У середу Володимир Володимирович прокинувся доволі пізно. Через постійні нічні кошмари голова розколювалася, як після похмілля, хоча він давно не пив, лікарі категорично забороняли. Не встаючи з ліжка, з внутрішнього зв’язку викликав начальника охорони, щоб дізнатися про обстановку в Москві. Так він робив щоранку протягом останніх місяців. Погані передчуття непокоїли президента.
Офіцер доповів, що з самого ранку домагається аудієнції міністр оборони. Навідріз відмовляється повідомляти про мету візиту. Каже лише, що справа державної важливості і до того ж стосується особистої безпеки Володимира Володимировича. З ним ще дуже підозрілого вигляду стара, на вигляд років дев’яносто, не менше, вся згорблена, в якомусь лахмітті. Справжня відьма. Сергій Кужугетович стверджує, що вона і є цією справою державної важливості. Їх обшукали двічі, як годиться, всі речі вилучили. Але амулет бабці довелося залишити. Шойгу сказав, що без нього вона помре. «Негайно запроси їх!», – різко відреагував Путін, не даючи охоронцеві закінчити доповідь.
У кабінет ввалився переляканий Шойгу. За ним ледве шкутильгала сухенька бабця, більше схожа на персонаж з російських казок, ніж на реальну людину. Міністр весь трясся від перезбудження і зміг взяти себе в руки тільки після третьої склянки води. Але від коньяку відмовився.
– З чим завітав Серьожа? І хто це з тобою? — спитав Путін, уважно оглядаючи гостей через свій довгий стіл.
– Володимир Володимирович! Ви не повірите! Це наш порятунок! – вигукнув схвильований Сергій Кужугетович і заговорив тремтячим голосом.
Шойгу:
Три дні тому вирішив злітати до себе в Туву. Часто так роблю, щоби з думками зібратися. Ну, ви знаєте. Літак, як завжди, сів на військовому аеродромі під Кизилом. Я намагаюся не афішувати свої візити, тому зустрічали нас кілька військових і перший заступник голови республіки. Сам Владислав Товариштайович приїхати не спромігся. Це не добрий знак, дистанціюються мразі від Москви.
Був там і Микола Олександрович Іванов. Я вас знайомив. Пам’ятаєте Володимир Володимирович? Сухенький такий шаман, з козячою борідкою. Здав він сильно останнім часом, та й з кукухою не все гаразд . То в поліклініку піде у повному шаманському одязі і у шапці з рогами, то, навпаки, у спортивному костюмі та модельних туфлях навколо багаття танцює. Але людина хороша, віддана. Ще з батею моїм справи вирішував. Ми йому свого часу хороший шматок тайги під заповідник відписали. Ну, він і торгує лісом із китайцями. Вам кланятися велів.
Так ось. Не поїхав я до адміністрації, а одразу за місто до Миколи на дачу. А там банька, шашлик, випивка. Але спочатку, звичайно, ритуал. Дядько Коля, коли при пам’яті, просто чудеса творить. Обкурив мене травою якоюсь, у бубон постукав, пісні поспівав. І, Ви розумієте, всі страхи та переживання як рукою зняло. Легко-легко стало на душі. І тіло невагомим таким здалося. Навіть не тіло зовсім, а оболонка. Тіло лежати на лавці залишилося, а я ніби піднісся і спостерігаю за ним зверху. Скільки так зависав не знаю, тільки Іванов дав мені випити якусь гидоту. Мене рвало потім пів години. Він каже: «Досить з тебе, людина ти не молода, копита відкиниш, відповідай потім, як за нормального». З гумором чоловік. Пропарилися ми потім у лазні, випили добряче, як водиться. Шаман зовсім сп’янів, нахилився до самого вуха і забормотав, чергуючи російські та тувинські слова. Сказав, що відчуває, як згустилися над нами хмари і чекати на непоправне залишилося не довго. А він старий вже, і не може допомогти. Та й раніше не зміг би. Занадто все погано. Випалив мені все це і заплакав беззвучно. А коли трохи заспокоївся, закотив очі до стелі і наспів продовжив: «У глибині тайги, далеко від людських очей, споконвіку жила родина шаманів-відьмаків. Про них ходили недобрі чутки, що від потойбічних сил черпали енергію. Усі вони вимерли давно, залишилася лише одна стара. Їй зараз майже двісті років. Вона точно знає, що робити. Вона завжди знає». Після цього, дядько Коля заснув, а я сиджу і думаю, що це було – просто п’яне марення чи все ж таки тимчасове просвітлення.
Наступного дня, прямо з самого ранку, шаман розбудив мене словами: «Сергію, прокидайся! До відьми їдемо». Навіть поснідати і похмелитися не дав. У мене голова розколювалася після його настоянок, чого не скажеш про чарівника. Виглядав шаман Іванов бадьоро і серйозно, як молодий ховрах. Завантажили в Мі-26 чотиримісні аеросани, і вперед. Довелося вирушити невеликою командою. Я, шаман, та два охоронця. Ну і два пілоти, зрозуміло. Одягли унти, «аляски» канадські. Провізії трохи взяли, і спирт, ясна річ. Летіли години дві, не менше. А там тайга густа-густа. Сісти ніде. Знайшли все ж таки невелику пліш між деревами. Поспішно, перегрузилися в сани, і поїхали прямісінько через ліс. Тільки до обіду дісталися. Зупинилися за триста метрів. Санич повернувся до мене і сказав пошепки: «Далі сам іди. Не можна разом». А сам синьо-білий стоїть, трясеться. Чесно зізнатися, мені теж лячно стало. Хильнув спирту з фляжки, снігом закусив. Зачекав кілька хвилин, поки пробере на старі дріжджі, та потопав. Крок за кроком між соснами. Снігу навалило мало не до поясу. Я хоч і в снігоступах йшов, а все одно ці триста метрів важко далися. Нарешті між деревами з’явилися ознаки присутності людини. Чекав поселення побачити, а там лише хата крива. Добре хоч не на курячих ніжках. Перед хатиною зовсім крихітна галявина. Посередині вогнище, обкладене довкола величезними валунами. Біля кожного каменю жердина в землі стирчить. Я цих палиць тринадцять штук нарахував. І кожна з жердин зверху прикрашена людським черепом. Я застиг на місці, від жаху не в силах поворухнутися. На одному з черепів ворон величезний сидів. Він повернув голову в мій бік. Каркання луною розлетілося по тайзі. Мене знудило сильно, все розпливлося перед очима, і я впав у кучугур. Прокинувся в будинку відьми, лежачи на дерев’яній підлозі. Озирнувся акуратно на всі боки. Скрізь розвішані пучки якоїсь трави, гербарії цілі. І банок різних багато в усіх кутках, на підлозі, столі. А в банках тих жаби та змії в розсолі плавають. Одурілому мозку здалося, що одна з жаб на Суровікіна схожа, а інша на Пригожина. Дрібна гадюка в невеликій баночці біля голови – вилита Симоньян. А опудало бобра своїми зубами нагадало мені Оленьку Скабеєву.
Раптом відьма різко схилилася наді мною і подивилася просто у вічі. Від жаху у мене все всередині похололо, нестерпно захотілося в туалет. Запах немитого тіла нищівною хвилею вдарив у ніс. Знову знудило. Її старечі сухі тонкі губи зовсім не ворушилися, але в голові я виразно почув скрипучий голос цього лісового створіння: «Знаю, біс, навіщо прийшов. Бачу тебе наскрізь. Допоможу я. Та тільки князю темряви високу ціну сплатити доведеться. Душу він забере. Та не твою, холуй. Веди до господаря свого!». Я знову втратив свідомість. Як ішов назад, як їхали до вертольоту, як летіли… Нічого не пам’ятаю.
Це потім вже в Кизилі, коли мене відпоював, дядько Коля пояснював, з побоюванням поглядаючи на відьму, що валуни це уламки метеорита. А черепи справді людські. Це покійні родичі старої. Так лісові духи забирають їх у царство мертвих. Ці люди і за життя не відомі були, ні імен, ні прізвищ, ні паспортів з адресою. А після смерті тим більше. Нема їх, і не було ніколи. Не значяться у російській державі. На початку двадцятих минулого століття їх спробували силою в лісгосп загнати, так вони порчу на домашню худобу навели. А народ тоді зовсім забобонний був, от і відстали від відьмаків, а потім і забули зовсім. Легенди про цю родину ще де-не-де передаються з покоління в покоління, та тільки, що це не легенди зовсім, одні старі шамани знають.
У бункері повисла гнетуча тиша. Відьма подивилася на Путіна і тихенько промовила незрозумілу фразу.
– Це тувинською, – переказав Шойгу. – Каже, що пропонує Вам, Володимире Володимировичу, шлях до порятунку. Але ціною, вибачте, буде Ваша душа. Яка, за її словами, після всього зла, створеного Вами, потрібна лише хазяїнові пітьми.
– Мені вже втрачати нічого, програю вибори – смерть чи в’язниця, – ледве чутно промовив диктатор, нервово посмикуючи правою рукою.
Відьма заплющила очі, підняла амулет над головою і, розгойдуючись під звуки власного скрипучого голосу, поганою російською почала бурмотіти: «Та врятуєшся, упир! Та здобудеш шлях до пекла! Двадцять першого січня, за вашим земним календарем, зірки зійдуться у вогненному знаку. Цього дня і цієї ночі виповниться сто років від дня смерті іншого антихриста Володимира. З першою Північною зіркою ти один увійдеш до усипальниці, подібної до єгипетських фараонів, і, схилившись над мумією Віла, вимовиш таємне заклинання, яке вселлять в тебе лісові духи, послані мною. І якщо не зійдеш з місця до перших півнів, то правитимеш вічно. А якщо зійдеш, пекло поглине тебе, і челядь твою, і ім’я твоє».
Путін і Шойгу стояли, не рухаючись, як два тувинські істукани. А коли прийшли до тями, виявили на підлозі бездиханне тіло відьми. Вона була мертва. Поруч із тілом лежав амулет, з випаленим на ньому заклинанням. Президент машинально підняв його та поклав собі в кишеню.
– Вона сказала читати заклинания над Вієм?
– Володю! Мені здається, що вона сказала Віл – Володимир Ілліч Ленін. А усипальниця, як у фараонів, це наш Мавзолей московський.
– Ясно. І ти віриш у всю цю каламуть? І чому вона здохла? Від старості?
– Не від старості. Вона віддала свою життєву енергію.
– Навіщо їй заради нас вмирати?
– Не заради нас, заради хазяїна пітьми.
– Ти знову так впевнено кажеш, як минулого разу, коли тобі шамани тему з кільцями влади пророкували. Весь світ повеселили. Один лише божевільний колгоспник напнув кільце на палець. Хоча, я впевнений, що він прикидався. Старий лис.
– Володю! На цей раз усе спрацює, щиро вірю. Це дуже старовинне та страшне заклинання. Я переведу його тобі.
– А як зрозуміти «до перших півнів»? Володін з Красовським зайдуть уранці до Мавзолею?
– Ти ще жартувати можеш? Мені страшно до усрачки.
– Це нервове.
До середини дня суботи 20 січня, практично одночасно, прийшло дві сумні звістки – раптово померли Олександр Григорович Лукашенко та Кім Чен Ин. Про ситуацію негайно доповіли Путіну. Він кілька хвилин стояв, як укопаний: «Таких збігів просто не буває. Це якийсь знак». Вийшовши із заціпеніння, наказав нікому в Росії не повідомляти про те, що сталося, до його повернення з Мавзолею. Подібне розпорядження слід було передати і колегам у Білорусі та Північній Кореї. Нині цим займатися ніколи. До першої зірки залишалося дедалі менше часу, і він намагався визубрити заклинання напам’ять.
Як же йому було страшно! Як ніколи ще у житті. Так страшно не було ні під час пандемії, коли він практично усунувся від керівництва країною. Навіть, коли програли війну і довелося повертати всі території з Кримом та Донбасом, і погодитись виплачувати величезну репарацію. Навіть тоді не так було страшно, хоча небезпека бунту ура-патріотів чи палацового перевороту була дуже високою. Вже кілька разів за цей день лікар давав йому заспокійливі та проносні пігулки. На якийсь час допомагало.
До вечора Червона площа була повністю очищена від людей і блокована по периметру бійцями спецпідрозділу боротьби з тероризмом. Окрім табельної зброї деякі співробітники тримали в руках гранатомети. Поперек усіх в’їздів стояли БТРи. На дахах будинків, у тому числі і на ГУМі, розташувалися снайпери. Над площею завис гелікоптер. Сам же ГУМ, не зважаючи на невдоволення численних відвідувачів, закрили на дві години раніше. Нібито надійшло повідомлення про закладену в торговельному залі вибухівку. Окрім покупців, примусово вивели за периметр усіх продавців та навіть охорону універмагу. Магазини, бутіки, кафе, підсобки та інші приміщення ретельно обстежили піротехніки із собаками. У січневій темряві, не освітлювана, як завжди, яскравими прожекторами, площа виглядала похмуро і моторошно. Тільки вітер ганяв бруківкою агітаційні листівки Навального.
Рівно о 22:30 із боку Храму Василя Блаженного на шаленій швидкості на площу влетів кортеж броньованих лімузинів. Під’їхавши на максимально близьку відстань до Мавзолею, машини одночасно зупинилися, ніби створивши своїми корпусами додаткову огорожу. З автомобілів негайно вискочили вісім міцних чоловіків у цивільному. Двоє з них пройшли всередину приміщення, щільно зачинивши двері. Ще двоє залишилися біля входу, а четверо розташувалися з обох боків третього в кортежі лімузина. За п’ять хвилин охоронці покинули Мавзолей. Один із них ледь помітно кивнув головою. З чорного автомобіля №3 вийшов невеликого зросту згорблений чоловік і прошмигнув у прочинені двері усипальниці вождя. На ньому був довгий чорний плащ до самої підлоги, з великим капюшоном, який повністю закривав обличчя пізнього відвідувача.
Увійшовши до зали Мавзолею, Путін відкинув капюшон і оглянув добре знайоме приміщення. Гнітюча, в’язка тиша. Електрика була відключена, тільки свічки відкидали на всі боки моторошні тіні. Дрібними кроками він прошкандибав до саркофагу, перебираючи босими ногами. Під плащем теж не було нічого, так веліла відьма. Лише рука міцно стискала амулет із заклинанням.
Вождь світового пролетаріату безтурботно спав своїм вічним сном, на заздрість іншим померлим диктаторам. «А цьому ось які почесті. Як єгипетського фараона, законсервували і виставили напоказ, наче у кунсткамері. Краще б Карла Маркса заспиртували», – промайнуло в голові Пу.
Страху не було зовсім. Мабуть, ще діяло заспокійливе, яке він випив перед самим від’їздом. Тільки два почуття опановували мозок диктатора, що стояв біля узголів’я тезки. Тільки два: огида та заздрість.
До початку дії залишалося ще кілька хвилин. Володимир Володимирович був зосереджений та спокійний. Годинник на Спаській вежі Кремля повідомив – у Москві двадцять три нуль, нуль.
Ну, все, час настав! І він, трохи розгойдуючись, як це робила відьма, почав читати напам’ять заклинання, машинально перебираючи амулет відьми пальцями правої руки: «Князь пітьми! Всемогутній Князь темряви! Почуй мене, пане мій! Зійди до мене! Вкрий своєю милостю! Допоможи здолати моїх ворогів! Допоможи повернути моїх рабів! Відкрий мудрість потойбіччя! Навчи жити вічно! Навчи правити вічно! Спрямуй до мене вірного пса свого – Віла! Хай повстане він із царства мертвих! Нехай зверне на мене свій погляд!
З кожним новим витком заклинання звучало все голосніше та урочистіше. Дивні слова похмурою луною відбивались від стін усипальниці. А він повторював знову і знову, знову і знову, сам себе вводячи в стан благоговійного трансу. Голова в капюшоні опущена вниз, плечі стулилися, очі напівзаплющені. Він уникав дивитись на саркофаг, хоча чомусь зробити це дуже хотілося. Невідома сила ніби підштовхувала його поглянути на Ілліча.
За відчуттями, минула ціла вічність. Трохи паморочилося в голові, і явно смоктало під ложечкою. Диктатор цілий день нічого не їв. Просто не міг, давалася взнаки величезна нервова напруга. Та ще й проносні. Сама думка навалити під час ритуалу викликала паніку та огиду. Путін потроху почав стомлюватись. Думки почали плутатися, і він не весело зітхнув, розуміючи, що до світанку ще дуже далеко.
Зі стану трансу його вивів якийсь сторонній звук, чи то скрип, чи то шелест. Хвиля жаху промайнула по всьому тілу, вирвала серце і загнала його в горлянку, перекривши подих. Пуйло затрясло в ознобі, і відразу кинуло в жар. Ледве не рвонув до виходу, але неслухняні ноги не змогли навіть зрушити з місця. Здавалось це тривало цілу вічність. Проте, за кілька секунд, дихання почало відновлюватися. І в ту саму мить, коли він майже заспокоївся, з саркофагу пролунав знайомий кожній радянській людині картавий голос: «Товариші! Підніміть мені повіки, товариші!».
Пу бився від страху: «Це марення! Це лише галюцинації від стресу і втоми. Тут нікого немає, тільки я і сушений дідок. Що він може зробити мені? Він вже сто років у цій коробочці лежить». І глибоко зітхнувши, зовсім трохи розплющив очі. Ленін сидів у труні. Він повернув голову до Володі, посміхнувся і сказав: «Ну, вітаю, Пуйло!». І тут Путін помер…
Але, на жаль, це була не смерть, а просто непритомність. Крижаний граніт швидко привів його до тями. Від удару об підлогу нила потилиця, і сильно нудило. Крекчачи, президент піднявся на ноги і покрутив головою. Чи не привиділося? Він витягнув шию, намагаючись зазирнути у саркофаг.
Цієї миті Куранти гримнули першим північним ударом. І тут же труна, разом з Іллічем, зірвалася зі свого постаменту і вихором закружляла за годинниковою стрілкою під самою стелею. Кожне описане коло збігалося з черговим боєм годинника, а похоронна скринька, що летіла в повітрі, була схожа на головний циферблат країни. З останнім ударом, труна зависла горизонтально перед Путіним, так, що два Володимири зустрілися поглядами. «Дідусь Ленін живий!», – з дитячою радістю подумав хлопчик Вовочка. «Ні! Просто я збожеволів», – і знову знепритомнів.
Цього разу він прийшов до тями від дзвінкого ляпаса. Мумія допомогла Путіну підвестися, і грубо підштовхнула його до спорожнілого постаменту. «Тільки після Вас», – удавано чемно вимовила вона. Мимоволі зробивши кілька кроків, Володимир Володимирович опинився біля величезної чорної діри, в тому місці, де раніше лежала труна з вмістом. Точніше, це була не діра, а лаз у підземеллі. Сходинки тікали вниз і губилися з поля зору в непроглядній темряві. Жах не давав Путіну сил ні чинити опір, ні заперечувати. І він зробив крок у невідомість.
Президент йшов, намацуючи босою ногою кожну наступну сходинку, і чув, як ззаду бурмотів Ілліч: «Це ж треба таке ляпнути, що я Україну вигадав. А ще освічений. Радянська влада великі гроші на його навчання витратила. А він? Інтелігенція вшива. Пуйло, воно і є Пуйло!».