Щоденник

День перший. Ну, по крайній мірі я це вважаю першим днем, бо саме з нього почався особисто мій кінець світу. Того ранку все було як завжди, ми з дружиною збирались на роботу, а малий – в школу. Ми, як і зазвичай, снідали, на фоні грав телевізор, і саме тоді я почув про той новий вірус, який ще кілька днів тому спалахнув в світі. Дружина просто відмахнулася, типу – це щось на кшталт коронавіруса, дрібниці, пережили ми той ковід, пережили пташиний і свинячий грип, та навіть війну пережили, переживемо і це. Правда, в обідню перерву я натрапив в інтернеті на статтю, що це якесь дивне захворювання, бо воно з’явилося не локалізовано, в якомусь конкретно місці, а точково, по всій Землі, в різних країнах і на різних континентах. Під час вечері вдома ми почути, що вже перші спалахи захворювання є і в Україні, і в той же час в батьківському шкільному чаті повідомили, що завтра краще, на всяк випадок, не вести дітей до школи.

День другий. Вже і в нашому місті є перші хворі. Школа закрита, фабрика, на котрій дружина працює бухгалтером – також, бо саме в них в кількох жінок з’явилися перші симптоми. А симптоми, якщо вірити новинам – страшні. Спочатку висока температура, соплі та сльози, коротше, все як завжди, але далі… Далі в очах починають лопати капіляри, від чого білки набувають насичено червоного кольору, зуби випадають, а зі всіх отворів тіла не сильно, але все ж сочиться кров. А після того наступає безумство, і хворий починає кидатися на інших людей. Коротше люди стають такими собі стрьомними подобами зомбаків. Інтернет просто переповнився відеороликами із оцими безумними, які калічать і себе і інших. Добре, що малий з дружиною вдома. Ну а я, що я? Я мушу ходити на роботу, страшно чи не страшно, але хтось же мусить заробляти гроші…

День третій. Істерія. По всіх ЗМІ медики і різного штибу професори кричать про те, що страшнішої епідемії ще не було, говорять про 75, 90, а дехто навіть і про 99% смертності. В дружини на роботі вже майже всі люди захворіли, і це змушує турбуватися за здоров’я дружини, але, на щастя, в неї поки ніяких симптомів нема, навіть підвищеної температури. І це радує, бо якщо вірити лікарям, інкубаційний період всього лиш доба, а потім різко піднімається температура, на третю добу лопають капіляри і починають випадати зуби, а на п’яту – починається безумство. В страшний час нам довелося жити…

День п’ятий. Істерія наростає. В нашому будинку вже кожен другий хворіє, в кількох вже навіть друга стадія, але в лікарню їх ніхто не забирає, бо мало того що лікарні переповнені і медики просто не справляються, так ще й медики самі хворіють, ніякі засоби захисту не дають стовідсоткової безпеки. Медики в ЗМІ самі починають ще більше істерити, бо ліків – нема, вакцини – нема і не знати чи буде, симптоматична терапія аж ніяк не гальмує розвитку хвороби, ніякі засоби стримування розповсюдження не допомагають, а смертність не те що максимальна, а по суті – стовідсоткова, бо ще жодного інфікованого в світі не було вилікувано. Зате, якщо вірити все тим же медикам – є певна кількість людей з імунітетом до цього вірусу, а це вселяє надію, бо на основі їхніх імунних тіл можна спробувати розробити ліки або вакцину, але для цього потрібен час. Телеведучий ще був пожартував по чорному, що якщо медики не встигнуть, то задачею тих, хто з імунітетом, буде відродити людство. Але медик не оцінив цього жарту. Та і я, чесно кажучи, також. Але, в мене хоча б була надія, бо в дружини все ще симптомів нема, в малого – також, і навіть в мене нема, й це при тому, що в нас в офісі вже майже всі захворіли. Можливо в нас всіх трьох імунітет?

День сьомий. На роботу я не пішов, бо місто переповнене мародерами і божевільними, на останній стадії хвороби. Судячи по тому, що я бачу з балкону, поліції нема, і військових нема, по крайній мірі в нас в місті. Зате мародерів – тьма! От буквально тепер, друкуючи на ноуті оці рядки, я дивлюся на якогось хлопчину, який з магазину техніки тягає величезний плазмовий телевізор. От питання: нахріна? Нахріна тобі він?? Половина телеканалів вже не працює, інша половина – через раз, інколи  запускаючи повтори розважальних шоу чи фільмів, і зовсім зрідка виходячи в прямий ефір з новинами. Добре хоч, що інтернет все ще, на диво, стабільно працює, взагалі не гальмує. О, то може він просто фільми на тому телевізорі дивитиметься? Або ігри гратиме? Але це ж тупо, тут треба про більш серйозні речі думати. Я от, з ранку, зробив кілька ходок в «АТБ», набрав багато води, консервів, круп, ну і хлібу. От тепер я дійсно оцінив переваги здорового способу життя, я ж не палю, випиваю – рідко, в спортзал ходжу – часто, і в принципі, в свої сорок маю чудову фізичну форму. І от коли я востаннє пішов, аби прихопити ще два блоки води, в «АТБ» перестрів мужчину, із сусіднього під’їзду, не те щоб він мені був другом чи знайомим, просто ми одни одного знали на вигляд і інколи вітались. Чи то стрес, чи то що, але зараз тут в магазині його тупі жарти викликали в нас обох істеричний сміх, а сміх, в свою чергу, викликав інтерес десь десяти отих божевільних, на останній стадії. Коротше, я зумів втекти, а от він… Було б непогано навідатися до нього додому, хоча б його близьким повідомити про нього, але я навіть не знаю, де саме він живе. Дружині і сину я про це не розповідав, нічого їх зайвий раз засмучувати.

Ніч між сьомим і восьмим днем. Двері в наш під’їзд були броньовані і спроби божевільних увірватися до нашого під’їзду результату не приносили. В нашому під’їзді залишалися повноцінно живими лиш дві бабки пенсіонерки, які не заразилися тупо тому, що не виходили з дому, мама з сином інвалідом (по тій же причині здорові), ну і ще один мужчина. Його дружина і двоє дітей захворіли першими в нашому домі, вони прямо в лікарні померли, а він відтоді не просихає, по крайній мірі я його ще тверезим не бачив. Так от, вночі двері в наш під’їзд, не знаю як, але виламали, і не божевільні, а мародери, група з молодих хлопчаків, ну максимум років по двадцять. Почувши метушню на першому поверсі, де жила одна з пенсіонерок, я витягнув із сейфа рушницю, з якою раз, в кращому випадку двічі в рік, їздив до тата в село на полювання, і пішов вниз. Мало нас залишилося здорових адекватних людей, та й шкода було бабцю. Я спустився вниз і побачив тих хлопців, я звів рушницю, зняв з запобіжника і запропонував їм піти по мирному. А вони просто стояли, дивилися на мене і посміхалися з тупою самовпевненістю. От скажіть, ви би змогли вистрілити в людину? Навіть тоді, коли вона, гіпотетично, може загрожувати вам? Я – ні, от не зміг би, і все тут. Я розумів це, і вони розуміли це, тому і сміялись. Але тут за моєю спиною гримнув вистріл і одразу ж один з хлопчаків звалився на підлогу, а з його правого плеча потекла кров. Обернувшись, я побачив сусіда зверху, того, чиї дружина і діти померли. В одні руці він тримав пістолет ТТ, в іншій – відкриту пляшку «Джим Бім». «Як сказав мій сусід: пропоную вам звалити звідси» – маніакально спокійним тоном промовив сусід, але в хлопців навіть натяку на посмішку вже не було, ще мить – і вони втекли. Він запропонував бабці перебратися до нього в квартиру, бо там буде безпечніше, ніж тут на першому поверсі, але вона відмовилась, пояснивши що вже другий день температурить і боїться, що все ж, також заразилась. І мені він також запропонував завітати в гості: показав пляшку в руці, і сказав що в нього є ще. «А чому б і ні?», подумалось мені, я лиш забіг додому, сказати дружині і малому, що все добре і відкласти рушницю, а потім пішов до сусіда. Просиділи ми з ним до самого ранку, я випив лиш трохи, а от він – набрався добряче.

День десятий. Телевізор вже взагалі не працює, жодного телеканалу, але от інтернет… Я не знаю яким це дивом, але і інтернет, і електропостачання все ще працюють, і навіть без перебоїв. Правда, в соцмережах щодня стає все менше і менше людей онлайн. З кількох тисяч моїх інтернет-друзів в мережі є лиш двоє, і від них я дізнався, що в їхніх містах те ж саме що і в нас. Зате я вже остаточно переконався в тому, що в нас всіх трьох – імунітет, і це радує, бо значить – ми точно переживемо оцей апокаліпсис. Ну, це при умові, що я буду забезпечувати дружину і сина всім необхідним, а це стає все важче і важче, бо в навколишніх магазинах продуктів вже майже не залишилося, і мені доводиться їздити все далі і далі. Але з цим також проблеми, бо бензин стає все більшим дефіцитом. Поки що, я їжджу лиш в сторону центру, підчищаю там все, що є по магазинах і супермаркетах, а потім, коли тут вже нічого буде ловити, думаю направитися до виїзду з міста, там є залізнодорожні склади, хто його зна, що там буде, може й знайдуться якісь продукти. Здорових людей в місті я зустрічаю все рідше, та і то це або перелякані індивіди, котрі тікають від мене, або навпаки – групи з озброєних молодиків і молодиць, від котрих тікаю я. Тікаю, навіть не дивлячись на те, що я завжди виходжу з дому із рушницею, бо як я вже й казав: стріляти в людей – страшно. Та і набоїв то в мене не багато. А в єдиному збройному магазині в нашому місті я не знайшов нічого, в прямому сенсі нічого, просто пусті полиці. А ще, сталася прикрість, коли вертався додому: я почув шум погрому з квартири тої пенсіонерки з першого поверху. Все, остання стадія. Сумно. Добре хоч, що двері в неї міцні, тобто помре вона все ж в квартирі, не завдавши нікому шкоди. Але, зате в нашому під’їзді додасться квартир, від котрих, навіть не дивлячись на якісні міцні двері, що щільно закриваються, несеться запах трупного розкладу. Сумно це, але що поробиш? Не ламати ж двері, аби тягати з квартир напіврозкладені трупи! Тим паче – куди їх далі подіти? І так на вулиці на кожному розі валяються трупи, он, навіть біля нашого дому, метрів за десять вліво валяються одразу два, і ще один зліва, метрів за п’ятдесят від дому. До речі, я помітив одну дивну штуку: собаки, навіть дикі з голодухи собаки, котрі навіть на мене дивляться як на їжу, не чіпають трупи тих, хто помер від цієї хвороби. Дивно.

День дванадцятий. Коли я з ранку пив каву на балконі, мимо мене пролетіла порожня пляшка з під віски, а в слід за нею – сусід, той що зверху, що в нього дружина і діти померли. З шостого поверху. На бетон. Страшне видовище. Добре що дружина з малим ше спали і нічого не бачили. Погано, що біля дому буде ще один труп, і так їх вже забагато.

Ніч з тринадцятого на чотирнадцятий день. Хоча я двері до під’їзду як не як, але підремонтував, та ще й так, що їх можна було замикати, нині вночі їх знову зламали. Почувши шум в коридорі, я зістрибнув з ліжка, захопив рушницю, яка була приперта до дверей спальні, і вийшовши на сходовий майданчик, побачив, що по сходинкам піднімається дівчина, з обідраними руками і колінами, бліда, худа, виснажена, з тоненькими цівками крові з вух, слідами кривавих сліз на обличчі, і без зубів. Я важко зітхнув і спробував тихенько вернутися до квартири, аби не привернути її уваги, але вона почула як клацнув замок, і одразу ж кинулася до дверей, та почала молотити в них руками. Дружина і син прокинулися і перелякані стояли на порозі спальні, кидаючи перелякані погляди то на мене, то на двері, які трусилися під ударами дівчини. Я глянув у дверне вічко, побачив що в дівчини вже зламані обидва руки, її кисті бовталися ніби резинові, зламана променева кістка правої руки пробила шкіру біля зап’ястя, але дівчина продовжувала гепати руками об двері. А я просто стояв і не знав, що робити. А потім на мить все затихло, й відразу ж почувся набагато сильніший удар в двері. Я глянув у вічко: дівчина якраз набирала розгін, її руки нижче ліктів бовталися ніби порвана шматина, і тому вона била в двері всім своїм тілом, розганяючись і гепаючи зі всієї сили. Над дверною рамою вже з’явилася тріщина в шпаклівці, і я зрозумів що треба цю проблему вирішувати. Дружині я сказав, аби вони з малим закрилися в кімнаті, і коли вони це зробили, я звів рушницю і відкрив вхідні двері. От скажіть, ви би змогли вистрілити в людину? Навіть тоді, коли вона загрожує вам. Я – ні. Але коли загрожують моїм рідним… Дівчина якраз стартувала для чергового удару, і вистрілом її відкинуло на двері квартири напроти. Я подивився на її понівечений торс, де замість грудної клітки тепер був фарш, зроблений дробом із рушниці, і зрозумів що це був поворотний момент, що після цього я вже ніколи не стану колишнім, бо я – убив. Так, захищаючись, так, захищаючи рідних, так, хвору людину, яка в ментальному плані вже й не була людиною, але убив. Я – убив.

День чотирнадцятий. Ще вчора я був навідався на залізнодорожні склади, і там, поміж всякого непотребу, таки віднайшов кілька контейнерів з мукою, розфасованою в сорокакілограмові мішки, цукор – в мішках по п’ятдесят кіло, і реально сотні каш, по типу «7 злаків» і «9 злаків», розфасованих в півкілограмові і кілограмові мішечки. Забрав стільки, скільки влазило в автомобіль, і тому нині вирішив собі зробити вихідний. Електрики вже давно не було, але так як я працював в компанії з виготовлення сонячних панелей, а свого часу починав із простого інженера… Коротше дах в нашому будинку великий, і тому електрику ми маємо, і що ще більше радує – інтернет все ще працює. З моїх друзів онлайн – нікого. Взагалі онлайн майже нікого. Я з годину забавлявся, вводячи різні імена латиницею і кирилицею і тицяв на пошук, рідко знаходило когось онлайн. Висновок: вижило мало, а ще менше мають доступ до інтернету. Але потім я наткнувся на сторінку такого собі Пітера, зацікавив він мене тим, що на аватарці було фото з якоїсь наукової конференції, де він стояв на сцені. Я полазив по його сторінці, і переконався що він таки науковець, астроном, та ще й онлайн! Я кинув йому запит в друзі, він одразу ж прийняв, після чого мені прийшло запрошення в спільний чат. Як виявилося, в чаті було майже три тисячі людей, правда, право писати мали лиш декотрі: отой Пітер, який виявився асторономом, що єдиний з цілої команди науковців вижив в обсерваторії Мауна-Кеа, сімейство медиків-вірусологів з Австралії, а ще кілька кібернетиків з Китаю – це ті, що найбільш активні. А ще з півтори десятка різних спеціалістів з різних куточків планети, які брали менш активну участь у спілкуванні. Інші ж, скажімо так, прості люди, могли лиш читати переписку і прослуховувати голосові. Якщо судити по цьому чату – то серйозних науковців в світі залишилося катастрофічно мало. Добре хоч, що мої знання англійської виявилися достатніми для того, аби розуміти те, про що вони тут пишуть. Астроном, разом з китайцями, щось там говорили про автономні супутники на навколоземній орбіті, і те, що при найкращому розкладі, ми ще кілька років матимемо інтернет, медики – давали різні поради про все на світі: перша допомога, харчування, виживання в диких умовах, а ще вони говорили про ефект «пляшкового горла», про те, що нас, людей, все ще достатньо для того, аби відродити наш вид і нашу цивілізацію… Та й таке. Я довгий-довгий час читав, і чим більше я читав, тим більше розумів, що мої найстрашніші підозри є істиною: тотальна більшість людей або вже померли, або перебувають на останній стадії захворювання, людство майже зникло, держав, поліції, армії – нічого нема. Ми реально рухаємося до кінця світу. Найстрашніше – це були фотографії зі супутників. Китайці хакнули якийсь з американських супутників з високоякісною камерою і наробили фото найбільших міст. І це жах! Всі площі у містах мільйонниках просто усіяні трупами, десятками тисяч трупів, на всіх виїздах з міст багатокілометрові корки з автомобілів, а біля них також трупи… Але, хоча б, порадувало те, що медики із стовідсотковою впевненістю заявляли, що якщо ми дожили до теперішнього часу, значить у нас повний імунітет до цього вірусу, і ми точно виживемо. І це дійсно радує. Бо всі ці дикі події останніх днів увігнали в таку депресію, що це просто жах! Останнім часом мене вже неодноразово охоплювали панічні думки про те, що який сенс в цих спробах вижити? От для чого я майже щодня виходжу з дому і шукаю якусь їжу, якщо ми в любий момент можемо заразитися і померти? Навіщо безсенсово тріпатися в спробах вижити, якщо можна суїциднутись і отримати спокій? Але, як виявилося – сенс є! Якщо ми все ще не захворіли, значить у нас дійсно імунітет, а значить – нам не загрожує смерть! Тобто: я, моя дружина і мій син – житимемо!

День сімнадцятий. Я десь дві години стояв і в бінокль роздивлявся околиці, спочатку з одного балкону, а потім із іншого. Не побачив ні хворих ні мародерів, і тому сказав малому, що можна вийти на двір. А то вже днів п’ять, відколи почалися сонячні дні, він просить вийти трохи погратися надворі. Логічно ж, дитині шість років, енергія б’є ключем, а він мусить цілодобово сидіти в квартирі… І от надворі, граючись з малим під вже теплим сонцем ранньої весни, я усвідомив просту річ – ми щасливі, нам дійсно пощастило! Світ майже загинув, людство з кількох мільярдів зменшилося до кількох тисяч (можливо десятків тисяч), цивілізація колапсувала, а ми – вижили, наша сім’я вижила! У цей апокаліптичний час, час очікування кінця світу, в мене все ще є сім’я, в мене є дружина і син! І саме я, я і моя сім’я будемо одними із тих, хто відродить людство!

День двадцять перший. Сказати, що ми в шоці – це не сказати нічого. Ще кілька днів тому, лежачи вночі, ми помітили з вікна спальні, що на небі з’явилася нова, дуже яскрава зоря. Ми довго сперечалися, що це може бути, але в результаті дійшли до висновку, що ми далекі від астрономії, і спокійно собі заснули. Нині з ранку, як і зазвичай, я, проглянувши на смартфоні текстові повідомлення в чаті, включив ноутбук, а на ньому запустив всі голосові, які назбиралися за той час, поки ми спали. І от коли ми з дружиною одягалися, отой Пітер, котрий астроном, сказав, що його найгірші очікування справдилися, що в сторону Землі рухається гігантський метеорит. Він настільки величезний, що зіткнення з ним вб’є все живе на Землі, а уникнути зіткнення не вийде ніяк. Пітер казав, що в них в обсерваторії найсучасніші прилади, комп’ютери, а тому розрахунки – точні. Метеорит до нас вріжеться. І буде це через три дні. Він ще говорив, що жителі Європи, особливо центральної і східної, вже можуть бачити той метеорит в небі, і особисто переконатися в тому, що це все правда. Там далі в месенджері китайці, разом з якимось поляком, математиком, почали щось сперечатися, вираховувати імовірність такого співпадіння, аби водночас на одну і ту ж планету, припали дві такі катастрофи… А ми з дружиною просто стояли і дивилися одне на одного. Особисто в мене навіть слів не було. Я знаходився у прострації: ні думок, ні емоцій, нічого… тотальна порожнеча в голові, порожнеча через усвідомлення того, що надія на виживання була передчасною, всі радощі – скороминущими, тому що вижити не вдасться нікому. Мовчанку порушила дружина, моя дружина, яка все життя боролася з зайвою вагою, а тому майже ніколи не їла солодощів і не пила алкоголю, а після епідемії почала і малому нашому забороняти солодощі, боячись розвитку діабету, який був в обох її батьків, і який, в теперішньому світі, був би рівноцінний смертельному вироку. Дружина сказала: «Пропоную пошукати вино. Багато вина! І чогось солодкого! Будь чого що знайдеш!». Я трішки завис, роззявивши рота, але був не в змозі сказати навіть одного слова, а вона лиш глянула на мене і істерично крикнула: «Що ти на мене дивишся?? Нам лишилося жити три дні! В сраку це все, від діабету чи ожиріння ми точно не встигнемо померти!».

Моя самосвідомість не хотіла до мене вертатись, і я чисто на автоматі пішов виконувати вказівку дружини, хоча я нині по суті не планував виходити з дому, бо продуктів в нас є запас на кілька тижнів, кави взагалі я знайшов цілий вагон на складах, і притяг додому запас на кілька років. Але от про алкоголь ми взагалі ніяк не думали, бо навіщо? Ми обоє за здоровий спосіб життя, та і в принципі в таких екстремальних ситуаціях, як кінець світу, бажано бути тверезим, так більше шансів вижити. І от лиш коли я сів в автомобіль, мою психіку ніби як розморозили, накотили емоції, всі і одразу. Я якийсь час просто кричав, б’ючи руками по керму автомобіля, а потім схилив до нього голову і плакав. Тому що це все дійсно несправедливо. Ми пережили один кінець світу, ми отримали шанс на життя, а тепер виявилося що це був не кінець світу, що це була лише прелюдія в очікуванні справжнього кінця світу, який вже не дасть ніякого шансу, ні мені, ні дружині, ні моєму сину. Ні нікому…

Я згадав що в мого шефа, прямо в офісі, була ціла шафа де він складав пляшки з різним елітним дорогим вином. Як я і очікував, мародери майже не зачепили фабрику по виробництву сонячних панелей, бо що там шукати? А двері в кабінет мого шефа взагалі виявилися не зламаними, та й шафа з колекцією вина – ціла. Так як про алкоголь в цілому, і про вино зокрема я знаю надто мало, то я вирішив тупо брати те, що найстаріше: найшов кілька пляшок Petrus, розлитих в 1979-му, одну Porto з 1980-го року, і навіть щось незрозуміле, написане наче вірменською, 1913-го року, ну і довершив я це все двома пляшками Sassicaia 2006-го року. З цим запасом я спустився вниз, пройшов через виробничі цехи і добрався до офісів. І знову вдача посміхнулася мені, бо апарати по продажу всякого різного шкідливого, були також цілі, і я набрав достатньо горішків, чипсів і різного штибу батончиків.

Заїхавши в двір, я вже чисто по звичці, бо мародерів давно не було видно, спочатку оглянув двір, потім зняв рушницю з запобіжника, і лиш після того вийшов з авто. Посміхнувся до себе, через безглузду перестраховку, поставив запобіжник на місце – а що вже турбуватися, якщо кілька днів, і в живих взагалі не залишиться нікого. Я закинув рушницю за плече, взяв картонку, в якій дзенькали пляшки з вином, і пішов до нашого під’їзду. Те, що щось не так, я зрозумів одразу: двері, які я був полагодив, були знову вибиті. Я поставив вино, дістав рушницю і побіг наверх. Забіг до квартири і прямо в передпокою побачив дружину і двох хлопців, років так під тридцять. Дружина була повністю гола. Рот її був перемотаний скотчем. Один сидів в неї за спиною, і тримав її за руки, інший – гвалтував. Я скинув рушницю, але так і не вистрілив , тому що просто застиг, не в змозі адекватно осягнути того, що побачив: крізь відчинені двері я бачив підлогу спальні, а на ній – мій син, в калюжі крові, яка натекла з великої, просто величезної, в прямому сенсі віл вуха до вуха, рани на горлі.

Зі ступора мене вивела посмішка, посмішка і слова: «Гля, старий завис!». Я перевів погляд на нього, на того, хто сміявся, хто ґвалтував мою дружину: зуби на місці, тобто він не хворий, він не безумний, тобто він при здоровому глузді зробив те, що він зробив. Я натиснув на курок, і голова хлопчини просто розлетілася. Його напарник вихопив з-за поясу пістолет і направивши його на мою дружину закричав, аби я не рухався. А я не міг не рухатися, бо я розумів що я тільки що використав останній набій, що я більше не маю чим стріляти, і саме тому я, чисто на автоматі, не думаючи, роблячи крок вперед одночасно перехопив гвинтівку за дуло, замахнувся і прикладом заїхав по хлопчині. Я побачив як його ліва рука зламалася трохи вище ліктя, я почув, як він закричав, кинувши пістолет, і вхопившись правою рукою за зламану ліву. Я знову підняв рушницю. Не знаю котрий з ударів прийшовся на голову, але після цього стало легше, бо він втратив свідомість. Перестав я його бити тоді, коли в мене реально сильно заболіли руки і поперек. Я стояв, і дивився на криваве місиво, яке лишилося з його голови і грудини, а коли перевів погляд на дружину, то вона показала мені рукою на туалет. Двері я вибив з ноги, і там побачив дівчину, років вісімнадцяти, яка сиділа на унітазі. Різкий удар, і її потрощений ніс розплився по всьому лиці, а далі ще і ще удари, ламаючи і кістки її обличчя, і кісточки свого кулака. Вона ще дихала, бо в тій кривавій каші, яка колись була її щелепою, при кожному видиху трішки булькала кров. Вона ще дихала, але не на довго. Це точно. А я стояв, і дивився на її закривавлені руки, і ніж, червоний, судячи по всьому, від крові мого сина. Певно, психіка включила якийсь захисний механізм, бо знову зникли всі емоції, і я просто не усвідомлював до кінця жах того всього, що тут відбулося.

Я за ногу витяг труп дівчини з туалету, кинув її біля трупів її друзів і пішов вниз за вином. Коли я вже піднімався до нашого поверху, я почув вистріл, і кинувши вино, побіг до квартири. Дружина сиділа в кутку, обпершись одним печем в стіну, а іншим – в шафу, в її руці лежав пістолет одного з тих хлопців, а із круглої рани в скроні стікала невеличка цівка крові.

Я просто розвернувся і пішов сходами вниз, до того місця, де я кинув вино. Дві пляшки вціліли. Мені вистачить.

Дома я поніс тіло дружини в спальню і вклав її в ліжку. Поруч вклав малого. Хай в смерті вони будуть разом. Емоції починають вертатися до мене, але я пробую глушити їх вином і оцією, в суті своїй, безглуздою сповіддю в тексті, який ніхто і ніколи не прочитає. Бо, що ще робити, очікуючи кінець світу?

Епілог

Мужчина закрив ноутбук, викинув з балкона порожню пляшку від вина, відкоркував ше одну і налив собі в бокал. Вийшов на балкон, влягся на розкладушці і вперся поглядом в яскраву точку на небі, яка світилася ще сильніше, ніж вчора. Втрачати вже було нічого, і тому він спокійно очікував кінець світу. Дзенькнув смартфон, на месендженр прийшло якесь повідомлення. Мужчина розблокував телефон і включив голосове повідомлення від Пітера, астронома із Мауна-Кеа: «Ну все, пожартували та й досить, прошу мене вибачити. Я ж тут останній, хто залишився живим. Не те що в обсерваторії, а на цілому острові я остання людина, розумієте? І мені нудно! Дико нудно. Ну так от… На даний момент, найкращими космічними апаратами на сонячних вітрилах є японські Ikaros, я вже давно за ними споглядаю з нашої обсерваторії. Лиш от біда, вони почали потроху виходити з ладу, і один з них трохи змістився зі своєї орбіти, та ще й розмістився так, що його вітрило віддзеркалює світло якраз на Землю… Ви вже зрозуміли? Ну не зміг я стриматися, не зміг упустити таки шанс! Пожартував я! Нема ніякого метеориту, це всього лиш японський космічний апарат на сонячному вітрилі… Вибачайте. Можливо це і жорстокий жарт, але бачили б ви, як різко оживилися всі чати виживших!»

Мужчина заблокував смартфон і поставив його на підвіконня. Допив вино. Поставив бокал біля телефону. Зайшов в квартиру. Через якийсь час повернувся. Вилив залишки вина в бокал. В два ковтки все випив. Дістав з кишені штанів пістолет і приставив його до скроні. Вистріл.