Снігові янголи

Ти ж пам’ятаєш, як робити янгола? Хоч ти була зовсім мала, маєш пам’ятати, бо це була наша улюблена пригода. Треба розігнатися й бігти, щоб аж дихання переймало, поки не почне здаватися, що вже не біжиш, а ніби летиш. А тоді падаєш хоч у сніг, хоч у траву, хоч у пісок і твої руки стають крилами, та й ноги теж. Це так весело завжди було, особливо в селі, там вже є де розігнатися. Біля ставка пісок зовсім білий, гарячий і сонце теж біле, і хмари підіймаються з того піску, як ти на нього впадеш і метлаєш з усієї сили руками й ногами. Потім треба полоскати тебе в ставку, і все одно пісок лишається у волоссі. За це мене сварять. А взимку сварять за те, що сніг забивається тобі під шапку, і під комір, і в рукави, а потім з носа в тебе тече.

Так от і це те саме. Розігнатися і стрибнути. Я ж ще до армії цей досвід отримав, як знав, що знадобиться. Хоча брешу, що там я знав, просто все життя подобався адреналін, відчуття висоти, та й самі літаки подобалися, а ще більше гелікоптери. З них теж можна стрибати. І з цієї скелі теж. Вона ніби для цього створена, така висока, що хмари нижче верхів’я, і рівна наче стовп. Ти можеш просто підійти до краю і… Або повернутися спиною і зробити крок назад, тоді ти впадеш просто в хмари, наче в сніг.

Ні, насправді я теж боюся. Ні, не стрибка і не польоту, це моя улюблена гра була. Ну от і догрався, точніше зник. Але я знав про ризик! Так, вибач, ти знала теж. Так, ти не могла не їздити туди, хоча я просив тебе. Достатньо було б одного зниклого на родину, ні? Ну а тепер, що вже. Мусимо спробувати. Під новий рік має вийти. Ні, вони нас не побачать, але ми їх — так, і саме цього я боюся. Вони нічого напевне про нас не знають, і, ясна річ, сподіваються. Але краще їм знати, тому ми залишимо на снігу наші відбитки або намалюємо. Коротше, треба зробити, як ото в дитинстві ми робили. Вони побачать і впізнають, зрозуміють, що це ми були. І не чекатимуть марно. Ну що, мала, готова? Я теж ні. Стрибай!