Шовкова трава

1

Неозоре небо, всіяне зірками, розкинулося над Ораватом. Від краю до краю воно накрило поля, озера і саму славну столицю Кайнор. Місяць сьогодні занедбав свої справи і не вийшов на небосхил. Як відомо, у такі ночі має силу всіляка нечисть, і якщо у безмісячну ніч задумати щось лихе, воно неодмінно збудеться. От і швендяє нечиста сила у темряві, шукаючи собі до кого присмоктатися або завести в трясовиння запізнілого подорожнього, що на свій клопіт, не встиг опинитися за міцними дверима та грубими віконницями.

Однак, вартові на мурах столичного міста Кайнора не мали приємності сховатися від небезпеки, бо, власне, їхня служба полягала у тому, щоб йти небезпекам назустріч. Хтозна, чи виконали б вони цей обов’язок, якби побачили, як до стін столиці прямує чорна тінь. На їхнє виправдання можна сказати, що тінь була маленька, рухалася швидко і побачити її вдалося б тільки якщо знати, куди дивитися.

Тінь наблизилася до західної стіни, пройшла крізь неї і опинилася у невеличкому чепурному садку позаду скромної хатини, де одне вікно, якраз те, що виходило в сад, світилося. Тінь тихо постукала у вікно і попливла далі, вислизнула на вимощену бруківкою дорогу і так само безшумно, як вона робила досі, розчинилася в нічній темряві. Вогник у вікні погас, ніби тільки і чекав цього тихого стуку.

Несподівано тінь з’явилася на краю круглої площі перед Королівським Домом. Смолоскипи довкруж площі кидали слабке світло, що давало змогу роздивитися колодязь посеред неї, ряди вишикуваних попід домами торгових яток із замками на дверях, та арку у стіні Дому, де стояла нічна сторожа, озброєна, як можна припустити, до зубів.

Тінь трохи повагалася, відступила назад у темряву і ковзнула попід Королівським Домом, знову кудись пропала, випірнула вже у середньому дворі, штовхнула двері, що вели на кухню, стягнула з голови каптур і перетворилася на ставного чоловіка у зеленкуватому плащі. Вкрите шрамами обличчя чоловіка мало суворий вираз, котрий ще більше підкреслювала втома в горіхових очах та багатоденна неголеність. Темне волосся із сивиною на скронях та подекуди в густих пасмах свідчило, що він давно перетнув межу, котру заведено вважати серединою людського віку. Під плащем, якби хто наважився витріщатися, чоловік мав на собі витертий від часу шкіряний одяг, що пасував йому, наче від народження він не носив іншого.

Кухня зустріла його гамором, теплом і пахучим повітрям. Пахло свіжим хлібом, кмином, молотим перцем, смаженою цибулею, часником, сиром і шкварками. Одним словом, пахло сніданком для слуг і служниць та вартових, що мали повернутися з чатування.

Ранковий галас аж ніяк не означав метушні. Кожний знав свій шмат роботи. Молодші кухарчуки розпалювали грубки, чистили овочі, носили воду. Старші краяли зеленину, стежили за горшками на вогні, щось терли у макітрах та ступках.

Над цим всім царювала Марета, головна кухарка. Саме її слова змусили спохмурніти чоловіка у зеленому. Коли він увійшов, вона саме завершувала виголошувати:

– … і дуже шкода, що йому ніколи не посісти гідного місця, незважаючи на сонце під пахвою. Тим більше після того, як Тайрон об’явив про спадкоємця. Що поробиш, раз наш король не любить чарів. Хоч він міг би вже і пробачити сердешній дружині. Минуло вже двадцять літ!..

Чоловік у плащі голосно кахикнув, аж Марета підскочила з несподіванки, бо стояла до нього спиною, вимішуючи щось у глибокій мисці.

– Марето, бачу, ти і далі любиш почухати язичок об королівську родину.

– І я рада бачити тебе, Хорже, – Марета ні краплі не знітилася і продовжила торохтіти так само швидко і голосно, як і перед тим. – Бачу, ти не кинув своєї звички підкрадатися до людей і лякати їх до гикавки. Ото твоя матінка зрадіє, що ти повернувся нарешті. Хочеш з дороги щось з’їсти? Є вчорашні коржики з козячим сиром і хороше пиво…

– Просто припини пліткувати, цього буде достатньо.

Хорґ перетнув кухню у повній тиші, але його кроків не було чутно, навіть пір’я з обскубаної гуски на столі не ворухнулося, і зник за дверима, що виходили у темний коридор. Коли двері за ним зачинилися, гамір відновився. Всі повернулися до своєї роботи, а Марета сказала:

– Насправді, серце в нього добре. Тільки він дуже відданий королю Тайрону і його королеві, тому такий докучливий. Одружився б ото, та й не уїдався…

Багато жінок, та й навіть і дівчат не проти були б побратися із Хорґом-розвідником. Однак, ще жодній не вдалося привернути його уяву, жодна не могла б похвалитися, що отримала від суворого чоловіка з пошрамованим обличчям бодай квіточку. Отже, Маретин спосіб вгамувати Хорґа був більш, ніж нездійсненним. Проте, якщо добре подумати, не кожна з тих жінок, що уявляли себе господинею у домі Хорґа, погодилася б з тим, що чоловік може будь-якої миті просто зникнути, бо відправився із королівським завданням далі, ніж може занести уява.

Темрява не заважала Хорґу, він знав Королівський Дім, як свою комору, якщо не краще. Так само безшумно він піднявся сходами і повернув у галерею, що вела до королівських покоїв. Ця частина Дому не призначалася для прийому гостей. Тут король Тайрон проводив майже весь час. Розкіш була помірною і радше слугувала зручності і затишку, ніж намагалася вразити дорогими килимами, тканинами чи позолотою.
Сторожа перед покоями упізнала Хорґа і впустила його всередину. У передпокої, далі якого не можна було заходити навіть Хорґу, горіла товста годинникова свічка. Непевне світло давало змогу розглядіти довгі лави під стінами, стіл посередині кімнати та килим на підлозі. Закриті віконниці забезпечували темряву навіть опівдні.

– Піду розбуджу Геба, – сказав вартовий, котрий зайшов разом з ним. – Зачекай тут.

Хорґ кивнув, зняв з себе плащ і ліг на лавку, із задоволенням випроставши ноги. У нього було трохи часу, поки розбудять радника короля, а той розбудить короля. Оскільки у передранішній час ніхто не любить покидати м’які перини, то вільно й подрімати. Зрештою, на лавці можна вмоститися більш вигідно, ніж у заглибині між коренями дерев.

Легкий шерех примусив розвідника миттю прокинутися. Свічка вже не горіла і ніхто не прийшов її поміняти. Дві темні постаті підкрадалися до чоловіка на лавці. Хорґ лежав, вдаючи глибокий сон і намагаючись непомітно взятися за руків’я кинджалу.

– Бачиш, Гобе, він спить, – прошепотів король, – нарешті ми його заскочили сплячим…

Гоб щось нерозбірливо пробурмотів у відповідь.

– Зараз я вкраду в нього плащ, – провадив король, – як зручно, що він сповз на підлогу.

Хорґ подумки засміявся. Це була давня гра, ще з дитинства. Тайрон і Гоб, тоді ще хлопчаки, захоплювалися здатністю їхнього товариша бути завжди напоготові. Ще ніколи їм не вдавалося підкрастися до Хорґа непомітно, байдуже спав він чи ні. Потім всі вони виросли, Тайрон став королем, розсудливий Гоб королівським радником, а Хорґ – розвідником і залишився вірним товаришем.

Король не встиг торкнутися плаща, як Хорґ схопив його руку, наче залізними лещатами.

– Непогана спроба, ваша величносте…

Всі троє засміялися. Король Тайрон не змінився з тих пір, як вони бачилися останній раз. Хіба додалося сивини у бороді. Рухи його були впевненими, він завжди знав, що його доля – нести на плечах тягар, котрий одним здається благословенням, а іншим прокляттям. В молодості очі Тайрона дивилися на світ безжурно і з надією. У вісімнадцять років він повісив у вухо сапфірову сережку і оголосив, що одружиться із дівчиною, котра матиме очі такого ж кольору. А через рік пішов під вінець із кароокою красунею Сельв. Сережку Тайрон не зняв, сказав, що почекає на доньку з очами, немов сапфір. Не так сталося, як гадалося, молода королева народила один за одним двійко синів і померла в рік, коли в Орават прийшла пошесть, що чіплялася людини та й не покидала, поки вона не вмирала, викашлюючи всі нутрощі з себе. Після смерті дружини Тайрон, під приводом, що дітям потрібна матір, взяв другий шлюб дуже швидко. І хоч у Їви були сапфірові очі і через рік у них знайшовся ще один син, піддані зрозуміли, що насправді їхній король одружений з Ораватом.

Все це Хорґ згадував кожний раз, коли дивився на сапфір у вусі Тайрона.

Тут де й не взялися слуги, вони швидко відсунули віконниці, за якими вже сірів ранок, постелили свіжу скатерть на стіл, і поклали на неї накриту серветкою величезну тацю.

– Глянемо, що там прислала нам Марета.., – король зняв серветку. О, досить непогано. Пиріг з м’ясом, коржики з сиром… Коли й встигла приготувати… Поснідаємо, товариство і послухаємо новини.
 Вони втамували перший голод, а тоді пролунало запитання:

– З якими новинами ти прийшов?

– Новини радше кепські. Я йшов на південь, як мені було наказано, а потім повернув на схід. Всюди мені зустрічались люди на возах і піші, із домашнім скарбом. Всі вони, кого я міг зрозуміти, розповідали похожі історії – часті землетруси змусили їх покинути рідні краї і шукати прихистку. Вони стверджували, що хоч ніколи не бачили Країв землі, та знають, що їхні королівства чи князівства знаходяться неподалік від них. А землетруси відбуваються тому, що Краї рушаться.

– Земля трясеться і у нас… Нечасто, проте досі такого не було. Ти бачив військові загони? – обличчя короля спохмурніло.

– Ні, ваша величносте. Охорона у деяких валках була. Проте її замало, щоб назвати їх військом. Гадаю, не можна виключити, що люди збиватимуться у озброєні ватаги.

– Ще щось? – Гоб допив пиво і тепер сидів із заклопотаним видом. Новини йому не подобалися.

Гоб з їхньої трійці був найпоміркованішим, але якщо вимагали обставини, підшитий лисом, він завжди виходив сухим з води за будь-яких обставин.

– Дивним було й те, що дика звірина у лісах і полях рухалися у тих же напрямках, що й люди. Я відмічав рух людей і тварин на мапі. – Хорґ попорпався у дорожній торбі, витяг клапоть паперу і розстелив його поряд із тацею. – Ось. Рух людей я малював червоним, а тварин – зеленим.

Король і радник схилилися над столом. Позначки Хорґа, хоч і можна було зрозуміти, все ж це були простою схемою – ось тут кордони із сусідами, ось річка, а ось Праліс, у якого, всі знають, немає межі.

Гоб щось мугикнув, відійшов до полиць із сувоями, взяв один і повернувся до столу. Сувій виявився мапою із більшими подробицями. Гоб поклав мапу Хорґа на сувій. Якщо не брати до уваги вправність та оздоби, якими картограф прикрасив свій твір, то обидві мапи збігалися в основних рисах.

Як відомо, Світ – то плаский таріль, що плаває собі у Правічному Океані або висить у безмежному Нічого, про що краще не думати, поки відчуваєш тверду землю під ногами. В будь-якому випадку, він круглий-круглісінький, а у самому його центрі знаходиться Світове Дерево.

Червоні і зелені стрілки, намальовані Хорґом, де б вони не знаходилися – на півдні чи сході, – дивилися в центр схеми. Посередині мапи, принесеній Гобом, розташувалося майстерно вимальоване Дерево.

– Вони всі рухаються до Світового Древа! Що б це могло означати?

– Вочевидь, Тайроне, – озвався радник, – нас очікує навала, яка котитиметься до через наші землі до Центру. І оскільки ніхто достеменно не знає, як далеко від Оравата до Краю землі чи Світового Дерева, то йтимуть вони звідусіль. Якщо взагалі Край та Дерево це не вигадка…

– І, найімовірніше, не всі вони будуть мирними переселенцями, – докинув король.

Троє чоловіків замовкли. У кімнату зайшов слуга, поклав на стіл стос чистого паперу, чорнило, забрав тацю з недоїдками, запитав чи панам ще чогось треба і зник, наче його і не було.

По тривалій мовчанці король відпустив розвідника.

– Йди, Хорже, додому. Передавай вітання матері. Нехай вона не ображається, що я так часто даю тобі роботу далеко від дому. Відпочинь, а тоді поговоримо.

Хорґ уклонився королю, підібрав плащ і вийшов з кімнати. Він радів, що виконав наказ і може тепер на деякий час викинути з голови все, що з ним трапилося під час подорожі. Радів, що осінній ранок був теплим, радів, що зараз прийде додому, де його завжди чекає мати і ніколи не гасить світильник на вікні, поки син у небезпечних мандрах.

Король і радник залишилися сам на сам. Хай які приголомшливі новини розповів Хорґ, поточні справи не можна було занехаяти.

– Не знаю, як скоро до нас доберуться переселенці, проте слід негайно оглянути запаси. Треба зараз таки сповістити баронів, що можливо нам доведеться вступати в сутички, а можливо просто доведеться прийняти нужденних. Також необхідно приготуватися до пошестей, – перераховував Гоб і одночасно робив помітки.

– Угу, – мугикнув король, стоячи біля вікна і дивлячись на площу, – здається, ми трохи спізнюємося. Переселенці вже тут.

– Що? – підстрибнув радник. – Що ти маєш на увазі?

– Дивись…

Гоб став поряд з королем. На мощену камінням площу перед Домом щойно в’їхала невелика валка. Якщо судити з одягу людей, котрі сиділи на возах, то дорога їхня була важкою і далекою. Схоже, там було дві чи три родини. Замурзані дітлахи принишкли, наче двоповерхова будівля Королівського Дому була для них небаченим дивом, та і дорослі виглядали здивованими.

– Шкода, що Хорґ пішов. Він міг би нам за одним черевиком он того здорованя на передньому возі сказати хто він і звідки, – король указав на кремезного чолов’ягу на першому возі.

Вози прибулих стояли посеред площі, вагаючись куди рушати далі – чотири вулиці брали початок від Рогатого колодязя. Довго це не тривало, бо троє вартових згадали про свій обов’язок охороняти Дім, відклали карти і пиво і неквапом посунули до возів.

Чоловіки випустили віжки, злізли додолу і рушили їм назустріч.

Король і радник не чули слів, якими обмінялися вартові та чужинці, проте їхній зміст можна було вгадати. Обидві сторони заповзято жестикулювали. Охорона, відчуваючи за собою правоту закону, намагалася витіснити прибульців з площі. Ті, в свою чергу, посилалися на правоту подорожнього, стомленого шляхом і потребою у відпочинку, хотіли отаборитися просто тут, де є місце для возів і вода. Від млявих пересварок суперечка перейшла в штовханину.

– Так вони і за ножі схопляться, – стурбувався радник.

– Нехай спробують, – король показав на протилежний бік площі, до якого наблизився гурт мисливців на чолі з трьома вершниками. – Хлопці повернулися з полювання.

Зграя гончаків опинилася на площі першою. Голосний гавкіт підняв з дерев ворон, котрі зручно собі вмостилися довкола площі. Собачі, воронячі і людські голоси, ляскіт крил, іржання коней – на площі вмить запанував повний безлад.

Вартові підбадьорилися через підмогу, що так доречно нагодилася. Проте, чужинці не бажали відступати. Їхні жінки навіть повитягали з возів казанки і, поки чоловіки галасували і штурхали один одного, почимчикували до Рогатого колодязя посеред площі, щоб набрати води.

Слідом за собаками на площу виїхали королевичі та товариство, що їх супроводжувало – кавалери, всього чоловік зо двадцять, дами, єгері, загоничі, словом всі особи, без котрих полювання годі й затівати. Старший королевич підніс руку і голосно крикнув:

– Стійте!

Його голос перекрив весь гамір, навіть ворони принишкли. Королевич гордо випрямився у сідлі. Хоч вбраний він був не пишно і озброєний тільки луком та кинджалом, уява легко малювала його із мечем при боці. У чужинців не виникло жодного сумніву, що перед чужинцями представ воїн, у якого є влада. Тому вони стишили свій праведний гнів, вирішивши, що вигідніше звернутися безпосередньо до наділеного силою, ніж сперечатися із його челядниками.

– Що тут діється, Скраде? – звернувся королевич до одного з охоронців.

Той бадьоро підбіг до коня принца і відсалютував:

– Мій пане, ці дикуни приїхали звідкілясь, де нема розуміння про пристойність, і збираються стати табором просто тут, перед Королівським Домом. Ніякі заборони і умовляння на них не діють.

– Серед них є головний? Приведи його до мене.

Скрад кинувся виконувати наказ. Тим часом до королевича під’їхали його брати. Так само вдягнуті у мисливський одяг, який відрізнявся від вбрання інших мисливців хіба кращою якістю тканини та дорожчим оздобленням зброї – на руків’ях кинджалів поблискували дорогоцінні камені. Одразу кидалась в очі схожість старшого та середульшого братів. Наймолодший королевич, хоч і мав не менш впевнену поставу у сідлі і гордовитий вигляд, відрізнявся від них м’якшими рисами. Проте, було б помилкою вважати його мазунчиком. Уважний спостерігач зауважив би, що попри свій безтурботний вигляд, він уважно оглядає площу, оцінюючи кожного на ній, навіть жінок біля колодязя.

Скрад підвів до принців головного серед прибулих – кремезного чоловіка, на котрого король вказував своєму раднику. Голомоза голова чужинця вилискувала на сонці, а з маківки аж до підборіддя збігало татуювання з рисок та квадратів. Страху він не виказував, тримався гідно. Старший принц з висоти коня глянув на чоловіка.

– Ти джуґр! Твої землі далеко звідси. Що ти робиш тут? – запитання прозвучали холодно і погордливо.

– В землях джуґрів настали неспокійні часи, як і багатьох інших. Через землетруси ріка, котра живила наш край, втекла під землю. Наш народ – землероби, але посуха зробила нас кочівниками. Ми дійшли сюди і дуже стомилися. Зараз, пане, перед твоїми очима стоїть вдвічі менше людей, ніж вирушило в дорогу. Дай нам можливість відпочити і ми підемо далі. У вас тут стільки місця, – він обвів площу рукою, – що ми не завадимо.

– Нахаба! – втрутився середульший брат. – це площа перед Домом нашого короля. Як ти можеш вимагати розташувати тут свій брудний табір!

– Мій брат, хоч і висловився дещо грубо, правий. Ти не можеш отаборитися тут.

Очі джуґра гнівно зблиснули, але він погасив цей блиск і опустив очі.

– Ти чув, – зневажливо кинув середульший, – забирайтеся геть!

Джуґр обвів очима площу, котра заповнилася людьми – вироїлися містяни, котрі почули про незрозумілі заворушення біля Королівського Дому, крамарі покинули свої ятки навколо площі на помічників і вийшли подивитися на королевичів і чужинців.

Вибору у прибульців не залишилося. Їхні жінки, щоб не виливати воду, напоїли з казанків коней, похапали цікавих дітей і посадовили їх на вози під повсть. На одному з возів з-під ряднини виткнулася клітка з голубами. Птахи тихо воркували між собою, наполохані метушнею. Хазяйка накинула на клітку шмату і голуби вмить замовкли. Валка готувалася від’їжджати.

– Чекай, брате, – наймолодший королевич подав голос і трохи виїхав вперед. – Не годиться так чинити. Ці люди подолали далеку дорогу. Подивись на їхніх коней. Вони скоро впадуть, якщо не дати їм відпочити. Батько дав тобі право судити. Обов’язок лицаря бути милосердним. Прояви милість і ці люди прославлять тебе!

Містяни, котрі вже почали розходитися, зацікавлено прислухалися. Старший королевич миттю помітив цю цікавість. Хоч йому і не хотілося поступатися молодшому, тим більше, що він знав про неприхильність батька до брата, проте те саме чуття, котре вело його в лісі за здобиччю, зараз прошепотіло йому, що прихильність підданців можна купити дешевим рішенням і одночасно поставити під удар Фратиґана, якщо його затія зазнає невдачі. Він змусив себе усміхнутися:

– Дякую, брате, що нагадав мені про обов’язок спадкоємця трону. Поопікуйся нашими гостями. Знайди їм місце, де ніхто їм не заважатиме, і вони нікому не завадять. Нехай відпочинуть там декілька днів.

– Дальнє пасовисько якраз підійде, брате, – кивнув молодший принц і продовжив до джуґра, – Там є і трава для ваших коней і колодязь з доброю водою. А як треба вівса чи іншого корму для коней, то купите у містян.

Подобалося старшим королевичам таке рішення молодшого чи ні, а міняти його не випадало. Тому вони згідно кивнули і поїхали під арку у стіні Королівського Дому, через яку можна було потрапити у внутрішній двір.

З натовпу мисливців відділився юнак на коні і зупинився поряд із Фратиґаном. Досі він спостерігав за чужинцями, не виказуючи ніяких почуттів. Дивний чорний пес із напівзолотою головою вибіг разом з ним.

– Я проведу їх до пасовиська, – звернувся він до принца. – Тобі немає потреби їхати самому.

Хлопець під’їхав до джуґрів і заговорив з ними. Чоловіки уважно слухали. За декілька хвилин площа спорожніла і вервечка возів потяглася за його конем.

Юнак цей щойно перетнув межу двадцяти років. Він упевнено тримався на коні, наче у сідлі проводив більшу частину життя. Легко було уявити, що на землі він також рухається зграбно. Широкі плечі і тонкий стан вказували на знайомство із важкою працею. Правильні риси засмаглого обличчя могли б належати юнаку шляхетного походження, однак одяг із простої тканини і звичайного крою, без сумніву належав королівському челяднику.

Старший над джуґрами розмірковував над всім, що відбулося сьогодні на площі, подумав про старших королевичів, про молодшого. Подумав і про шлях, який його невеличкій громаді ще треба пройти, і вирішив, що поки все йде досить непогано. Раптом до нього прийшла думка, що молодший принц і цей юнак, що супроводжував їх, схожі між собою більше, ніж принц і його старші брати.

Королівський Дім називали домом за старою звичкою, відколи ще дідо теперішнього правителя заклав кам’яний підмурок. Побудований у формі квадрата, розділеного діагоналями переходів, Дім був готовий майже миттєво перетворитися на фортецю – брами перекривалися важкими оббитими залізом дверима і решітками. Вікна, які на перший погляд здавалися звичайними, мали додатковий захист – залізні віконниці, що зачинялися зсередини. Кожний містянин з дитинства знав, що у разі небезпеки Дім стане для них надійним сховком.

Сутичка, за якою спостерігали король і його радник, завершилася.

– Що скажеш? – звернувся король до Гоба.

– Гм, Бреж добре дав раду.

– Дав раду не Бреж, якщо ти не зауважив. З цим треба щось робити! – король гупнув кулаком по столу.

– З Брежем чи чужинцями?

– Не грай вар’ята! З Фратиґаном. Він постійно підважує авторитет Брежа своїми недоцільними уявленнями про лицарство. Бреж успадкує трон. Фратиґану краще почати розуміти це.

Гоб на хвилинку замислився.

– Дещо можна зробити. Принаймні, це вирішить проблему на деякий час.

– Слухаю, Гобе.

– Бреж має стати королем, а не романтиком. Його місце у майбутньому – на троні, а не в народних баладах.

Король кивнув. Він поділяв погляди радника на майбутнє старшого сина.

– Тож дамо Фратиґану можливість випробувати себе і свої ідеї. Нехай він розвідає чутки про Край землі. З такої подорожі він повернеться більш зрілим.

Тайрон замислився. Пропозиція радника була привабливою. Крім того, Фратиґану давно була пора дізнатися, чи вартий він чогось у справжньому житті, а не на словах.

– Кого ми пошлемо з ним? – цим питанням король показав, що вирішив все.

– Хорґа, звичайно. Нехай принца вестиме романтика, але справжня мета подорожі буде все ж розвідка. Ну, і Авора, сина вашого лісника. Він має досвід життя в лісі і…

– … вони «брати по рибі», – з гіркотою закінчив король.

Радник знітився і опустив очі.

– Вибач, королю, я не хотів…

– Що тут вдієш. Ми не змінимо того, що було. Можливо, саме це їм допоможе повернутися. Підготуй все. Тільки дай Хорґу відпочити.

Гоб вклонився і вийшов.

«Залишилося придумати, що сказати його матері», – король сів до столу і знову присунув до себе мапи.

Синопсис