Сяйво тремтіння

У спалаху світла з’явилась вона. Ледь продерши очі від сну, не міг ні сісти, ні ворухнутись. Сяйво сліпило очі. Ядуче проміння заповнювало всю кімнату. Її силует був чіткий, але ніби трохи коливався, неначе розчиняючись у повітрі. Я бачив контури тіла, довге волосся і очі. Очі сяяли так яскраво, що здавалось — це дві зірки, що дивляться крізь мене, наче вони знають мої найпотаємніші думки. Простір навколо став важким, наче повітря стало густим і липким. В кімнаті з’явився ледве чутний шепіт, що не належав мені, не моєму розуму. Ледь помітне тремтіння повітря пробігало по шкірі, і здавалося, що вона дихає не просто в кімнаті, а в моїй свідомості.

Вона не була  мені страшна, але моторошне тремтіння пробиралось крізь все тіло. Сяйво наближалось  у просторі, нависаючи над ліжком, наді мною. Я не міг ні поворухнутись, ні сказати ні слова. У горлі пересохло, тіло відмовилось виконувати команди. І тут почалась паніка.

Я багато читав про сонний параліч. Це моя спеціалізація. Однак не міг уявити, що це станеться саме зі мною. У книгах і дослідженнях усе виглядає просто й логічно, але коли ти опиняєшся всередині цього стану, теорія розсипається, а тіло зраджує тебе повністю. Це не було марево. Вона існувала не у вигляді метафори, а як об’ємна, відчутна постать. Аж тут мене наче вдарило струмом. Я згадав: минулого року на відпочинку в Одесі заплив дуже далеко, та мене схопила судома. Я почав тонути, пішов глибоко під воду. Тіло залишали сили, і з’явилась вона — та ж сама осяйна істота. Вона тягнула мене наверх, потім притулила до себе і почала кричати. Цей крик розбивав ущент мої барабанні перетинки. Я відкрив очі і побачив її — Золоту Німфу, а далі вже опинився на березі, просто лежав. Хотів її зустріти знов. Її краса полонила моє серце, і ось вона тут. Так — це я її викликав. Вона літає коло мене, роздивляється, заглядає глибоко в очі, всередину мене. Я вже весь мокрий. Краплі поту стали господарями на моєму тілі.

І ось вона ближче, і знову цей вереск. Я не можу затулити вуха руками, здається — це останні секунди мого життя.

…Я різко прокидаюся від яскравого світла у своїй кімнаті, видихаю: нарешті дали світло. Примара. Заспокоюю себе, намагаюсь знову заснути. Мої кулаки міцно стиснуті. Розслаблюю тіло, відкриваю кулак — бо щось коле. Там мушля.