Місце тиші

  1

 В голові паморочилося. Декомпресія проходила за гіршим сценарієм. У вухах гуділо, як на Зелені Свята, коли малим заліз за спину дзвонаря і ледь не отримав ліктем по чолу. Тоді не стільки було образи, скільки нестерпного болю у вухах. Старий Петро спересердя гаркнув: 

 — Аби вміти розрізняти звуки і робити мелодію, то тре не один рік вчитися. Таку гучність не кожен витримає. Як не маєш до того жаги, то ліпше не пхайся, а шукай тихої місцини. 

 Осик більше не ліз до дзвонів. Він шукав безгучності в просторах полів та у висоті неба. Його вабила тиша — повна, непроникна, ідеальна. Така, як у космосі. З цього бажання і виросла мрія — знайти місце абсолютної тиші. Після закінчення авіаційного університету вступив до центру підготовки космонавтів. З того часу почав займатись професійним дайвінгом. Це входило у комплекс обов’язкових тренувань.

 

 Свербіж стрибав шкірою з одного місця на інше, притлумляючи увагу до дихання. А дихати треба було повільно і розмірено. Осика нудило. З кожним видихом з горла разом з кашлем виривалась червоняста піна. М’язи зводило судомами, послаблюючи його власний спротив, аби не кричати і не перетворити біль у вухах на нестерпну агонію. Це вперше таке відбувалося за три десятки занурень на глибину.

 Осик заскленим від болю поглядом обвів стіни і низьку стелю, що насувалися до нього все швидше і швидше, немов хотіли роздавити його тіло, яке втратило волю до боротьби.

 — Осику! Susogarami? Що трапилося?

 Власний крик змусив прокинутися. Він розплющив очі вже по-справжньому і побачив стривожене обличчя Ане. Вона нахилилася. Її погляд вчепився за одне його око, потім за інше, ковзнув до губ:

 — Знову цей кашель! — Ане протерла його губи вологою хустинкою. — Не відпускає тебе Седна. Кличе на глибину.

 — Не відпускає… — зітхнув Осик. Пробудження витіснило кошмар у далекий закуток свідомості, а натомість підняло бажання знову пірнути у товщину темного океану, знову відчути бажану тишу.

 — Навіть не думай, Осику! Весна щойно настала. 

 — Не буду, моя дорога наглядальнице. Нічого без твого дозволу. Тут ти за головну!

 — За голову! — Ане розсміялася, торкнулася свого чола, передражнюючи його інтонації. Вона загорнулася у вовняну хустину і зникла за металевими дверима.

 

 Життя на станції Данеборг, серед льодовиків Ґренландії, було розміреним і передбачуваним. Пролеживши у хворобі довгі місяці заполярної зими і прогавивши всі терміни здачі останніх іспитів, Осик завис у безчассі серед безкрайнього білого простору льодовиків і тьмавої тундри. Щойно став на ноги, визвався допомагати хлопцям із патрулю «Сіріус» запрягати собак для подорожей та споряджати дослідницькі катери. Осик мріяв залишить тут назавжди, хотів бути повноцінним охоронцем Ґренландського національного парку. Данія неохоче приймала чужоземців на таку службу. Треба було мати данське громадянство і скласти військову присягу. Ане не раз поглядала йому у вічі, натякаючи на просте вирішення цієї проблеми. Проте Осик не хотів, щоб вона думала, що його почуття базуються лише на тих намірах. Та й хтозна, чи це все між ними насправжки? Він винен їй за те, що врятувала після невдалого дайвінгу, а вона любила слухати розповіді про незбагненні для неї землі його батьківщини, про поля вкриті пшеницею від обрію до краю. І дивилася так, немов це все на що вона чекала все життя. То чи їхнє одруження не буде просто послугою за послугу? 

 

 У пам’яті мимоволі виринув образ другої дівчини. Марша була іншою. Між ними відразу пробігла іскра, проте це була не пристрасть, а радше суперництво. Протягом усіх завдань з теорії, швидких тестів та векторних рівнянь вона дихала Осику в спину, поки врешті майже не обігнала на здачі іспиту з управління корабля на симуляторі. В психологічних питаннях та завданнях на витримку Марша впевнено задавала планку всім, а от з фізичними вправами все ж таки поступилася Осику. На тренування у невагомості їх поставили в пару. Відтоді Осик навчився їй довіряти. Марша ніколи не махлювала задля власної перемоги, дивилася прямо в очі, вловлюючи найменші прохання про підтримку в складних ситуаціях. Осик теж віднайшов секрети зчитування її емоцій за ледь зсунутими бровами та примруженими повіками, або ж коли вона посміхалася одним лише кутиком стиснутих вуст. Чи було це щось більшим, ніж дружба? Він не міг сказати точно. Марша — це розгорнута книжка зі складними формулами, але розписаними до дрібниць для правильних рішень. Якщо вона казала: «+» , то це завжди «+» і ніколи не «-».

 Чому він згадав Маршу? Бо сценарій, який він собі запланував на життя, мав пункт, де вона ставала йому за дружину. Її струнка постать, пружні сідниці, доглянуте блискуче волосся, уважні блакитні очі з брунатними вкрапленнями навколо зіниць не раз манили його погляд. Не голлівудська красуня, звісно, але достобіса приваблива. Осик бажав близькості, але нічого не робив для того. А Марша ніколи не дивилась в його бік, так як це робить до прикладу Ане тут, у тісній кімнаті бункера, чи в перервах між роботою на поверхні. Марша просто приймала рішення і їх виконувала. Вона, мабуть, мала інші плани на життя. 

 

 В той день наприкінці серпня Марша і Осик відокремились від основної групи дайверів винайняли судно в Акурейрі, що на півночі Ісландії,та попрямували до архіпелагу Шпіцберген. Дівчина викликала його на спір: пірнати у крижану воду на максимальну глибину і швидкість. Переможець заслуговував право загадати бажання, яке переможений повинен був виконати без заперечень. Осик думав про поцілунок. Сподівався перевірити Маршу на почуття, наважитись врешті-решт запропонувати стосунки. Гарантією перемоги мав слугувати скрін показників з додатку «Глибина» на смарт вотчі.

 Місцевий гід перевірив спорядження та дозволи на занурення. Довго прицмокував язиком та хитав головою. Парочка виглядала зовсім юною для такого досвіду. Та магія задокументованих печаток взяла гору і вони все ж вирушили до Ян-Маєну, серця Ґренландського моря. Паралельно їхнього курсу йшов катер з яскравим червоно-білим прапором на кормі. Гід повідомив, що то дослідники з Ґренландії. Виконують щомісячний обхід водними просторами. У них теж є дозвіл і всі ліцензії. І вони також будуть пірнати задля своїх досліджень.

 — А слабо позмагатися з ними? — Марша погордо глянула на Осика і широко посміхнулась. 

 — Та не слабо, якщо це буде у нейтральних водах, — відповів Осик, мружачись від її білих зубів, що сяяли сліпучими іскорками на сонці.

 — Агов, пане гід! Станемо, коли зупиниться той катер! — крикнула Марша.

 За п’ятнадцять хвилин обидва човни стишили хід. Група водолазів спустилися з борту ґренландського катера. Одночасно з ними стрибнули в море Осик і Марша. У сонячний день в прозорих водах перші метри далися Осику досить легко. Тіло стрімко неслось донизу, не відчуваючи холоду і тиску. Темрява прийшла пізніше, а з нею — нестерпний гул у вухах. Десь згори мерехтів ліхтарик Марші, набираючи прискорення з кожною секундою. Осик зціпив зуби та продовжив спуск. 

 Різкий біль у коліні відгукнувся примноженим стрекотінням у скронях. Тіло застрягло між вертикальними пластинами, що стриміли з темної громади внизу. Примарний силует Марши пролетів майже поруч. Вона переможно підняла великий палець і шмигнула далі. На мить здалося, що замість дівчини пливла потворна відьма, обплутана сивими космами, та глузливо всміхалася беззубим вищіром, манила за собою. Осику потемніло в очах. Міріади зірочок цикадами впилися у мозок, витісняючи думки.

 

 Осик отямився під чужу говірку. Незнайомі вузькі очі стежили за кожним його рухом. Коли він вдихнув глибше, а на видиху закашлявся піною, до губ торкнулася волога тканина, а навколо тих чудернацьких очей вималювалося смагляве дівоче обличчя.

 — Pikkorissumik, in a small way, guy… — останні слова Осик зрозумів. Це була англійська з дивним акцентом. Але заспокійливий тон і впевнені руки незнайомки зняли тривогу і змусили його пильніше глянути навколо себе.

 — Де я? — запитав, переходячи теж на англійську.

 — Поки ще на цьому світі, — вона жваво стиснула його пальці і посміхнулася, гублячи погляд серед вугільно-чорних вій. — Тримайся! Ти маєш жити. Седна відпустила.

 

 Ане мало розповідала про те, як його витягли з води. Та зернина за зерниною Осик вивудив з неї подробиці того дня. Першим його помітив Ларс, найдосвідченіший серед патрульних «Сіріуса».  

Ґренландці буквально випиляли тіло Осика разом зі стальними пластинами затонулого танкера, в тріщину якого він влетів. Піднімали поволі, щоб запобігти крововиливу в мозок. Але всіх наслідків кесонної хвороби так і не вдалося уникнути. Осик був без тями шість днів.

 — Дівчина? Така висока з писклявим голосом? Вона не змогла б нічим зарадити. Доправити тебе у лікарню з належним доглядом? Для неї — це була б місія з невтішним фіналом. 

 — А тут де лікарня?

 — Тут є я, — туземка притримала тоненьку ямочку на щоці, що так і рвалася у танок. — Я з дитинства знаюсь на тих хворобах, що приходять після дотиків Седни.

 — А Седна, то що за одна?

 — Тсс… Не дражни її. Вона не часто відпускає своїх обранців. Тягне до себе знову!

 — Це ти про Океан?

 Ане заперечливо хитнула головою.

 — Про глибину? Це дух глибини?

 — Майже. Але ліпше її так часто не згадувати.

 — А та дівчина?..

 — З писклявим голосом?

 — Так, — Осик мимоволі всміхнувся, не знаючи, чому його так тішило це нове прізвисько Марші. — Вона не хотіла відправитись сюди, зі мною?

 Ане знову похитала головою:

 — Її б не пустили до Ґренландії. Бо хто вона тобі? Сестра? Дружина? 

 — Та й правда… — Осик почервонів до коренів волосся і більше не розпитував. Він заплющив очі, намагаючись уявити обличчя Марші в тій ситуації.

 — Вона переслала поштою документи, щоб ти міг відновити навчання, коли одужаєш, — докинула Ане і вибігла за двері.

 

 2

 Пейзажі літньої Ґренландії були ніби списані зі сторінок фантастичних творів. Сонце висіло над обрієм усю добу. В полудень воно сяяло настільки яскраво, що могло обпекти шкіру, а вночі ховалося в тумані, який піднімався від морської криги. Тундра розквітала веселим жовтяником, а хамерій, для нашого вуха звичніше — іван-чай, привітно кивав пурпуровими голівками посеред неоново-зеленого моху. Десь здалеку чулося скрапування і тихе потріскування. Там танув льодовик. Осику цей звук завжди нагадував кота, що дряпає зісподу старий диван.

 Собаки, ґренландські хаскі, ніжились у тіні ангару та неохоче піднімали вуха, коли наближався хтось із людей. Вожак зграї, велетень Амарок, стривожено зиркнув на Ларса, що прямував з пасками для упряжі. Його очі немов промовляли: «У таку спеку бігти? Май Бога в серці, чоловіче!»

 Осик ще півхвилини споглядав, як Ларс чухав Амарока за загривком, тоді зістрибнув з ганку і долучився допомагати з собачим запрягом.

 

 — Сьогодні їдеш зі мною, — Ларс проказав це як узгоджений факт. — Візьмеш форму Ганса, бо твій одяг буде вирізнятися, а нам не потрібно зайвих запитань. Поїздка на тиждень часу. Три дні в дорозі туди і так само назад. 

 Осик кивнув без сподівання дізнатись, що ж трапилося з Гансом. Якщо Ларс вважатиме за потрібне, то сам повідомить. Але думка, що такий напівнаказ від командира мав би означати прийняття до загону, приємно штовхнула у грудях. За десять місяців з боку Осика не було жодних порушень установленого порядку на станції, жодних нарікань чи відмов у допомозі.

 — Зсув у фіорді Франца-Йосифа, — промовив Ларс таким самим беззаперечним тоном за дві години їзди на собаках. — Поки невеликий, але за такої температури може навалитися каміння, а те підніме вертикальне цунамі у фіорді. І не дай Боже зіштовхне схил із Замком Диявола.

 — Диявола? — тільки й встиг підхопити Осик.

 Ларс зібгав чоло і довго спостерігав за хвостами собак попереду.

 — Тойфельшлосс, — нарешті видихнув з якимось забобонним острахом. — Якщо сповзе частина цієї гори, то буде сейсмологічна катастрофа не лише у Ґренландії. 

 Осик мимоволі обернувся назад. Безкрайнє снігове плато сяяло льодяними блискітками, що підморгували максимально яскравими відтінками спектрального кола. Темно-блакитний купол неба дзвенів безхмарною чистотою і не віщував жодної небезпеки.

 — Чому падає каміння? — Осик розумів, що його питання може видатися дурним, але вирішив ліпше запитати, ніж гризтися тим протягом усієї поїздки.

 — Лід розтає, що скріплює частини гори, і розбиває на дрібніші уламки. Вони не втримуються і падають у фіорд, — Ларс окинув батьківським поглядом Осика, без жодного кепкування. — Треба поспішати.

 Він піднявся на повний зріст, вигукуючи дивне закляття до собак. Ті миттю задерли голови, притисли вуха до спин і пришвидшили біг. Біла пустеля краялася саньми на дві однакові півкулі, щоб розчинитися на обрії з сяючою блакиттю неба. Осику хотілося ввібрати у пам’ять цю картинку, закарбувати навічно як символ краси та гармонії. Бентежне передчуття чогось невідворотнього чіплялося за те чудове і мальовниче, щоб зберегти хоча б у спогадах. Проте розум поступово заспокоївся під гавкіт собак, за впевненою спиною старшого товариша та за примарними сподіваннями, що отак з нічого страшного не може трапитися, просто з якогось каміння, що іноді летить у воду.

 

 Осик вийшов з напівдрімоти від гулу, що ставав гучнішим з кожною хвилиною. Він протер очі спітнілою долонею і втупився у смарт-вотч. Літня температура в південних широтах узбережжя сягала рекордної позначки +13 за Цельсієм. Ларс обернувся і посміхнувся з розумінням, що новачку відпочинок у санях пішов на користь, але не обмовився жодним словом. Пейзаж змінився кам’янистими пагорбами та незліченними калюжами, що заповнювали будь-які заглибини. Ларс вийшов із саней і попрямував у густий затінок, де Осик не відразу побачив намет і гаки для прив’язей собак.

 Гул наростав нерівномірними хвилями. Здавалося, над головою ширяє безліч надокучливих джмелів. 

 — Військові, — Ларс махнув у бік гори, де кружляло кілька дронів, виринаючи з пуза гелікоптера. — І науковці. Он там.

 Осик ступив на край плато і зазирнув у долину, де розмістилося з десяток наметів, які живив потужний генератор.

 — Ого, скільки! А ми чим допоможемо?

 — Ми аборигени, чувак. Це наша територія. «Сіріус» відповідальний за все, що відбувається в Національному заповіднику.

 Осик спантеличено кивнув. Може і Ларс дійсно знає кожен куточок величезного парку на дві третини всієї Ґренландії, а він лише вимушений гість у загоні відважних охоронців.

 — А я?

 — Ти замість Ганса. Дивишся і мовчиш, зрозумів? Нас повинно бути мінімум двоє. Нічого їм знати про наші внутрішні трабли, — Ларс звів брови догори і відвернувся. 

 Спробуй такого розпитай, ще відправить на материк. Осику цього не хотілося. Не зараз.

 Гелікоптер визирнув з протилежного боку гори, зробив коло над долиною і пішов на посадку неподалік дослідницьких наметів.

 — Нам туди, — Ларс міцно стиснув плече «новобранця» і змовницьки моргнув обидвома очима відразу.

 

 З гелікоптера висипалось кілька міцних тіл. Осик і сам міг бути на їхньому місці, якби відлітав практику після університету. Наостанок вистрибнула висока жіноча постать і втупилася поглядом прямо в його очі. Осик опустив голову. Бляха, може якась інструкторка з навчання. Не вистачало ще тут брехати. Вона зняла шолом, труснула скуйовдженим волоссям і манірно відвернулася, але хлопець відразу впізнав ці високі вилиці та малу горбинку на носі. Марша! 

 Осик відсалютував привітання услід за Ларсом і мовчки кивнув при представленні імен. Марша ледь звела брови, почувши «Ганс Йоргенсен». У подальшій розмові Осик не піднімав очей в її бік, а лише намагався вловити сенс за складними метеорологічними термінами. На чолі делегації був представник з ЮНЕП, високий худорлявий чоловік з охайною борідкою, посрібленою сивиною. Він ставив безліч запитань і щось позначав у смартфоні. Поруч юрмилися військові, оператори БПЛА, та пілоти. Марша, судячи з її нашивок на куртці, отримала звання капітана і була тут за головну. Після обговорення екологічної ситуації, вона роздала накази підопічним і усамітнилась в наметі. Осику кортіло поговорити, дізнатися новини, розпитати за несподіване підвищення, але сам факт її візиту дещо бентежив. Він не був впевнений, чи Ларс впізнав у капітані ту нерозважливу відчайдуху, що влаштувала змагання на небезпечній глибині минулого літа. А якщо і впізнав, то чим це може загрожувати Осику? А самому Ларсу, що приховав справжню особистість свого компаньйона?

 — Гансе, ходімо спустимся схилом. Треба взяти проби, — рука старшого товариша звично обтяжила плече.

 

 З висоти здавалося, що води фіорда майже не рухались. Лише за зміною зеленавої тіні від айсбергів можна було відзначити тиху течію. Гамір на нижньому плато зовсім не асоціювався з тихою ходою фіорда. Не вірилося, що весь цей переполох навколо сейсмічної активності був не просто завчасною пересторогою науковців. 

 — Як думаєш, яка висота прісної води зібралась над солоною? — Ларс зробив долонями дашок над темними окулярами. За нерухомими вустами важко було зрозуміти його настрій.

 — Це має значення, висота прісного покриття?

 — Так. Можна буде порахувати амплітуду коливання хвилі і час биття об протилежні скелі протягом стоячої хвилі.

 Осик майже нічого не зрозумів, але не наважувався перепитувати. Він кивнув і знову зачаровано поглянув на неквапливий рух води, що так і притягувала до себе.

 — Що, не відпускає давня пристрасть? Манить за собою? 

 — Ти про що? — Осик здригнувся. Ане часто попереджала його, що дух глибини, Седна, постійно чатує на те, щоб він схибив і піддався спокусі пірнути. Невже досвідчений дослідник вірить у місцеві легенди? — То ж просто забобони.  

 — Я про пані капітан, — Ларс вишкірився і дивно гиготнув. Звук луною побіг між ущелинами. — Дивись, хлопче, ти мусиш вирішити, як діятимеш далі. Ця жінка рішуче налаштована. Прилетіла за першої ж нагоди. Якби так не вийшло, що ти мусив замінити Ганса, то вона приперлася б до нашої станції. А там, повір мені, не так легко, як тобі може здатися, дістати дозвіл на вхід. Я казав, що це погана ідея везти тебе до нас. От і зараз твій перший вихід за межі станції — і відразу пастка.

 — Що ти зробиш зі мною? — Осик вмить пополотнів. Зустріч із Седною видавалась не такою вже й далекою. Варто було ступити кілька зайвих кроків в бік прірви і… — Я не домовлявся з нею. Вона…

 — Тихо, малий. Я це сказав не для того, щоб ти зараз вкоротив собі віку. Поговори з пані капітан. Спитай прямо про ціль її візиту, про її особисте зацікавлення. Ну ж бо, я знаю, що ви не просто друзі.

 — Багато ти знаєш… — промимрив Осик.

 — Слухай! — очі Ларса спалахнули жаринками. — Це вдома на канапі ти можеш корчити з себе ображеного… ммм… — Він на мить запнувся, підбираючи слово, але так нічого не додав, лише скривив рота і сплюнув додолу. — Якщо я не отримаю чіткої відповіді про плани твоєї «подружки», то ти на станцію не повернешся.

 — А як тоді поясниш командуванню і делегації з ЮНЕП звільнення «Ганса Йоргенсена»?

 Ларс посміхнувся, ліплячи вираз батьківської турботи:

 — Синку, це важлива справа. Зрозумій, є речі, які я повинен берегти від сторонніх. Я сподівався, що ти з нами, з Ане… Словом, вибір за тобою і я маю знати це рішення до кінця доби.

 

 Марша прийняла звіт дослідження зразків води та ґрунту з безбарвною міною. Осик з удаваним данським акцентом доповів, що загрози як такої на сьогодні не спостерігається. Вона стиснула вуста, підняла погляд на вартових біля входу і промовила сухий наказ:

 — Залиште нас. Маю термінове обговорення ситуації.

 Військові залишили намет і стали на варту неподалік. Марша тицьнула щось на клавіатурі. Простір заповнило легке потріскування, що нагадувало звук розпаленого комину.

 — Осику. Я ввімкнула шумовий захист. Ніхто зовні не почує жодного слова з нашої розмови.

 — Так, — він ошелешено глипнув у її очі. Брунатні плями в темній блакиті заграли яскравими барвами і поповзли до країв райдужки Так було завжди, коли Марша захоплювалась ідеєю і ладна була її відстоювати, незважаючи на логіку та здоровий глузд. Осик знав, що в таких випадках ліпше погоджуватись хоча б перші півгодини, які навряд чи він наразі мав. — Я слухаю.

 — Ця земля в небезпеці. Видобуток нафти знищить Ґренландію, а заодно і всю планету!

 — До чого тут нафта? Ми тут хіба не з причини недавнього зсуву грунту?

 — А… Зрозуміла. Ти не вкурсі. Слухай, Осику, я тут, щоб не допустити буріння свердловини. Недавно була спроба за тридцять кеме звідси. І так співпало, чи внаслідок того, трапився оцей зсув у фіорді. Усі протоколи безпеки, якими керуються на півострові Джеймсон Ленд, не можуть діяти тут, на великому березі. Жодне судно крижаного класу не пропливе серед вертикальної хвилі. Розумієш, всі звіти з позитивними результатами лише спонукатимуть тих дебілів до подальших спроб. Я навмисне погодилась на цю місію, щоб перешкоджати свавіллю якомога довше.

 — Якомога довше? Що це все означає?

 — Осику, все даремно! Вони все одно розпочнуть роботи. Нафта дорожча за золото, дорожча зараз за все. Вони готові вбити мільйони людей, аби мати нове джерело. 

 В цю мить вона видавалась такою безпомічною, такою вразливою. Шкіра на обличчі затремтіла, вуста рухались, немов не могли вгамуватись і знайти сталого положення, повіки зімкнулись, прикриваючи розпач в очах.

 — Я спробую затягнути дослідницький процес. Але чи те вдасться надовго? Ну, до кінця літа. Максимум до наступного року. Це вже мої мрії… — посмішка розгублено заблукала і швидко зникла серед запалих щік.

 Осик несвідомо пригорнув до грудей голову Марші. Яка ж вона відчайдушна: переймається глобальними проблемами, не стоїть осторонь і намагається допомогти! А Ларс не розумів всієї проблеми і навмисно налаштовував його проти дівчини. Марша завжди була розгорнутою книжкою. У ній немає й тіні обману. Важко їй буде дурити всі ті комісії.

 — Ти шалена! Що буде, коли тебе викриють? Чим ти ризикуєш?

 Її обличчя винирнуло з дужих долонь хлопця. Грайливий рум’янець залив щоки. Губи склалися у звабливу лінію:

 — Не так багато чим. Звільнюсь і полечу на орбіту. Шатл вже заброньовано. Мене навіть не зможуть переслідувати. Я більше переживаю втратити тебе. Хочеш зі мною?

 — Не знаю… Як ти можеш мене втратити? Ось я тут, разом з тобою, — він засміявся, підхопивши її муркотливе хихотання. Зміна настрою Марші не вкладалась у голові, але голос заколисував.

 — Справді? Ти зі мною?

 — Маршо, хіба було хоч коли інакше?

 — Осику, чому ж ти так довго пропадав серед снігів у недосяжному місці? Чому не приїхав на іспити? Тебе ж пропонували у Міжнародну Раду! Я вже думала, що тебе зачарувала та сраката інуїтка, селючка з гонором богині…

 — Стій, зупинись, Маршо! 

 — Що? Хіба не правда? — в її очах знову загорілися брунатні плямки, блакить потріскалася на малі острівці. Близькість, що була такою теплою і рідною, зруйнувалася. 

 — Ти ж її зовсім не знаєш. Вона врятувала мені життя! Якби не її турбота, я б не оклигав після нашої пригоди. 

 — Угу. Все ясно! — Вона відвернулась. Плечі смикнулись у спробі зайняти рівновагу.

 — Маршо, я нікому не клявся у вірності. 

 — То поклянись! Тепер поклянись, що ти полетиш зі мною і будеш моїм! 

 Мовчання невидимою перепоною зависло між молодими людьми. З тендітної дівчини у розпачі Марша перетворилася на німу статую Медузи Горгони, намагаючись спопелити волю і супротив Осика. Він мовчав, закаменівши в думках та сумнівах. 

 — Не можу, — видихнув, коли вона на мить опустила погляд.

 Миттєве усвідомлення витягло з тенет мани: вона ж зовсім не переймалась долею Ґренландії та людей, що тут живуть. Їй потрібно лише забрати його. І питання тільки: для чого? Якщо було б потрібно для власних цілей знищити все навколо, то чи були б в її серці перепони чи вагання? Все ж таки він досі не вмів читати цю «розгорнуту книжку».

 Марша відключила потріскування і натиснула виклик вартових:

 — Проведіть Ганса Йоргенсена. Я вдячна за його внесок до наших досліджень. А від вас, Гансе, чекаю на остаточне рішення протягом тижня, — сухий тон без жодної тіні хвилювання спричинив у Осика лише відчуття нудоти.

 

 3

 Дорогою на станцію Данеборг Осик здебільшого дрімав та мовчки погоджувався з Ларсом, коли тому було наснаги поділитися думками. Виваливши начистоту все, що з’ясував у наметі першого ж вечора, він дізнався навзаєм багато несподіваного про самого Ларса і його діяльність на чолі «Сіріуса». Осик слухав у піввуха і не заглиблювався у деталі. Зрозумів, що проблема з нафтою, радше сказати, з бажанням її добувати у Ґренландії, не була сенсаційною новиною. У Національному парку діяла заборона на будь-які дослідження, скеровані на видобуток корисних копалин. Але порушення екологічного балансу в іншій частині, могла вплинути на весь великий острів. Тому дослідники на всяк випадок почали будувати підземне сховище. Вони поспішали, працювали без вихідних і часто вночі. Там справжній Ганс Йоргенсен пошкодив стопу. Кістки роздробилися у незахищеному місці. Тому Осик зараз тут, де мав бути Ганс.

 Йому не вірилося, що Марша на повному серйозі пророкувала всеосяжну катастрофу, радше це були невмілі маніпуляції, щоб привернути до себе увагу. Він ще з дитинства ненавидів ці прояви з будь-чийого боку. Але ж Марша! Він звик їй довіряти. Щось неправильне проступало крізь ці недомовки та навмисну гру.

 — Синку, можливо ти зробив поспішні висновки та погарячкував? Як на те пішло, нам би не завадило потягнути час до кінця літа, а ще ліпше — до наступного року.

 — Вона образила Ане! Як можна було стерпіти? — Осик не міг мовчки пропустити такий закид від Ларса.

 — Так, правда… Але ж ми тепер не знаємо, як вона діятиме далі. Може вона навмисне тебе провокувала?

 — Якщо і так, то навіщо?

 — Про це я і думаю. Вона може дістатися до станції швидше за нас, але ж без дозволу… 

 — Ларсе, припини. Суцільна теорія змови! Що такого Марші потрібно у Данеборгу?

 — Хтозна, хтозна…

 Командир витягнув смартфон і підключився на терміновий канал зв’язку. Осик взяв поводки собак і прогарчав одне із заклинань, яке встиг вивчити. Амарок підняв вуха, тряхнув головою і повів зграю в розміреному темпі. Ларс відправляв повідомлення, зосереджено вчитувався у відповіді, щось рахував на калькуляторі, знову друкував і міркував над отриманим.

 — Все не так погано, — нарешті повідомив бадьорим тоном. — Уіт! Уіт! — загорлав до Амарока.

 Сани, «камутіт», полетіли крізь безкрайню снігову пустелю, все ближче і ближче до моря. Осик вже не міг уявити своє життя без краєвиду берега та запаху рибної свіжини. Розлука з морською стихією, хоч і недовга, додавала невпевненості чи, ліпше сказати, нестабільності, немов лише неозоре водяне плесо могло наситити бажання до свободи без жодних обмежень, умовностей, безглуздих ігор та маніпуляцій. Навіть Седна ввижалась тепер благородною месницею, у своїй жадобі до покарання тим, хто порушує правила її володіння та непроникну тишу.

 Темп руху саней заколисував і навіював сни. Серед хаотичних видінь на знайомому березі Данеборга з’явилися жінки з однаковими зачісками у дві коси обабіч шиї. Всі були в хутряних накидках та саморобних унтах. Магічний спів ширився колом схилених голів та сплетених рук. Вода відзеркалювала тьмаве сяйво полярної ночі, від чого безліч світлових цяток стрибало на зосереджених у співі лицях. Одна постать піднялася, здійняла руки догори і загорланила: 

 — О, «Та, що внизу»! Почуй мене, Седно! Я розчешу Твої коси, аби жодна піщинка, жодна колючка чи дрібний паразит не заплутали Твої думки!

 Інші жінки підхопили останні слова і проспівали їх в піднесеному речитативі. Наступної миті Осик опинився поруч із заклинателькою і впізнав у ній Ане. Та обхопила його обличчя долонями і закричала далі:

 — О, Морська жінко! Почуй мене, Седно! Ти вибрала його і я вибрала його! Він вибрав покору! Тому я віддаю Тобі його тіло, а решту волі заберу собі!

 Осик з жахом усвідомив, що його руки і ноги обплутані міцними водорослями, а вуста зшиті волосінню, що використовують для ловлі дрібної риби. В свідомості лунало: «Я не вибирав покору! Я ще взагалі нічого не вибирав! Дайте мені самому вирішити!»

 Вранішній промінь залоскотав повіки і хлопець розплющив очі. Вітер доносив запах близького моря. Осик присів у санях і втупився у пряму, мов кілок, спину свого супутника.

 — Ларсе, ти так і не запитав, що я вирішив.

 — Ти вибрав покору. Тому ми прямуємо до берега. Седні потрібна жертва! — Лице командира видовжилося і почорніло. З рота вирвався сміх і злився з гучним гавкотом собак, що розірвав черговий шмат кошмару. 

Осик прокинувся в цей раз насправжки, скочив на ноги і мало не впав, намагаючись вибратись з уявних пут, які все ще ввижалися на ногах.

 — Е-е-е-е! Амарок! — Ларс натиснув на гальмівний килимок, змусивши вожака стаї піднятись на задні лапи.

 Сани стишили хід. Ларс обернувся. На обличчі читалася тривога:

 — Ти кричав уві сні.

 — Я вирішив!

 — То добре. А що саме?

 — Скажу на загальному зібранні. Мають почути всі. Не хочу більше ховатися за чужими спинами, особливо за жіночими.

 — Оце ти діло сказав, — посміхнувся Ларс. — Нарешті я бачу перед собою впевненого чоловіка. Хай там як, а зібрання сьогодні буде. 

 

 У напівтемній залі зібрався увесь склад «Сіріуса». За круглим столом сиділи старші офіцери. Інші розташувалися півколом попід стінами. До зали вони пройшли чималий шлях, минаючи тунелі та безліч броньованих дверей. Осик дивувався масштабністю підземної оселі. Дорогою з фіорду Ларс розповідав про сховище, яке будується на випадок катастрофи, але не казав, що воно настільки велике і облаштоване сучасними технологіями. Звісно, тут можна прожити не одне десятиліття. Але чи знову це не суперечило його рішенню? Сховатися, втекти від проблеми, перечекати найбільшу бурю можна і треба, щоб зберегти людські життя та не втратити цінні взірці культури. Таких сховищ має бути багато і не тільки у Ґренландії. Людство давно перестало відчувати безпеку на поверхні Землі. Одні піднімаються у космос, інші зариваються в надра якомога глибше. Напівзруйнована планета ще може оклигати від низки катастроф і відродитися. Але що, як сейсмологічна ситуація не буде такою стабільною, як запевняють «дослідження»? Він сам недавно переконався, що немає віри у сфальсифіковані висновки «експертів». Що, як планета розлетиться, зійде з орбіти і рознесе всю Сонячну систему? Потрібно бити на сполох вже тепер. Такі місця, як Ґренландія, мають бути забороненими до експлуатації, що веде лише у спустошення. Скарби цих земель мають бути недоторканими. Це як гарантія благополуччя, як фонд безпеки для всього людства. 

 Осик говорив перед зібранням про глобальні наслідки катастроф та навіть згадав декілька теорій, що здавалися зовсім фантастичними, але все ж мали право на існування.

 — Моя задача не налякати вас, а змусити діяти не лише на розгрібання того лайна, в яке нас втягують товстосуми з різних країн. Ґренландія — це не лише острів, який перебуває під суверенітетом Данії. Тут йдеться не про автономію і самоврядування. Ґренландія — це наша надія на перемогу здорового глузду. Тому я вирішив, і сподіваюсь, що ви мене підтримаєте. Моя діяльність принесе більше користі за межами Данеборга, за межами великого острова. З дня на день сюди прибуде гелікоптер. Я повернусь до Європи, здам свої магістерські екзамени і подамся до вищого керівництва, яке опікується космічною безпекою планети. Ґренландія буде першим гарячим пунктом, який я запропоную на розгляд. І обіцяю, що жодна бурова машина не гудітиме ні на поверхні, ні в навколишніх водах. Я прикипів серцем до цієї місцини. Полюбив тишу та неспішний спосіб життя. Знайшов друзів і щось більше… Але я не можу собі дозволити насолоджуватися короткотривалим щастям, знаючи що ми всі стоїмо над прірвою в небуття. 

 

 4

 Легкий вітерець з самого ранку носився з пелюстками квітів довкола ґанку, на якому сиділа Ане. Осик до півночі тішився в її обіймах та цілував гарячі сльози на смаглявому личку. Як він міг подумати, що вона його покохала за якісь там розповіді. Ця чиста душа готова була пожертвувати всім заради нього. Ане просилася з ним, запевняла, що йому конче необхідна її поміч та турбота.

 — Ане, я тебе кохаю. І нікого більше не покохаю взагалі. Але ти потрібна тут більше, ніж деінде. Я мушу відправитися сам. 

 — Осику, як мені далі жити? Без тебе тут суцільна пустка.

 — Не думай так. Пам’ятай те, що і я пам’ятатиму. Наш тихий рай. Думка, що я повернусь до тебе, змусить мене досягти того, що запланував. Ти мій стимул, моє прагнення і щастя. Зможеш відпустити тепер, коли знатимеш, що я ніколи не зраджу ні тебе, ні свою мрію?

 — Обіцяєш, що повернешся?

 — Обіцяю, — він притягнув її до себе і поцілував. — Так, моє кохання. Після перемоги повернуся.

 

Коли піднімався у гелікоптер вітер здійняв хмарку пилу, що буває тут лише влітку і то не надовго. Дрібні порошинки припали до розпашілого обличчя Осика. Він розтер їх зі своїм потом та сльозами, що так раптово виступили з очей. Марша визирнула з кабіни і простягнула руку на привітання. Осик відповів міцним рукостисканням.

 — Дякую, капітане, ти розбудила мене і повернула в реальність.

 — Завжди готова до такої послуги, старший лейтенанте. То тепер разом?

 — Як друзі. Це ліпше ніж вороги чи коханці.

 Вона засміялась, гонорово підняла гостре підборіддя і підморгнула лівим оком:

 — Дружба понад усе! — Тінь від її вій впала на високу вилицю. Осик байдуже кліпнув на те, за що готовий був раніше ризикувати і пірнати на смертельну глибину. Седна відпустила, нарешті…

 

 У Рейк’явіку Марша бігала від одного терміналу до іншого, щось набирала у смартфоні і тихо лаялась крізь роблену посмішку. Потім схопила Осика за руку і вони побігли на додаткову лінію. Поспіхом, все поспіхом, без жодних розмов. Сіли у шатл, набитий якимись посадовцями, що зовсім не тямили в аеродинаміці та як поводитись у вищих шарах атмосфери.

 — Маршо, куди ми летимо? Адже мені треба підготуватись до магістерки.

 — Повір, Осику, це буде найліпша підготовка за все твоє життя, — вона штовхнула його до ілюмінатора і притисла в кут тугими стегнами.

 Всередину заскочили ще троє. Один з них віддав наказ. Люки плавно завакуумували внутрішній простір. Перед очима попливли галюцинації. Це почав діяти снодійний газ, до якого підключили всіх пасажирів. Осик відчув поштовх, немов його підкинули в імітаторі невагомості. Він притиснув кнопку подачі галюциогену і визирнув у ілюмінатор. Море палало. Земля здіймалася хвилями. Міста вибухали і злітали, немов пластикові частини дитячого лего. А чи насправді? Чи то примара?

 — Маршо! Ти це бачиш?

 — Так. На жаль! — її очі потемніли.

 — Ти обдурила мене!

 — Я врятувала твоє життя, Осику! Це було неминуче. Я зробила все, що могла!

 Остання спроба до спротиву захлинулася в хвилях марення, де кістлява Седна з нечесаними космами захопила його тіло в кістляві обійми і шепотіла у вуха: «Я заберу тебе в місце тиші. Там ми разом забудемо все».