющ очі! Що відчуваєш?

Леся посміхнулася до нього та зробила, як він просив. Заплющила очі, загрузла у товщу піску, відчуваючи прохолоду з кожним новим міліметром. Пісок став її протилежністю – він горів ззовні, залишаючись крижаним у середині, а вона палала усередині та стримано вела себе ззовні. Плюскіт хвиль моря підказував, що вітер починає сильнішати. Вони все з більшою активністю набігали на берег, нещадно розбиваючись об прибережне каміння. Він обережно торкнувся її руки і Леся різко відкрила очі.

Сиділа у кріслі біля вікна, ледь погойдуючись у такт хвилям завісу. Щось дивне сьогодні відбувається. Такими надреальними снами її уява дивувала рідко. Погляд блукав по тонких гіллях верби, що надвисали над річкою, інколи торкаючись її поверхі грайливим рухом. Сонце відблискувало дзеркалом назад у небо його блакить. Все буле настільки реальне, як і перед цим було море. Хотіла обернутися, та не воліла бачити те, що поза спиною. Вдома було так солодко та дивитися на фортепіано сьогодні було нестерпно. Душа не могла виразити себе через музику доторку до білих клавіш інструменту і все, що залишалося, блукати поглядом десь подалі від інтер’єру кімнати. Спогади нахлинули і вже перед очима був не ганок рідного дому. Чи знову марення прийде до неї? Нахилившись уперед до столу, підтягнула до себе лист паперу та взяла чорнильницю. Слова, ще не сформовані у розумі, вже сіяли у серці червоними барвами маку. Треба лише трохи почекати, щоб знову намагатися виразити усю велич душі у словах, що переходять у речення, формуються у вірши та прозу. Щоб торкнутися чужого серця, коли буде зачитувати близькій подрузі чи пересічному незнайомцю. Та поєднати невидимою мереженою ниткою дві душі, що зустрінуться так скоро. Бо тільки такі монологи втішають на самоті. Творчість пестила її, граючись наче з маленької дівчинкою, розмовляла так, ніби була мудрецем, а інколи лиш спостерігала темними очима. Та що сьогодні скаже Лесі серце? Це буде кохання, що не вмирає. Кохання, оспівуючи яке, хочеться піти та вбитися. Кохання, оспівуючи яке, хочеться жити. Очі ледь помітно защипало від сліз. Хотіла відвести погляд від тих спогадів, а натомість побачила дівчину, що відійшла від стовбура верби та, наче мавка, погойдуючись, пішла вздовж берега. Зачарована, Леся дивилася їй у слід, наче то її душа йшла по невідомій стежці у глиб світу. Реальність чи уява це були – не мало значення. Її життя було таким важким, таким казковим. Ці два світи не могли замінити один одного, та вони допомагали жити їй, блукаючи між світами коли було надто болячи чи надто солодко. І перо вивело першу каліграфічну літеру та терпкому бежевому папері.

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця