18 Березня, 2025
Кінець світу на носі!
Повернутися до конкурсу: БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – Вижити в очікуванні кінця світу
— Ну, проходь, проходь, — проговорила бабця, глипнувши на дівчину синіми, як осіннє небо, очима.
Сухенька, маленька, вона швидко метушилася по хатині, безперервно перебуваючи в русі: то хлюпалася у мисці з водою, полоскала ложки і тарілки, то ставила якісь баняки у піч, кидаючи туди чи то якісь корінці, чи то навіть черв’яків, оскільки Гафі здавалося, що вони, мов живі, рухаються в її руках. Дівчину трохи занудило, оскільки вона не їла сьогодні з самого ранку, але запахи, котрі поширювалися по хаті, все-таки були досить смачні.
— Гарна дівка мені попалася, ладна, — кивнула бабця якимсь своїм думкам, підбігла у куток, де стояли якісь балії та відра, схопила одне емальоване відро і тицьнула дівчині в руку. — Біжи, набери-но мені води. Криницю бачила, коли йшла сюди? — скривила вона вузькі потріскані губи. — Та вже й обідати будемо. Мабуть, з дороги зголодніла?
Та як тут не здогадатися, коли в шлунку зрадливо забурчало, реагуючи на ті смачнючі запахи, які ширилися кімнатою.
Гафа, котра щойно увійшла і стояла на порозі з клунком, кинула його вбік, схопила відро і вибігла з хати. Сльози бризнули з очей, але вона рвучко витерла їх долонею і рішуче попрямувала до криниці.
“І чому, чому мені випала така стара відьма?” — думала вона, крутячи коловорот і опускаючи відро до води. Криниця була глибока, і відро довго опускалося. Залізні з’єднання страшенно скрипіли, видаючи звук, схожий на крик чайки. І ця кринична чайка, і сама Гафа в душі кричали від злості та розпуки.
“Оксері гарна родина випала, — подумала вона про свою знайому дівчину із сиротинця. — Он, як її прийняли ті чоловік та жінка! Раділи, обіймали, казали що давно хотіли дітей, але не могли раніше всиновити…” .
Дівчина згадала, як їхній фургон, котрий розвозив дітей та молодь із сиротинця, під’їжджав до кожної хатини і залишав одного з них у хатах за списком…
Адже незабаром кінець світу! Дракони налетять на міста! Знищать усе, що бачать! А отже, уряд спробував врятувати хоча би молоде покоління. Було прийнято постанову, відповідно до якої всіх дітей та молодих людей віком до двадцяти років слід евакуювати із великих міст. Усіх без винятку! Ті сім’ї, котрі мали родичів у селах, терміново порозвозили дітей до бабусь та дідусів.
А що робити із сиротинцями? Ніхто не знав. Звичайно, можна було евакуювати увесь сиротинець і перевести кудись за межі міста, але все одно діти були б скупчені в одному місці, а це правилами заборонялося.
Тоді й було прийнято рішення: усіх дітей повіддавати охочим людям у селах, які бажали підтримати і прихистити бідних сиріт.
Якщо раніше, щоб всиновити або удочерити когось, слід було зібрати величезну теку документів, і це було дуже складно, то зараз лише бажання було чинником, який дозволяв отримати дитину. Незалежно від віку, статі — взагалі незалежно ні від чого. Адже кінець світу ось-ось наступить — не до документів зараз!
Так! Війна, яка тривала на кордонах королівства, тепер стала не міфічною, про яку скептично говорили старожили, а реальною. Виявилося, що великі і жорстокі дракони з кількох драконячих кланів змовилися і постановили знищити великі міста непокірних і набридливих людей. Щоб не розмножувалися і не йшли великими арміями на території драконів, як це було донедавна!
“Ну, це й логічно — найпершими знищити міста, — з гіркотою подумала Гафа. — Навіщо дракону якісь дрібні села, коли ось тобі місто — велике, повне людей? Спочатку столицю, а потім усі великі міста…” Така загроза над королівством існувала дуже давно, але останнім часом, останні місяці, вона стала реальною.
Гафа притягнула відро води і поставила біля печі. Розігнула спину й побачила, що бабуся риється у невеликій шафці, щось перекладаючи і викладаючи на ліжко якісь речі.
— Ось, візьми. Оце підійде, — кинула вона на стілець якусь одежину.
Гафка зауважила, що це сіра цупка вовняна кофта.
— Тепліше тобі буде. Зранку в нас тут прохолодно. І в домі, і на вулиці. Коли я зранку їсти готую, то хата нагрівається, а потім вже у печі не топлю, бо дров мало, — пояснила бабця. — Галеска мене звуть. Можеш баба Галеска мене кликати, — представилася стара. — А тебе як?
— Гафія… е-е-е… Гафка, — сказала дівчина, дивлячись на сіру кофту. Чомусь защеміло серце. Ніколи ніхто й нічого їй не дарував. Сиротинський одяг: коричнева сукня, сірий від частого прання фартушок, розтоптані багатьма поколіннями і скріплені магією черевики, цупкі колготки, які нещадно кололися, — ось усе, що було в неї. Розміри поступово змінювалися, коли вона виростала, але все це було стандартне, звичне. А ця кофта… Навіть не яскрава, як у міських дівчат, а сіра, непримітна, вона вразила Гафку в саме серце. Їй подарували одяг! Гм. Може, бабця і не така погана, як їй здалося на перший погляд?
— Сідай, обідати будемо, Гафко, — кивнула бабця на лавку біля столу і сама вмостилася також.
Гафка сіла, взяла ложку і швидко почала їсти. Борщ був смачнючий. Вона вмолола його за хвилину, облизала ложку, а тоді згадала про манери.
— Їж, їж, іще є! Я багато наварила, — проговорила бабця, навіть не доторкнувшись до свого борщу.
Схопилася на ноги, знову накидала Гафці цілу миску борщу. Але та вже засоромилася: з’їла трохи і відклала ложку.
В принципі, вона наситилася, але сиротинська звичка доїдати все до кінця, бо потім, можливо, довго не буде їжі, волала про те, що і цю миску борщу слід доїсти.
— Біда, біда… — похитала головою бабця. — То що кажуть? Кінець світу вже скоро? Чи то тільки у містах?
— Не знаю… — знизала плечима Гафка. — Кажуть, що дракони ось-ось, на днях, прилетять і всі міста спалять. Спочатку хотіли робити підземні укриття, але потім зрозуміли, що така велика кількість людей не поміститься під землею, бо це багато роботи. Ви ж знаєте, що наші міста стоять на пісках. Там рий — не рий, а велика кількість магії потрібна, щоб видовбати глибокі підземелля. А драконячий вогонь проникає на багато метрів під землю…
— То це не кінець світу, — знову похитала головою бабця. — То кінець просто великих міст.
— Учені вирахували, що якщо дракони почнуть активно використовувати свій вогонь, то щось порушиться у землі, і вона просто може вибухнути… — знизала плечима Гафка.
Дівчина зовсім цим не цікавилася, бо їй і так було страшно. А якщо ще наслухатися цих різних новин, то серце взагалі весь час падало б у п’яти.
— Ну, не знаю, як там у ваших містах, — похитала головою бабця, — а у нас у селі все спокійно. Уже тисячі років люди зустрічаються, одружуються, господарство ведуть, корівок доять, їсти варять. Споконвіку так у нас ведеться. Можливо, й був колись якийсь кінець світу, та нас він не чіпав. Ті дракони… Навіщо їм наше село? Без магії, без нічого. Дракони ж не дурні! Думаю, якщо й прилетять, захочуть спалити, то тільки дарма витратять свою енергію. Тут і палити немає чого. Кілька десятків дворів, десь зо дві сотні людей… Та й погріб у нас є, глибокий. Один для всіх. Староста колись наказав викопати, коли тільки пішли ці розмови про кінець світу. То якщо наш маг відчує, що летять дракони, ми сховаємося. А відбудувати все після драконячої навали ми швидко зможемо. Село — це вам не місто! — впевнено кивнула головою бабця.
— Я ніколи не жила в селі… — сказала Гафка і посміхнулася.
Бабця виявилася не такою вже й поганою. Але все одно… Напевно, краще було б жити з тими людьми. Або з іншими — молодшими й добрішими.
— Ну, раз у село приїхала, пообідала в мене, то тепер працювати підемо, — кивнула стара.
Так Гафка почала жити у бабці Галески в очікуванні кінця світу.
Вони багато працювали: вставали дуже рано, йшли поратися на бабусиному городі — полоти буряки, моркву, цибулю, підсипати картоплю, виривати бур’ян, підв’язувати в’юнку квасолю, знищувати попелиць із капустяного листя… І Гафка за кілька днів стала справжньою спеціалісткою з городніх питань.
Бабця спочатку підозріло глипала, гиркала на неї, але потім побачила, що дівчина трудолюбива, і вже менше почала до неї чіплятися. Гафка зрозуміла, що бабця по суті своїй добра, але приховує це під вічним бурчанням. Поступово вони звикли одна до одної.
Кожен день приносив нові новини. Староста, поважний пан Круч, раз на два дні збирав людей на майдані й розповідав новини, які доставляла йому магічна пошта.
— Кажуть, летять уже дракони… Але ще не підлетіли до кордонів, — розказував він, погладжуючи густі бороду та вуса. — Король видав указ, що ті, хто прихистив дітей там молодь із сиротинця, отримають велику нагороду. Тому осьо, за списком, кожен підійдіть і отримайте…
Чоловік почав діставати з великого мішка артефакти, які, очевидно, король роздавав співчутливим людям.
Бабця принесла додому артефакт, кинула його на стіл і почала традиційно сваритися.
— Тьфу! Грошей би якихось підкинули, щоб олії чи солі купити, або просто зерном би дали! Мені курей немає чим годувати! А то… якийсь артефакт… Та він мені треба?! Споконвіку без артефактів у селі жили, і нічого — виживали…
Гафка, котра трохи розбиралася у магії, взяла артефакт у руки й пояснила бабусі:
— Це захист від вогню. Напевно, коли почнеться кінець світу і дракони почнуть випалювати всю землю, ми зможемо хоч як-небудь захиститися. Хоча… від драконячого вогню ніхто не захиститься, — дівчина ще раз придивилася до артефакту. Він був повністю магічно порожнім. Просто брязкальце. — Так, його треба магією наситити… Але таких сильних магів тут, у нашому селі, й немає…
Гафка раптом зауважила, що вперше за весь цей час назвала село “нашим”, тобто своїм, а отже, серцем прийняла те, що вона тут завжди житиме… Ну, до кінця світу точно… Почала сприймати село і бабусину хату — як свою рідну домівку.
— Ну от, ще й порожню цяцьку дали! — бабця розізлилася знову. — Ходімо на город працювати…
*****
Поруч із бабциним городом знаходився город сусідів. Останнім часом там постійно вовтузився в землі молодий хлопець, який зацікавлено позирав на Гафу.
Був він не такий уже і юний — досяг віку, коли можна було одружуватися. Через це бабця, коли побачила, що той гребеться у землі на грядках буряків, удаючи, що поле їх, а сам затоптує молоді паростки, розсміялася і зашепотіла Гафі:
— Ти диви, ти диви… Вастер на город виліз! Сподобалася ти йому, дівчино. — Ти ж уже повнолітня? — запитала бабця.
— Та так, — кивнула Гафа. — Повнолітніми у нас у вісімнадцять стають. Але мені зараз вже дев’ятнадцять. В сиротинці можна до двадцяти років жити, поки не знайдеш собі роботу.
— То ти така здорова дівка і роботи собі не знайшла? — реготнула бабця Галеска.
— Чому ж не знайшла? Якраз і знайшла, — заперечила Гафа. — Я працювала переписувачкою у одного поважного писаря. Але зараз ця професія зовсім не потрібна. Всі департаменти зачинені.
— Ну й добре, що повнолітня, — кивнула бабця. — Можете з Вастером познайомитися. Поспілкуйтеся, помилуйтеся… Може, й одружитеся. Чоловіком тобі стане… Мені на старості літ онуків підкинете, — розмріялася бабця. — Чоловік мій давно помер, а дітей нам Бог не дав. Може, і справді зараз ще й онуків няньчитиму…
Гафа почервоніла, похитала головою.
— Ну, ви таке скажете… Яке одруження? Кінець світу на носі!
— Ну, я тобі так скажу… — бабця зиркнула на неї. — Кінець світу кінцем світу, а люди живуть далі. Он, через пару місяців урожай збирати треба. А там і зима на носі. Дрова треба рубати, хату топити. А одруження — це діло святе. Чому б і ні? Кінець світу… Хто його знає, коли він буде? А люди зараз живуть, — похитала головою бабця.
Гафа знизала плечима й скоса поглянула на Вастера. Він усе ближче й ближче добирався грядками, удаючи, що виполює бур’ян, наближався до межі, яка розділяла їхні городи. А потім зупинився вже на межі, роблячи вигляд, що ніби-то милується невеликою вишенькою, що росла поруч.
— Доброго ранку, доброго здоров’я, пані Галеско! — гукнув він бабці.
Та, крекчучи, розігнула спину.
— Я оце подивився, що треба, мабуть, цю вишню викопати та перенести й пересадити куди-небудь у сад, бо буде знову у нас сварка через межу, — проговорив хлопець по-діловому. — Адже кілька років тому ви з батьком моїм добряче сварилися через невелику яблуньку. Добре, що вона всохла…
— Правду кажеш, Вастере. Нічого на межі не повинно рости, бо межа — це сварка одна, — кивнула бабця. — Але одразу ж кажу, що мені вишня належить, тому що у вашому саду вишні не ростуть!
— Та добре, добре, я не претендую! — замахав руками Вастер, а тоді його погляд зупинився на Гафці. — А це що у вас за помічниця? — запитав він, жадібно розглядаючи дівчину. Очевидно, вона йому сподобалася.
— Та сирота з міста, — захитала головою бабуся. — Ти ж знаєш! По програмі порятунку молодого покоління від кінця світу, — а потім схаменулася й махнула рукою, вказуючи на дівчину. — Та познайомтеся! Це Гафа. А це Вастер.
Дівчина збентежено кивнула хлопцеві. Він теж трохи почервонів, але все ж рішуче запитав, хоча й видно було, що теж соромиться:
— То ви, панянко Гафо, надовго тут, у нашому селі? — ввічливо запитав хлопець.
— Ну, ти таке спитаєш! — бабця розсміялася. — До кінця світу, звичайно!
— А… Ну так, ну так, як я міг забути! — проговорив хлопець, ще раз подивився на вишню й сказав. — Та я піду заступ візьму, викопаємо цю вишню та вам пересаджу.
Отак познайомилися Гафа та Вастер. А через кілька днів почали зустрічатися, розмовляти про різні речі, які цікаві молодим людям. А там і цілуватися почали…
Через місяць бабця Галеска прикликала до себе Гафу і сказала їй:
— Ну, дівчинко моя, бачу що у вас із Вастером серйозно все, тому одружувати вас пора! Я займуся цим питанням…
І Гафка не опиралася. Вона тепер вже точно знала: кінець світу кінцем світу, а життя — воно є життя. І продовжується. А особливо у селі…
Незабаром і весілля зіграли.
*****
— Ну що там чути? — через деякий час знову стояли люди на майдані й розпитували у старости про кінець світу.
Гафка підтримувала долонями великий живіт, у якому буцалася дитина. Поруч стояв Вастер і обіймав кохану дружину за плечі. Щаслива пара заклопотано й водночас стурбовано слухала новини.
Староста розповідав, що в містах почалися розбої, король мобілізує найсильніших магів у спеціальні загони, а дракони все летять і летять, і вже майже наблизилися до межі, до кордону їхнього королівства. Ці новини були типові, схожі на ті, що Гафка чула весь останній рік.
— Ну що, ходімо? — промовила вона до чоловіка. — Треба мені борщ доварити…
— Так, ходімо, кохана, — відповів Вастер і взяв дружину за руку. — А я ще колиску дороблю для нашого хлопчика.
Він погладив живіт дружини.
— Не хлопчика, а дівчинки, — посміхнулася Гафка й щасливо розсміялася.
— Ну, це ми ще побачимо! — відповів Вастер. — Як думаєте, пані Галеско, хто у нас буде — хлопчик чи дівчинка?
Бабця, що стояла поруч, лагідно всміхнулася молодим майбутнім батькам.
— Та хто б не був — усе щастя в дім!
— І пам’ятайте! — долинули до їхніх вух останні слова старости, якими він завжди закінчував свої промови. — Незабаром кінець світу!
— Ну, кінець світу кінцем світу, а життя продовжується! — пробурмотіла бабця Галеска, замиловано дивлячись услід молодій парі.
Повернутися до конкурсу: БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – Вижити в очікуванні кінця світу
Миле оповіданнячко, але фантастичного припущення замало. Якщо замінити драконів на війська сусідніх королівств, то суть твору не зміниться. Для головних героїв нічого не змінив той факт, що це дракони, а не хтось інший.
Крім драконів, мені здається, саме оповідання в цілому – це і є фантастичне припущення))
Щиро вам дякую за коментар ❤️
Ось тут згоден на всі 100%. Реакція головної героїні та жителів того села на майбутній кінець світу – то дійсно фантастика! 🙂
Як на мене, головна героїня занадто пасивно на все реагувала. Бабця казала, що робити – вона й слухняно все робила. Видали “пустий” артефакт – вона не пішла шукати магів для наповнення його чарівною силою для захисту від драконів. Сусід-хлопчина її вподобав – і вона погодилась на весілля, наче й інших гарних юнаків у селі не було. Мені б її спокій та філософію про те, що кінець світу начебто не повинен сильно впливати на звичне людське життя…
Знаєте, кожна людина по-різному реагує на стрес і все негативне. Скільки людей – стільки і філософій та поглядів на життя. І по-різному люди живуть у такому стресі. Можливо, це якраз захисна реакція))
Щиро дякую вам за коментар. ❤️
Вітаю, авторе.
Потвшилася вашим оповіданням, дуже вже затишний кінець світу у вас вийшов. А прочитавши коментарі, що Світанок вже до школи пішов, стало ще затишніше.
Дійсно, дуже терапевтична оповідочка. Трохи причесати і цукерочка.
В як писали класики:
“А треба жити. Якось треба жити”
Успіху на конкурсі і в подальшій творчості
Щиро вам дякую за коментар і підтримку. Вам теж бажаю успіхів на конкурсі. ❤️❤️❤️
Ось воно, козі фентезі – добре, затишне і по-сільському мудре. Почитала – і душа посвітліла.
Єдине – у творі є трохи тавтології. Скажімо, про драконів спочатку розповідає автор, а потім – дівчина бабці. Я б об’єднала ці розповіді в одну, подаючи інформацію про кінець світу тільки в діалозі. Але це – виключно НМСД.
Удачі на конкурсі!
Щиро дякую! Не всі, чекаючи кінця світу, хаотично бігають, шукаючи зброю чи їжу, і не всі поспішають на Щекавицю)))
Є люди, котрі просто продовжують жити далі…
І вам щиро бажаю удачі!
Ну… Я тепер хочу продовження, бо страх хочу дізнатися хто ж там був – хлопчик чи дівчинка, а, може, і взагалі двійко. Авторе, зжальтеся на моїми муками і скажіть вже хто там 😉 Гарне, миле, добре оповідання. Сподобалося.
Щиро дякую. Хлопчик. Назвали Світаном. Бо народився в період очікування кінця світу))))
Росте потихеньку… Вже пішов у школу)))))
Тепла добродушна історія, але кінець якийсь зіжмаканий. Не вистачало більшого розвитку стосунків між героями. А то тільки приїхала, познайомилася з хлопцем і вже хепі енд. Мало!))
Я прокрастинаторка… )) Тому не встигала розписати більше, бо писала і завантажувала в останній день…
Тому так…
Дякую. Вплив пропаганди не розкрито як на мене.
Про пропаганду буде наступне оповідання з циклу
Ви мене надихнули
Дякую, я розплакалася 🙂 Ви мене дуже розчулили. Текст настільки мені теплий і приємний – ловила себе на тому, що сиджу та розпливаюся у глупій посмішці. Начебто нічого такого, але воно реально таке приємне-приємне. Живе таке. І таке відчуття, що саме це мені треба було почути. Прям видихнула)) Кінець кінцем, але продовжуємо жити, інакше нафіга воно усьо 🙂 Отаке у вас вийшло терапевтичне письмо) Дякую! Успіхів ❤
Щиро дякую за коментар. Саме таке й хотілося написати. Добре і спокійне. Тут, на конкурсі, і так багато апокаліпсису
Хай трохи буде і добра… в очікуванні кінця світу