Косметика для «Принцеси»

Перший виклик, на який Шерлок Холмс вирішив відреагувати, надійшов наприкінці другого місяця нашого нового життя. Тисячі запитів, які приходили до того, – від пошуку домашньої кішки, що загуляла десь на дворі, й до розслідування таємниці Кембриджського привида, – він, прочитавши, без коментарів відправляв у кошик зі сміттям біля робочого столу.
Цей запит на наші послуги надіслав Виставковий центр Київського інституту космічних досліджень. Місіс Хадсон знайшла в електронній пошті листа від його директора доктора наук Зореслава Яремовича Кавуна.
Холмс, пробігши очима роздруківку листа доктора Кавуна, з хвилину розглядав стелю, про щось думаючи, і рішуче підвівся з крісла.
– Лікарю Ватсоне, збирайтеся. Ми їдемо негайно, – сказав він. – Ця справа може виявитися цікавою.
– Містере Холмсе, – місіс Хадсон мило посміхнулася, – чи можу я полетіти з вами? У своєму минулому житті я жодного разу не була в Києві.
Холмс окинув її уважним поглядом і задумливо запихкав люлькою.
Курити після свого другого народження він не став, але люлька, як він стверджував, допомагала йому думати, і тепер тютюн імітувала якась ароматна суміш для підбадьорення, що була рекомендована лікарями.
– Збирайтеся, місіс Хадсон, – нарешті сказав Холмс. – Ваша участь у цій справі теж може бути корисною. І прихопіть у дорогу ваш портативний комп’ютер.
– Дякую, сер! — місіс Хадсон рало побігла до своєї кімнати збирати речі.
Шерлок Холмс одягнувся в дорогу дуже практично: теплі черевики, джинси, товстий в’язаний светр, легка куртка та кепі. Місіс Хадсон одягла високі, під самі коліна, облягаючі чобітки, темні колготки, зелену спідницю до колін і синю куртку, яка дуже добре гармонувала з її русявим волоссям, демократично зібраним у довгий хвіст на потилиці. Я ж віддав перевагу більш консервативному вбранню: м’які туфлі на товстій підошві, коричневий костюм-трійка і такого ж кольору крислатий капелюх.
Від офісу на Бейкер-стріт, 221В, до космопорту ми дісталися автоматичним дронтаксі, а потім вилетіли рейсовим космольотом «Лондон – Київ» до аеровокзалу в Борисполі.
Нас оживили близько двох місяців тому. Відродження письменників за їхніми книгами і спогадами про їхнє минуле життя на той час стало майже рутиною, і нікого вже не дивували «пробуджені до нового життя» Вільям Шекспір, Джек Лондон, Олександр Дюма та інші знаменитості. Але тепер дослідники поставили перед собою інше завдання: фактично створити нові особистості на основі персонажів з відомих книг. Після довгих суперечок вчені зупинилися на всесвітньо відомої трійці з романів Артура Конан Дойля: Шерлок Холмс, лікар Ватсон і місіс Хадсон.
Усього за кілька місяців у несвідомому стані до двадцятирічного біологічного віку було вирощено три людських клони – два чоловічих і один жіночій. З допомогою комп’ютерного нейронного програмування у них було перенесено особистості персонажів з книжок сера Артура та їхню «книжкову» пам’ять. Двадцять попередніх років життя персонажів було скомпільовано з маси різноманітних фактів про життя у Великій Британії наприкінці ХІХ і на початку ХХ століть, а особисті спогади – від дитячих до дорослих – для нас трьох підготувала група дуже талановитих психологів – людинознавців. Крім того, нас забезпечили «в дорогу» масою інформації ще й про нинішнє двадцять друге століття.
Ми вийшли з коми і розплющили очі в один день. Я добре пам’ятаю свої тодішні враження. Було таке почуття, що я добре спав і чудово виспався. Повна ясність думок. Реальними одночасно здавалися і придумані психологами, і «книжкові» спогади. А ще в голові крутилося багато інформації про нинішню сучасність.
Факт нашого штучного походження від нас не стали приховувати – та це було б дуже складно зробити при тій увазі преси, яка була звернена на експеримент із нашим «оживленням». Від народження ми отримали рівні права з іншими людьми, які з`явилися на світ звичайним способом. Нам було видано всі відповідні документи, що підтверджували наші особи. Літературні персонажі з позаминулого століття стали реальними людьми сьогодення.
Для життя і роботи нам був наданий офіс у Лондоні на Бейкер-стріт, 221В. Щоправда, всередині офіс був кардинально перебудований. У вітальні залишилися звичні нам меблі та справжній камін, але кімнати для мене, Шерлока Холмса і місіс Хадсон були влаштовані на сучасний лад. А особисті кабінети кожен оформив по-своєму. Холмс зробив суміш із бібліотеки паперових книг і хімічної лабораторії, місіс Хадсон створила симбіоз кухні та комп’ютерного центру, я відтворив свій лікарський кабінет і навіть замовив до відтворення деякі з речей, які подобалися мені в моєму попередньому «книжковому» житті.
…Виставковий центр Київського інституту космічних досліджень був розташований на штучному острові трохи вище за річкою від станції метрополітену «Дніпро». Оселилися ми неподалік – біля станції «Арсенальна», на двадцятому поверсі готелю «Салют». У нас був пентхауз на трьох, зі спільною вітальнею, але різними спальнями. Вигляд на місто і річку був прекрасний, але довго милуватися ним мені й місіс Хадсон не довелося. Шерлок Холмс хотів негайно зайнятися справою. І ми, трохи перекусивши в місцевому ресторані, на спеціальному аеромобілі, виділеному для нас керівництвом інституту, вирушили на зустріч з доктором Кавуном у Виставковий центр. Про всяк випадок я прихопив з собою саквояж з деяким дрібним обладнанням, яке іноді допомагало мені й Холмсу в наших розслідуваннях і цього разу теж могло стати в пригоді.
Доктор Зореслав Яремович Кавун виявився невисокого зросту товстуном. Його кругле обличчя мало заклопотаний вигляд, куточки рота трохи загиналися вниз. Ми пройшли в його директорський кабінет, розсілися в крісла біля столу для нарад, і директор Кавун виклав нам суть проблеми, яка несподівано виникла. Холмс мав рацію: на нас справді чекала цікава робота.
Приблизно рік тому на вершині найвищої гори Титану, супутника планети Сатурн, експедицією під командуванням Валентина Мартиненка було знайдено статуетку заввишки близько тридцяти п’яти сантиметрів. Статуетка була виконана з осмія, і зображала молоду жінку у довгій сукні, з невеликою короною на голові. На плечі дівчини було накинуто довгий вільний плащ. У руках вона тримала букетик якихось квітів. Губи її були складені у легку усмішку, а мрійливий погляд спрямований кудись у далечінь. Фігурка стояла на трисантиметрової товщини циліндричній опорі-блямбі. На опорі з боку обличчя дівчини було виконано короткий напис незрозумілою мовою. Тільки на Землі вчені зрозуміли, що напис читається як «Либідь» на старокиївській мові, і, певне, є ім’ям зображеної дівчини. Статуетку на сторінках світової преси почали називати «Принцесою» або «Принцесою Либідь» – через корону на голові.
На Землі осмій дуже рідкісний і цінний метал. Його вартість за грам набагато вища, ніж вартість золота. У наш час осмій добувають у шахтах на астероїді Веста.
Було висунуто кілька версій появи статуетки на Титані. Звичайно, малоймовірно, що древні кияни мали необхідні технології для плавлення осмію і для космічних експедицій на супутник Сатурна. Але статуетку цілком могли виготовити і для чогось залишити на інопланетній горі прибульці з космосу, які приблизно в ті давні роки відвідали нашу Землю і були особисто знайомі з «принцесою Либідь». А ще могли це зробити гості з майбутнього – земляни, які відвідували Титан на машині часу.
Статуетка та її зображення стали дуже популярними у всьому світі. Масово продавалися її копії в натуральну величину, зроблені зі сплаву алюмінію й міді з добавкою синього барвника.
Місцем зберігання статуетки Світовий парламент визначив французький Лувр, але перед цим «Принцеса Либідь» мала побувати на виставках у всіх великих світових столицях. Першою такою виставкою для широкого кола відвідувачів мала стати експозиція у Виставковому центрі Київського музею космічних досліджень.
У супроводі директора Кавуна ми пройшли до зали музею, в якому було виставлено статуетку.
Зала мала форму квадрата зі сторонами приблизно десять метрів завдовжки. У неї вели дві двері – для входу і для виходу відвідувачів. Вікон у приміщенні не було. «Принцеса Либідь» виявилася єдиним експонатом у залі, його розташували у самому центрі квадратної кімнати. Метрової висоти підставка під нею повільно оберталася. Я подумки прикинув: виходив один оберт за хвилину.
– Навіщо вона обертається? – запитав я у директора музею.
– Щоб відвідувачі не ходили навколо «Принцеси», створюючи штовханину в залі, але мали змогу оглянути її з усіх боків, – пояснив Кавун.
– Боже мій, – захоплено прошепотіла місіс Хадсон, не відриваючи погляду від «Принцеси». – Вона така красива!
– Так, – Зореслав Яремович кивнув і сумно зітхнув:
– Але, на жаль, це підробка!
– У якому сенсі підробка? – Холмс пихнув люлькою.
– Справжню Либідь вкрали, – Кавун, здавалося, був готовий заплакати. – Її викрали з нашого музею, прямо з цієї зали.
Місіс Хадсон зойкнула і сплеснула руками.
– Давайте подробиці, шановний докторе, – похмуро сказав Шерлок Холмс.
Директор музею розпочав свою розповідь.
Статуетку привезли до музею п’ять днів тому прямісінько з Лувра. У той же день включилася система безпеки – чотири цілодобово працюючі відеокамери в кутах зали, недремні роботи – охоронці біля входу й виходу. Вночі працювали додаткові системи, які відстежували будь-які переміщення, а люстри під стелею взагалі ніколи не гасили.
Через день з Інституту світової історії в Нью-Йорку прилетів цілий табун міжнародних експертів, який ще раз виміряв усі параметри статуетки, у тому числі й її хімічний склад – вона дійсно була з осмію. Усі виміри виконувалися експертами під суворою охороною та при повному дотриманні правил безпеки. Під час роботи експертної комісії «Принцеса» не могла бути замінена підробкою.
Група експертів відбула додому. Масовий доступ до знахідки з Титану мав розпочатися рівно за тиждень – у швидкісному режимі готувалися до показу експонати в інших залах. До зали з «Принцесою» ніхто доступу більше не мав.
– І ось тут до мене звернувся мій старий знайомий і колега з Токійського університету професор Ягуті Хасімото, – продовжував Кавун. – Він вивчає космічні артефакти і дуже просив дати йому, – зрозуміло, під нашим наглядом, – попрацювати з «Принцесою». Він хотів зробити її хімічний аналіз і сфотографувати. Я дозволив…
Під поглядами невсипущої охорони професор Хасімото почав роботу, і майже відразу визначив, що має справу з підробкою – статуетку було виготовлено зі сплаву міді та алюмінію з додаванням невеликої частки барвника синього кольору.
– З моменту відбуття експертів і до появи тут мого друга Ягуті минуло рівно дві доби, – директор Кавун дістав хустку з кишені піджака і витер піт на лобі. – І отже, за ці сорок вісім годин статуетку «Принцеси Либідь» підмінили. Тобто її викрали.
Кавун зробив паузу, збираючись з думками, а потім продовжив:
– Може спалахнути грандіозний міжнародний скандал. Репутацію нашого інституту космічних досліджень назавжди буде втоптано в бруд. Тому я і мій друг Хасімото поки що вирішили не піднімати галасу. Тобто не повідомляти про зникнення ні поліції, ані пресі. Але статуетку потрібно повернути за чотири доби, що залишилися до відкриття виставки. Ось чому я й звернувся до вас, містере Холмсе. Ви моя остання надія…
– Ми готові розпочати розслідування, – Шерлок Холмс кивнув. – Вас, докторе, я прошу бути у вашому робочому кабінеті. Можливо, нам будуть потрібні допомога чи консультація.
– Які є міркування, колеги? – звернувся до нас Холмс, коли директор музею пішов.
– Потрібно дуже детально переглянути запис з усіх чотирьох відеокамер, – сказав я. – Як говорив доктор Кавун, вони працюють, не вимикаючись, з моменту встановлення системи охорони. Якщо крадіжка справді мала місце, ми обов’язково побачимо злочинця на відео.
– Місіс Хадсон, – Шерлок Холмс обернувся до нашої супутниці, – наздоженіть директора Кавуна і попросіть у нього доступ до центру управління камерами. І було б добре взагалі скопіювати всі ці записи на ваш комп’ютер.
Місіс Хадсон мовчки кивнула і швидко вийшла із зали.
— Ми ж з вами, друже мій, візьмемося до огляду місця злочину, — сказав Холмс. – Оглянемо приміщення від стін і до самої стелі. Про всяк випадок пошукаємо потайні люки та лази. Хоча я дуже сумніваюся, що їх хтось міг влаштувати у сучасній будівлі музею, але чим чорт не жартує!
– Висота стелі – метрів п’ять, не менше, – прикинув я. – Нам буде потрібна висока драбина.
– Ні, не буде потрібна, – Холмс похитав головою. – Я прихопив з собою портативний антиграв.
Він дістав із внутрішньої кишені куртки невеликого розміру пластикову коробочку, і через кілька секунд у його руках була прямокутна пластина приблизно півметрової довжини і шириною близько сорока сантиметрів. Вона одягалася за спину, як звичайний рюкзак на лямках. Невеликий пульт керування Холмс повісив на пояс джинсів.
– Дорогий Ватсон, поки я витатиму в хмарах, – Шерлок усміхнувся, – ретельно огляньте стіни. Раптом знайдеться щось цікаве.
Наступні приблизно півгодини Холмс оглядав за допомогою лупи стелю зали, а я обстукував своєю тростиною бетонні музейні стіни. На жаль, нічого цікавого ми не виявили.
– Версію про те, що викрадач міг проникнути в залу за допомогою секретного ходу, можна відкинути, – констатував Холмс, опустившись додолу.
– Я про всяк випадок оглянув ще й підлогу, – сказав я. – Підземних ходів тут немає. Тим більше, що зала знаходиться на другому поверсі музею.
Шерлок Холмс задумливо запихкав люлькою. І тут повернулася місіс Хадсон.
– Містере Холмсе, лікарю Ватсоне, – вона заговорила ще з порога зали, – я ретельно прогнала записи відеокамер через комп’ютер. За час роботи камери не вимикалися ні на мить. Роботи – охоронці були на посту біля обох дверей невідлучно і теж не вимикалися. На записах викрадач відсутній.
Якийсь час ми троє мовчали.
– У кожного злочину має бути розгадка, – сказав Холмс. – І має бути щось, що обов’язково наведе нас на слід злочинця.
– Якщо на злочинці був якийсь плащ-невидимка? – припустив я. – Тоді він міг пробратися до зали непомітно.
– Нісенітниця, – похитав головою Холмс. – Навіть якби лиходій справді мав такий плащ, то його видала б його вага: роботи – охоронці реагують і на додаткову масу, яка може з’явитися в залі.
– Крім того, на відео обов’язково було б зафіксовано момент, коли «Принцеса» зникає хоча б на мить зі свого постаменту, – додала місіс Хадсон. – Але цього моменту на записах немає.
– А чи не міг осмій якось… е… переродитися в сплав алюмінію та міді? – Зробив ще одне припущення я. – Сам собою чи під впливом якихось зовнішніх чинників?
– Дурниця, – відмахнувся Холмс. – Можливо, якийсь алхімік у Середньовіччі і взявся б за таку справу, але сучасна хімія категорично заперечує, що таке перетворення можливе.
– Значить, у викрадача була чарівна паличка, – невесело пирхнув я.
– Або косметичка з набором косметики, – раптом сказала місіс Хадсон.
Вона дістала з невеликої дамської сумочки, що висіла на її плечі, портативну косметичку. Відкрила її та витягла назовні циліндрик губної помади. Декількома спритними рухами руки підфарбувала собі губи і сказала:
– Дивіться, мої губи з рожевих стали червоними.
– Тобто, місіс Хадсон, ви хочете сказати… – Холмс збуджено засмоктав люльку. – Але… Але в залі немає нікого й нічого, крім «Принцеси» на постаменті, який обертається… Хоча…
Він обвів поглядом відеокамери у верхніх кутах зали:
– А чому б ні? – Холмс знову увімкнув антиграв за плечима і злетів угору. Тепер він по черзі оглядав усі чотири відеокамери. Я й місіс Хадсон мовчки спостерігали за ним. Зізнаюся, я нічого не розумів.
Хвилин за десять Холмс опустився на підлогу.
– Під усіма камерами є невеликі круглі отвори, – повідомив він і звернувся до мене:
– Ватсоне, у вашому саквояжі з обладнанням не знайдеться хімічний аналізатор?
– Звичайно, я маю такий аналізатор.
Я відкрив саквояж і дістав прилад. Зовні він нагадував шкільну лінійку завдовжки близько десяти сантиметрів.
Холмс тут же прилаштував аналізатор поруч зі статуеткою на постаменті в центрі зали і обернувся до нас.
– А тепер, друзі мої, на якийсь час вийдемо звідси. Хвилин на десять, не більше.
Ми вийшли з зали з «Принцесою» і протягом десятка хвилин у сусідньому приміщенні Холмс пихкав люлькою, місіс Хадсон дивилася відеоролики у своєму портативному комунікаторі, а я прогулювався біля розставлених уздовж стін експонатів. В основному, це були проби ґрунту з інших планет і різні метеорити. І ті, й інші були закриті напівсферичними скляними ковпаками.
За десять хвилин ми повернулися до «Принцеси». Холмс узяв хімічний аналізатор, подивився на індикатор і задоволено посміхнувся.
– Місіс Хадсон, ви маєте рацію. За десять хвилин на аналізаторі справді осів шар мідно-алюмінієвого сплаву – того, з якого масово відливають дешеві копії «Принцеси Либідь».
– Холмсе, поясніть, у чому річ, – заблагав я. – Нічого не розумію!
– Це елементарно, Ватсон! – Розреготався мій друг. – Ми маємо справу з дистанційним і точно спрямованим розпорошенням хімічної речовини! Зараз я вам все поясню!
Виявляється, у відеокамери, – найімовірніше, в їхні батареї живлення, – вмонтовані контейнери, наповнені найдрібнішими частинками саме того сплаву міді та алюмінію, з якого клепають підробки «Принцеси Либідь» для масового продажу. Система керування камер реагує на присутність людей у залі. Коли людей немає, контейнери починають прицільно і дуже точно бомбардувати статуетку, що обертається в центрі зали, частинками сплаву. А оскільки крім частинок розпорошується одночасно ще й якась клейка субстанція, то за кілька обертів статуетка покривається рівномірно розподіленим по її поверхні шаром сплаву. Чим більше часу йде це розпилення сплаву, тим товстішою стає алюмінієво-мідна кірка на «Принцесі Либідь». Але загальна товщина шару така мала, що зовнішні розміри статуетки на око практично не змінюються.
– Ось тому до включення розпилювачів усі експерти визначили, що статуетка складається з осмію, а лише за кілька днів по тому японський професор Хасімото виявив підробку з мідно-алюмінієвого сплаву, – закінчив пояснення Холмс.
– Але … Але навіщо весь цей камуфляж? – розгублено промимрив я.
– Для того, друже мій, що жодної крадіжки з музею поки що не було! – В очах Холмса стрибали веселі вогники. – Викрадення «Принцеси» лише готується! Лиходій ще з’явиться в цій залі, щоб вкрасти статуетку!
– Чудово! – Я зрадів. – І ми спіймаємо його прямо на місці злочину, на гарячому!
– Тут є над чим подумати! – обличчя Шерлока Холмса стало серйозним. Він поміркував кілька секунд і звернувся до нашої супутниці:
– Місіс Хадсон, ви зможете за допомогою дистанційного керування відключити на кілька секунд камери з вашого мінікомп’ютера?
– Це елементарно, містере Холмсе! – місіс Хадсон мило посміхнулася. – Я ж отримала у спадок навички комп’ютерного спеціаліста – хакера!
Ми повернулися до готелю. Після обіду Холмс, пославшись на якісь термінові справи у Києві, зник. Мені й місіс Хадсон не залишалося нічого іншого, як піти гуляти містом.
Щоб дістатися центру міста, на Хрещатик, нам потрібно було проїхати лише одну зупинку на старовинному метро. Ми спустилися на гравіляторі на станцію «Арсенальну», але переплутали напрямки і доїхали до кінцевої станції «червоної» гілки «Троєщина-кільцева»: коли наша помилка розкрилася, просто поміняли свої плани, і їхали, милуючись міськими пейзажами, що відкривалися з вікон лінії метро, що проходить по поверхні землі, а потім і над нею.
Потім ми таки потрапили на Хрещатик, прогулялися ним, а далі піднялися на швидкісному ліфті на оглядову вежу на Андріївській горі. Звичайно, вид на Київ з висоти був чудовий! Місіс Хадсон була в захваті.
Спустившись Андріївським узвозом, ми пообідали у невеликому і симпатичному кафе «Трапезна» біля Києво-Могилянської академії і пройшлися від Контрактової площі вулицею Ігорівською. Потім піднялися на старовинному фунікулері до Михайлівського собору та пам’ятника Богдану Хмельницькому на Софіївській площі. Ми погуляли на території Святої Софії, і Прорізною вулицею саме опускалися до Майдану, коли комунікатор у внутрішній кишені мого піджака завібрував. Холмс повернувся до готелю і запрошував нас приєднатися до нього за вечерею.
Вранці наступного дня ми знову вирушили до музею. Холмс ніс через плече середніх розмірів дорожню сумку синього кольору з чимось досить важким усередині.
На порозі виставкової зали, де стояла «Принцеса», ми зупинилися.
– Місіс Хадсон, – прошепотів Шерлок Холмс. – Готуйте комп’ютер. За моєю командою відключите відеокамери і роботів-охоронців.
Місіс Хадсон витягла з сумочки сіреньку коробочку і через мить перед нею прямо в повітрі з’явилися монітор, клавіатура і маніпулятор «миша».
– Я готова, містере Холмсе! – теж пошепки доповіла місіс Хадсон.
Холмс поставив на підлогу синю сумку і витягнув з неї точну копію «Принцеси Либідь».
– Вимикайте!
Тонкі пальчики місіс Хадсон побігли клавіатурою з неймовірною швидкістю. Через кілька секунд вона видихнула:
– Готово, сер!
Холмс ступив у залу, швидко пройшов до «Принцеси» на постаменті, і блискавично замінив її на підробку, яку він приніс із собою до музею. Такими ж швидкими кроками він повернувся до нас в сусідню залу:
– Вмикайте!
– Є, сер! Готово! – Місіс Хадсон вимкнула комп’ютер і акуратно прибрала його в сумочку.
Камери запрацювали, розпилювачі під ними почали шар за шаром покривати сумішшю алюмінієво-мідного сплаву підробку в центрі зали.
Холмс запакував справжню «Принцесу» у сумку, і ми вирушили до кабінету директора Кавуна.
Директор Кавун сидів у своєму робочому кріслі. Обличчя Зореслава Яремовича було білішим за крейду, руки тремтіли.
– Д-де?… Д-де вона? – Запитав він напруженим шепотом.
– Ось, – відповів Холмс, поставивши сумку на стіл і витягнувши з неї статуетку. – У цілості та в безпеці!
Кавун підвівся з крісла і обережно взяв до рук «Принцесу». Обличчя його прояснилося, на губах заграла щаслива посмішка.
– Лікарю Ватсон, – Шерлок Холмс повернувся до мене. – Давайте ваш хімічний аналізатор!
Я пірнув рукою в саквояж, знайшов прилад і передав його Холмсу.
Холмс торкнувся «Принцеси» у двох місцях аналізатором і сказав:
– Переконайтеся самі, докторе Кавун. Статуетка покрита розпиленим шаром алюмінію та міді скрізь, крім нижньої частини її циліндричної опори – туди суміш, що розпилюється в залі, просто не могла потрапити.
Кавун миттю глянув на табло аналізатора, задоволено кивнув. Потім ступив до сейфа за своїм кріслом, відкрив його і дбайливо помістив усередину «Принцесу Либідь».
– Вона пробуде тут до ранку дня відкриття виставки, – повідомив він, замкнувши сейф на кодові замки. – Сейф неможливо розкрити, а шифр замку знаю лише я. В кабінеті будуть одночасно перебувати три охоронні роботи. Крім того, тут безвідлучно ночуватиму я сам.
Тільки тут я помітив, що біля сейфа стоїть складене ліжко-розкладачка.
— Останнє зайве, — сказав Холмс, пихкаючи люлькою. – Хоча як вам завгодно, докторе!
Два дні пройшли у напруженому очікуванні появи у музеї майбутнього злодія. Втім, ми не марнували часу, і вдосталь нагулялися вулицями та парками Києва – тепер уже втрьох.
Увечері другого дня зателефонував директор Кавун і повідомив, що щойно електронною поштою надійшло повідомлення: фірма, яка встановлювала систему охорони в залі з «Принцесою», збирається завтра вранці надіслати свого ремонтника для контрольної перевірки відеокамер перед відкриттям виставки.
– Ось той, на кого ми чекаємо! – Холмс задоволено кивнув. – Місіс Хадсон, ви можете непомітно спрямувати сигнал з відеокамер до нас у номер? Наприклад, на екран цього великого телевізора на стіні?
– Елементарно, сер! – обличчя місіс Хадсон розквітло посмішкою. – Крім того, я встановила у залі дві наші власні камери. Вони мініатюрні настільки, що їх неможливо виявити без спеціальної апаратури. Тому ми завтра отримаємо чудову картинку, містере Холмсе!
– Але, Холмсе, – я не міг приховати свого здивування, – хіба ми не братимемо злочинця прямо на місці злочину?
– Не будемо поспішати, друже мій, – Холмс почав розкурювати люльку. – Цей ремонтник – лише виконавець, який викраде статуетку. А ось на справжнього злочинця, замовника та організатора всього злочину, нам ще доведеться вийти. Тому для прихованого стеження за злодієм підготуйте на завтра мінімум п’ять мінідронів – краще у вигляді мух або інших комах, що можуть літати.
«Ремонтник з фірми» з’явився наступного ранку рівно о десятій. Це був худорлявий, зовсім сивий чоловік середнього віку, одягнений у стандартний комбінезон, з великою сумкою через плече. Як ми заздалегідь домовилися з директором Кавуном, охорона на вході ретельно перевірила ремонтника, щоб не викликати в нього підозр. Коли відкрили його сумку, виявилося, що в ній є звичайний набір інструментів і… І точна копія «Принцеси Либідь» з алюмінієво-мідного сплаву. На запитання охорони, ремонтник відповів, що це «калібрувальна статуетка» – щоб не пошкодити при роботах справжню.
Ми бачили все це на телеекрані прямо з готельного номера, сидячи у м’яких і зручних кріслах та попиваючи чай зі здобним печивом. Я подумав, що ще ніколи в моїй кар’єрі детектива не було такого приємного місця засідки.
Місіс Хадсон розбила гігантський телевізор у нашому номері на вісім відеосекторів. На чотирьох перших демонструвалося зображення зі стандартних камер, на двох – з наших «шпигунських». У ще двох прямокутниках справа по черзі з’являлося зображення з решти відеокамер у музеї – під час пересування ремонтника його залами.
Злочинець увійшов до зали з «Принцесою», підійшов до фігурки, зняв її з постаменту і поставив на підлогу. З сумки дістав свою «калібрувальну статуетку» і поставив її на постамент. На заплічному антиграві – такому ж, який був і у Холмса, – піднявся вгору і хвилин з десять порався біля відеокамер, імітуючи їх обстеження. Потім знову опустився на підлогу.
– Дивіться обома очима, колеги! – промовив Холмс пошепки.
Ми прикипіли поглядами до екранчиків на телевізорі. Якщо на екранах з зображенням зі стандартних камер ремонтник зняв з постаменту «калібрувальну» статуетку і поставив на місце на постамент фігурку, що стояла там раніше, то на двох екранах з наших «шпигунських» камер з’явилася зовсім інша картинка. Він опустив на підлогу «калібрувальну» «Принцесу» і відразу поставив її назад на постамент, а фігурку, яка стояла там до його візиту, сховав у свою сумку.
– Який спритник! – захоплено промовив Холмс. – Він подбав навіть про те, щоб заздалегідь фальсифікувати зображення на камерах стеження! Місіс Хадсон, ви молодчина, що додумалися розмістити на стінах зали ще й дві наші власні камери!
Краєчком ока я відзначив, що щоки місіс Хадсон трохи порожевіли.
Ремонтник підхопив сумку з підлоги і рушив до виходу з музею. Мавр зробив свою справу і міг піти.
– Тепер ваша черга, Ватсоне! – промовив Холмс. – Мікродрони готові?
– Вони вже в польоті, Холмсе! – відповів я. – Чекають на цього типа біля виходу з музею. Зображення теж буде йти на цей телевізор.
– Чудова робота, колеги! – задоволено кивнув Шерлок Холмс.
Вчора я підготував до стеження не п’ять, як просив мій друг, а десять «мух». І коли ремонтник вийшов з музею на вулицю, вони на різних дистанціях попрямували за ним. А двох, найдрібніших і найнепомітніших, я взагалі посадив відповідно на ліве та праве плечі самого ремонтника.
Ремонтник пішохідним мостом вийшов на набережну Дніпра, де на нього чекав припаркований на узбіччі дороги фургон з написом «Відео: ремонт та обслуговування». Автомобіль рушив і покотив вулицями Києва вглиб правобережжя. Мої дрони летіли слідом, не відстаючи.
– Місіс Хадсон, – Холмс відкинувся в кріслі, – поки наш лиходій їде на зустріч зі своїми босами, спробуйте по відеозображенню встановити його особу у комп’ютерних мережах.
Місіс Хадсон знову «виростила» в повітрі свій комп’ютер і зашелестіла клавішами. Не минуло й п’яти хвилин, як вона повідомила:
– Цей тип наніс на обличчя добрячий шар косметики, але мережевий інтелект зміг однозначно ідентифікувати його. Це професор Зігмунд Ландсберг з Берлінського інституту хімічних технологій.
– Професор Ландсберг? – брови Холмса здивовано підвелися.
– Так, сер! Три місяці тому «Хімічна спільнота» відмовила у продовженні гранту на його дослідження. А вчора йому на рахунок у банку прийшла кругленька сума у п’ятдесят мільйонів доларів.
– Упевнений, що це тільки завдаток, – мовив Шерлок Холмс.
Хвилин тридцять фургончик Ландсберга петляв вулицями і проспектами Києва. Можливо, професор з Німеччини хотів переконатися в тому, що за ним немає стеження. Але моїх «мух», які повисли на «хвості» у нього, він, зрозуміло, не бачив.
Нарешті автомобіль Ландсберга зупинився біля звичайної житлової стоповерхівки на Борщагівці. Пара моїх дрона встигла шмигнути за крадієм у ліфт, а ще два так і сиділи на плечах його комбінезона. Сумку зі статуеткою з музею лиходій ніс із собою.
На сорок першому поверсі професор вийшов і натиснув кнопку дзвінка біля дверей до двокімнатної квартири. Двері квартири відчинилися майже миттєво, ніби її господар чекав Ландсберга прямо біля самого входу. Професор ступив усередину. Одна з моїх «мух» встигла пірнути слідом.
– Місіс Хадсон, виведіть відео на великий екран, – попросив я.
За мить на екрані нашого телевізора з’явилося три віконця – трансляцію почали всі «мухи».
Лже-ремонтник і господар квартири пройшли до вітальні, сіли один навпроти одного в крісла біля журнального столика. Ландсберг поставив свою сумку на столик.
Людина, яка замовила викрадення «Принцеси», була чорнява і смаглява. Чоловікові було за сорок, він був одягнений у темно-синій костюм і дорогі гостроносі туфлі.
– Добре було б пробити по базах особу й цього господаря квартири, – Шерлок Холмс звернув погляд у бік місіс Хадсон.
– Вже зроблено, містере Холмсе, – дівчина посміхнулася. – Це Педро Хараборо, мафіозі – мільярдер з Колумбії. Захоплюється колекціонуванням усіляких старожитностей.
– Ну що, принесли? – Маленькі темні очі колумбійського ділка наче буравили професора наскрізь. Залисини на лобі блищали від поту. – Все вийшло?
– Вийшло, – Ландсберг розтяг губи в посмішці. – Ось вона!
Він дістав із сумки статуетку і поставив її на журнальний столик перед мільярдером.
– Вона чудова! – товсті пальці Хараборо потяглися до статуетки, але одразу відсахнулися назад. – А це не підробка?
– Ні, і зараз ви в цьому переконаєтесь! – Професор витяг з сумки пульверизатор, невеликий дерев’яний молоточок і хімічний аналізатор – такий самий, який я завжди ношу в моєму саквояжі.
Ландсберг чимось побризкав статуетку з пульверизатора, почекав десяток секунд і кілька разів несильно стукнув молоточком по вершині статуетки. Алюмінієво-мідний шар розколовся і двома половинками впав на стіл. Професор на мить приклав до фігурки аналізатор, а потім повернув його індикатор до обличчя Хараборо. – Можете самі переконатися – найчистіший осмій!
Хараборо жадібно схопив статуетку зі столу:
– Це вона! «Принцеса»! Моя «Принцеса Либідь»!
Він дістав з-під столу маленьку валізку, обережно поклав у неї статуетку і стрімко підвівся з крісла:
– Дякую вам, професоре! Я негайно їду в космопорт. На мене там чекає мій особистий космоліт.
Хараборо ступив до вхідних дверей, обминаючи Ландсберга.
– А… А гроші? – професор почав підводитися з крісла. – Ви ж обіцяли мені ще п’ятдесят мільйонів!
На порозі кімнати мільярдер обернувся.
– Гроші? – Хараборо пирхнув. – Не будьте дріб’язковим, професоре! Я вже дав вам п’ятдесят мільйонів на ваші дослідження. Цього цілком вистачить.
– Ви негідник! – Ландсберг піднявся на повний зріст.
– Ой, мені дуже соромно! – Колумбієць витяг з бокової кишені піджака маленький пістолет і направив його точно в груди співрозмовника. – Не гарячкуйте, професоре! Я міг би просто пристрелити вас тут, і в цій квартирці вас ніхто ще довго не знайде. Але я дарую вам життя! Втім… Можете звернутися зі скаргою хоч до місцевої поліції, хоч до Інтерполу. Я все одно відмажуся – пред’явлю їм замість цієї «Принцеси» її підроблену копію, і скажу, що це саме та статуетка, яку ви мені по шахрайськи всунули. А ви надовго сядете за грати як викрадач справжньої «Принцеси», яку – ха-ха! – детективи всього світу так ніколи і не знайдуть.
Ландсберг безсило впав у крісло. Хараборо стрімко вийшов з квартири і грюкнув дверима.
– Якщо ми хочемо перехопити цього мерзотника в космопорті, нам час вирушати, – я схопився з місця. – Що ж ви сидите, Холмсе? Місіс Хадсон?
– Не поспішайте, любий мій друже! – Шерлок Холмс розкурив люльку і зручніше влаштувався в кріслі, оповитий ароматичним димом. – Я вирішив відпустити Хараборо. Нехай забирається додому разом зі своїм трофеєм. А Ландсберг хай і надалі спокійно займається своєю наукою в Берлінському інституті.
– Як? – Я не вірив своїм вухам. – Ви даєте можливість двом запеклим негідникам вислизнути з рук правосуддя?!
– Ні, – Холмс похитав головою. – Я просто гарантую безпеку «Принцеси Либідь» на роки вперед.
Він замовк, але заговорила місіс Хадсон.
– Хараборо впевнений, що вже має справжню «Принцесу», тому припинить свої спроби викрасти справжню статуетку з музеїв. Ландсберг отримав хороший життєвий урок і більше не співпрацюватиме зі злочинним світом. А справжня Либідь після турне по світовим столицям займе своє місце у Луврі.
— Саме так, місіс Хадсон, — кивнув Холмс. – Ці двоє самі себе вже покарали.
Я повільно осів у крісло.
– Але… Але, Холмсе… Поясніть мені хоча б те, як усередині звичайної підробки, яку Ландсберг вручив Хараборо, таки виявилася фігурка з осмію? Невже хтось зробив ще одну таку «Принцесу» – теж підробку, але вже з осмію?
– Це елементарно, Ватсон, – Холмс пихнув люлькою. — Учора я залишив вас і місіс Хадсон і зайнявся справжнім шахрайством. Біля входу в наш готель я купив фальшиву «Принцесу» з алюмінієво-мідного сплаву і вирушив з нею до доктора Кавуна. Директор музею одразу зрозумів мій задум. Використовуючи всі свої зв’язки, він зміг домогтися, щоб в місцевому інституті хімічних технологій нам за пару годин нанесли на куплену мною статуетку спочатку шар осмію, а потім шар алюмінієво-мідного сплаву. Ось і все.
Я був вражений наповал.
Назавтра ми стали свідками заміни підробки у залі музею на справжню «Принцесу Либідь» із сейфу директора Кавуна, з якої обережно зняли шар зайвої алюмінієво-мідної «косметики». Я попросив віддати фальшивку, виготовлену за задумом Холмса, нам і отримав схвалення і моїх друзів, і директора Кавуна.
Тепер над входом до нашого офісу на Бейкер-стріт, 221В висить табличка «Хадсон, Холмс, Ватсон – приватні розслідування».
«Принцеса Либідь» – її копія – стоїть на столику у нашій вітальні. Копія зроблена настільки чудово, що її на погляд зовсім неможливо відрізнити від оригіналу. Адже Ландсберг не поскупився і перед злочином теж покрив свою «калібрувальну» статуетку шаром осмію.
Іноді мене відвідує шалена думка: чи не помилився доктор Кавун, замінюючи статуетки вранці в день відкриття виставки?
Тоді в Луврі зараз стоїть підробка, а справжня Либідь – ось вона, переді мною, і милуватися її неземною в повному розумінні цього слова красою можемо тільки я, Шерлок Холмс, місіс Хадсон і наші відвідувачі.