Правильне рішення

Враз у кабінеті директора запанувала тиша. Дем’ян не дивився ні на Марію Дмитрівну, яка, відчував, свердлила його лютим поглядом, ні на бліду матір, що стискала в руках легкий весняний шалик. Зараз він би нізащо не наважився зустрітися поглядом із Ганною Борисівною. Досить й того, що у класі бачив збентеження в її очах тієї миті, коли не стримався. Товсті скельця окулярів вчительки не приховали болю, якого хлопець їй завдав.
В руках у Ганни Борисівни досі був глобус. Доки тривала тиша, Дем’ян, примружившись, шукав на ньому Індійський океан.
– Петришин? – голос Марії Дмитрівни вивів його із задуми. – Певно, ти знаєш, що маєш сказати Ганні Борисівні.
Хлопець завмер.
– То ти не вибачатимешся? – після паузи холодно запитала директорка школи.
Дем’ян міцно стиснув вуста. Тому, як він зараз чинив, не було жодного виправдання. Але, можливо, він хоча б так змусить маму нарешті його почути…
Марія Дмитрівна без поспіху підвелася зі шкіряного крісла.
– Що ж…  Прикро. Дуже прикро. Наговорити грубощів учителю в присутності однокласників тобі сміливості не бракувало, а перепросити – не вистачає. Петришин, я була про тебе кращої думки.
Виходячи до коридору, Дем’ян не дивився на матір. Вона мовчки шукала щось у телефоні. Зупинившись поблизу вікна, гірко кинула:
– Знаєш, Деме, я ніколи не думала, що мені буде так за тебе соромно.
Він розвернувся й, не кажучи матері більше ні слова, швидко пішов геть. Піднімаючись сходами на третій поверх, ледь не налетів на незнайомого  високого хлопця. Пропустивши його вперед, відкрив двері з табличкою «8-Б».
Однокласники стишилися та повернули голови в його бік.
– Бачу, тебе відпустили живим. Вітаю! – реготнув балакучий Андрій.
Понуро схиливши голову, Дем’ян пройшов до своєї парти. Його сусід  Тарас зараз же підвівся й переклав речі на вільне місце позаду.
– Чого ти?
– А ти чого? – гаркнув на нього однокласник. – Ганна Борисівна – хороша вчителька. Розуміюча. Вона нам стільки всього пробачала.
Він грюкнув наплічником об підлогу.
– Сьогодні ти сам напрошувався на зауваження. Борисівна не заслужила, щоб ти так із нею розмовляв, щоб підвищував на неї голос.
– Я не хотів зриватися…
– Знаю, що ти мрієш повернутися до старої школи. Тому дуркуєш. Але невже тобі тут так погано?
– Там мені буде краще, – відвертаючись, прошепотів Дем’ян.

***

Щойно пролунав дзвоник із останнього уроку, Дем’ян поквапився  залишити шкільні стіни. Проте йому не хотілося йти додому. Поблукавши околицями, хлопець зайняв вільну лавку на головній алеї парку Шевченка. Витяг із наплічника улюблений скетчбук. Останнім часом малював в альбомах лише такого формату. Вчительці образотворчого мистецтва, яка щоуроку закликала дітей носити альбоми, з часом довелося з цим змиритися.
Дем’ян розгорнув потрібну сторінку. Четвертий вершник Апокаліпсису дивився на хлопця злостивим поглядом.
Він заледве торкнувся олівцем паперу, як зламався грифель. Шукаючи у пеналі стругачку, не одразу зауважив кроки.
– Цікавий малюнок!
Поруч зупинився присадкуватий пан у яскраво-червоному піджаку та  сонцезахисних окулярах у райдужній оправі.
Спантеличений епатажним виглядом незнайомця, Дем’ян  забарився з відповіддю.
– Гарно малюєш! – вже голосніше сказав той.
– Дякую! – підліток спробував прикрити малюнок долонею. – Це просто забавки. Комікси на основі української міфології.
– Угу, – пробурмотів незнайомець. – А хто це в тебе?
– Чорнобог, – Дем’ян неохоче прибрав руку, демонструючи малюнок. – Володар підземного царства.
– Файно вийшло! – пан зняв окуляри, протер їх хустинкою, яка також мала червоний відтінок. – Перепрошую, що досі не відрекомендувався. Моє прізвище Хаос.
– Дем’ян, – хлопець потис простягнуту йому руку. – Ви іноземець?
– Можна й так сказати. Я багато подорожую, – дещо поблажливо всміхнувся той. – Продовжуй, юначе. Не заважатиму.
Зупинивши погляд на його олівці, чоловік театрально вигукнув:
– Маю значно кращий! Привіз його з Європи. Він додає контурам об’єму та вдало наводить тіні. Тримай!
– Ну що ви. Не треба. Я свій…
– Не відмовляйся, – наполягав Хаос. – У мене вдома таких олівців не бракує. Ти спробуй, що він вміє, і більше не захочеш користуватися іншими.
– А скільки він коштує?
Незнайомець заливисто засміявся, виблискуючи золотими зубами.
– Ніскільки. Це подарунок.
Дем’ян узяв олівець. Гнучкий на дотик. Ідеально тонко підточений. А грифель має незвичний металевий відблиск.
Підліток покрутив його в руці, спробував провести на папері кілька ліній. Коли ж підняв очі, пана Хаоса поряд не було.

***

Деякий час Дем’ян тупцяв під дверима їхньої з мамою квартири, не наважуючись увійти. Здогадувався, що чергової «серйозної» розмови та покарання не уникнути.
Коли на хлопця почали підозріло зиркати сусіди, які з’являлися на сходовому майданчику, йому довелося витягати з наплічника ключі.
Мати вийшла назустріч Дем’яну. На його подив, досить спокійно сказала:
– Ходи на кухню. Будемо пити чай.
Опустивши голову, він мовчки пішов за нею. Зайняв улюблене місце поблизу вікна. Раніше воно належало батькові. Але відколи той пішов із родини, Дем’ян привласнив його собі.
– Певно, ти здогадуєшся, про що ми говоритимемо, – почала мати, підсовуючи до нього чашку з ромашковим чаєм.
«Знає, що я його ненавиджу. Мститься», – зітхнув хлопець.
– Здогадуюся, – пробурчав, позираючи у вікно.
– А ми говоритимемо про інше. Тобі вже майже п’ятнадцять, і я зовсім не маю на тебе впливу. Ти не бажаєш мене слухати. А твого тата я зараз не турбуватиму. Не вистачало, щоб він на війні ще й через твої вибрики нервував.
«Ага, ми говоримо зовсім про інше», – вдвічі голосніше зітхнув Дем’ян.
– Сьогодні, коли ти від мене втік, я повернулася до кабінету директорки і написала заяву. Ти не хочеш там учитися, і тому робиш все, щоб тебе відрахували. Я втомилася червоніти перед вчителями. Тому здаюся й  переводжу тебе до твоєї колишньої школи.
– Справді? – обережно перепитав, усе ще не вірячи в почуте. – Мамо… мамо…
Вона підняла вгору руку, просячи сина послухати.
– Я не впевнена, що це правильне рішення. Відтоді як ми з твоїм татом розлучилися і нам довелося переїхати ближче до центру, наше життя змінилося. Школа, до якої ти ходиш зараз, має кращу матеріальну базу і   репутацію. Та й іти до неї не більше десяти хвилин. А твоя колишня школа, куди ти так рвешся, звідси далеченько. Тобі доведеться їздити двома маршрутками, а мені – думати, на чому зекономити, щоб ти мав гроші на проїзд, і щодня хвилюватися, чи не станеться з тобою чогось у дорозі.
– Мамо, я буду обережним, – гаряче запевнив її Дем’ян. – А грошей на квитки не треба. Я ходитиму пішки. Вмію це робити швидко. Раніше вставатиму – і за годину буду там.
Вона несхвально похитала головою.
– Мене ще й інше хвилює. Відтоді, як ти пішов зі старої школи, минуло майже два роки. За цей час багато чого змінилося. Не знаю, чи тобі справді там буде ліпше.
– Буде. Повір! Там мої найкращі друзі і дуже класні вчителі. Мамо, ти прийняла правильне рішення.

***

Вихідні пролетіли у нестерпному очікуванні понеділка. Аби більше не засмучувати матір, Дем’ян навів ідеальний лад у своїй кімнаті. А коли взявся допомагати на кухні, вона його м’яко відсторонила.
– Я дуже тобі вдячна, синку, але впораюся сама. Якщо ти справді хочеш мені допомогти, старайся в новій школі. Сподіваюся, там у тебе не виникатиме таких проблем, які були тут.
Школа, яку Дем’ян тепер із легкістю міг назвати «колишньою», довго терпіла його вибрики. А мама, попри все, відмовлялася переводити його туди, куди хлопець так прагнув повернутися.
– Обіцяю!
У суботу вночі Дем’ян декілька годин поспіль онлайн грав із Олегом у комп’ютерні ігри. Він ледве стримувався, аби не зізнатися другу, що в понеділок повертається до них. Вирішив зробити їм із Максимом сюрприз. Уявляв обличчя друзів, коли на початку тижня зайде до їхнього класу та скаже: «Привіт!»
Від ейфорії, якою, здавалося, була просякнута кожна клітинка його тіла, Дем’ян не чув землі під ногами. Рахував години до омріяного ранку. Лише одне засмучувало. Тарас більше не давав про себе знати.
Раніше сусід по парті завжди писав йому у вихідні. Він захоплювався складанням букнуків, і радо ділився прогресом у своїй роботі.
Шкода, що Тарас мовчить. Дуже шкода. Невже через той його дурний вчинок їхнє спілкування обірветься?
У ніч на понеділок Дем’ян майже не спав. Прокинувся ще до сигналу будильника. Похапцем поснідав, зібрався. Мама залишила йому гроші на проїзд, але хлопець їх не взяв. Нехай краще вона щось собі за них купить. А він пройдеться ранковим містом.
Весняна Одеса поволі прокидалася від сну. Дем’ян радів ясно-червоному світанку і тихим вуличкам, які без заклопотаних власними справами мешканців та галасливих туристів здавалися напрочуд затишними.
Ледь не кожні десять хвилин хлопець поглядав на масивний офіцерський годинник, який йому подарував батько. І невдовзі виявив певну прикрість: рух із набитим книжками наплічником помітно сповільнювався, а світлофори, щойно він до них наближався, наче зумисне, вмикали червоне світло.
Останні квартали Дем’ян уже майже біг. До школи залетів за десять хвилин до початку уроків. Піднявся на третій поверх, відшукав в учительській класного керівника 8-Г класу.
Максим розповідав, що відколи Ліза Станіславівна – молоденька  вчителька, яку всі дуже любили – пішла у декретну відпустку, їхній клас довірили фізруку Петру Сергійовичу. Він, колишній військовий, встановив там залізну дисципліну.
– Але з ним класно, – говорив Максим. – Він захищає нас перед іншими вчителями. А на перервах ми ганяємо на стадіоні м’яча. Сергійович  так нас натренував, що наш клас виграє ледь не всі шкільні змагання.
Тільки того ранку класний керівник, схоже, був не у гуморі. Прискіпливо оглянув Дем’яна, ще прискіпливіше – його виписку з оцінками із попередньої школи.
– Бачу, вчитися ти не любиш.
– Я старатимуся, – пообіцяв Дем’ян.
– Спортом займаєшся?
– Трішки. Футбол, баскетбол.
Голос вчителя помітно потеплішав.
– Тоді, думаю, поладнаємо.
Дем’ян зайшов до класу у супроводі Петра Сергійовича майже зі дзвінком. Учні завмерли, уважно роздивляючись новенького, в якому бачили незнайомця. Та й він, куди правди діти, з першого погляду впізнав далеко не всіх своїх однокласників: за час його відсутності вони помітно підросли і  змінилися.
Раптом Олег, який займав передостанню парту, голосно вигукнув:
– Та це ж наш Демік! Дем’ян Петришин. Пам’ятаєте, він із нами вчився до п’ятого…
– До шостого класу, – поправив його Максим. Він сидів попереду Олега і ділив парту з білявою коротко стриженою дівчинкою.
Класом пронісся збуджений гамір.
– Що ти тут робиш? Чому не казав, що повертаєшся до нас? – не вгавав Олег.
– Планував зробити сюрприз.
– Жартівник!
Коли до класу зайшла незнайома немолода вчителька, Петро Сергійович легенько штовхнув Дем’яна в спину.
– Шукай собі місце.
Проходячи повз Олега, він дав йому п’ять. Але місце поруч із його другом було зайняте іншим хлопцем. Тому Дем’ян сів за останню парту.
З історії розповідали тему, яку в попередній школі вже проходили. Аби не нудьгувати, Дем’ян дістав скетчбук і почав обводити новим олівцем  контури одного з персонажів вигаданого ним коміксу.
Роблячи перерви в роботі, час від часу хлопець  позирав у вікно, з якого відкривався мальовничий вид на уступи загадкової Жевахової гори.
На перерві Олег із Максимом підійшли до Дем’яна, щоб розпитати, як у нього справи і чому він повернувся. Невдовзі до них приєднався високий темноволосий підліток.
– Знайомся. Це Сашко. Він прийшов до нашого класу десь тоді, коли ти переїхав, – представив однокласника Олег. – Сашко ходить на карате, тому з ним краще дружити.
Почувши жарт, той, кого він стосувався, заливисто зареготав.
– Так. Зі мною краще дружити. Але подружитися зі мною не так легко.
– Ходімо до їдалки, – кинув Максим. – Зранку там завжди є щось смачненьке.
У коридорах стояв гамір, якого не було у попередній Дем’яновій школі. Пробираючись крізь натовпи школярів, він намагався не відставати від Олега та хлопців, які жваво про щось перемовлялися.
Черга від шкільного буфету простяглася аж до дверей. Спершу Олег став позаду. Але у плани Сашка чекання, вочевидь, не входило. Розштовхавши нижчих на зріст учнів, незабаром він зайняв місце попереду. Олег, наблизившись до приятеля, дав йому гроші та щось прошепотів на вухо.
Дем’яну поведінка Сашка не надто сподобалася. Він добросовісно відстояв свою чергу. Коли в його руках нарешті опинилися сік та сухарики, однокласників у їдальні вже не було.
Дем’ян не одразу знайшов свій клас. Нарешті потрапивши у потрібні двері, він побачив Сашка та Олега, які стояли  біля його парти.
– Демчік, де ти зник? Ми вже хвилювалися, – сказав Олег.
– Новенький! Новенький, – пролунало у нього за спиною.
Озирнувшись, Дем’ян побачив ту саму дівчину, яка сиділа за однією партою з Максимом. Уважно придивившись, упізнав у ній золотокосого янгола Злату, яка йому колись дуже подобалася.
Але чи залишилося хоч щось від колишньої Злати? Вона зрізала  розкішні коси та з допомогою косметики темних тонів позбулася ніжного, янгольського виразу обличчя, замінивши його на песимістично-демонічний.
– Новенький, я менеджер цього класу. Мені сьогодні немає кого ставити на чергування. Всі захворіли. Почергуєш, окей?
Він кивнув і сів. До дзвоника залишалося не більше хвилини. Тому  Дем’ян витяг із кишені олівець, який боявся загубити. Розгорнув скетчбук на сторінці з малюнком, над яким працював – і занімів. Зображення Кам’яної баби зникло. Скидалося на те, що хтось добряче пройшовся по аркушу гумкою.
Рвучко підвівшись, Дем’ян попрямував до Сашка. Той, нахилившись до Олега, дзвінко реготав.
– Це ти стер мій малюнок?
– Малюнок? Який ще малюнок? – випрямившись, здивовано перепитав хлопець.
– Ось цей, – Дем’ян розгорнув перед ним скетчбук.
– Нічого я не тер, – почав нервувати Сашко. – Я чужого не беру. Хіба я схожий на психа?
– Він такого не робив, – вступився за однокласника Олег. – Ми разом були.
Дем’ян прикусив нижню губу.
– Добре. Вибач.
Повертаючись на своє місце, почув шипіння Сашка: «Дивний він якийсь. А ви казали: класний, класний».

Увечері, на запитання матері про те, як минув перший день у школі, Дем’ян бадьоро відповів:
– Все просто супер!
Не розповідати ж їй, що з Олегом і Максимом вони, здається, були значно ближчими, коли просто переписувалися в Інтернеті, ділячись різними кумедними історіями, або разом грали в комп’ютерні ігри. Однокласники дивилися на нього як на людину з вулиці, вчителі здалися непривітними, а домашніх завдань він приніс вдвічі більше, ніж із попередньої школи.
Не маючи настрою сідати за книжки, Дем’ян розгорнув скетчбук. Сторінка із зіпсованим малюнком викликала у нього майже фізичний біль. Він швидко її перегорнув та взявся за роботу.
– Як ти тут? – зазирнувши до його кімнати, запитала мама.
Дем’ян поквапився накрити малюнок книгою.
– Нормально. Роблю домашні.
– Молодець. А ти не читав сьогоднішні новини?
Він похитав головою.
– Про це скрізь пишуть. З подвір’я Археологічного музею зникла статуя Лаокоона. Ніхто не знає, коли та як це сталося.
Вражений почутим, хлопець голосно присвиснув:
– Ого!

***

Наступного дня Дем’ян підвівся з ліжка без особливого бажання. Ранні підйоми виснажували. Подумавши про школу, підліток невесело зітхнув. «Це лише перші дні, – нагадував він собі. – З часом усе стане як раніше».
Першим уроком стояла фізкультура. Петро Сергійович чекав учнів на стадіоні, підганяючи тих, хто запізнювався, гучним сигналом суддівського свистка.
Побачивши Дем’яна, Олег привітно помахав йому рукою.
– Демік, ходи до нас!
На шикуванні та розминці вони дуркували так само, як у старі добрі часи. Але коли вчитель витяг із наплічника м’яч і почав ділити хлопців на дві команди, виявилося, що та із них, в якій грали Олег, Максим і Сашко, вже сформована.
Дем’ян потрапив до іншої, значно слабшої команди. Йому вдалося декілька разів відбити м’яч, що летів прямісінько в їхні ворота. Але що він сам удіє супроти злагодженої гри супротивників?
Коли рахунок став 5:0, Дем’ян попросився в туалет і подався блукати школою. Зазирнув до бібліотеки, читальний зал якої був двічі меншим і  не таким затишним, як у попередній школі. Бібліотекарка відмовилася його обслуговувати, пояснивши, що під час уроку учням заборонено сюди приходити.
Безуспішно з нею посперечавшись, Дем’ян повернувся до роздягальні. Витяг із наплічника скетчбук. Розгорнувши його, не повірив власним очам. Зник ще один малюнок… На листку залишилися лише тьмяні обриси Вихора, якого хлопець назначив одним із вершників Апокаліпсису. Скидалося на те, що його просто стерли.
Вранці Вихор ще був на місці. Отже, доки Дем’ян грав у футбол, хтось порпався в його речах. Але то не Сашко, бо однокласник постійно знаходився на вулиці. Тоді хто та навіщо? Невже клас знущається з нього,  перевіряючи новенького на міцність?
Пролунав дзвоник на перерву. Дем’ян запхав скетчбук під пояс   джинсів. Більше він не братиме малюнки до школи.
Всі перерви підліток просидів за своєю партою, не виходячи з класу. На відміну від нього, Олег та інші хлопці вибігали до коридору одразу, щойно вчителі, облич яких Дем’ян не запам’ятовував, завершували вести уроки. Погода за вікном псувалася. Небо сіріло. Крони дерев гойдалися від вітру. Над Жеваховою горою починав збиратися туман.
Повертаючись зі школи, Дем’ян шкодував, що відмовився від грошей на маршрутку. Вітер свистів у нього над головою, нетерпляче штовхав у спину, засипав очі зметеним із тротуару пилом.
Перш ніж піти додому, хлопець спустився на пляж «Ланджерон». Деякий час заворожено спостерігав за високими хвилями, які здіймалися на морі. Врешті у нього заболіли очі й почало здаватися, що на хвилях гойдається велика тінь. Формою вона нагадувала силует людини. «Ось куди ти від мене втік, Вихоре», – жартував Дем’ян.

***

Під ранок хлопець прокинувся від гучного гуркоту грому. За вікном немилосердно лило. Щойно він підвівся, кімнату осяяли блискавиці. Вони одна за одною перерізали темне небо. Здавалося, цьому лазерному шоу не буде кінця.
Дем’ян увімкнув світло. Дістав скетчбук. Деякий час у німому заціпенінні дивився на порожні аркуші.
Заглибившись у власні думки, не почув, що його кликала мати. Коли вона увійшла до кімнати, від несподіванки хлопець здригнувся.
– Може, не підеш сьогодні до школи? Погода жахлива. Та й уночі було чутно підземні поштовхи. На щастя, легкі, всього на кілька балів. Та все ж…
– Ні, мамо. Я не хочу пропускати навчання, – повільно, карбуючи кожне слово, відказав він.
– Гаразд. Тільки сьогодні ти їдеш автобусом. Інакше не випущу з квартири. І не забудь узяти парасольку.
Визираючи з під’їзду, Дем’ян довго не наважувався ступити у суцільну водяну стіну. Він давно не бачив у місті таких шалених злив.
Врешті, долаючи бажання повернутися до квартири, підліток відкрив парасолю і зробив крок надвір. До потрібної йому зупинки бігти калюжами не менше п’яти хвилин. Тільки чи витримають його кросівки подібний  моціон?
Набравши у легені повітря, Дем’ян вхопився рукою за парасолю та завернув у затишний дворик між багатоповерхівками. Так він зможе зекономити трохи часу. Маневруючи між калабанями, підліток не одразу зауважив, що під ногами у нього двигтить земля.
Відчувши це, завмер. Якщо знову починається землетрус, йому треба якнайшвидше вийти на відкриту місцевість.
Не встиг Дем’ян ступити кілька кроків, як почув позаду незрозумілий шум. Боязко озирнувшись, на мить втратив рівновагу і випустив із рук парасольку. Прямо на нього, високо піднімаючи ноги, біг … Дюк де Рішельє. Точніше, не сам Дюк, а пам’ятник, який багато років сторожував Потьомкінські сходи.
Опам’ятавшись, Дем’ян мерщій відскочив убік, дозволивши пану де Рішельє, який, схоже, кудись поспішав, пробігти повз.
«Все ж зовсім так, як у моєму коміксі…, – вражено прошепотів він. – Але хіба таке можливо?»

Опинившись на шкільному подвір’ї, Дем’ян продовжував вибивати зубами чечітку. Що ж відбувається довкола? Це сон чи він починає божеволіти?
Спершу Дем’яна не здивував напівпорожній клас. Але наближався дзвоник, а учнів майже не додавалося. Він із нетерпінням виглядав Олега. Вони разом виросли, знають один одного не один рік. Якщо Дем’ян  розповість йому навіть про такі неймовірні речі, той обов’язково повірить.
Минав час, та Олег, якому до школи було лише перейти дорогу, не з’являвся. Перед початком першого уроку Дем’ян не витримав і  зателефонував однокласникові.
– Привіт, Деміку! Мене сьогодні не буде, – почув він у слухавці. – І Макса теж. Батьки дозволили нам залишитися вдома. На вулиці справжній армагедець.
«Апокаліпсис»… – подумки виправив Дем’ян.
– Ми в мене на хаті ріжемося в одну круту комп’ютерну гру, – вів далі Олег. – Якщо захочеш, скину тобі посилання.
Дем’ян ледь висидів за партою до кінця першого уроку. Відколи підліток побачив у соцмережах фото Жевахової гори, над якою схрещувалися у лиховісному танку блискавиці, він ледве знаходив собі місце.
Дочекавшись моменту, коли можна було йти на перерву, вхопив куртку та наплічник, і вибіг до коридору. Перестрівши на сходах Петра Сергійовича, на льоту голосно кинув:
– Я погано почуваюся. Мене зараз забере мама. Вона напише вам пояснювальну записку.
Опинившись у полоні негоди, Дем’ян вкотре пошкодував про своє імпульсивне рішення. Та хіба він міг зараз просто сидіти у школі? Навколо коїлося щось дуже непевне. І Дем’ян був до цього якось причетний…
Підліток ішов уперед, не розрізняючи дороги, цілковито покладаючись на ноги, які мали кудись його вивести. Несподівано побачив хлопця, який, вийшовши із крамниці, розкрив велику чорно-білу парасольку.
Придивившись, Дем’ян збагнув, що не помилився. Вулицею назустріч йому крокував Тарас.
– Привіт!
– Привіт!
Вони зніяковіло дивилися один на одного.
– Ти сьогодні теж не в школі?
– Теж.
– А я зранку був. Але … Потрібно негайно щось робити. Когось попередити. Бо, схоже, наближається…, – він стомлено зітхнув. – Якщо я тобі все розповім, ти, певно, не повіриш.
Зустрівшись із ним поглядом, Тарас відказав:
– А ти спробуй розповісти.

***

У кав’ярні, де вони сховалися від негоди, майже не було відвідувачів. Дем’ян позирав на колишнього однокласника, який грів руки горням із кавою, чекаючи його реакції. І нетерпляче барабанив пальцем об стіл.
Врешті Тарас відсунув горня та заговорив.
– Тобто ти хочеш сказати, що вигадав комікс про кінець світу. А потім  його герої втекли з твого блокнота і пішли здійснювати твій задум. Правильно?
Дем’ян  промасував пальцями скроні:
– Я вигадав їх у період, коли мені було дуже кепсько. Мама розлучилася з татом, ми переїхали до іншого району. Мене забрали від  друзів і перевели до нової школи. Тато пішов на війну. Я був злий на весь світ.
– Настільки злий, що хотів його знищити?
– Ні, – гарячково заперечив підліток. – Ні… Я просто випускав пару. Вигадав історію для коміксу. Намалював для неї ілюстрації. Так з’явилося чотири вершники Апокаліпсису. Але вони були не тими, про яких згадували у Святому Письмі. Один із них – Вихор. Він уміє насилати буревії. Інший – Перун. Бог-громовержець. А ще був Чорнобог – правитель підземного царства, здатний викликати землетруси. А четверта – Кам’яна баба.
– Кам’яна баба? – з недовірою перепитав Тарас. – Якось вона не вписується до тієї компанії.
– Дуже навіть вписується, – образився Дем’ян. – Ти ж знаєш, що я цікавлюся українською міфологією. Так от, кам’яні баби колись були людьми. За легендою, Бог створив людей раніше за сонце. Тривалий час вони жили у темряві. А коли засяяло небесне світило, люди його злякалися і  забажали знищити. Вони видиралися на високі могили і плювали на сонце. А ті з них, хто володів незвичними силами, намагався його проковтнути. Розгнівавшись, Бог зробив їх кам’яними.
– Здається, я щось таке читав.
– У моєму коміксі Кам’яна баба ковтає сонце. І світ поглинає темрява. Але оскільки у нашому місті немає фігур кам’яних баб, вона кличе собі на поміч великі скульптури. І ті оживають…
– Стоп! – вражено вигукнув Тарас. – То пам’ятники, про зникнення яких пишуть в Інеті, ожили?
– Ага… Зранку я Дюка бачив. Він дуже квапився…
– Куди?
Не дочекавшись відповіді, перепитав уже вимогливіше:
– Куди?
– Я якось не наважився у нього запитати, – пробурчав Дем’ян.
– Але ж це твій комікс. Ти маєш знати.
– Мабуть, на Жевахову гору. У неї доволі темна репутація. За сюжетом мого коміксу вершники Апокаліпсису знищують світ саме звідти.
–  А як їх зупинити?
– Не знаю.
– Як то не знаєш? – не повірив Тарас.
– Я про це не думав. Я був злий на світ і бажав, щоб він зник. Але ж то не серйозно було… Я не уявляю, чому сталося те, що сталося, і що мені робити, – знічено зізнався Дем’ян.
– А я, здається, знаю. Зараз ми поїдемо до мене додому.
– До тебе? Але ж ти не любиш запрошувати гостей.
Однокласники не раз обговорювали те, що Тарас ніколи нікого до себе не кликав. Подейкували, що бабуся хлопця, яка виховувала його після смерті Тарасових батьків, випиває. Тому у них у домі безлад. І ще вона начебто б’є онука.
Синці, які Дем’ян час від часу бачив на руках сусіда по парті, лише підтверджували ці чутки. Якось він запитав, чи в того все добре і чи не потрібна йому допомога.
Тарас відповів, що все гаразд. Просив не турбуватися. Але зробив це підкреслено холодно, натякаючи, що не потерпить втручання у свої справи.

***

Вигляд будинку, до якого його привів Тарас, приголомшив. Двоповерхова споруда з баштою, зведена з червоної цегли, мала доволі  готичний вигляд. Північну стіну будинку впевнено захоплював дикий виноград, що лише додавало йому шарму.
– Це ваш будинок? – недовірливо перепитав Дем’ян.
– Так. Тебе це дивує?
– Ні, – замахав руками підліток. – Він дуже гарний.
Наблизившись до сходів, Тарас зупинився.
– Зачекай. Маю тебе про щось попередити. У моєму домі ти можеш побачити дещо незвичне. Навіть дуже. Але, будь ласка, нічого не бійся і нічому не дивуйся.
– Мабуть, після подій останніх днів мене важко чимось здивувати, – відказав Дем’ян.
У передпокої було темно і пахло сушеними травами. Тарас провів приятеля до кімнати з високою стелею і роялем. Коли той наблизився до канапи, на книжковій полиці зашаруділа книга-товстунець. Несподівано здійнявшись у повітря, вона полетіла прямісінько на гостя.
Тарас подався вперед, зупинивши книгу плечем. Потім голосно крикнув:
– Катрусю, припини! Це мій друг.
З полиці злетіла ще одна книга, але її чекала така ж доля.
– Припини!
Коли над полицею піднялася третя книга, Тарас загорлав:
– Зачепиш цю – і покличу того, зустрічі з ким ти не зрадієш, Катрусю!
Дем’ян ще ніколи не бачив сусіда по парті настільки роздратованим.
Попри засторогу хлопця, книга продовжила рух. І покірно приземлилася у простягнуті руки Тараса.
Дем’ян побачив, що під шкіряною палітуркою ховався захопливий світ мініатюрної книгарні, кожен елемент декору якої був справжнім витвором мистецтва.
– Це той букнук, над яким ти працював останнім часом?
– Так, – бережно поставив його на стіл.
– Що тут відбувається?
– Потім розповім, – кинув Тарас і звернувся до когось невидимого. – Дякую, Катрусю! А тепер більше не капризуй, явися нам. Дем’ян тут не просто так. Нам потрібна допомога.
Навпроти вікна з’явилася тінь. Вона швидко темнішала, набуваючи об’єму. Ще мить – і у повітрі висів силует дівчини з неслухняним кучерявим  волоссям.
Дем’ян здригнувся та позадкував. Приятель втримав його за руку.
– Не бійся. Вона тебе не зачепить. Розмовляти з нею вміємо лише ми. Тихенько постій. І не заважай.
Деякий час Дем’ян мовчки стовбичив посеред кімнати, дивлячись то на Тараса, то на його співрозмовницю. Коли та, кого він назвав Катрусею, зникла, нетерпляче запитав:
– Ну що?
– Вона сказала, що це ти в усьому винен.
– Чудово! А щось корисне ти почув? Вона нам допоможе?
– Катруся нічого не може зробити. Але знає, хто може.
Коли вони піднялися на другий поверх гінкими дерев’яними сходами, які, здавалося, ось-ось тріснуть у них під ногами, та зайшли до кімнати бабусі Тараса, Лариси Анатоліївни, та сиділа у кріслі з книгою у руках. Худорлява жінка у сірій кашеміровій сукні рисами обличчя дуже нагадувала свого онука.
Дем’ян привітався, але не отримав відповіді. Придивившись, помітив у вухах жінки бездротові навушники.
Наблизившись до бабусі, Тарас торкнувся її руки. Це вивело ту із сонного мороку. Помітивши Дем’яна, вона насупилася.
– Бабусю, я знаю, що ти забороняєш приводити до будинку гостей. І не дозволяєш розповідати про свої… свої вміння. Але в мене не було іншого виходу. Сталося дещо серйозне. Катруся каже, що лише ти зможеш допомогти.
Лариса Анатоліївна підвелася.
– Я вже знаю, що відбувається щось непевне. Але не думала, що треба аж так хвилюватися.
Вона допитливо поглянула на Дем’яна.
– Ти теж маєш силу, хлопче. Силу, яку не можна множити на лють. А ти помножив.
– Вибачте.
– Зараз не до перепросин.
– Я все ще сподіваюся, що то просто збіг, – невпевнено продовжив Дем’ян. – Бо інакше…
– Побачимо, – перебила його Тарасова бабуся. – Розкажи, з чого все почалося.
Господиня будинку з привидом слухала хлопця із заплющеними очима. Коли він розповів про зустріч у парку з чоловіком на прізвище Хаос, спохмурніла.
– Покажи мені той олівець.
Лариса Анатоліївна довго крутила його в руці, а потім на очах у приголомшеного Дем’яна клацнула пальцями – і олівець запалав. Він горів повільно, із тріском та кіптявою.
– Не шкодуй. То був поганий подарунок. Дуже поганий, – пояснила.
Раптом кімната поринула у цілковиту темряву. Але вже за мить світло знову з’явилося.
– То що нам робити? – жалібно запитав Тарас.
– Вам – нічого. Тарасе, проведи друга до автобусної зупинки. Нехай їде додому і сидить у своїй кімнаті. Ти ж сидітимеш у своїй. А ми з дівчатами щось вигадаємо.
– Але…
– Їдь додому, – дещо роздратовано перервала Дем’яна Лариса Анатоліївна.

***

Надворі вило та гуло. Коли під ногами у хлопців завібрував і пішов тріщинами асфальт, вони стрімголов побігли вперед. Пригальмували лише перед порожньою зупинкою.
– Справжній Апокаліпсис, – зітхнув Тарас.
– Справжній, – застогнав Дем’ян. – А якщо їм дійсно вдасться знищити світ?
– Не вдасться! Не смій про таке думати.
Деякий час обоє мовчали, роздивляючись глибокі калабані, які  розтікалися біля ніг.
– То що то за Катруся? – врешті запитав Дем’ян.
– Привид. Вона живе в нашому будинку давно. Була там іще до того, як бабуся його придбала. З нею ніхто не міг ужитися. Будинок часто продавали. А ми з Катрусею порозумілися, попри те, що привидиця має кепський характер.
– То ті синці у тебе на руках від неї?
Тарас ствердно кивнув.
– А чого вона хоче? Як заспокоїти її душу?
– Не знаємо. Ми її розпитували. Але вона, хитрюга, щоразу розповідає про себе різну історію. Здається, їй просто подобається у нашому світі.
Дем’ян хотів запитати ще одне. Та не наважився…
Крізь дощову завісу підліток роздивився бляклі вогні маршрутки, що наближалася. Побачивши номер, зітхнув. Ця їхала у зовсім іншому напрямку.
Хлопець подався вперед. Тарас ухопив його за лікоть.
– Це не сімнадцята.
– Вона їде до Жевахової гори.
– Тобі туди не треба.
– Але все почалося з мене. Це мої вершники Апокаліпсису. Якщо я з ними поговорю…
– Вони обов’язково тебе послухають, – іронічно підсумував Тарас.
– Я зроблю, як задумав!
Підліток махнув водієві рукою. Маршрутка почала завертати у бік зупинки. Дем’ян зайшов до салону. Тарас забіг услід за ним. Кинув наплічник на порожнє сидіння.
– Ти не мусиш їхати туди зі мною.
– Я не відпущу тебе самого.
Дорогою вони не розмовляли. Дем’ян малював у скетчбуку. Обводив олівцем ледь помітні на папері контури Вихора.
Завершив роботу над малюнком саме тоді, коли маршрутка під’їхала до потрібної зупинки.
Дощ, здавалося, пустився ще дужче. Але коли хлопці перейшли дорогу і зупинилися поблизу великих білих літер – назви гори, яку козаки нарекли «Довгою Могилою», Тарас сказав:
– Ти не помітив нічого дивного?
– Про що ти?
– Вітер уже не вириває у нас із рук парасольки. Схоже, він  стих.
– Вихор…, – прошепотів Дем’ян, дістаючи скетчбук. Розгорнув його – і за мить кинув на землю.
– Що це ти робиш, скажений?
Тарас підхопив альбом, який від води врятувала товста глянсова обкладинка.
– Він щойно мені підморгнув…
– Хто?
– Вихор. Я обвів його зображення олівцем по контуру… і він повернувся на своє місце, – Дем’ян вказав пальцем на скетчбук.
– Натякаєш, що повернув одного зі своїх вершників Апокаліпсису додому?
– Я … я не знаю. Здається, так.
– Зараз перевіримо. Малюй наступного.
– Кого?
Не встигло запитання зринути, як блискавиця поцілила в одне з найближчих до хлопців дерев. Тліючи, воно з гуркотом повалилося на землю.
– Та хоча б його, – Тарас указав пальцем на Перуна.
Стоячи біля підніжжя Жевахової гори, підлітки роззиралися у пошуках захищеного від дощу місця, де можна було малювати. Враз простір навколо них огорнула темрява. Подавшись уперед, Дем’ян зашпортався і ледь не впав.
– Трясця!
– Що ти там розповідав про Кам’яну бабу, яка хотіла проковтнути сонце? Здається, вона вже… повечеряла.
– Угу…
– Тоді починай роботу із неї. Доки ми не звернули у темноті шиї.
Тримаючись одне за одного, хлопці йшли майже наосліп. Час від часу шлях їм освітлювали блискавиці. Зненацька Тарас смикнув приятеля за руку та прошепотів:
– Поглянь!
Поодаль виднівся яскравий вогник.
Наблизившись, підлітки побачили доволі дивну картину. Навколо великого вогнища, тримаючись за руки, сиділи десятеро жінок, риси обличчя яких виглядали настільки нечіткими, що їх неможливо було роздивитися. Полум’я від багаття здіймалося високо в небо. Над ним чомусь не лив дощ.
– Це…
Дем’ян не договорив. Тарас досить безцеремонно потяг його назад.
– Ходімо звідси. Не можна гаяти час. Ось там, де дерева, здається, можна сховатися. Я триматиму над тобою парасолю, підсвічуватиму  ліхтариком. А ти швиденько малюй.
– Швидко, на жаль, не вийде.
– Постарайся! – гримнув на нього Тарас. – Ти ж не на конкурс художників подаєшся.
– Якщо я не точно відтворю малюнок, може не спрацювати.
– Відтворюй вже, – махнув той рукою. – Тільки не барися.

***

Дем’ян не відчував плину часу. Він не зважав ні на розкотисті звуки  грому над головою, ні на блискавиці, що перерізали небо вогняними стрілами. Його не зупиняло те, що земля під ногами у хлопця час від часу загрозливо здригалася. Підліток уже не відчував болю у пальцях. Здавалося, олівець став продовженням його руки.
Коли над головами знову розвиднилося, надвечірнє сонце, не надто зважаючи на негоду, почало розфарбувати пагорби Жевахової гори золотом.  Дем’ян із Тарасом  втомлено потисли один одному руки. Попереду багато справ. Потрібно приборкати ще двох вершників Апокаліпсису.
Аж тут ззаду долинув неприємний скрипучий голос:
– Зупинися, хлопче! Віддай мені свої малюнки.
Озирнувшись, Дем’ян побачив того, хто при першій зустрічі назвався паном Хаосом.
– Давай сюди малюнки, юначе!
Незнайомець не рухався. Але він простягнув до Дем’яна руку. Вона почала довшати, швидко наближаючись.
Тієї самої миті від вогнища відділилася одна з жінок. Його полум’я  одразу зменшилося.
– Ні! – голосно крикнула, відкидаючи Хаоса вбік.
Дем’ян упізнав Ларису Анатоліївну.
За мить нападник звівся на ноги. Тримаючись за поперек, він  наближався до хлопців.
– Це ти, Налітнику. Я здогадувалася, – жінка виставила наперед руки, захищаючи Дем’яна з Тарасом.
– Відійди, – попросив той, кого вона щойно назвала дивним ім’ям.
– Лови вухами мої слова! Геть звідси, бо будеш хекати так, що мало не здасться! Втямив, амбал-сороканіжка?
Вона здійняла вгору руки, але Хаос, відчувши небезпеку, миттю розчинився у повітрі.
– Бабусю, ми зрозуміли, як зупинити вершників Апокаліпсису! – почав  схвильовано розповідати Тарас.
– Ми вже про це знаємо. Вдома ви отримаєте за непослух. Бо ще візьмете таке в манеру. А зараз робіть свою справу, а ми – свою.
Наблизившись до Дем’яна, Лариса Анатоліївна зазирнула йому через плече:
– Молодець! Чудова робота!
Жінка затримала погляд на холодних очах Перуна, які, здавалося, пильно за нею стежили.
– Цього вже завершив?
– Майже.
– Ти пробудив сильних істот. Самі ми з ними не впораємося. Але намагатимемося затримати, доки ти малюватимеш.
Він вдячно кивнув.
– Я не вірю, що вони здатні зруйнувати світ. Їм би забракло сили. А ось Жевахову гору ті поторочі знищити могли б. Саме на це й розраховував Налітник. Ми не дозволяємо йому влаштовувати в Одесі бешкети. Наше місце сили давно йому поперек горла.
– Бабусю, думаєш, він пішов?
– Сумніваюся. Валандається десь неподалік, босяк. Чекає нагоди, аби знову напасти, – вона озирнулася. – Тому я охоронятиму Дем’яна доти, доки він не завершить малюнки.
Легенько штовхнувши онука плечем, Лариса Анатоліївна сказала:
– Потрібна твоя допомога. Подвоїмо нашу енергію. Маєш вчитися керувати своєю силою, доки баба ще жива. Давай сюди руки.
Жінка торкнулася долонь Тараса. Прошепотівши щось, відступила. Не змовляючись, бабуся та онук стали з обох боків від Дем’яна. Підняли вгору руки. За мить над юним художником з’явилася прозора куля.
– Малюй, хлопче, – заспокоїла його жінка. – Тепер тебе ніхто не скривдить.

Негода стишилася лише тоді, коли на місто зійшли густі сутінки. Під ясним зоряним небом Дем’яну дихалося вільніше.
– Ну все, юначе. Дякую тобі за те, що зупинив кінець світу, – Лариса Анатоліївна забрала у нього з рук скетчбук і кинула той у вогнище, біля якого вже нікого не було.
– А я дякую вам!
Хвилину помовчавши, хлопець спробував озвучити те, що вже давно крутилося на язиці:
– Ви ж… Ваші вміння та здібності…
– Якщо бажаєш, можеш називати мене відьмою, – перезирнувшись із онуком, вона весело захихотіла.
– Вибачте!
У Дем’яновому наплічнику вкотре за вечір озвався мобільний. Схоже, маму  не переконало повідомлення про те, що через негоду він залишиться ночувати в однокласника.
– Тобі час додому, – сказала Лариса Анатоліївна. – А нам із колежанками ще треба вигадати, як повернути на свої місця скульптури. Потім спробуй поясни людям, як Дюк опинився на вершечку Жевахової гори.

***

У класі стояв сонний морок. Дем’ян час від часу поглядав у вікно, на покреслені стежками уступи Жевахової гори, над якою сьогодні яскраво сяяло сонце. Олег бавився на уроці з Сашком. Хлопці перекидали одне одному «Лапку», яка вже встигла визбирати на себе ледь не весь бруд із  підлоги.
Цього разу Олегові не вдалося впіймати кинуту його приятелем іграшку-антистрес. Та, приклеївшись до стіни, під регіт класу повільно з’їхала вниз, залишаючи на шпалерах масний слід.
Вчителька математики робила учням мляві зауваження, спроквола та незрозуміло пояснювала матеріал. Дем’ян виклав на парту аркуш чистого паперу та олівець. Ні, цього разу він намалює щось хороше.
Після дзвоника хлопець ще деякий час сидів у порожньому класі. Йому здавалося, що він досі ніколи не почувався настільки самотнім…

Коли мати повернулася з роботи, він провів її на кухню. Там чекали ще теплі круасани з пекарні на розі та жасминовий чай, який хлопець обирав за власним смаком.
– З якої нагоди свято? – збентежено перепитала.
Дем’ян відвів очі.
– Мамо, нам треба серйозно поговорити.

***

Спершу у дверях з’явилася рука із величезним букетом ромашок. Ганна Борисівна, яка саме готувала дошку до уроку, вражено зойкнула. До класу зайшов Дем’ян.
Ніяковіючи, простягнув квіти вчительці зі словами:
– Ганно Борисівно, будь ласка, вибачте мене за негідну поведінку! Обіцяю, що таке більше не повториться.
– Дем’яне, я на тебе не ображаюся. Приємно, що ти знову з нами, – не менш зніяковіло відповіла вчителька.
Під схвальні вигуки однокласників Дем’ян пройшов до своєї колишньої парти.
– Ти справді повернувся? – з недовірою поцікавився Тарас.
– Повернувся. Майже два роки я вперто намагався потрапити у минуле, до людей, яких давно переріс. А тепер я знову тут. Це правильне рішення.
Тарас забрав зі стільця наплічник, звільняючи Дем’яну місце поряд. Під наполегливе дзеленчання, яке нагадувало про початок уроку, хлопці потисли один одному руки.