Доторк

Вони зустрічаються в тому ж місці, в той самий, особливий для них час, коли нічне світило, їх вічний свідок і спільник, викочує своє обважніле, вагітне майбутніми днями і ночами черево, з порослих сорокарічними березами та дубами руїн колись села нині – пустки. Крехтять “крек-крек” деркачі. Переливаються дрозди. “Квак-квак” виспівують жабурі. Весні начхати на радіацію. Радіації начхати на весну. Війні – начхати на все і всіх.
– Ти знову там була – шепоче Чугайстер і креслить сірим язиком, губами та пальцями, дороги та меридіани на її понівеченому шрамами ледь-ледь мерехтливому зеленому тілі, з тих пальців пробиваються сині озонові розряди і вона здригається.
– Була – видихає мавка і знімає зів’ялені радіацією віджилі вже зелені шати і притуляється вустами до його лисої голови.
Його череп переораний глибокими рожевими шрамами. Одне його око назавжди лишиться пустим. Від нього пахне порохом та тротилом. Він одягнений в сіруватий піксель і вся його робота – казати “не ходи туди, братику, там йдуть роботи”, казати якмога веселіше і простіше. Тим, кому це треба. Там, де не варто ходити. Казати це ще і ще, шукати міни та плями радіації, смерть швидку та повільну, запам’ятовувати, зустрічати, попереджати, ховати під зеленим кашкетом старі опіки і чекати, чекати, чекати, чекати повного вагітного місяця, коли до цього порослого деревами корівника знову прийде вона. Його робота шукати і попереджувати, її робота – зцілювати.
– Рівень радіації на слонячій нозі знизився на 500 рентген. Все вийшло – він п’є її поцілунки і від задоволення примружує вціліле око.
– 500 рентген – муркотить Чугайстер і річки на її тілі глибшають під його пальцями і її подих стає рвучким та солодким. “Крек-крек” скрекотять дергачі. “Віть-віть” виводить свої нічні трелі соловейко.
– Так-так – шепоче вона.
Так-так.
Так-так.
– Ми не зможемо зустрітися наступного місяця – каже він і вона завмирає – я не знаю, коли ми зустрінемося.
– Чому? – питає вона.
– Я потрібен їм, але не тут – каже він – я потрібен їм, але далеко.
– Я чекатиму. Кожного повного місяця – каже вона. Вона не питає “чому”, вона не питає “коли”, вона не питає “чого ти”. Питання зайві. Вона знає відповіді.
На ранок, коли місяць народить новий день, вона піде збирати трави на новий одяг, а він одягне піксель і піде вздовж дороги.
– Не ходи туди, братику – посміхнеться він до розвідника, дужого двометрового здорованя з рудою живописною бородою і знаком анкха, намальованому маркером на броніку, лівіше від рації – не ходи. Там міни.
– Я сапер – здоровань витягне з наплечника щуп та металошукач – мені треба прокласти дорогу.
– Добре, будь обережний – посміхнеться Чугайстер і піде далі вздовж порослого квітнучими акаціями розтрісканого асфальтового шляху, що веде з зони на вихід, до блокпосту, де його вже чекає бус.
І шрами на його голові пам’ятатимуть її доторк.
***
Довідка: Слоняча нога – скловидна зморшкувата маса, колоноподібний наріст, що утворився в одному з приміщень ЧАЕС з розплавлених матеріалів четвертого реактору. За 5 хв перебування біля слонячої ноги людина отримує смертельну дозу радіації.