Сопілка

РОЗДІЛ І. ТРАВА

Такий день, шо ну його нафіг.
Я зупиняюся. Вмощую сраку на сірий камінь. Тепленько. Але твердо. На горизонті чорніють гори. Десь начебто дзюрчить вода, от до неї мені і треба. Сіра якась трава під ногами, чи то трава чи то дріт – хер розбереш. В темно-синьому небі без зірок – два місяці. Пахне чомусь гірко, наче паленим торфом. У нас, на Чернігівщині так пахне смог, коли ліси в Чорнобилі горять. Тут точно нема Чорнобиля. Тільки я в сірому подряпаному скафандрі, мужність і відвага, як там казали в академії – поллітра, тоєсть еліта світової космонавтики, білет в один кінець чи нє, вони там точно не знали. Чи знали, я в цих гіперстрибках не спеціаліст, а от шльом – жалко. Інвентарне майно. Серійник КР 194802, ліхтарик, нічник, фільтр, динамік, штопора, правда, нема. Очкарики, шо з них візьмеш. Розумні, а по факту – таке собі. Це ж як мультитул. Все добре, отвьортка під хрестик, шило, молоток, пласкогубці, а як нема штопору – то щитай ненужний.
Про шо це я ? Блін, десяток світлових років од Землі, шлєм пролюбив, корабль пролюбив, пістолет пролюбив, а я про штопор. Добре, шо тут ніяких динозаврів начебто не водиться, а то було б їм поллітра вітчизняної космонавтики на вечерю.
Я опускаю очі. Добридень! Це ж моя сопілка. На корабель кожен міг взяти по одній особистій речі. Рекс взяв чотки, моя Катруся, ех, що за дівчина – кольорові пастельні олівці, Мутант – набір го, а я от – сопілку.
Я притуляю сопілку до губ. Якшо на цій планеті є патогенні для людини мікроби, то мені уже і так хана. Ля-сі-до-сі мііі ре-до-сі-ля. Скорик “Мелодія”. Люблю. Граю. Та і друге толком не вмію. То єсть вмію, але ж Скорик то Скорик. Ля-сі-до-сі мііі ре-до-сі-ля. Ля-ля. Соль-фа-мі-ре. Ех. Гарно звучить. Акустика тут прям да.
– Скіф, скіф, я Мутант, на зв’язок – оживає рація.
Оба на.
– Мутант, Мутант я Скіф, на зв’язку – радісно відчирикую я в рацію – всі живі? Катруся з вами?
– Люди живі, корабель – треба щоб ти глянув – говорить мені Мутант. Рація трошки шипить і ковтає звуки, але то таке – то ти тільки шо дудів?
– Я – погоджуюся я, хоча за слово “дудів” можна і в бороду получить.
– Ми тебе чули – говорить Мутант – ти воду чуєш?
– Чую – відповідаю я.
– Давай сюда, ми біля водоспаду приземлилися, збираємо лантухи, як ти випав при гіпер-стрибку – не уявляю.
– Чешу – погоджуюся я – я вам ще пару раз пограю, скоригуєте маршрут.
– Добре – відповідає Мутант.
Ех, зручний був камінь. Я піднімаюся і чешу в бік води. Менший місяць сховався за дальні гори і тепер тут ну майже як на Землі. Тільки трава якась дивна.
– І першим композитором, якого зіграли на цій планеті то Скорик – кажу я в рацію і бадьорим кроком іду до води.
Я граю і трава ходить хвилями і мені прям кажеться шо вона слухає.
Та ти не переживай, я ще пограю.
Аби не динозаврам.
Траві – можна.

РОЗДІЛ ІІ ДИНОЗАВР

За що я люблю мою Катрусю, ну, окрім гарного бюсту другого розміру і пишного каштанового волосся, то це за те, що в будь-якій незрозумілій ситуації вона незворушна, мов бронзовий Бандера у Львові.
– Як справи? – питає вона і обіймає ззаду.
Я сиджу на камені, на мені радіаційний костюм, шви ледь-ледь світяться світло-лимонним і я втомлений – просто капець. Блакитне сонце ховається за обрій і на небі проступає менший місяць. Більший буде пізніше.
Задовбався.
Це ж треба мати сили доплентатися до дезактиватора, скинути цей гадський костюм і піти в душ. Вода у нас місцева, злих мікробів, на щастя, тут не живе. Катруся перевірила. Мікробіолог. Розумашка. Золото, а не дівчина.
– Та таке – відповідаю я – реактор пошкоджений, запасні стрижні втрачені. Навіть якби вони були, то обидва сопла луснули, як баняк. Ми не злетимо. Ти перевірила траву? Не тулися, а то світитися будеш.
– Перевірила – каже Катруся – кремнієорганіка. Можна з неї робити пластмасу, паливо, навіть скло, а от їжу – не вийде.
– Скільки у нас харчів? – питаю я.
– Ну, ми тут вже тиждень – каже Катруся – ще на два вистачить. Якщо зполовинити норму, максимум – на місяць.
– Що Мутант? – питаю я.
– Зв’язок втрачений, він навіть не знає, куди нас закинуло при останньому гіперстрибку – відповідає Катруся – якісь гравітаційні флуктуації, вибух нової чи зіткнення двох зірок – він ще не з’ясував.
– Що Рекс? – питаю я.
– Облетів майже всю планету. Тварин нема, скрізь та сама трава, де ділися речі, що випали з вантажного сектору – незрозуміло. Сигнальні маяки на працюють.
– Ех – кажу я.
– Та да. Зіграй мені нашу – просить Катруся.
Я піднімаюся з каменю, натискаю кілька гудзиків на костюмі і тяжкий радіозахист відклеюється від мене, мов шкірки банана.
– Завтра заберу – бурчу я і лізу в кишеню комбінезона за сопілкою- все одно ні одного динозавра, щоб вкрасти. Це ж треба було летіти бозна скільки світлових років і долетіти до планети без динозаврів.
– Ля-сі-до-сі мііі ре-до-сі-ля – дудю я.
– Чудово – шепоче Катруся.
Скорик – це наша спільна любов. Скорик і динозаври.
– Динозавр – раптом здивовано говорить Катруся і тицяє пальчиком позаду мене – тиранозавр. Тільки маленький.
Я обертаюся.
Хоба!
Сопілка вбік, в руці – бластер.
Стоїть, голуб. Себто, не голуб, цілком собі тиранозавр, тільки сірий і маленький, під 2 метра зростом. Шкіра на тиранозаврі рельєфна, весь він зліплений з безлічі травинок.
– Цього не потрібно – раптом каже тиранозавр і пффф! – починає обтрушуватися, немов собака після дощу. Травинки летять у всі боки і за кілька секунд тиранозавр перетворюється на цілком собі гуманоїдну фігуру до 1.80 зросту.
– У нас до вас є пропозиція – говорить гуманоїд – пішли поговоримо.
– Пішли – погоджуюся я.
– Сопілку не забудьте – каже незнайомець – це важливо.
Я підбираю сопілку і кладу її до кишені.
– Не переживайте – каже гуманоїд Катрусі – з ним все буде добре. Ми ненадовго.
– Я чекатиму – спокійно каже Катруся і сідає на камінь.
Ну золото, а не дівчина.

РОЗДІЛ ІІІ УГОДА

– Розповідай – каже Мутант. Тісна кают-компанія – стіл і чотири крісла, все сіре або біле, на столі – 4 горнятка з чаєм і остання пачка печива. Всі на місці. На центральному кріслі бородатий Мутант, він наш капітан і фахівець з гіперстрибків. Мутант завжди в окулярах – він не захтів робити корекцію. Справа від нього лисий, як коліно Рекс – він пілот та штурман. Біля мене моя Катруся – біолог та психолог. Ну, а я що? Я механік-електрик. І фахівець з термояду.
– Кремнієва трава – починаю я – це одна глобальна нейромережа, що володіє інтелектом. Їх корені йдуть вглиб планети, вони здатні видобувати копалини і синтезувати матеріали. Я кажу “вони”, бо ця нейромережа має тисячі підособистостей. Це не одна, а тисячі свідомостей, сполучених разом, як комп’ютери в мережі. За тиждень вони змалювали нас в нуль. Технології, мову, вміст бортового комп’ютеру – все повністю. Вони дослідили всю ракету і окремо – запчастини, що ми погубили при приземленні.
– Вони телепати? – питає Мутант.
– Так – відповідаю я – по суті, те що вони дали нам поговорити одне з одним, то це тіпа жест ввічливості. Вони можуть слухати наші думки, але в голову говорити – не можуть.
– А що їм треба і як вони нам можуть помогти? – питає Рекс. До рекрутинга він працював на чернігівському космобазарі. Через це предметний – страшне. Прям люблю таких.
– Помогти вони можуть.
Я витягую з кишені чорну тарілочку діаметром десь 5 сантиметрів.
– Вчора їх представник мені дав ось це. Це їхній варіант високотемпературної кераміки. Я перевірив її всіма доступними мені методами. Вона не гірше. Зовсім не така по складу, але по характеристикам – краще. Вони можуть виготовити нам замінні сопла.
– А стрижні реактора?
– Віддадуть ті, що випали при аварії, ще й підшаманять.
– Гм – Рекс робить ковток чаю і заїдає коржиком – що їм треба від нас?
– Я – відповідаю я.
– Ти? – піднімає брови Катруся.
– З усього масиву знань, що вони від нас отримали, найбільша загадка для них – це музика. Вони не розуміють, хочуть, щоб я лишився і допоміг їм зрозуміти.
– Я лишуся з тобою – каже Катруся. В її очах сльози
– Ні – відповідаю я – вони вони не захтіли. Кохання – це теж те, чого вони не розуміють.
– А координати для гіперстрибка? – питає Мутант.
– Вкажуть.
– Ти лишишся?
Тиша. Троє людей невідривно дивляться на мене і найтяжче – це очі моєї Катрусі.
– Я лишуся.
– А їжа? – питає Катруся.
– Ось – я витягую з кишені коржик. Він чорний, начебто добутий з якоїсь шахти в Донецькій області – спробуй.
– Смачно – відгризає шматок Катруся.
– Ось тобі ще один – викладаю з кишені ще один коржик – зробиш аналіз. Я не зрозумів, як вони його зробили, але вони повторили повністю наш раціон, тільки чорне – капєц, але на смак і поживність не впливає.
– Коли ми зможемо вилетіти? – питає Мутант.
– Мені треба тиждень, щоб перезапустити реактор і встановити сопла. Мені потрібно демонтувати один наш термінал з нотами, сопілку і рацію. Я дуже сподіваюся почути вас знову.
– Ти точно вирішив? – питає Мутант.
– Точно – кажу я і по її щокам починають текти сльози.

РОЗДІЛ ІV МУЗИКА

– Ну, бувай – каже Мутант і йде до ракети – Катерина, у вас три хвилини.
Ми мовчимо. Мої речі – комп’ютер, радіостанція і рюкзак з одягом стоять біля мене.
– Чотири місяці – каже моя Катруся і простягає мені сопілку – ми будемо в гіперстрибку чотири місяці і ми не зможемо вийти на зв’язок.
– Не зможемо – киваю я.
– Я вагітна – каже Катруся і притуляється до мене міцно-міцно – ми поговоримо за чотири місяці?
– Я знаю. Ми обов’язково поговоримо – кажу я. Я цілую її солону щічку і обіймаю – біжи вже.
– Ля-сі-до-сі мііі ре-до-сі-ля – граю я і ракета меншає й меншає,поволі розчиняється в зелено-синьому безхмарному небі. На цій планеті ніколи немає дощів. Цікаво, це вони так зробили, чи їх і не було?
– Гарно. Це ж “Мелодія” Скорика – чую я голос позаду. Я повертаю голову. Цього разу трав’яний чоловік трошки вищий і товстіший.
– Так. З ними все буде добре? – питаю я.
– Так – відповідає мені трав’яний чоловік – ми прослідкуємо. Чому ти її не лишив? Ми ж пропонували.
– Я знав, що вона вагітна. Я не певен, що їй дозволять вийти на зв’язок і полетіти ще коли-небудь у космос. Я хочу, щоб вони жили на Землі.
– Ходімо – каже чоловічок – ми побудували тобі будинок.