Світло Йоля

Коли Стас опритомнів після мінометного обстрілу і зрозумів, що вибуховою хвилею його викинуло з окопу, навкруги панувала пітьма. Гукнув командира – у відповідь тиша. Спробував перевернутись на бік – біль простромив праву ногу. Ліва нога наче затерпла, не реагуючи на жодні спроби нею поворушити. Стас не бачив, але відчував дим, що слався над землею, заважаючи дихати. Раптом вдалині мигнуло непевне світло. Вирішив дістатись того місця, сподіваючись на порятунок. Спирався на руки, підтягуючи ноги. Продирався крізь сухі замерзлі чагарники. Інколи зупинявся, щоб перепочити. Дивувала не темрява, що огорнула ніч, а дивна тиша, яка завжди була передвісницею біди.
Нарешті ліс. Ще трохи, і Стас побачив за деревами вогнище. Він не знав, скільки часу минуло з атаки і як довго довелось повзти. Втомлено притулився до товстого стовбура дерева і заплющив очі. Сил рухатись далі вже не було.
– Вітаю, воїне, – прогримів над головою грубий голос.
Повільно підняв голову. Спочатку побачив волохате тіло, довгу бороду, зморщене обличчя, а потім і два роги, що дугами загинались на спину. До війни назвав би істоту  моторошною, але на фронті надивився такого, що волохате рогате створіння здалось приємним і доброзичливим.
– Підводься!
Істота протягнула руку.
– Я не можу, – вичавив із себе Стас. – Ноги не діють…
– Зможеш! Тепер усе зможеш. Ходімо до вогню!
Тримаючись за руку дивного співрозмовника, Стас зробив крок. Дивно, біль зник. Похитуючись, наблизився до вогнища. Посеред порожньої галявини, без жодного хмизу чи деревини, рівним полум’ям горіла ватра, не даючи ані крихти тепла. За цим прийшло й усвідомлення того, що відбувається.
– Я очікував світла в кінці тунелю або чогось подібного, – почав Стас. – І пекельних істот якось по-іншому собі уявляв. Чортів або демонів, а не сатира в хутрі.
Створіння весело усміхнулось.
– Я Крампус, але можеш називати сатиром, якщо хочеш. Немає ніяких тунелів. А це світло – душі загиблих воїнів. У найдовшу ніч року я здатен здійснити їхні бажання. В тебе теж є вибір, ти ж невипадково опинився саме тут і зараз.
Стас торкнувся долонею вогню, який не палив, але дихав внутрішньою силою.
– Дякую!
І зробив крок уперед, розчиняючись у холодному полум’ї.
Крампус зітхнув, потім міцно схопив себе за роги, з ревом відірвав їх від голови, кинув у полум’я та голосно вигукнув кілька незрозумілих слів. Вищирився й увів на планшеті, який видобув з піксельного наплічника, координати.
– Щасливого Йоля!