«Що занадто – то не здраво»

Сонячний бешкетник-промінь зазирнув у вікно, ковзнув білою подушкою й на мить затримався на заплющених очах Оксани. Жінка невдоволено повела носом, але одразу й прокинулася. Позіхнула, потягнулася й помалу встала з ліжка. Помалу, бо в сімдесят встати з ліжка – то вже непроста справа. На жаль… Хоч якою б ти вдень не була активною, наступний ранок вперто нагадає про всі суглоби.

Оксана, огрядна й доволі висока, закрутила сиве волосся в гульку, накинула картатий халат і відчинила вікно, впускаючи в кімнату свіже вранішнє повітря липневого дня. Постояла трохи мовчки, милуючись смарагдовою зеленню оточуючого лісу. Колись тут був дачний кооператив, що розділяв передмістя Запоріжжя і Дніпра, маленька Оксанка приїздила сюди з бабцею Катериною. Дачники збиралися вечорами, співали пісні під гітару. Дівчинці тоді було дивно, що люди можуть не лише співати самі, а ще й пісні складати, одного разу вона навіть мало не зламала ту чудернацьку гітару, шукаючи в ній ШІ. Хороші часи були… Потім дачне товариство поступово розпалося – старі господарі, як бабця Катерина, повмирали, а новим дачі виявилися непотрібними. Роботи з Технічного Бюро розбирали занедбані хатинки й засаджували ділянки деревами. Так і утворився цей ліс, посеред якого не зникло лише обійстя родини Оксани. Жінка категорично відмовилася віддати ділянку Технічному Бюро, а після того, як у сорок дев’ять років залишилася без роботи, бо ШІ повністю «прибрав до рук» діяльність програмістів, взагалі переїхала в бабчину хатину. За допомогою роботів з ТБ влаштувала автономне електрозабезпечення сонячними батареями та вітряком і водопостачання зі струмка неподалік. З «міського» життя забрала з собою лише сетбук, щоб гратися в логічні ігри та іноді переглядати новини, відеокомунікат, щоб бути на зв’язку, та геошолом, щоб подорожувати світом, не виходячи з хати. Хоча після того, як ШІ добрався навіть до африканських племен, людство ніби вирівняли під лінієчку – однакові міста, однакове життя… Лише дика природа, де вона ще залишилася, приваблювала різноманіття.

Як і всі безробітні та пенсіонери, Оксана отримувала непогану грошову допомогу, якої цілком вистачало на життєві потреби. До Дніпра навпростець нараховувалося чотирнадцять кілометрів, до Запоріжжя – заледве вісім, таксі, щоб поїхати в супермаркет чи ще кудись, можна було викликати коли завгодно. Маючи в своєму розпорядженні п’ятнадцять соток, жінка взяла з розплідника кошеня й щеня, а потім поступово відновила город і садок, розвела курей і бджіл. Звичайно, Технічне Бюро час від часу лагідно пропонувало робота-помічника, який допомагав би по господарству й скрашував самотність в лісі. Але Оксана кожного разу відмовлялася. Ті безкоштовні роботи-помічники, якими обдаровували всіх підряд, трохи напружували своєю настирливою і надмірною доброзичливістю.

Так і минали роки за роками – в тиші та спокої, добігли аж до сімдесяти. Син ніколи не навіщав, спочатку взагалі брався за голову, бо вважав, що мати з’їхала з глузду, сварився. А потім змирився. Онук приїздив часто, залишався на кілька днів, але останнім часом ніби забув про бабцю. А ще колись до цікавинки-обійстя серед лісу полюбляли навідуватися весільні кортежі. Оксана була рада показати своє господарство, почастувати гостей смаколиками з саду та городу. Але, на жаль, вже й забула, коли таке було востаннє…

Жінка вийшла з будинку, тримаючи в руці миску з кашею для ледачого старого кудлатого собаки, який міг гавкнути хіба що на горобця, якби той сів йому на ніс. Не про такого охоронця двору вона колись мріяла, але що вже поробиш… Кіт теж не виправдав надій на ласкавого мурчуна, бо виріс занадто самостійним, годувався в лісі сам і приходив лише інколи, щоб дозволити трохи себе попестити. Жили своїм життям і кури: могли виходити з курника, коли їм заманеться, і вільно ходити огородженим подвір’ям, під забороною був лише обнесений високим парканом город, де стояли три вулики.

Оксана зірвала дві персики й жменю вишень – ото й увесь сніданок. Уже взяла сапу, щоб іти на город, коли почула звук мотору. Про всяк випадок прив’язавши собаку біля будки, швиденько пішла до воріт, гадаючи, хто ж до неї завітав. Виявилося – подружка, маленька худенька, з неодмінними фарбованими хною кучериками, однолітка Людмила. Ще за юності вони мешкали поруч, потім життя розкидало, але дружба збереглася.

Оксана зраділа:

– О, яка несподіванка! Нарешті хтось про мене згадав не по відео! Добрий день… – і затнулася, побачивши, що з таксі вибирається й робот, схожий на невелику металеву мавпочку. – А це ще для чого?

– Вітаю, подруго! Вибач, але служба таксі відмовлялася надати мені машину без робота.

– Чому? Таксі ж безпілотні, – не могла зрозуміти.

– Так, – зітхнула Людмила, – але коли збираються двоє і більше людей, то, виявляється, необхідні помічники.

– Я сприятиму тому, щоб ваша зустріч минула в комфортабельних умовах, – озвався робот.

– Найкомфортабельніші умови – це без непрошеного втручання! – розсердилась Оксана. – Не дозволю! Забирайся геть! Ще мені тут керуватиме якась залізяка!

Жінка впустила до подвір’я подругу й з гуркотом зачинила хвіртку перед роботом, повторивши:

– Забирайся геть!

– Але ж поліцію викличе, – тихо промовила Людмила.

– Це – моя власність, – гарячково змахнула рукою Оксана. – Я втекла з міста, може, щоб бути від цих «помічників» подалі. Маю право! І як Сашко приїздив, жодних роботів з ним не було.

– А коли ти востаннє бачила онука?

– Ну… Торік вишню мені обірвав, – замислилася. – І все.

– Отож, – зітхнула Людмила. – Нова постанова вийшла в кінці липня, майже рік минув.

Оксана не встигла відповісти, бо тієї ж миті почулася поліцейська сирена. Жінки знову поволі попленталися до воріт. За хвірткою на них вже чекав робот-поліцейський – високий і тонкий, схожий на кукурудзяне стебло. Блимнувши зеленим оком, він промовив:

– Пані Оксано Шелест, ви неправомірно образили помічника.

– Роботи вже ображаються? – пхикнула жінка. – Я щось пропустила, сидячи в цьому лісі? І з якого переляку в поліції вже теж роботи?

– Не з переляку, – трохи подумавши, зауважив поліцейський. – Щоб не відволікати людей на дрібниці, засновано роботизований відділок. Наразі ваш випадок розцінюється як дрібне хуліганство. Але якщо…

– Послухай, залізяко, – перебила Оксана, – виходить, що без ваших помічників і пукнути вже заборонено?

Робот застиг, як манекен, на кілька секунд, а потім упевнено сказав:

– Пані володіє некоректною інформацією, тому що пукати поки що дозволено й на самоті. Заборонено збиратися по двоє і більше людей без присутності помічника.

– Та ким заборонено? – майже викрикнула Оксана.

– Не ким, а чим, – спокійно вів своє поліцейський. – Постановою. Якщо ви чинитимете опір, я змушений буду викликати наряд для підкріплення й відвезти вас у відділок.

– Хай Бог милує! – сплеснула руками Оксана, а Людмила тим часом благально промовила до неї:

– Та нехай уже буде, Оксанко! Навіщо нам неприємності?

– Хай Бог милує… – повторила жінка, безнадійно опустивши руки.

Робот-помічник, який до того стояв, ніби вимкнений, блимнув двома своїми зеленими очима й швидко прослизнув у двір. Поліцейський ввічливо попрощався, став на моноколесо й поїхав геть. Жінки теж повернулися на подвір’я. Втрьох мовчки зайшли до хати, до вітальні. Робот впевнено промовив:

– Я приготую каву. Кава – це найкращий…

– Заткнись і готуй мовчки, – сердито промовила Оксана і додала собі під ніс: – Якщо знайдеш з чого…

Робот розвернувся й подався на кухню. Жінки всілися на канапу й подивилися одна на одну. Розмова не клеїлася.

– Ні, я так не можу, – Оксана підвелася й закружляла кімнатою. – Треба йому загадати щось таке… Щось таке…

– Різотто, – промовила подруга.

– Що?

– Нехай приготує різотто за всіма правилами. Ти маєш рис?

– Маю… – Оксана все ще не розуміла.

– А бульйон?

– Так, в холодильнику.

– Супер, – зраділа Людмила, але далі не встигла пояснити, бо зайшов робот з заставленою посудом тацею: дві філіжанки, цукор двох сортів, тістечка.

– Тю, – здивувалась Оксана, – звідки то все? Я навіть кави вдома не маю, бо забула купити.

– Технічне Бюро дбає про комфорт людей, – спокійно промовив робот. – Ми маємо при собі все необхідне.

– Дякую, – видавила з себе хазяйка дому. – Але тепер іди звідси, посидь де-небудь, бо ми хочемо поспілкуватися.

– Ні, я мушу бути при вас, – відповів робот і застиг біля стіни.

– Щоб підслуховувати? – почервоніла від злості Оксана.

«Помічник» ніяк не відреагував, а Людмила спокійно проговорила:

– Прошу, приготуй нам обід.

– Що саме до вподоби пані і її гості? – миттєво «ожив» робот.

– Приготуй нам різотто, – вела далі Людмила. – Ти ж знаєш, що справжнє різотто готується на повільному вогні, причому рис потрібно постійно помішувати?

– Так, я ознайомлений з кулінарними рецептами всього світу! – гордовито запевнив «помічник».

– От і добре. Іди. В холодильнику знайдеш бульйон.

Робот поквапився на кухню, а Людмила звернулася до Оксани:

– Ходімо в садок.

Не встигли вони вийти з хати, як «помічник» прибіг за ними:

– Я мушу бути поруч!

– Ти мусиш приготувати нам обід, – заперечила Оксана й нагадала: – Комфорт!

– Але ж… – розпачливо завагався робот.

– Дивись не перегори, бо поскаржимося твоєму Бюро, що залишив нас голодними, – пригрозила її подруга. – Покличеш нас, коли різотто буде готове.

Робот похнюпився й повільно повернувся в хату.

– Нарешті! – видихнула Оксана. – Де ти дізналася про той рецепт?

– О, зараз розповім!

Весело перемовляючись, жінки пішли в садочок і всілися на лавку. Але не встигла Людмила довести свою італійську історію до кінця, як знову пролунала поліцейська сирена.

– Та що там ще? – рознервувалась Оксана.

Виявилося, що то вже знайомий поліцейський привіз ще одного робота, тому що одного для зустрічі двох жінок виявилося замало. Вкрай сердита хазяйка запитала зі злістю:

– Звідки ж така обізнаність? Та залізяка поскаржилася?

– Не залізяка, а помічник РП 4458, який готує зараз обід. Щоб зустріч не проходила без комфортного обслуговування, вам і доставлено РП 5842. Все логічно. Приємного дня! – і поліцейський поїхав геть.

Жінки почвалали у садок, робот потрусив за ними.

– От і поговорили, – розчаровано промимрила Оксана, знову всідаючись на лавку й поглядаючи на «помічника», що застиг під абрикосиною.

– Намагайся його не помічати, – порадила Людмила. – Я вже майже навчилася.

– Хіба ти вдома маєш таку ж «радість»? – здивувалася подруга.

– Не маю, бо жінкам старше шістдесяти дозволяється жити без помічників.

– А чоловікам?

– Чоловікам – ні.

– Чому?

– Не знаю, – знизила плечем Людмила.

– Тю… Добре… Розкажи хоч, що у тебе?

– В мене все без змін, а от донька звільнилася.

– Чому? Вона ж ніби ще не пенсіонерка.

– Так, але ж пологовий будинок ліквідували, і не лише той, в якому вона працювала. Всі.

– Як «всі»? – не повірила Оксана. – В Дніпрі не залишилося пологових будинків? А де ж народжують?

– В тому й справа, що останнім часом ніхто не народжує, – зітхнула Людмила. – За травень і червень на ціле місто-мільйонник немає жодного немовля.

– Чекай, – закліпала очами Оксана. – Але ж треба щось робити! Це ж ненормально! Це ж – біда!

– Та ніхто цим ніби й не переймається… Звільнені робітники отримують грошову допомогу. А ще…

– Вибачте, – несподівано «ожив» робот, – але обрана тема розмови небажана. В разі продовження вас можуть внести в список небезпечних осіб.

– Хай Бог милує! – вирвалося в Оксани. – Понаробляли їх на свою голову… А цікаво, коли чоловік і жінка хочуть залишитися лише вдвох, це їм теж заборонено?

– Чоловік і жінка, два чоловіки, дві жінки – всі можуть зустрічатися лише в присутності помічника, – тоном учителя промовив робот.

– Я не те мала на увазі, – відмахнулась Оксана, – я про подружжя, яке живе разом.

– Подружжя вже не живе разом, – тихо промовила Людмила. – Всі отримали окремі квартири. Моя Ніна теж роз’їхалася з Павлом.

– Та чому???

– Для комфорту, – замість подруги відповів робот.

– Але ж… Але ж… – Оксана не могла знайти потрібні слова.

– Людина є самодостатньою, – повчально промовив «помічник». – Людина – це вершина творіння, яка заслуговує на повний комфорт. Якщо пані запитує про статеві стосунки, то вони лише дестабілізують життя. Спеціальні вітамінізовані напої гамують непотрібні позиви, щоб людина могла насолоджуватися своїм існуванням.

– Та без тих стосунків не буде продовження роду, хіба це не зрозуміло? – витріщилася на робота Оксана. – Чи ви дітей в пробірках вирощуватимете?

– Діти лише заважають комфорту, – заперечив «помічник». – Батьки перебувають у постійному стресі за свою дитину, це перешкоджає насолоді життям.

– Триндець… І з цим всі згодні? Тому, мабуть, вже й не одружуються?

– Виходить, що так, – сумно відповіла подрузі Людмила.

– Але ж люди просто закінчаться! Ви розумієте? Без воєн і епідемій – просто закінчаться!

– Останнє попередження! – строго наголосив робот.

Оксана приголомшено замовкла, Людмила задумливо терла пальцями зірвану травинку. Тишу перервав перший «помічник», який причелепав сповістити, що вже приготував обід. Всі мовчки подалися до хати, лише Оксана бубоніла собі під ніс:

– Триндець… Повний триндець…

Смачне різотто подруги з’їли мовчки, намагаючись не дивитися на застиглих під стіною роботів. Потім мовчки вийшли з хати, зачекали на викликане таксі. Людмила обійняла подругу на прощання, прошепотіла «До зустрічі», сіла разом з роботами в машину й поїхала додому. А Оксана ще довго стояла біля воріт, не в змозі опанувати думки, що витанцьовували шалений гопак і погрожували повистрибувати з голови. А потім зайшла в хату, дістала з шухляди старенький сетбук і почала шукати інформацію.

 

Наступного дня Оксана подалася в Запоріжжя, до онука. Сашко мешкав у новій висотці на місці колишнього Малого Ринку. Була неділя, тому онук очікувано ще спав, коли завітала бабця. Робот-помічник, який відчинив двері, запропонував зачекати на хазяїна у вітальні й приготував каву. Оксана сьорбала ароматний напій, готуючись до розмови. З чого почати? Як пояснити, що вони загралися з ШІ, надмірно довірившись йому? А, як відомо, «що занадто – то не здраво». Безперечна користь ШІ мусить бути забезпечена надійним контролем…

Вона так і не придумала нічого путнього, коли онук, високий красень з сірими очима й копною русявого волосся, з’явився на порозі з невеликим кухлем у руці. Не вагаючись, підскочила з канапи, на якій сиділа, і вихопила кухоль з рук хлопця.

– Бабцю, ти чого? – здивовано закліпав сонними очами Сашко.

– Це той напій? Вітамінізований?

– Так. Дуже корисний, до речі. Дає енергію на цілий день.

До вітальні зайшов робот. Помітивши кухоль в руках Оксани, незадоволено сказав:

– Цей напій не для пані.

– Знаю, – відповіла жінка. – Але я теж хочу спробувати.

– Цей напій не для пані, – повторив «помічник». – Для пані була кава.

– Так, кава була смачною. Прошу, приготуй ще.

– Приготую, але пані мусить віддати напій.

– Та віддам, віддам! Іди вже, бо мені без кави не комфортно.

Робот знехотя вийшов, а Оксана швидко вилила вміст кухля у вазон з кімнатною пальмою.

– Чому? – вразився хлопець.

– Тому, потім поясню, – промовила жінка, повертаючи порожню посудину Сашку. – Збирайся, поїдемо до мене. Негайно!

– Бабцю, але я мав інші плани на день!

– Ну то зміниш їх. Збирайся!

 

Зайшовши на подвір’я, Оксана відразу відправила робота готувати за всіма правилами різотто, а Сашку сказала швидко:

– Маємо кілька хвилин, доки не привезли ще одного «помічника». Не пий той напій, бо він нейтралізує інстинкт продовження роду. Не знаю, як вони цього домоглися…

– Бабцю, що ти верзеш? Ти для цього…

– Не перебивай! Просто тверезо проаналізуй нову постанову. Ти ж розумний хлопчик, та ще й працюєш не абиде. Замислись! Та постанова під виглядом піклування про людство має на меті його повне знищення. Тихо й спокійно, «комфортно». Це ж треба було допустити, щоб Міжнародним Відділом Охорони Здоров’я керував ШІ! Дожилися! Результат: за два місяці в цілому світі не народилося жодної дитини – уявляєш?  Інформація закрита, але я ж – хакер, змогла докопатися. Онучку, для початку припини пити той напій. А потім проаналізуй. І починай діяти, але обережно, щоб тебе не занесли в список «небезпечних». Зрозумій: не можна сидіти, склавши руки! Майже рік люди, спроможні до дітонародження п’ють той напій. Господи, хоч би не спізнитися! Хоч би та нейтралізація мала функціональний характер, а не органічний! Сонечко моє, дій! Лише бережися…

Оксана не договорила, тому що з хати жваво вийшов робот. Поглянувши на нього, жінка завершила фразу:

– Кажу, бережися собаки, бо він останнім часом якийсь неадекватний.

– Я винайшов можливість автоматичного помішування рису, тому можу бути присутнім тут з вами, – діловито промовив «помічник».

– От молодець! – скептично зауважила Оксана. – То ходімо в садок, побачимо, що там вже визріло. До речі, коли там у нас наступні вибори Президента?

– За дванадцять місяців і чотири дні, – чітко відповів робот і гордовито додав: – Вперше балотуватиметься і кандидат від ШІ. Якщо він переможе, українці житимуть ще комфортніше!

– Отож… – жінка поглянула на онука. – Виявляється, це – ще не межа, можна ще крутіше…

– Що пані має на увазі? – не зрозумів «помічник».

– Нічого. Погода сьогодні приємна.

Жінка першою пішла вимощеною дрібним камінням стежиною, за нею – замислений онук. Робот дибав останнім.

 

За дванадцять місяців і чотири дні в Україні було обрано нового Президента – людину. І перше, що він зробив після інавгурації – відмінив убивчу постанову. Автор не знає, сталося це завдяки діям онука пані Оксани чи з якихось інших причин. Але головним є те, що люди, принаймні наразі українці, отримали шанс на майбутнє.