Сіль

Патрик впевнено просувався вперед. Він знав, що його вже чекають і намагався рухатися швидше. Він не любив, щоб на нього чекали, не любив запізнюватися, вважав пунктуальність неабиякою чеснотою і пишався своїм вмінням все робити вчасно. Власне, про це він і збирався говорити, роздруковану доповідь тримав під пахвою, але це про всяк випадок, хіба що слідкувати за планом, а не читати з листа, як дехто дозволяє собі робити. Ні, Патрик знає, про що говорити, це його власні слова, його досвід, яким він не щодня і не будь-з-ким готовий ділитися.

За виступ на цій конференції обіцяно дуже пристойний гонорар, так що зараз він готовий. Він розповість, як створив свою компанію, тепер вже достатньо відому в світі. Почне з речей очевидних, але загорне їх у власні історії, прикрасить прикладами, додасть дещо з філософії, потім вже перейде до екомоміки. Насамкінець поділиться-таки деякими з власних здогадок і напрацювань. Промова цілком ясно складена в голові, лишається вийти на сцену й почати. Та чомусь дістатися сцени стає важче з кожним кроком.

Спочатку зграйка дівчат в яскравих сукнях і бантах заступила Патрику шлях і він терпляче чекав, поки вони вирішать, в який бік їм рухатися далі. Потім зачепився кишененю за якийсь гачок чи дверну ручку і ніяк не міг відчепитися. Тоді вже почав смикатися, але рухатися швидше не виходило, дихання збилося, а повітря здавалося густим наче кисіль. Він нервово облизав губи й відчув солоний присмак, все обличчя спитніло, а волосся пристало до лоба. Необхідно заспокоїтися, але ж запізнюватися неприпустимо.

Вже біля самої сцени Патрика перейняв якийсь чоловік, худорлявий і високий, звивася наче вугор і все допитувався про якісь додаткові умови чи про таємні змови, Патрик насилу відіпхнув його від себе. Вугор натомість і собі штурхонув Патрика, так що той просто вилетів на сцену й ледве не впав, добре, що поцілив у трибуну й втримався, сперся на неї.

Патрик ніяк не міг відсапатися, віддихатися, в голові все переверталося, а перед очима розпливалося. Втім він відчував, що зала заповнена, чув шелест, перешіптування, кахикання й шарудіння. Пауза затяглася. Треба починати, сказати бодай щось. Почав з привітання й одразу пожартував про своє раптове з’явлення тут, а далі вже пішов по підговленому тексту. По-троху дихання вирівнялося і думки проясніли. Він був досвідчений оратор і робив паузи для аплодисментів і для сміху. Але цього разу ніхто не плескав і не сміявся.
Патрик припустив, що його погано чують і спробував підвищити голос. З цього нічого не вийшло, лише з’явилося враження, ніби він неприродньо широко розкриває рота, а звідти не виходять звуки.

 

Він вирішив хвильку перепочити і кинути оком на авдиторію. Закрив рота, при чому щелепа голосно клацнула, і втупився у залу. Одразу побачив, що вільних місць немає, все заповнено вщент, отже цікавість до виступу такого крутого профі як Патрик тільки зростає. Але на другий погляд помітив, що на нього ніхто не звертає уваги. Публіка займалася своїми справими: хтось теревенив, один довірливо сперся на крісло, а інший повернувся спиною до сцени, щоб відповісти. Хтось читав газету, хтось гортав брошюру, дехто розгортав цукерки, а в середньому ряду передавали з рук в руки пляшку.

Патрик не міг повірити власним очам. Його запросили виступити на міжнародній конференції, поділитися секретами успіху, розказати про свій шлях, про бізнес, який так не легко йому дався. І кому він має це розповідати? Оцім дівчатам, що скупчилися для перешіптувань? Шість схожих наче сестри дівок виразно ворушили губами, подібних на рожевих жирних слимаків, по черзі стрипували гривками і раз по раз озиралися на чоловіків, які розмістилися позаду й передавали один одному пляшку.

 

Чи, може, цим бабусям, одна з яких без упину торохтіла, а інша відверто клювала носом, час від часу здригаючись і блимаючи очима. Поряд сидів огрядний дідуган з довжелезними вусами і, мало того, що спав, так ще й хропів. Вуса при цьому рухалися в повітрі наче водорості, різко здіймалися й повільно осідали. На краю ряду рух пожвавішав. Дама в чудернацькому капелюшку сперечалася з миршавим чоловіком, який сидів за нею. Очевидно, що крім капелюшка він нічого не бачив, і просив її пересісти чи зняти з голови цю оздобу. Прохання не допомагали і миршавий почав штовхати даму в плече. Вона мляво відбивалася, виглядаючи з глибини капелюшка як з раковини, і не збиралася йому поступатися.

Патрик зачудовано роздивлявся глядацьку залу. Поважні пані та панове в перших рядах сяяли порцеляновими посмішками й прикрасами. Гладкі зачиски, блиск діамантів, спокій і впененість. І цілковита байдужість. Вони говорили між собою, кивали, сміялися, щось показували одне одному. Але ніхто з них не слухав інших, вони поверталися до сусіда з іншого боку і починали спочатку ту саму немвимушену бесіду ні про що. Знову кивали, знову посміхалися, час від часу позирали у бік сцени, але не виявляли жодного занекопоєння мовчанкою запрошеного діяча. Останній не знав, що й думати і лише чудувався далі.

В середніх рядах чорні костюми мішалися з барвистими сукнями, там штовхалися, їли, пили, забирали одне в одного ласі шматки, грали в карти. Останні ряди майоріли кислотними кольорами. Малинове й зелене волосся, розмальовані обличчя, причеплені роги, крила, мацаки. Накидки, схожі на вітрила, прозоре мереживо суконь, брутальна шкіра недбало накинутих курток. Тут теж пили, теж розмовляли, а ще цілувалися, подекуди дуже активно, але це нікого не бентежило.

“Це якесь неподобство”, – подумав Патрик. Він не міг відвести погляду від однієї з пар в останньому ряду. В обох однаково блакитне волосся й якісь лускаті жакети. Вони так присмокталися одне до одного, що, напевне, не могли дихати. Втім, це не хилювало ні їх самих, ні тих чудиків, що були навколо. Патрик заплющив очі. Потряс головою, перш ніж відкрити їх знову, але картина не змінилася. Глядацька зала жила своїм життям, чим далі, тим дивнішим.

“Що я тут роблю? Навіщо? “ – Патрик відчув розгубленість, але не дав їй опанувати собою. Відчуття обов’язку, необхідність доводити розпочату справу до кінця, переконання у власній правоті — це речі, якими він завжди керувався. І саме вони привели його до успіху. Тож і зараз відступати він не буде. Він знайде спосіб привернути увагу та донесе ту важливу інформацію, з якою сюди прийшов. Він зробив відкриття, яким мусить поділитися. Це не стосувалося напряму його роботи, але це було справжнє осяяння, він пам’ятав, що записав це на останньому аркуші, й лише заради цього сюди прийшов.

Звичайно, йому полестило запрошення на цю конференцію, хоча попередньо він нічого не знав про неї й гадки не мав, що на круїзному лайнері відбуваються події такого штибу. Вони з Еммою прагнули відпочивати й весело проводити час, адже він достатньо попрацював і нарешті міг собі дозволити розваги такого класу. Пропозицію зробив сам капітан, він підійшов у супроводі якогось молодого нахаби, коли Патрик взяв до рук вже другу склянку. Вони швидко домовилися, капітан потис йому руку й пішов у своїх справах, а молодий нахаба залишився й почав чіплятися до Емми. Вона теж вже випила, про що свідчив її грайливий і надто голосний сміх. Патрик сам не зчувся, як зацідив нахабі в носа й негайно отримав у відповідь удар у щелепу.

Голова Патрика боляче вдарилася об лакований паркет, а з рота полилася кров. Видно, зуби добряче поранили щоку зсередини, солонкуватий залізний присмак був огидним. Патрик здивувася подумки, наскільки його кров стала солоною, й саме тут його й накрило. Він зрозумів одразу все, знання було всеохопним і робило неважливим все інше. Зараз він не міг би чітко пояснити, про що саме дізнався, але він одразу зробив замітки, щоб зберегти це знання й поділитися ним. Якщо відверто, то він не хотів згадувати про це до часу, не хотів заглиблюватися й міркувати, ніби боявся усвідомити ту інформацію, що отримав. Знав лише, що мусить розповісти це іншим і кращої нагоди, ніж виступ на конференції годі було й вигадати.

Але тут ніхто не збирався його слухати, то слід було привернути увагу. Для початку треба зробити щось незвичне, що змусить їх всіх замовкнути і подивитися на нього. Наприклад, заспівати. Патрик співав в церковному хорі в молодості, мав потужий бас і вмів їм користуватися. Тож він зібрав всі сили, розгорнув легені й широко відкрив рота, видаючи потужні ноти.

Наступної миті він усвідомив, що не чує себе. Він намагався щось співати, потім хотів просто крикнути, але звуку не було. Він лише розкривав рота й вирячував очі від напруги, та це не допомагало. Патрик нахилив голову, він поклав руки перед собою і втупився в них поглядом. Минула хвилина, перш ніж він усвідомив, що замість власних рук бачить плавці.

Напівпрозорі сріблясті видовжені кінцівки, по п’ять перетинок на кожній, і це в жодному разі не людські руки. Патрик спробував поворушити пальцями і сірі плавці пішли хвилями. Він заволав від жаху, але не почув власного крику, лише відчув, як неприрордньо широко відкривається рот, а потім побачив бульбашки, які попливли від нього в напрямку глядачів.

Цього разу хоч дехто з глядачів таки звернув увагу на Патрика. Дама в капелюшку зацікавлено вистромила носа зі свого вбрання. Обличчя її видовжилося, очі все лізли і лізли вперед, поки не стало помітно, що кожне око сидить на окремому відростку. Різкий рух збоку змусив даму мигцем втягти свої очі і всі інші частини обличчя назад у капелюх. І вчасно, бо пан, що сидів поруч, нервово змахував руками, намагаючись вихопити канапку в компанії, що сиділа попереду. Очевидно, він так зголоднів, що зовсім не контролював себе. З манжетів білої сорочки вистромилися справжнісінькі клешні з гострими зубцями. Черговий помах клешні здобув таки канапку, правда з частиною чийогось мацака. Патрик здригнувся. Скалічений чоловік роздувся і почервонів, а тоді почав розпихувати всіх навколо себе, намагаючись вийти. Коли це йому вдалося, стало видно, що мацаків він має ще багато. Отже втрата одного не така вже й помітна.

Патрик розглядав глядачів, він помічав тепер в кожного дивні риси, чи, може, ці риси почали проявлятися. Замість посмішок шкірилися пащі, повні зубів. Очі в буквальному сенсі повилазили на лоби, а замість волосся дибилися різнобавні гребні. Патрик дивувася різноманіттю форм і кольорів, і все не наважувався подивитися на себе. Видовище плавців замість власних рук злякало його до напівсмерти, він намагався більше не дивитися на них, та водночас не міг не міркувати про власні ноги. Що тепер з ними? Чи вони взагалі в нього є? Він мимо волі опустив погляд, але не до самого низу, а лише до талії. Там він уздрів опуклий тулуб, щільно вкритий лускою.

Патрик застиг. Він не знаходив в собі мужності подивитися далі, нижче, і з’ясувати, чи має він ноги. В дитинстві він часто бачив сон про падіння з висоти, тоді від жаху перехоплювало подих і втрачалася можливість рухатися, а він все летів кудись у провалля, поки не прокидався весь спітнілий, з пересохлим горлом і серцем, що намагалося вискочити з грудей. Зараз він теж відчував, що кудись падає, летить, провалюється і не може спинити цього. Дихати ставало важче, він не міг поворухнутися, в якомусь отупінні розглядав луску на власному пузі. Тоді різко сіпнув головою в надії скинути з себе видіння, та це призвело до того, що кут зору змінився. Там, де мали бути ноги в шкіряних туфлях, погойдувалися дві розкішні хвостові ласти. Чи, можливо, це хвіст, роздвоєний на плавці, темно-сірі зі срібним відливом.

“Оооо, – застогнав подумки, а може й вголос Патрик, – та яка різниця, що воно таке, плавці чи ласти, однаково якась дурня. А де ж мій прутень? Оце питання! Як мені його побачити? Що з ним зробилося? Як дізнатися?”

Хвиля паніки змусила забути про залу, повну дивних істот, і про такий важливий виступ. Про що він там збирався базікати? Про комеріцйну діяльність? Зараз все це здавалося якимись дитячими казками, в той час, як нагальна проблема загрожувала остаточно звести з розуму. Патрик гарячково намагався обмацати себе, сірі плавці, що замінили собою руки, ковзали по тлустому тулубу і не відчували нічого. Проте обличчя зненацька відчуло ляпас. Потім ще один і ще.

Ні, ні, не треба! Я виступлю! Я все розкажу!
Що ти розкажеш, заспокойся! – знову ляпас, – та прийди вже до тями!

Патрик несміливо розтулив одне око. Так. Це була вона, Емма, її голос, її руки, пещені й ніжні, що не заважало їм доволі відчутно ляскати його по щоках. Він перехопив її руку і притулив до своїх губ. Він відчував своє власне тіло, ноги, руки, пальці, які тремтіли, спітнілий лоб, пересохле горло. Ступні були важкі й занемілі.
Невже я так і заснув у взутті?
Послухай, – Емма забрала свої руки й сховала їх за спину. Вона стояла над ліжком і дивилася згори. – Це алкоголізм. Ти хворий.
Та ну, – Патрик нарешті сів і постягував мешти, що врізалися в розпухлі ступні. – Нігочо я не хворий.
Хворий. Алкоголізм — це хвороба.
Ага. Невиліковна. Але, знаєш, люба, ти могла б не кидати мене напризволяще такого хворого.
Як ти смієш мені дорікати! – Емма струсонула своїми кучерями й стисла кулачки. Очі її темнішали, коли вона злилася, і Патрик обожнюював це.
Ну ти могла б хоч би мешти з мене зняти, ні? Подивись, як ноги понабрякали. Ти не уявляєш, якого жаху я набрався вві сні.
А якого жаху набралася я! Я думала в тебе лихоманка чи якийсь припадок, та, мабуть, так воно й було! Біла гарячка! – з очей Емми бризнули сльози, – до чого ти допився! А спочатку ти ще й бійку влаштував! Це вже якась дикість, ви всі поводилися наче тварини!

Патрик замислився. Він не пригадував, щоб пив так вже багато. Принаймні, не більше, ніж завжди. Хіба що присмак солі сьогодні був відчутніший, напевне перебрав саме текіли, вчив Емму злизувати сіль з руки перед ковтком. З рештою, треба було чомось займати вечори цієї довгої подорожі. Хоча розваг на лайнері не бракувало, ввечері все одно тягло трохи випити. Чи не трохи? Мабуть, треба було досить багато випити, щоб заснути в одязі.

Люба, ти не могла б дати мені води? Голова як барабан, по якому б’ють молотками…
А ще що? – в голосі Емми почувся виклик.
Ну, може, аспірин. Будь ласка.

 

Емма крутнулася і вибігла з кімнати, її довгий халат в червоних квітах роздувся як парус і полетів за нею. Вона могла розлютитися і пити кудись, де можна гарно проводити час, до музики, пліток, коктейлів, спа, а то й до спортзалу. Та за хвилину вона повернулася зі склянкою води й пігулками.
Вдячності Патрика не було меж. Вода здалася теж трохи солонуватою, та це явно наслідки пиятики. За пів години він стояв під душем, прискіливо розгялаючи власне тіло. Потім увімкнув холодну воду, щоб остаточно привести себе до тями. По всьому виходило, що вже наближався наступний вечір, а значить, треба було знову йти розважатися.

Емма виглядала приголомшливо в чорній сукні, більше схожій на нічну сорочку. Тонкі бретельки могли будь-якої миті зіслизнути з плечей, та вона зовсім не переймалася цим. Вона виглядала впенено у вечірній сункі, в діамантах, так само і в піжамі, і в спортивних шортах, чи зовсім без одягу. Це й робило її такою привабливою, вона завжди поводилася так, ніби на ній немає одягу, а те, що на ній є, то не одяг, а власна шкіра або хутро.

Патрик із певним задоволенням спостерігав, як чоловіки проводжали поглядами Емму, її оголену худорляву спину, її кудрі, що підстрибували, коли вона робила різкий рух. Вона не мала звички доповідати, де проводить час. Могла проводити його з кимось із цих самовпевнених молодиків, тим більше, якщо він, Патрик, напивася до втрати свідомости. Він рішуче повернув від бару, наздогнав Емму і взяв її під руку.

Емма зупинилася від неспоіванки, посміхнулася до нього однією з тих посмішок, які трохи ширші, ніж треба, які відкривають блискучі дрібні зуби аж занадто та показують рожеву смужку ясен над зубами, і Патрик зрозумів, що вона вже щось випила. Коли тільки встигла? Зрештою вже вечір і оркестр награє джаз, поки що досить спокійно і не дуже голосно, до музики додається сміх, ще стриманий, дзвін бокалів, не дуже виразний, голоси натомість ще бадьорі, це вітання й перші розмови ні про що. Губи Емми в червоній помаді рухалися, Патрик не міг відвести погляду від цього руху, але не міг вловити, що вона говорить. Її голос ніби тонув в звукових хвилях вечірки, що наближалася.

Вибач, люба, я не розчув, – Патрик знав, що ризикує викликати лють своєю неуважністю.
Та прокинься вже! Ти ніби спиш не ходу! Вже час зібратися перед виступом.
Яким виступом? – Патрик мимоволі здригнувся.
Твоїм виступом. Ти що, знущаєшся? Ти не міг забути, що тебе запрошено. Ти ж підготувався?
Навіщо мені готуватися, я все це розповідав багато разів і для більш серйозної авдиторії. А тут всі ці лекції, тренінги, семінари лише для розваги, – Патрик намагався заспокоїти Емму, а також і себе самого. – Не переймайся. Все буде добре. Хочеш шампанського?

Втім, нічого доброго він не відчував. Не лишилося й сліду того того збудження, яке охоплювало його зазвичай перед виходом на публіку. Зараз він не міг пригадати ні плану своєї промови, ні навіть її тему, але це не хвилювало його так сильно, як сама необхідність виходити на сцену. Згадка про бульбашки, які вилітали з його рота замість слів, а ще більше про потворні ласти, на які перетворилися його руки й ноги, зупиняла всі думки й сковувала рухи.

Та що з тобою? Ще не відійшов від вчорашньго? – Емма вже тримала два келихи, з одного надпивала, інший пропонувала йому. Коли він підніс руку до келиха, відвела руку і простягла йому свій. Патрик розгублено зазирнув до напівпорожнього келиха в своїй руці, Емма засміялася.
Тобі вистачить! А от мені треба більше, – ігристе вихлюпнулося, забризкало сукню і порцелянову шкіру її декольте, вона засміялася голосніше.
Люба, може не варто? Якщо хочеш, можемо повернутися до нашої каюти і провести вечір удвох.
Ще чого! О, ні, не ображайся, я завджи за, але це займе лише кілька хвилин. Ну добре, пів години, – вона знову розсміялася, – а решту вечора куди подіти?
Куди подіти решту часу? – на автоматі перепитав Патрик.
Ну так, хіба ти не відчуваєш, як тут насправді нудно? Ні, умови чудові, все-таки люкс, всі ці розваги, коктейлі… Але ця подорож так довга!
Я якось не замисллювався, – промимрив Патрик.
Звичайно! Ти ж вже давно почав напиватися. Але чому ти це робиш? Хіба ти не маєш відчуття, що все це затяглося? Все це дещо одноманітно, чи не так?

Патрик не встиг відповісти, до них підскочив чоловік з чорними вусиками і поплескав його по плечу. Він хось говорив про виступ, на який всі дуже чекають, бо не кожного дня випадає нагода послухати справжнього мільйонера. “Ніби всі інші тут не справжні!” – чоловік зареготав власному жарту. “Але ви, напевне, єдиний, хто заробив ці гроші сам. Отак власноруч, почав у підвалі чи де ви там починали, в гаражі? Ви дуже дотепно розповідаєте про це, за що ми всі вас і любимо. Так що не підведіть!” Чоловік ляснув Парика по спині, підморгнув і метнувся в інший бік, де його закрутило ніж сукнями, блискитками, білими манжетами й чорними костюмами.

Еммо, послухай, – Патрик відчув, що має звіритися, – мене такий кошмар накрив…
Воно й не дивно, якщо отак напиватися! – але Емма стримала сміх, – ти й мене налякав.
Воно було до біса реальним, – Патрик вже не міг зупинитися, – і там теж я мав виступити. Але я мав сказати щось дуже важливе, я зрозумів щось дуже важливе для всіх, але не міг цього сказати. Це наче був я і водночас не я.
А хто?
Ну як тобі сказати…

Патрик поглянув на залу, повну людей. Одна жінка здалася йому дуже знайомою, вона мала чудернацьку зачіску і виглядала з-під неї, смішно кривлячи обличчя. Ні, це неможливо, вона просто схожа на дивну істоту з його марення. А може, йому й примарилося таке, бо надивився на всі оці… обличчя. Дійсно, ця подорож надто затягнена, від нудьги всі пиячать, а потім ввижається невідь що.

Еммо, ти знаєш ту пані? Що то в неї, перука чи що?
Ні, то капелюшок. Може, буде костюмована вечірка? Я таке люблю. Але я про це нічого не чула, а мені теж потрібен костюм! – Емма вже марила майбутньою пригодою. – Я буду німфа! Чи як вона зветься, морська сирена. А тобі треба костюм морського коника.
Чого це?
Щоб я на тобі їздила! – Емма зареготала, – морський кінь!
Припини, будь ласка…
Дійсно, ти не схожий на коня. В тебе занадто розумний вираз обличчя, навіть зарозумілий, як в якогось окуня. Ой! Вибач! Ти що, похлинувся?

 
Патрик почав задихатися, не міг вдихнути повітря, очі лізли на лоба, на спині цівками стікав піт, але горло перехопив спазм. Нарешті хтось ляснув його по спині, й повіртя зі свистом влетіло у легені. Він все ще не міг нічого сказати, а вусатий чоловік вже волочив його кудись напів темним коридором. Десь попереду чулися голоси, звідти долинало світло. Патрик вчепився в якусь порт’єру, щоб зупинити власний рух. Він вже бачив освітлений край сцени, на яку має вийти, його несло туди потужною течією, якій він вирішив опиратися.

Якась думка не давала спокою, вона кружляла навколо настирливою мухою, та її ніяк не вдавалося вхопити. Щось важливе він має згадати і сказати всім тим людям. Вони чекають від нього того, що змінить їхні життя, якогось одкровення, відкриття. Або викриття? Патрик відчув, як намагання знайти потрібні слова викликає запамочення. Ні, він не може сказати навіть собі.

Невелика команда дослідників вперше занурювалася на таку глибину. Нарешті вдалося розробити модуль, здатний витримувати тиск кількох тисяч метрів води.

Вони рухалися в повній темряві дві години, перш ніж світло ліхтаря торкнулося дна. Десь тут мали бути уламки, що багато років чекали на дослідження. Видимість лишалася дуже слабкою, тому люди дивилися на монітори, куди передавали зображеня числені камери.

Довіремось штучним очам, вони бачать краще.
Алекс, ти це повторюєш десятий раз, – зітхнула Гала, – слідкуй краще за показниками.
Добре. Судячи з показників, можемо рухатися праворуч, імовірно там великий шматок заліза.

Модуль повільно перемістився на сто метрів і зупинився. Камери бачили поверхню, вже значно пошкоджену корозією. Так, це було те, що вони шукали. Але виявилося, що гігант лежав на боці і тут можна дослідити лише обшивку і те, що з нею зробив час. Щоб зазирнути всередину, треба дістатися краю і спуститися нижче, тоді вони мають побачити палубу.
Послухайте. Ми вже на максимальній глибині.
Гало, заспокойся. Невже ми здолали це все, щоб зупинитися на останніх десяти метрах? – Алекс вмів бути переконливим, ця впевненість в його голосі багатьох роззбоювала й підкупала.
Це не десять метрів. Щоб щось побачити, треба спуститися нижче.
Ну, добре, на сто. Що не вирішує?
Це небезпечно, – Гала дивилася на свої сплетені пальці.
Довірся мені, – Алекс посміхнувся, – що інші думають?

Двоє інших науковців перезирнулися та синхронно кивнули.

Спускаємося? – уточнив Алекс.
Так, капітане! – хором викрикнули вони, від чого Гала здригнулася.
Ну що ж, – провадив своє Алекс, – троє проти одного. Починаємо спуск! Слідкуйте за камерами.

Після кількох хвилин напруженої тиші озвався один з науковців:

Капітане. На такій глибині не має бути риб. Ні, звичайно, життя тут є, але це переважно мікроорганізми.
Так, звичайно. Але ми не в школі, для чого ти повідомляєш очевидні речі?
Можливо, мою камеру пошкоджено. Подивіться на мій монітор, це нагадує скупчення живих істот. Зображення не чітке, таке враження, що камера тремтіть, але оце точно величезна риба, яка роззявила рота.
Звісно, камеру пошкоджено, – Гала намагалася говорити стримано, – тиск надмірний, він розчавить наші камери, а потім і модуль.
Гало, візьми себе в руки, – спокійно сказав Алекс. – Слідкуй за своєю камерою, направ її в інший бік.

Гала мовчки дивилася в монітор. Камера повільно повзла ліворуч, накільки дозволяло кріпленя. Зображення неприємно миготіло. Потім з’явилися якісь обриси, і щось схоже на велетенську акулу промайнуло повз. Гала не могла відвести очей від зображеня, яке ставало все чіткішим. Тут були різноманітні істоти, одна дивніша за іншу. Ратпом всі вони повиставляли вперед кінцівки, в кого які були, і почали плескати. Клешні, мацаки, ласти, плавці різних форм рухалися синхронно, а очі всіх істот націлилися в один бік.

Той бік виявися більш освітленим, і було гарно видно, що там лише одна рибина з величезною головою, яка судомо розкриває рота. Вона ніби намагалася щось сказати, але з пащі випливали лише зграйки бульбашок. “Як шампанське, ” – подумала Гала і одразу почула той хлопок, який трапляється від невдало відкритої пляшки. Після цього звуки оточили Галу зусібіч. Нерозбірливі голоси, дзвін посуду, налаштування оркестру. Десь голосно шуміла вода, ніби прорвало трубу, потім хтось почав співати оперну арію.

 

Гала зачудовано розглядала підводних мешканців, як фахівець вона намагалася класифікувати їх і не могла цього зробити. Все це були істоти лише на перший погляд схожі на риб, молюсків, морських їжаків, коників і спрутів. Але кожна з ним була якимось перебільшенням, занадто яскраві, занадто потворні, з видовженими хвостами, що заважали рухатися, з зубами, що стирчали просто з губів і ніяк не могли сприяти нормальному харчуванню. Якась особина, віддалено схожа на велетенського омара, ні з сього ні з того ляснула іншу істоту клешненю по голові. Голова негайно відпала й покотилася, що змусило Галу на мить заплющити очі. Та коли вона їй відкрила, то побачила, що то зовсім не голова, а лише пуста мушля, що слугувала тій істоті за капелюха.

Мушля все котилася, а істота без капелюха кинулася на омара й вчепилася в його клешню. Якийсь час вони борсалися, а тоді відірвана клешня полетіла слідком за мушлею. Гала намагалася розгледіти й хоча б приблизно визначити, що це за тварини. Вона потерла руками очі, щоб зосередитися. Раптом вона відчула себе зовсім знесиленою й безпорадною, від жалю до себе навіть виступили сльози. Але вони спрацювали як лінзи, тепер зображення робилося все чіткішим і ніби наближалося. Гала засміялася, коли побачила, що всі ці чудовиська були лише костюмами. Це були люди, що ховалися в майстерно виконаних тілах мешканців океану. Не дивно, що вони справляли таке дивне враження, вони були витвором фантазії, втім настільки реалістично втіленої, що це викликало справжній захват.

Тепер Гала знову розглядала їх та знаходила все більше людських рис, що ніби проступали крізь чудернацькі маски. Це було грандіозне зібрання, цілий карнавал, і кожен учасник доклав не аби яких зусиль, щоб набути відповідного вигляду. По всьому виходило, що це якесь святкування, де всі збираються забутися й веселитися. На підтвердження цих думок заграла музика, це вже не були хаотичні звуки репетиції, а легка джазова мелодія, яку без сумніву виконував живий оркестр.

Натовп пожвавішав, почав рухатися, шуміти, сміятися. Тепер Гала бачила все більше жінок у вечірніх сукнях та чоловіків у фраках. Вони швидко поскидали костюми морських потвор і тепер ніби підтанцьовували, іх явно вабили звуки музики й вони поступово переміщувалися той в бік, з якого вона линула. Вони утворили щось на зразок течії, яка потягла Галу за собою. Збизька ці люди виглядали веселими й безтурботними, якими тільки можуть виглядати ті, що не мусять дбати про щоденний заробіток. Ні, тут йшлося лише про розваги, розкіш і насолоду, й це було неймовірно привабливим, Гала відчула нестримне бажання приєднатися до цих улюбленців долі.

Та хіба вона мала для цього підстави? Вона ніколи в житті не могла б дозволити собі такого вбрання, не говорячи вже про прикраси, всі ці камінці на пальцях і у вухах, перли на шиях, навіть діадеми на головах місцевої публіки явно були справжні. А карнавальні костюми, майстерно виконані й напевне дуже вартісті? Вони були просто скинуті й забуті. Як вона могла опинитися серед такого товариства? Гала озирнулася, шукаючи очима свою команду. Алекс махнуй їй рукою здалеку, їх розділяла сцена. Там все ще відбувалася якась дія, хоча ніхто вже не звертав на це уваги. Двоє персонажів все ще лишалися в костюмах, риба з великою головою наматовула кола, втікючи від переслідувань чорної акули.

Інколи головань зупинявся й роззявляв пащу, силкуючись щось сказати чи заспівати, та не встигав, бо мусив втікати від акули, що наближалася. Вона гралася з ним, як кіт з мишою, Гала бачила, що хлопці з її команди сміються, ніби дивляться комедійну виставу.

Можливо так воно й було, та Галу це видовище не розсмішило, а схвилювало. Їй чомусь здалося, що риба хоче сказати щось саме їм. Вона наблизилася до сцени й почачила, що її край білий, наче вкритий снігом. Вона провела рукою, сніг виявився жорстким, складеним з гострих кристалів. Кілька їх напипло на пальці, Гала наче в заціпенні розглядала їх, а потім швидко злизнула. Сіль. Кристали миттю розтанули, заповнили рот своїм смаком, а всю Галу перетворили на одне бажання — щось випити. Рибина тим часом вчергове зупинилася. Вона вловила погляд Гали й постягла їй кілька аркушів паперу, які до того тримала під пахвою. Та сріблястий плавець не втримав і аркуші розлетілися навсібіч.

Чорна акула з вусами як в сома штовхнула в бік рибину-голованя і заволала так, що заклало вуха:

Вітаємо! Вітаємо на борту! Друзі, нарешті до нас доєдналися нові гості! Прошу! Прошу!

Гала зрозуміла, що вітають і просять саме її, точніше всю їх команду з чорирьох людей. Вона озирнулася на хлопців, ті ніяково переминалися і не знали що сказати. Всі вони мали однакові робочі комбінезони і це виглядало недоречно, щоб не сказати дико, серед білих сорочок, фраків, довгих суконь, шовкових рукавичок і засліплюючого сяйва прикрас. Втім, ніхто не показував жодного несприйняття, хоча всі з ціквавістю розглядали новоприбулих. Панство світило посмішками й запрошувало приєднатися до вечірки. Заграла музика, дехто одразу почав рухатися. Пані в чорній сукні з довгою низкою перлів потягла Галу за руку.

Послухай, люба, ти така молода й гарна! Тут для тебе знайдеться вбрання, яке тобі пасуватиме. Якщо хочеш, я особисто допоможу тобі скласти образ, ти будеш справжня зірка! Згодна?

Все більше людей єдналися в пари й танцювали, в їхніх руках з’являлися келихи й довгі цигарки. Вони посміхалися і кивали привітно, коли зустрічали погляд Гали. Награвав веселий джаз, дзвенів сміх, дзеньків лід у склянках. Думка Гали зачепилася за слово зірка. Як океанограф вона згадувала перш за все морських зірок. “Але це наслідки професійної деформації, – сказала собі Гала. – Я так багато працюю, що думаю лише про молюсків. Навіть здатна уявити себе морською зіркою. Що за маячня! Прийшов час відпочити і бути зіркою цієї вечірки!”

Втім, Гала все ще нервувала. Вона судомо облизала губи і відчула солоний смак. Можливо прикусила губу чи вдарилася? Від солі зашкребло в горлі, Гала почала кашляти, на очах виступили сльози. Вона хотіла розвернутися й побігти, втекти від солі, що обпікає губи, вистрибнути з безкінечної товщі солоної води. Та хтось вклав до її долоні склянку, з якої вона судомо відпила. Занадто міцний напій в свою чергу обпалив горло. В голові зашуміло, музика заграла голосніше. Все ще хотілося пити, але щось смачніше і бажано з льодом.

Гала не знала, чи висловила своє побажання вголос, та її вже вели до бару, вже замовляли для неї коктейль з екзотичною назвою. Вона наперед знала, що питиме, можливо, спробує тут всі їхні хитромудрі коктейлі. Вона буде танцювати всю ніч і пити теж, аби тільки не відчувати на губах смак солі.