Сarnifex

Він ховався за однією із опорних колон величезного приміщення. Все, що він бачив – це ряди колон, освічені тьмяним світлом люмінесцентних ламп, і гігантської площі бетонну підлогу і стелю, стін не було видно, бо, здавалося, що десь там далеко, на периферії зору, підлога і стеля зливаються в темну цілісність. Він сидів за колонною і чекав. І нарешті почулися кроки.

Він повернув голову вліво, і саме звідти, звідки він і очікував, з’явилася фігура, яка по мірі наближення, ставала все чіткішою. Він побачив дівчинку, років десяти-дванадцяти, одягнену в широкі блакитні джинси, масивні білі кросівки, кофтинку, кольору кави з молоком, і легеньку чорну курточку, з якою контрастували лямки рожевого рюкзака. Дівчинка рухалась в його сторону, а він, обережно визираючи з-за колони, свердлив її поглядом. «Так, це та сама дівчинка! Але це не зациклене зображення, вона тут реально проходить! Бо минулого разу, коли вона йшла, курточка була застібнута під саму шию, а не так, як зараз, а позаминулого – шнурки бовтались, майже розв’язані, а до того – рукава на курточці були підтягнуті майже до ліктів, та і волосся майже завжди в неї лежить по різному…». Дівчинка пройшла мимо, так і не помітивши його, і попрямувала далі, вправо, допоки не зникла з його зору в далині зали.

Те, що він у віртуальному всесвіті – усвідомив майже одразу: ну не може в реальності бути настільки великих приміщень, тому що – а для чого? Для чого комусь би прийшло в голову будувати таку колосальну залу, а потім залишати її порожньою, тупо підлога, стеля і колони. Навіть стін нема, в цьому він переконався ще давніше, коли намагався добігти до кінця залу, поки не зрозумів – що кінця нема. Зате є дівчинка, яка, через певний проміжок часу, завжди, скільки б він не пройшов, і куди б не повертав, з’являється зліва, проходить мимо, і зникає справа. Була підозра що це баг, якийсь програмний збій, який закинув його в підпростір, десь за межами програми. Але навряд, бо тоді б зображення дівчинки було зацикленим, воно б повторювалося ідентично точно, але насправді – дівчинка кожного разу чимсь відрізняється, тобто це програма і вона справно працює, а в баговому підпросторі в принципі неможливо, щоб програма працювала без збоїв. А це значить що? Що це спеціально спроектований вимір. І дівчинка. І все б було більш зрозуміло, якби він пам’ятав хоча б щось, якби його пам’ять не була чистим листом, не заплямованим жодним спогадом. Він не пам’ятав як він потрапив сюди, де він підключився до віртуальної реальності, в який вимір він хотів потрапити, ба мало того, все ще гірше, бо він не пам’ятав ні ким він є в реальності, ні як його звати, нічого… І це лякало.

А ще більше лякало інше: відсутність кнопки екстреного виходу. В будь-якому ПЗ, в будь-яких віртуальних всесвітах завжди є кнопка екстреного виходу, хоча б одна, але є. Це вшито в унфіковану базову систему, на основі якої розробляються всі віртуальні світи, і ще жодному генію програмування не вдалося обійти це і створити віртуальний всесвіт, без кнопки виходу. «А може, не вдавалося до цього моменту?» промайнула в голові думка. І від цього стало ще страшніше.

Але далі до голови прийшла ще одна думка: якщо дівчинка – частина програми, то може кнопка на ній, або в ній? Наприклад в рюкзаку, або десь під курткою! Але ловити дівчинку, та ще й лапати її, шукаючи кнопку… Подібні думки його аж ніяк не приваблювали. «В мене достатньо гріхів, достатньо пороків» – думав він – «Але педофілія явно не входить в цей перелік! Мені це огидно!». Але, що робити, коли інших варіантів нема?

Внутрішній годинник йому підказував, що от-от дівчинка знову має з’явитися зліва. Звичайно, його внутрішній годинник вже встиг запам’ятати той відрізок часу, коли дівчинка має з’явитися знову, бо важко не запам’ятати циклічність, яку споглядаєш десятки разів.

Дівчинка з’явилася, а коли вона підійшла поближче – він вийшов з-за колони. Наперекір його очікуванням, дівчинка його не злякалася, навпаки, її лице осяяла щаслива посмішка, і вона привітно розпростерла руки, ніби як для обіймів. Тамуючи невеличкий дискомфорт від абсурдності ситуації, він обійняв дівчинку, сильно притиснув її до себе однією рукою, а іншою – розстібнув рюкзак, і перехилившись над дівчиною, заглянув всередину. Єдине, що було в рюкзаку – це білий квадрат, розмірами з долоню, в центрі якого червонівся круг – кнопка екстреного виходу! «Ну нарешті!» – з полегшенням подумав він, і натиснув на кнопку.

***

Зала, так же як і дівчинка – зникла. Все розчинилося в темряві, і… Нічого. Нічого не з’явилося натомість. Лише темрява, абсолютна, тотальна, всепоглинаюча, темрява. Він підняв руку, чи йому здалося, що він підняв руку, бо відчуття свого тіла були якимось ефемерними, нестабільними, ніби нереальними. Він усвідомлював, що захотів підняти руку, але не розумів по відчуттям, підняв він її чи ні, і чи взагалі ця рука є. Суцільна темрява і абсолютна тиша робили всі відчуття нечутними, незрозумілими, не факт що існуючими. А далі прийшли сумніви в тому, чи в принципі його тіло існує, бо от ноги… Навіть коли ти просто стоїш, то частина м’язів в ногах напружена, для того аби тримати тебе в вертикальному положенні і не дозволяти ногам під тобою підігнутись. Але от біда – він не відчував ні напруження в ногах, ні якоїсь підлоги там внизу, де мали б бути ноги. Він спробував тупнути ногою об підлогу і не відчув нічого, абсолютна сенсорна депривація, і як наслідок – сумніви в існуванні свого тіла.

Здавалось, минули еони років, а відчуття тіла все ще не було, лише темрява, тиша, відсутність будь-чого, за винятком самосвідомості. Та і то, усвідомлення себе як особистості потроху ламалося, кришилося під тиском деперсоналізації, причиненої відсутністю чого небудь. Спочатку йому дико хотілось відчути себе, потім – відчути хоча б щось, а пізніше, коли його навпівзруйнована особистість перебувала на межі божевілля, він благав всіх богів, аби відчути хоча б щось, що дало б хоча би натяк на те, що всесвіт – це щось більше, а ніж його зациклена і замкнена сама в собі особистість.

І коли психіка дійшла до тої незворотної межі, після якої починається остаточна руйнація, прямо попереду, ну покрайній мірі там, де, на його думку був перед, чорнота розсіклася тонкою, ніби в атом товщиною, вертикальною полосою світла. Світло нічого не освітило, ні його тіла, ні чогось навколо, але це вже був дикий сюрреалістичний захват, тому що було щось, ще щось окрім відсутності будь чого. Було світло!

Радість від усвідомлення того, що є ще щось окрім його травмованої одинокістю свідомості, стала ще більшою, коли полоса світла почала розширюватися. Ще кілька митей, і виникає відчуття, що він дивиться крізь велике, але старе, тьмяне від віку, подряпин і бруду вікно. Він бачить кухню: велика стільниця, на ній мікрохвильовка, духовка, електрочайник і багато іншого кухонного дріб’язку, кілька навісних шафок над стільницею, зліва видно газову плиту, а справа – двері. Двері відчиняються, і до кімнати заходить жінка, а свідомість мало не колапсує від екстатичного розуміння простого факту – він не єдиний у всесвіті, є ще люди! По крайній мірі ще одна людина точно є! І до цього задоволення антиодинокості додається ще одне, в тілі… В тілі, яке він нарешті починає відчувати. Він чітко відчуває голову, торс, руки і ноги, тому що їх ніби пронизують тисячі голок, таке відчуття, як в нозі, коли ти довго сидиш в незручній позі, і вона затерпає, лиш тепер це відчуття було в цілому тілі. І хоча важко назвати це приємним, але сам факт того, що тіло є, що твоя свідомість наділена тілом… Кайф в чистому вигляді!

Він відчував що твердо стоїть на своїх ногах, він відчував руки, а коли спробував одну підняти, то навіть побачив її, в невеличкому відблиску світла з кухні. Але набагато більш вражаючим було відчуття захвату і безмежної любові до тієї жінки за склом, до першої людини, яку він побачив за мільйони мільйонів років існування в порожнечі. До першої, а можливо що і єдиної жінки.

Бажаючи ще сильніше відчути своє тіло, він стукнув ногою об підлогу, і навіть трохи налякався, коли самою структурою простору прокотилися брижі, потужна вібрація, яка мало не збила його з ніг. Він заледве втримався на ногах, але потім страх замінився радістю, коли він побачив, що вікно пішло тріщинками. Ще мить і воно осипалося на землю різного розміру осколками. Жінка повернулася до нього, її обличчя осяяла усмішка, руки розкинулись в привітальному жесті… «Десь я вже це бачив…» – пролетіла думка десь в закутках його свідомості, але вона швидко була витіснена кілотоннами щастя, яке в стократ посилилося, коли він зробив крок назустріч і обійняв жінку, ту єдину… Вона обійняла його у відповідь, схилила голову до його грудей, а він відчув вологу.

Перші миті було непорозуміння, до нього ніяк не доходило, чому його руки, які міцно обіймали жінку, водночас стали повністю мокрими, ніби хтось їх полив чимсь теплим і липким. А потім непорозуміння посилилося, бо виникло відчуття, що тіло жінки під його руками, почало плавитися, стікати рідинами і грудочками плоті вниз. А далі – ще гірше, з’явився запах, солодкаво-млосний і до нудотного огидний трупний запах, запах розкладання плоті. І хоча все навколо залишилося незмінним, йому здавалося, що всесвіт навколо почав рушитися, бо він зрозумів, що жінка в його руках – всього лиш напіврозкладений труп, який щосекунди все більше розкладається. В відчаї і нестримному страху він відпустив тіло жінки, і воно впало на підлогу. Череп, з залишками волосся відірвався від шиї, і відкотився до газової плити, напівзотліле плаття репнуло на грудині і сповзло, разом із залишками шкіри і м’язів, оголюючи біло-жовті кістки грудної клітки, всередині якої, там де мало б бути серце, він побачив білий квадрат, всередині якого виднілася червона кругла кнопка.

Він навіть не роздумував, на автоматі присів, майже без огиди засунув руку всередину грудини і швидко натиснув на кнопку екстреного виходу.

***

Він відкрив очі і побачив перед собою екран свого монітора, на якому ще виднілося піксельне, не сильно деталізоване зображення скелета на кухні. Він витягнув штекери із роз’ємів на скронях, спочатку правий, а потім лівий. Поставив їх в спеціальну нішу на робочому столі, і лиш потім витер піт з лоба, думаючи: «Страшна, все-таки, штука, та ваша психосоматика. От наче стресові події відбувалися у віртуальній реальності, а тіло на них фізіологічно відреагувало в реальному світі! І не лиш потінням!» він прислухався до серця, яке шалено колотилося в грудях.

«Так, для початку треба зняти стрес, а потім будемо думати, що це за хрінь була, і як я в ту хрінь потрапив!». Він відкрив дверку маленької шафки, яка була замість ніжки зліва на його комп’ютерному столі і дістав звідти напівпорожню плящину джина. Звідти ж дістав стаканчик, налив, вдихнув трохи різкий, але такий приємний аромат, видихнув, а тоді випив, потримав трохи пекучу рідину в роті, а потім з задоволенням ковтнув. Мить повагався, і налив ще. А після третього стаканчику потягнувся за сигаретами, роздумуючи над тим, що він то і так не програміст, що він слабо розуміється в тій комп’ютерній техніці, а тому сам навряд розбереться з тим, що це, як і чому з ним трапилося. «Треба буде завтра, коли прийду до офісу, Валєрку послати до мене додому, він толковий, він розбереться. Не раз вже ламав сайти суперників і політичних опонентів! Валєрка розбереться, і Валєркові можна довіряти!». З цими думками він налив ще джину в стакан, і з подивом помітив, що пляшка спорожніла. Він, реально кілька хвилин просидів, вдихаючи терпкий аромат напою, а потім різко перехилив стаканчик, підвівся, вийшов в коридор, накинув тренч і вибрався з квартири, маючи на меті спуститися на вулицю, і пішком прогулятися до однієї хорошої ресторації в сусідньому кварталі.

Як він і очікував – заклад був відкритий, а біля барної стійки знайшлося навіть кілька вільних стільців. Всівшись на одному, він замовив в бармена джину, і після секундних роздумів – ще великий бокал темного пива. Вдихнув аромат трунку, влив в рот, ковтнув, насолодився пекучим післясмаком і запив холодним пивом – задоволення в чистому виді! Ну як собі можна в цьому відмовляти? Він випив ще один стакан, і лиш після третього шоту джину, по ходу майже спорожнивши бокал пива, він відчув приємне тепло в животі, яке потроху почало розливатися всім тілом. Але, ключове слово «потроху», а значить – треба пришвидшити процес, треба ще!

Коли другий бокал пива, яким шліфонулися ще три стакани джина, доходив до кінця, він відчув нестримне бажання сходити в туалет. Двері відчинив не одразу, бо руки від алкоголю служили вже не дуже добре, а ще більше часу витратилося на ширінку, але нарешті… Нарешті! Він стоїть і дзюрить в пісуар, однією рукою тримаючи причандалля, а другою – обпираючись об стіну, бо стояти без підтримки вже важко – занадто сильно хитає. І тут, в один момент рука зісковзує з білої плитки стіни, тіло, лишившись опори різко нахиляється вперед і він б’ється чолом об стіну, суто на рефлексах обома руками хапається за лоба, котрий пульсує болем, але швидка зміна положення рук призводить до того, що вестибулярний апарат не справляється з навантаженням, і тілом знову хилитає вперед. Він знову вдаряється лобом, лиш тепер між лобом і стіною були ще руки, а тому тепер болем пульсує і голова і долоні. І в той же час він продовжує дзюрити, але вже не лиш в пісуар, але й по стінам і підлозі, всюди, куди бовтається його, позбавлений контролю пісюн. Й в моменті, коли в його голові нарешті сформувався потужний триповерховий матюк, а рот відкрився, щоб проголосити його як маніфест проти всього і всіх, він підковзнувся на своїй же сечі, одна нога, а вслід за нею і друга, різко злетіли вверх, а тулуб навпаки – вниз. По ходу падіння кисть лівої руки з такою силою гепнулася об край пісуара, і відколола від нього кілька обломків кераміки.

Біль в кисті був настільки сильний, що він навіть забув про своє бажання матюкатись, а натомість рефлекторно вхопився здоровою рукою за травмовану і зчепив зуби від болю. А потім, все ще лежачи на підлозі, він підніс травмовану руку вверх, і з жахом побачив що з неї капає кров, дуже і дуже швидко, крапля за краплею, мало не струмком. Спочатку в голові промайнула дивна думка: «Таке вже було?», але потім думка була витіснена диким страхом. Адреналін в суміші з переляком призвели до того, що він доволі швидко звівся на ноги і кинувся до вмивальника, підставив руку під теплу воду, яка одразу ж змила кров, і з жахом побачив, що рана на внутрішній стороні кисті дійсно глибока, а судячи по швидкості втрати крові, вени – перетяті. Він затис здоровою рукою поріз і кинувся до дверей з туалету, але велика доза алкоголю в крові призвела до того, що він не встиг вчасно зупинитися, і тому спочатку добряче гепнувся всім тілом об двері. А лиш потім, добряче виматюкавшись, він відпустив травмовану кисть і вхопився за ручку дверей, але через сп’яніння і свіжу кров на долоні, ручка висковзнула з його рук, а двері так і не відчинилися. Він примружив очі аби краще бачити, добряче прицілився і таки зміг вхопитися долонею за ручку дверей, але лиш він натиснув вниз, як вона знову висковзнула з його рук. Він психонув, і зі всієї сили всадив кулаком об двері, але дякуючи порушеній від алкоголю координації і калюжі крові під ногами, що натекла з його руки, він не зміг втриматися на ногах. Знову гепнувся, лиш тепер по ходу зачепивши, судячи по болю – бровою, ручку дверей, яка зламалася і впала поруч нього. Він дивився на ручку і не міг зрозуміти, чому в нього в голові формуються одразу два зображення: двері і калюжа крові під ними, в якій лежить відламана ручка і стеля, на якій яскраво світить круглий світильник. І лиш коли він підніс здорову руку до обличчя і відчув пальцями порожнечу на тому місті, де в очній впадині мало бути око, до нього дійшло усвідомлення, що він вибив собі око, але зоровий нерв все ще передає від нього зображення.

Мить він лежав, боячись поворухнутися, бо, навіть не дивлячись на алкогольний дурман в голові, усвідомлював, що якщо обірве зоровий нерв, то око точно буде назавжди втрачене. Але потім зрозумів що без ока він ще якось зможе прожити, а от без крові – ні, різко підвівся, затиснувши порізану кисть здоровою долонею. «Ну, раз ручка зламана, значить єдиний варіант – зламати і двері!», подумав він і став в стійку, правим плечем до дверей, вважаючи що зможе висадити їх з одного удару. Але лиш ноги спробували надати тілу прискорення, як він знову підковзнувся в своїй крові і на цей раз зі всього маху гепнув писком об плитки підолги. В носі щось неприємно хруснуло, а зображення із вибитого ока зникло. В голові ж пронеслася думка: «Це називається дежавю? Бо таке ж вже наче було, ні?», а потім інша, більш практична: «Бл… я занадто багато випив!».

Він заледве підвівся, бо алкоголь зі шлунку продовжував всотуватися в кров, а крові було вже зовсім мало, і тому сп’яніння відчувалося все сильніше і сильніше. Спочатку він відійшов трохи назад, там де підлога все ще була сухою, а потім побіг вперед, але буквально через пару кроків одна нога зачепилася за іншу, і він знову полетів на землю, лиш на цей раз гепнувшись писком не об підлогу, а об низ дверей. Перевернувся на спину, вже не було сил навіть матюкатись, а тому він просто лежав, судомно стискав долонею порізану кисть, дивився на танець світильника на стелі, який рухався точно як лопаті гвинтокрила, і випльовував з рота кров, вперемішку з крихтами зубів.

«Я хочу жити!» – подумав він, після чого рішуче підвівся, оглянув підлогу, мокру від його сечі і крові, визначив маршрут з найменшою імовірністю підковзнутись, зібрав залишки сил, єдиним оком з п’яним героїзмом глянув на двері і кинувся до них. Удар, тріск і він вилітає в темряву. Нема нічого, ні туалету, ні коридора, ні ресторації, лише темрява, а в ній, підвішений на нічому білий квадрат з червоною кнопкою посередині. «Сука, знову?!» зло подумав він і натиснув на кнопку.

***

Відкрив очі, оглянувся, зрозумів що він в своєму заміському будинку, сидить на терасі, поруч на столику лежить ноут, на якому все ще мигає зображення завершення сеансу віртуальної реальності. Але він не квапиться рухатися, не квапиться хоч чимось показати що він вже тут, натомість його очі ковзають по ландшафту навколо, скануючи: ідеально підстрижений газон, кущі смородини і ожини вздовж огорожі, масивні дерева за огорожею… Очі вивчають територію, а мозок напружено намагається зрозуміти, реальність це чи ні, чи це всього лиш нова віртуальна локація. Все навколо здається на диво реальним і відповідним тому, що він пам’ятає про свій заміський будинок.

«О, реклама на білборді!» – подумав він, згадавши що пару тижнів тому, напроти його дому встановили білборд, а буквально кілька днів тому туди вліпили рекламу з мармизою місцевого чиновника, що реально дратувало, бо з кожного вікна тієї сторони будинку єдине, що кидалося в очі – це жирна мордяка чинуші. Він встав, вийняв штекери з роз’ємів на скронях, пройшов в хату і вийшов на двір з сторони вулиці. Погляд вперся в лице чиновника, а в голові засіла думка: «Я в реальності, чи я в недавно створеній віртуальності?».

Але він не встиг додуматися до остаточної відповіді, тому що увагу відволік спочатку скрип шин по асфальту, потім тріск металопрофілю огорожі і автомобіль, який влетів в його двір, пронісся на шаленій швидкості за сантиметр від лиця і застряг в стіні будинку, буквально пробивши її наскрізь. Думки в голові застрибали галопом: «Я тільки-но мало не помер? Якщо я в реальності, то – так! Та навіть якщо і в віртуальності – також так,  бо психофізіологія працює!» І йому згадалися ті чисельні трагедії, які ставалися на зорі розвитку віртуальної реальності, всіх тих людей, мозок яких, не розуміючи що він в віртуальності, реагував на травми так, ніби вони були отримані в реальності, змушуючи м’язи перенапружуватися і ламати кістки, рвати сухожилля, а в найгірших випадках – серце зупинятися, а судини – лопатись. Смерті користувачів, в перші місяці існування віртуальності не були рідкістю, і лиш потім із зрозумілою поквапливістю були розроблені системи захисту, і в вигляді тих екстрених кнопок, і в вигляді мір пом’якшення сприйняття мозком віртуальних травм, і навіть екстрені викиди в реальність за мить до того, як віртуальне тіло отримає смертельні травми. Але от біда, якщо кнопку екстреного виходу було поручено закодувати ШІ, причому закодувати так, аби люди точно не могли її позбутися, то у всьому іншому люди вирішили залишити контроль за собою, і всі інші методи захисту були програмовані людьми. А відповідно, інші люди могли їх зламати. От і виходить, що кнопка виходу точно є всюди, а от методи захисту від психосоматичних травм в віртуальності – ні, а тому, якщо ти в нелегально створеному реальному світі, то будь-яка травма може призвести і до травматизації, або навіть смерті в реальності. «Тобто, навіть якщо я в віртуальності, то все рівно ця машина могла мене убити!» подумав він, але його думки в черговий раз відволіклися, бо мотор автомобіля знову загарчав, колеса закрутилися, і машина виїхала з хати, а потім, псуючи ідеальний газон, розвернулася передом до нього.

«Що за… ?» – подумалось, але потім здивування і страх виштовхнули думки з голови, бо автомобіль, мигнувши, ніби підморгнувши, фарами, рушив прямо на нього. І що найбільш дивно, за кермом нікого не було.

За мить до зіткнення він все ж встиг стрибнути в сторону, боляче врізатися тілом об металопрофіль огорожі, але все ж уникнути удару автомобіля. «Це ж було вже, ні? Але де було? Я це з книг пам’ятаю? Хто про таке писав? Кінг? Джефф Нун? Роджер Желязни? Чи це, все ж, було зі мною? Але коли?». Потік думок був перерваний, коли із-за нової дірки в огорожі показався передній бампер автомобіля, фари знову підморгнули, мотор заричав і автомобіль рушив на нього. Діватися було нікуди, бо спереду автомобіль, а позаду – двометрова огорожа. Він повернувся, стрибнув, і вчепився пальцями в верх огорожі, відчуваючи як її гострий край ріже плоть пальців аж до кісток. А потім огорожа затряслася, коли в неї врізався автомобіль, роблячи в металопрофілі нову дірку, а заодно дахом чіпляючи ноги мужчини. Шкіра пальців не витримала і порвалася, залишившись висіти п’ятьма довгими клапотями на верхній частині металопрофілю, а тіло, прокотившись через дах і багажник автомобіля, в не зовсім природній позі приземлилося на понівеченому газоні. «Ні, це точно не може бути реальністю! Така маячня неможлива в реальності!» – подумав він, роздивляючись свої оголені від плоті фаланги пальців, і відчуваючи як наростає біль.

А позаду знову почувся гуркіт мотору, і хоча після падіння боліли не лиш фаланги, а й повністю руки, стегна, спина, особливо поперек, він, не зважаючи на біль, різко підірвався на ноги і побіг до хати, в надії хоча би там знайти захист. До дверей лишалося лише півтори метри, коли він зачепився ногою об поріг веранди і розпростерся на підлозі. В голові промайнула коротка дика думка «Знову?». Він підірвався на ноги, на мить обернувся, аби оглянутися, і в той момент автомобіль врізався в нього. Тіло впечатало в стіну будинку, таз і ноги розчавило переднім бампером, а мозок вибухнув болем. Очі мало не вилазили з орбіт, споглядаючи в тонкій щілині між стіною і машиною те, що колись було нижньою частиною його тіла. Прийшло усвідомлення, що навіть якщо це віртуальність, то все рівно, в реальності це може мати печальні наслідки для його тіла. А потім зір впав на приладову панель автомобіля, чи вірніш на те, що було на ній: білий квадрат з червоною кнопкою посередині.

***

Жах все ще переповнював його нутро, але очі вже дивилися не на автомобіль, що притискає його понівечене тіло до стіни, а на спальню в його квартирі. Напівморок кімнати, освіченої лише світлом монітора, на якому закривалася програма віртуальності. А коли очі звикли до нестачі світла, то він помітив що на ліжку в кутку хтось лежить. Спить? Ні, бо фігура піднялася і рушила до нього.

–          Валєрка? – з острахом в полегшенням запитав він.

–          Ага. Валєрка.

–          Валєрка, що це твориться? Треба порішати з тими, хто таке зі мною зробив!

–          Заспокійся. Це я.

–          Що ти?

–          Це я таке з тобою зробив.

–          Ти? Чому? Для чого?

–          Ану, згадуй, згадуй – злостиво єхидний голос Валерія став на кілька тонів вищим.

–          Згадуй?

І тут в голові пронеслися картини, як він п’яний гасав на шаленій швидкості містом, як він на переході збив якусь жіночку з дитиною, як вони померли, але гроші, передані в правильні кишені, все вирішили і його не засудили. Єдине, що було незручно – це те, що жіночка з дівчинкою виявилися дружиною і донькою його айтішника Валери.

–          Валєрка, ми це все вирішимо! Ти ж знаєш, в мене великі гроші і великі зв’язки! Все можна вирішити!

–          Ага, і зараз ти мені скажеш, що ти все компенсуєш, ні? Що ти забезпечиш мене всім необхідним до кінця життя, так? Але ти не повернеш мені їх! Ти не повернеш мені єдиного сенсу мого життя! Дружину і дитину!

–          Валєрка, але ж я не хотів!

–          Ти не хотів? Так! Ти не хотів! Не хотів їх врятувати, бо ти навіть не зупинився, ти поїхав далі! І поки їх побачили інші люди, поки викликали швидку… Парамедики в звіті написали, що не вистачило буквально кількох хвилин, аби їх врятувати! Кількох хвилин! Якби ти зупинився і одразу викликав швидку!

–          Валєрка! Ну ми все порішаємо!!

–          Ти все ще не загадав усього, так? Ти ще не зрозумів, що ти вже ніколи і нічого не порішаєш? Глянь на монітор, бачиш збоку число 136? Це лічильник. Це тільки що закінчився наш сто тридцять шостий сеанс віртуальності.

Його очі розширилися від жаху, а погляд від монітора, з лячним числом 136, перевівся на власне тіло, чи вірніше на те, що від нього залишилося. Погляд ковзнув висушеним торсом, з якого різко випирали ребра, ногами, тонкими наче гілля дерев і куксами щиколоток, від яких були відрізані ступні. Зір перестрибнув на руки, на кукси, бо кисті рук також були відтятими, а в передпліччя впиналися чисельні трубки крапельниць. Мало не божевільний від жаху зір знову перестрибнув на Валеру.

–          Вибачай – сказав Валера – це я вже потім допетрав, що тобі краще перебити хребет, аби ти точно не втік. Це ж набагато надійніше, перебитий хребет – паралізоване, нерухоме тіло. Але, кажу ж, це вже я потім до цього додумався, а спочатку просто був вирішив тобі відрубати кисті і ступні, ну, щоб ти не розв’язав пута і не зміг втекти. До речі, обережно з крапельницями, це єдине – що все ще тримає тебе живим, там таке… Трішки глюкози, трішки амінокислот, трішки адреналіну і амфетаміну, ще трішки більш специфічної хімії… Ну, коротше, ти не помреш, по крайній мірі поки що.

–          Що тобі від мене треба? – тремтливим тоном запитав обрубок людини.

–          Мені? Всього лиш вибачення. Якби ти хоч раз після нашого сеансу прийшов до тями і просто вибачився, в не пробував відкупитися від мене, то все би скінчилося. Ну але як бачимо, вибачатись – не властиво твоїй паскудній натурі, а тому, ми будемо продовжувати, доти, доки ти або не збожеволієш, або не помреш. І я дуже щиро надіюся, що це трапиться не скоро!

Рука Валери потягнулася до клавіатури, легкий натиск на кнопку «Enter» і програма запуску віртуальності почала зворотній відлік: 3… 2… 1… Він ховався за однією із опорних колон величезного приміщення. Все, що він бачив – це…