Ліси трійці

Сонце ледь припікало, від річки віяло прохолодою, кінь слухняно крокував берегом, і Сліфія ні на що не нарікала б, якби сумка з листами не муляла їй спину. Етра їхала попереду, її вогненно-руде волосся та плащ йому під стать тріпотіли на вітру. Ксанті ж час від часу покидала їх і подовгу зникала в гущавині лісу, повертаючися з оповідками про місцевих мешканців.

Ополудні під’їхала та сказала:

— Загін далеців за шість миль на південний захід. П’ятнадцять чоловік.

— Прорвемося, — відповіла Етра. Погладила коня, пустила його риссю. Сліфія повторила за нею.

Через кілька годин зелений плащ Ксанті знову замайорів поміж дерев, і вона вигукнула:

— Ще один загін, теж п’ятнадцятеро! З південного сходу.

Сліфія скривилася.

— Хочуть взяти в кліщі.

— За тридцять миль узлісся, там є міст, — відказала Етра. — Перейдемо по ньому на північ і відірвемося.

А надвечір назустріч їм виїхала змилена Ксанті на такому ж змиленому коні та прошепотіла:

— Двадцять чоловік з півночі.

Сліфія трусонула кулаком.

— От дідько.

— Не доїжджатимемо до узлісся. Їх вчать стріляти коней, — сказала Етра. — Приймемо бій в гущавині.

— Я думала, наша місія — викрасти й доправити листи, а не бити далеців.

Ксанті кволо посміхнулася.

— Для чого ж нам тоді мечі й щити?

— Захищатися від лісових звірів, наприклад.

— Найстрашніший звір — то людина, — виголосила Етра.

— Саме так! А на нас суне їх півсотні. Які маємо шанси?

— Не впораємося без дива. На щастя, я знаю одне.

Зупинилися неподалік річки біля здоровезної каменюки, під яку сховали сумку. Поки прив’язували коней до найближчого дерева, Етра запитала:

— Чули колись про тауматургію?

Сліфія нашорошила вуха. Вирішила промовчати.

— Чудотворство? — перепитала Ксанті. — Та певно, що чули. Тільки де ж ми знайдемо інструменти для ритуалу?

— То байки, щоб віднадити людей. Істина, як завжди, простіша.

Етра обвела рукою навкруги.

— Подивіться на ці дерева. Поодинокі легко вирвали би з корінням вітри. Невеликі ліски втрималися б, але сильний шторм може знищити і їх. А ось такий могутній праліс навіть ураган не подолає. Серед селян ходять ідеї висаджувати штучні ліси, щоб прихистити поля.

— Дурня якась, — кинула Сліфія.

— Не впевнена. Так от, тауматурги навчають, що всередині кожної людини росте такий ліс, прямо попід шкірою. Завдяки ньому ми відчуваємо світ навколо, завдяки ньому ми живемо й рухаємося.

Етра легко посміхнулася.

— І цей ліс можна поєднати з лісом іншої людини. Укріпити, неначе справжній.

Зняла чорні шкіряні рукавиці.

— Мені потрібна доброволиця.

Всі обмінялися поглядами. Сліфія зітхнула й також зняла рукавицю.

— Торкнися моєї руки.

Їхні лівиці зустрілися.

— Що відчуваєш?

— Ну, тепло. Шкіру.

— А зараз спробуй відчути те, що попід нею.

— Це як?

— Зосередься на шкірі, моїй і твоїй. Уяви, що під нею ростуть два прекрасні ліси. Дерева в них мають тонке біле віття й не мають жодного листка.

Голос Етри заворожував. Картини в уяві Сліфії малювали самі себе.

— А тепер змусь ліси зустрітися. Доторкнутися одне до одного, зростися воєдино.

Сліфія ахнула.

Вона бачила світло призахідного сонця поміж віттям двома парами очей. Чула лісових звірів, пташок і комашню двома парами вух. Відчувала найтонші тремтіння повітря, плюскотіння річки й коливання землі. Удалині вистукували копитами п’ятнадцять коней з одного боку та стільки ж — з іншого. Усе як розповіла Ксанті.

Сліфія відсмикнула руку. Чуття не зникло.

— Скільки це діє?

— Менше, аніж хотілося б. Тому в бою не зволікайте.

Етра простягнула лівицю Ксанті.

— Твоя черга.

Та скинула рукавицю, доторкнулася. Жадібно втягнула повітря ніздрями. Її очі розширилися, а уста осяяла посмішка.

Етра кивнула.

— Здогадуєтеся, що маєте зробити?

— Так, — відповіла Сліфія.

Тепер зустрілися руки її та Ксанті. Знову мальовані білі ліси, знову момент піднесення. Її чуття зросли ще на одну людину, а здавалося — стократ.

Етра вказала на валун.

— Спробуємо?

— А чому б і ні! — вигукнула Ксанті.

Сліфія окинула його оком. Такий і півдесятка велетів королеви не підняло б, куди вже їм трьом. Хоча перевірка меж «дива» видавалася корисною.

Підійшли до каменюки, підсунули руки під круглий бік.

— На рахунок три! — скомандувала Етра. — Раз, два… три!

Валун злетів угору, немов пір’їнка.

У Сліфії відвисла щелепа. Очі Ксанті розширилися до розмірів чайних блюдець.

Етра посміхнулася.

— Ми піднімаємо не втрьох, а вдев’ятьох.

Вони трохи потримали його над головою, а тоді опустили на сирий мох, прикриваючи сокровенну сумку.

— А зараз пішли готуватися.

— Нас чекає вечір, цікавіший від тих, що влаштовує Її Величність, еге ж? — вигукнула Ксанті.

Сліфія простогнала. Ефект тауматургії розсіювався.

— З радістю проміняла б цю цікавість на келих глінтвейну й тепле ліжко.

Поки знімали з коней круглі сталеві щити й рапіри, вішали плащі на камінь і розминали кінцівки, на ліс опустилися сутінки. Утім, темряві не дали розтектися її законними володіннями — удалині замайоріли вогні смолоскипів. У тремтячому світлі видніли білі одежі поверх обладунків і бузкові накидки далеців. Хтось незграбно тягнув поміж дерев довжелезні піки, інші вихоплювали мечі й сокири, треті займали позицію з луками.

Етра, Сліфія та Ксанті стали біля каменюки. Розвернулися обличчями до кожного напрямку, з якого надходили далеці.

— Сподіваюся, їм не спаде на думку палити ліс, — прошепотіла Ксанті.

— Це їхня земля, — відрубала Етра. — Не посміють.

Сліфія поморщилася.

— Від знання того, що ми маємо шанси, меч видається мені ще огиднішим.

— Війни без зброї не виграють, — відказала Етра.

Сплюнула на мох.

— Але якщо довеземо листи королеві, матимемо шанс закінчити цю малою кров’ю. Ну що, готові?

Доторкнулися одна до одної плечами та спинами, наскільки дозволяла трикутна формація. Сліфія напружила уяву. Під похідними костюмами, під шкірою — білі ліси. Ліси Етри та Ксанті. Її бойових сестер.

Мить піднесення.

Сліфія все ніяк не могла зізнатися собі, якою приємною відчувалася тауматургія. Навіть приємнішою за глінтвейн Її Величності.

Та вона не мала часу на лірику. Бачила кожного нападника-далеця, бачила їхню зброю до найменших деталей — у кого поржавілий меч, у кого на піках лангети й у кого їх дуже доречно не вистачало. Чула сопіння загнаних коней, шурхіт стріл у сагайдаках, лайку невідомою їй мовою. Відчувала жар смолоскипів. Чи, може, її власний?

Ксанті підняла з долівки камінь і жбурнула з такою силою, що аж засвистіло. Двоє далеців важко гупнулися додолу. Інші заревіли, рвонули вперед, і поміж дерев зашипіли стріли.

Такі ж швидкі, як і зазвичай. Але нині Сліфія могла позмагатися з ними у швидкості.

Жодна не потрапила в ціль. Кожна відбилася від сталевих щитів.

Лучники випустили ще один залп, і ще один. Безрезультатно.

Формації досягнули перші пікінери. Сліфія помітила, що в одного недалеко від неї не вистачало лангет на піці. Шалена ідея охопила її розум, і вона не могла відмовити. Прикрилася щитом і кинула рапіру на землю, підскочила до піки, охопила однією рукою й натиснула іншою.

Зброя тріснула, немов скіпка.

Сліфія відскочила назад, схопила рапіру та проколола отетерілому далецю горло. Прийняла на щит піку другого, ухилилася від третього і зробила з ними те саме.

А далеці все насували, і залпи їхніх лучників не вщухали також. Один здоровань із сокирою поцілив їй у плече понад щитом, інший поранив ногу мечем. Ще удар Сліфія відчула у правому боці, хоча туди ніхто не бив. Біль однієї з бойових сестер. Ціна дива.

Їй хотілося зіщулитися, плакати від ран.

Але Сліфія знайшла в собі сили розправити плечі та зробити глибокий вдих.

Повернулася у бік Ксанті, прохромила незахищену голову одному з трьох її нападників. Крутнулася до Етри, пробила бугаю, з яким та билася, обладунок під пахвою.

Ноги немов рухалися самі, чи то в бойових маневрах, чи то в танцювальних па. Трикутник завертівся, закружляв, сіючи смерть навкруги.

«Ми б’ємось як одна», — подумки мовила Сліфія.

«Ми б’ємось як одна», — повторила відлунням Ксанті.

«Ми б’ємось як одна!» — заревіла Етра.

Мечі, сокири, рої стріл і нечисленні піки скрипіли на щитах, раз у раз не досягаючи цілі. А три сталеві жала літали бойовищем, проштрикуючи одного далеця за іншим, пронизуючи їхні тіла в усіх місцях, які не зуміли захистити обладунки. Тих же, хто намагався пручатися або підводитися, глушили ударами щитів і руків’їв.

Останній нападник, що в бойовому шалі скинув броню, мить постояв з простромленими легенями, захрипів, захитався та впав. Сліфія роззирнулася. Всі, хто спробував підійти, три з половиною десятки далеців, лежали на землі. Лучники втекли з позицій. Удалині зникало світло смолоскипів.

Без жодного слова бойові сестри повантажили на коней плащі та зброю, осідлали їх і поскакали галопом. Сліфія не довірила своєму скакунові сумку, натомість тримала її в руці. Виїхали на узлісся й перетнули благенький міст, і лише коли на іншому березі знову опинилися під покровом дерев, дозволили собі спішитися та присісти на мох.

Обробили рани, потім лежали, відхекувалися, милувалися зоряним небом. Коли пройшло зо чверть години, Сліфія підвелася й заговорила:

— Лучники пішли за підкріпленням. Не можемо довго відпочивати.

— Та хай собі йдуть. Здається мені, ми відшукали дещо стократ цінніше від тих листів, — сказала Ксанті.

І розсміялася.

Сліфія зашарілася.

Етра повільно кивнула.