Не озирайся

Андрій прокинувся у холодному поту. Ремені, що притискали його до ліжка, не дали вдаритися об тверду стелю з металу та пластику, що була на відстані лиш витягнутої руки. Хоча це не зупинило одинокі крапельки поту, що відірвалися від його тіла, насичені кінетичною енергією, прорізаючи собі шлях вперед.

Сон залишив після себе неприємно-морозний спогад, котрий шматками зринав у пам’яті. Але як швидко він спливав, так швидко його місце займала темрява прострації.

Він озирнувся, немов забувши де він. Невеличка кімната, блідо освітлена неоновими лампами. Вона була б геть пустою, якби не кілька вмонтованих в стіну шаф, де за прозорим пластиком лежала невелика кількість його речей: кілька наборів одягу, пара старих книг, подарованих колись від знайомих та кілька інших дрібниць, не менш цінних для нього.

Сама улоговина в котрій він лежав, була достатньо великою, аби він міг лягти в повний зріст, але достатньо малою, щоб стати домовиною, прикріпи лиш одну стінку.

Ремені піддалися легко і вмить невагомість, немов її до того не було, підхопила його. Виринувши з комірки та рухаючись на самих інстинктах, вироблених за роки звикання до невагомості, він потягнувся, розминаючи м’язи.

Тоді ж з глибин сну до нього повернулася пам’ять. Космічний корабель, подорож до інших світів, Земля та її кінець. Місія, покладена на їх плечі.

В голові загуло, але ніякого дискомфорту не було. Відчуття, немов до його мозку під’єдналися. Чужі щупальці приємно доторкнулися до його свідомості та стали передавати величезні масиви даних. До цього звикаєш, та навіть так, він ніколи не відчував у цьому чогось поганого.

В голові почали проноситися міріади даних. Колись він уявляв, що це подібно до споглядання монітора комп’ютера прямо перед собою, коли закриваєш очі. Натомість це було щось інстинктивне — як рухати рукою чи дихати. Він обробляв дані не задумуючись про це, але розуміючи їх.

Загалом все було впорядку. Як завжди. Іонний двигун працює без нарікань, хіба що невеликий скачок напруги, майже непомітний, але автоматика справилася бездоганно. Все як і було розраховано. Реактор теж працював без нарікань. А запасів палива, хоч це можна було й не перевіряти, бо воно розраховане ще перед стартом, було вдосталь.

Гібернаційні капсули, його й напарника, а також ще двох пар, з котрими вони чергуються, теж працювали справно. До того, як вони знову ляжуть у сон без сновидінь, ще далеко, зате їх справність є третім за важливістю.

Друге, як не дивно — це реактор та двигун. А от перше — тисячі заморожених ембріонів та кілька працівників, “запаски”, якщо щось станеться із ШІ та він сам не зможе розморозити та виростити ембріони. Навіть якщо вони загинуть, а сновний реактор та двигуни зламаються, запасного вистачить аби тисячоліття живити гібернацію ембріонів з надією, що колись вони долетять до цілі, або їх підбере хтось більш везучий. Хоча запасками прийдеться пожертвувати.

Все решта другорядне, але й вони працювала справно.

Зараз же Андрія найбільше цікавило, щоб працювала кавоварка. На щастя, та й не дивно, вона працювала.

Єдине, що вибивалося з усього — це його напарник, Нік. Той вже проснувся і камера показувало його, котрий повільно летів по тунелю, чимось задуманий.

Андрій підійшов до округлої стінки. З неї, вздовж всієї осі, виднілися невеликі отвори. Він зняв спіднє, затулив шторку, край якої був у стіні та знов опинився у гробу, цього разу повноцінному. Тоді подав сигнал кораблю й з отворів пішов теплий пар, що зволожував шкіру. Той вже був мильним, тому не зайняло багато часу намилити себе та знов стати під струю приємно-теплого пару, на цей час чистого. Запрацювали фени, обдуваючи його та всмоктувачі, забираючи вологу із кокона, разом із ефемерним жаром із сну, що злегка відчувася по тілу. Лиш тоді кокон відкрився, а шторка поїхала назад у стіну.

Тоді без поспіху вдягнувся у робочу форму — темно-сірий комбінезон з помаранчевими лініями, вздовж хребта та від плечей до кистей рук. Ті лінії дещо світилися у темряві, аби не зіштовхнутися один з одним у темряві коридорів. Відверто кажучи, за весь час так було лише кілька разів, і то першого року.

Ще на костюмі було декілька невеликих іонних двигунів, що працювали на невеликих акумуляторах. На Землі, вони були безтолковими, а от при невагомсті саме те, щоб кудись дістатися, якщо не має від чого відштовхнутися.

Завдяки ним Андрій й повернувся назад до комірки ліжка. Натиснувши на невелику прямокутну випуклість, висунулася скринька, котра автоматично відкрилася. Зверху і знизу була темна піна, що не давала предмету в ній вільно літати та битися об стінки, заважаючи сну.

То був невеликий браслет, зплетений з синтетичного матеріалу. Він не пам’ятав вже з якого, хоча б і міг, варто було лиш поритися у пам’яті. Функціонал, що поставили йому в мозок, котрий давав змогу під’єднуватися до корабля, міг допомогти й з цим. До самого браслета був прироблена невеличка деталь — п’єзоелемент запальнички, хоч і без кресала. Лиш невеличке коліщатко.

Він пам’ятав цю річ дуже добре. Вона йому сьогодні снилася. Це була пам’ятна річ і якби не устав, що під час сну дрібні речі слід ховати, він би його не знімав. Хоча інколи здавалося, що той давив на нього, попри всю невагомість. Він швидко вдягнув браслет та вилетів із своєї кімнати, мандруючи кишкою тунеля до невеликої зали.

Там вже був Нік. Втупившись невидущим поглядом перед собою, він монотонно їв. Важко було сказати, чи то Нік так споглядає інформацію, що йому передає корабель, чи він просто у прострації.

Андрій схилявся до другого. За останній час Нік взагалі відсторонився. Колись, ще у їх перші зміни, такий товариський та позитивний чоловік, став таким замкнутим.

Для їх професії це геть не дивно. Самотність та порожнеча підточують кожного, а вони мають бути сильними. Нік таким був, напевно і є, але навіть безліч перед стартових дослідів неспроможні зазирнути в глибини свідомості.

Андрій не ставив це йому на карб. Він, та й решта команди, теж з часом стали більш відлюдкуватими. Можна сказати, подібними до машин. Рутина виконувалася монотонно, а спілкування зводилося до робочого лексикону. Рідкі емоції ховалися у недрах свідомості, стаючи чимось ще більш особистим. Немов чим далі вони від дому, тим більше втрачають.

Так було й на інших кораблях. Так було прораховано ще колись і вони знали про ці прогнози. Вони не закінчувалися нічим поганим. Насправді, це лише сприяло місії. За цього обиралися самі психологічно стійкі.

Але Нік… Щось було опущено. Щось виринуло та дало про себе знати. Це не було критично, люди тут більше як допоміжній персонал, але навіть попри це, з цим слід щось робити. Поки ШІ розбирається з внутрішніми проблемами Ніка, все буде добре.

— Знову ти за своє, — раптово промовив Нік, злегка підвівши на Андрія погляд. Тоді знову втупився у свою їжу. — Як таке взагалі дозволили пронести на борт?

— Ти про…

Андрій не договорив. Він лиш зараз зрозумів, що правою рукою грається з браслетом, водячи рукою по коліщатку, немом хоче видобути іскру.

Не гаючи часу, Андрій відкрив і свій пакунок з їжею. Він вже знав що там, але тим не менш глибоко вдихнув аромат синтетичної каші з овочами і безліччю спецій та приправ. Згадалася Земля. Він відчув себе немов у ресторані. Що найменше, у пристойному кафе.

Але він був дуже далеко, в світлових роках від того місця та й не факт, що те ще існує. До того ж він не відчував ностальгії. Він вірив у свою місію. Що не скажеш про його напарника.

Нік ковиряв ложкою в аналогічній каші, немов то було найгірше, що він бачив за все своє життя. Він навіть не дивився на неї, а втупився на нього, німо говорячи, щоб продовжував.

— Чого ти лиш зараз запитав? — Андрій зачерпнув каші та посмакував її, немов то було найсмачніше, що він їв за останні декілька років. — Я ж не питав за твоє сережку. До речі, де вона?

— Це не відповідь.

Андрій посерйознішав. Таке ставлення говорило про багато що. І нічого доброго в цьому не було.

— Це пам’ятна річ. Та й крім того, кресала тут не має. По суті це лиш шмат металу. Брухт, якби мовити.

— Невже подарунок? — зіронізував Нік.

— Спогади.

Нік знову втупився у їжу, явно задоволений цією відповіддю, хоч по ньому і не скажеш. Він спожив ще кілька ложок каші та відклав пакет убік, немов вже не міг на неї дивитися. Той прилип завдяки магнітам до столу. Ложку той не відпустив.

— Я викинув її. Як і решту сміття, що взяв з собою.

Андрій не відповів, продовживши їсти, але показуючи всім виглядом, що готовий його слухати.

— Це був подарунок від дівчини. Прощальний. Напевно вона знайшла собі іншого. — Про те, що пройшло більш ніж 400 років, Андрій не нагадав. — Якщо там ще є хтось живий. Я завжди згадував її, коли мені було сумно. А зараз… Я зрозумів, що це безглуздо. Безглуздо все, що було, — він підвищив голос. — Основне теперішнє. Але от проблема в тому, чи є сенс у всьому цьому? — він обвів все навколо. Невеличка часточка каші зірвалася з ложки та полетіла вглиб корабля.

— Що сталося? — спокійно запитав Андрій.

— Зоря-55, 07, 18 та 72.

Значення цих номерів відразу сплило у його розумі. Що не згадалося, доповнилося інформацією від ШІ корабля. Зоря-55 був першим кораблем, що перестав виходити на контакт. Це сталося ще в перші роки. Тоді була не їх зміна і про це вони дізналися лиш через 30 років. Наступними були Зоря-07 та Зоря-18. Вони перестали відповідати майже разом, з різницею в 1 тиждень. Це теж було не на їх зміні. Тоді якраз був період повної гібернації та наступну команду вивели із гібернації раніше запланованого, аби провести перевірку всіх систем на кораблі. Зоря-72 вже сталася на їх зміні, п’ятої за рахунком, на самому початку. Всього декілька місяців тому.

Це сильно вдарило по Нікові. Додатковою причиною було й те, що вони самі, Зоря-73, були так поруч. Звісно не по відстані, адже кожен корабель знаходиться далеко один від одного, а по значенню. Якби їх назначили на 72-й, то чи загинули б вони? Нещасні випадки бувають завжди.

— І? — запитав Андрій.

— Що “І” ? — викрикнув Нік. — Це ж все безглуздо! Покинути дім та податися бог зна куди! Покинути всіх додихати! Найгірше те, що там, куди ми летимо, швидше за все, нічого не буде. Якийсь шмат каменю, геть не придатний до життя, із-за багатьох причин. Чи можливо супутник якогось газового гіганта? Та ж Європа. А чи він там буде? А чи ми не всрем його як свій? Як Землю!

Андрій мовчки слухав, погоджуючись з кожним словом. Він знав, що швидше за все їх ціль не стане для них новою домівкою. Швидше зупинкою. Хоча дехто може і залишитися. Борт Зорі-80 та 81 про це вже повідомили, хоч які б умови там не були. Але Нікові не варто про це знати.

Коли Нік закінчив, він випадково збив пакет із їжею, за чого той полетів, розкидаючи за собою шлейф з каші та шматків овочів. Відчувся легенький вітерець — то більш активно запрацювали очищувачі, готові боротися з будь-яким засміченням, чому допомагало майже непомітне прискорення.

Сам Нік полетів геть, коли закінчив свій монолог. По дорозі він наткнувся на слід з каші та почавши гнівно розмахувати руками, не встиг схопитися за поручень та злегка вдарився головою об стіну тунелю. Лайка вилетіла з його рота, водночас дублюючись у сповіщеннях, котрі він розкидав на всі боки, не контролюючи себе.

Андрій сидів та дивився на все це не рухаючись. Він думав, що робити далі. Єдиний з ким він міг поговорити відверто на кораблі, то це із самою Зорею-73. Навіть гібернізованим членам команди він не міг довіряти. Здавалося, що все потрохи йшло коту під хвіст.

— Який стан Зорі-55 та 90? — запитав він ШІ подумки. Це були єдині кораблі, з тих, що залишилися, де не було подібних йому.

Корабель не відповів відразу, хоч і міг. Потреби не було, а Зоря імітував розмовну лексику людини. Андрій відчував це більш зручним, бо одне діло споживати інформацію як звіт, а інше спілкуватися.

— Стан Зорі-55 та Зорі-90 стабільні. Як говорилося в звітах з кораблів 12 та 29, все стабільно. Хочете провести додаткове моделювання?

— Ні. Звяжи мене з кимось, хто зараз може говорити. Поки утворюється зв’язок, надай новий звіт по Ніку Сміту. Та розсекреть його розмови з тобою.

— Одну хвилину.

Поки утворювалося з’єднання із Зорею 89, з найближчою, де зараз є з ким зв’язатися, Андрій коротко охарактеризував стан Ніка в листі. Корабель тим часом надав по його напарнику повний звіт.

Як Андрій і думав, стан Ніка геть незадовільний. Початкова депресія, із прихованими суїцидальними намірами, рідка апатія. Про дещо він і сам здогадувався, а про решту знав із загальних звітів. Але тепер ШІ не говорив про швидке виздоровлення, лиш про початок тривалих сесій з малими дозами антидепресантів.

Але занепокоїло Андрія дещо інше. Остання розмова Ніка із ШІ. Навіть не слова, а тон, котрим ті були сказані.

— Я хочу додому.

 

…

 

Андрієві знову снився сон. Немов примара із минулого, той слідував за ним. Але він не боявся. Він впевнено зустрічав цей сон.

Сонце невблаганно сліпило. Навколо шелестіла суха від спеки трава і чагарники. Легенький вітерець тихенко насвистував по гілля. Літо, у всій красі та силі.

Але ні тепла, ні приємного лоскоту вітру не було. Здавалося, що вони проходили крізь нього, немов він примара. Не чув шуму зламаної трави під ногами і не відчував своєї ваги. Він знав, що стоїть, хоч здавалося, що це не так. Його тіло здавалося чужим.

Вітер подув ще сильніше. Немов неочікувана буря вдарила посеред літа, але небо залишалося чистим та ясним. Сам він не відчув того шаленого вітру, як і до того. Натомість якась невидима сила понесла його вперед, всупротив вітру.

Він йшов, але не усвідомлював цього. Все до нього доходило повільно, заторможено. Навіть це було важко осмислити. Він був глядачем, котрий ледве це усвідомлював. Ця думка швидко згасала, поступаючись спогляданню того, що буде далі.

Рука піднялася. В ній щось було, але що він не розумів. Немов із туману, в руці сформувалася запальничка. Проста, пластикова, але ефективна.

Тоді все різко обволік вогонь. Він йшов звідусіль і вмить став єдиним. Він горів під ним, але він цього не відчував. Не міг навіть поворухнутися, хоч і хотів, але як і раніше це бажання швидко розплилося в тумані споглядача.

Тріск вогню все наростав. Здавалося, що вогонь кричить пекельним бажанням все знищити. А тоді позаду почувся інший крик — відчаю та страху. Він був сумішшю міріад голосів, що затлумив усі інші звуки.

Раптом він біжить, тікаючи від всеохопного полум’я. Перед ним тікає безліч людей, рятуючи своє життя. Він біжить не озираючись. До сховку. Рятуючи решту від того, що йшло за вогнем.

Чим більше він біг, тим більше наростав крик паніки від людей. Він дзвенів у голові, аж поки не переходив у його власний крик.

Раптово крик став ще сильнішим. Це розбудило Андрія. Тоді він зрозумів, що то вже був не крик, а звук сирени. Зоря спамила в голові, кричачи про критичну поломку.

— Код небезпеки 9-1В. Злам енергоживлення 4-с. Вивід з ладу іонних двигунів 7, 8, 9. Задля зменшення тангажу й рискання тимчасово збільшена потужність двигунів 1, 2, 3 та запущено бокові стабілізаційні двигуни, з наступним виключенням всіх двигунів. Орієнтований час: 6,7 секунди. Застосовується екстрене пробудження всього робочого персоналу.

Повідомлення повторилося ще з десяток разів і зупинилося, лиш коли ШІ переконався, що Андрій прочитав його. А тоді додав ще одне повідомлення, особисте:

— Причина поломки: можлива диверсія від Ніка Сміта. Час: 04:51 за корабельним часом.

— Чому не попередив цю ситуацію? — вже в голос вимовив Андрій.

— Імовірність складала 3.02 %. До того ж, той канал слід було перевірити, так як там були скачки напруги. Також Нік страждав на безсоння останній тиждень. Ви про це знали зі звіту.

— Чи було щось помітно на останніх сесіях з ним? Проведи повторну діагностику по записах.

ШІ мовчав, поки Андрій хутко натягував на себе одяг. Вже виходячи з кімнати він ринув до ліжка та забрав із контейнера браслет. З ним йому було спокійніше, хоч і здалося, що той був жах яким важким.

— Повторна діагностика не показала суїцидальних та деструктивних нахилів. Було помічено покращення стану. Ймовірність диверсії була низькою.

Новина пригнітила Андрія. Напередодні слова ШІ та того, кому він писав, лише заспокоїли його. Нік явно приховував свої думки від корабля. Та й він теж нічого не помітив. Нік нікому не довіряв. Напевно тому він й ініціював це все, щоб розбудити всю команду. Він шалено рухався до гібернаційного відсіку, стрибаючи від стінки до стінки, немов це були смертельні перегони.

Вже за мить Андрій плив по коридору, освітленого мерехтливим блиманням червоно-помаранчевих ламп тривоги, в бік відсіку гібернації. Він запізнювався, але продовжував свій шлях.

ШІ передавав безліч даних. Проекція відео показувала, що Нік вже розморозив першу пару, вводячи більшість команд вручну. На запит, чого ШІ не заблокував цю дію, той відповів, що спочатку все йшло за протоколом й сам процес пробудження почався автоматично, виконуючи внутрішні дерективи, а тоді Нік відключив його від системи гібернацій, вирвавши кабель. Бездротове з’єднання теж пошкоджене.

Попри все, ШІ не забув уточнити, що Нік вивихнув плече та його слід обстежити у медвідділі. Як абсурдно в цій ситуації це не було.

Поки процес пробудження йшов автоматично, Нік почав ламати всі камери та сенсори, до котрих міг дотягнутися. Камери зламав першими. Кілька мікрофонів пішли за ними. Хоча навіть решти, в добавку до ехолоційних сенсорів у стінах було достатньо, аби знати все, що там діється.

— Застосувати протокол А-5? — запитав ШІ корабля. — Висока ймовірність дестабілізації всієї команди та зупинки, або остаточного припинення місії.

— Зачекай, — відповів подумки Андрій. — Вже пізно його застосовувати до нього одного. Коли ситуація стане критичною, дій за протоколом.

Дорогу блокував шлюз, закритий намертво та пошкоджений механічно. На потуги Андрія він не піддався. Через невеличке віконце, в добавок до проекції від ШІ, він бачив все всередині.

Найгірше справдилося. Вся команда розморожена. Першими були Кейт та Аоі. Ще затуманені, Нік горлопенячи пояснював свої дії та небезпеку. Міг би й не ламати динаміки.

— Це все фарс! Ми всі загинемо! У нас ще є шанс повернутися додому. В нас немає іншого шансу. — Його голос переходив з крику до благання.

На кінець він заплакав. Немов відчувши погляд, він озирнувся у бік Андрія. Він стрибнув у бік шлюзу, ледве не розбивши лоба об нього.

— Ти все знав! Я знаю! Це все ти!

Андрій не відповів. Навіщо? Нік був втрачений. ШІ це підтвердив.

— Кейт та Аоі не відповідають, — пролунав голос ШІ. — Григорій та Том прокидаються. Ймовірність переходу на ворожий бік 57 %. Рекомендовано застосувати протокол А-5.

Андрій знову наказав не спішити. Тим не менш він не зрушив з місця, дивлячись через невелике віконце на Кейт та Аоі. Можливо, вони почнуть сперечатися з Ніком, піднімаючи його ідею на глум. Натомість вони допомагали піднімати Григорія та Тома.

Але надія ще жевріла у ньому. Ще був шанс, що вони припинять це.

Андрій спробував зв’язатися з кожним з них. Сам він відлетів від дверей, заховавшись у стіни. Зоря рекомендувала не тригерувати їх своєю появою. Немов вірус, вони підхватили думку Ніка про Андрія. Хоч в чомусь Нік був правий.

Він невпинно писав усім п’ятьом, аби вони схаменулися. Ніхто не відповідав, але Андрій не здавався.

Проекція зображення кімнати показувала, що там діється. Григорій та Том вже отямилися. Як і попередня пара, вони сприйняли слова Ніка як чисту правду. Напевно кожен з них поділяв його думку десь глибоко в собі.

Андрій не відразу помітив, як він почав торкатися коліщатка запальнички.

Ні. Ще не час. Ще можна все виправити.

— Ймовірність повного переходу команди на ворожий бік 91 %.

Дев’ять відсотків це насправді багато. Тому Андрій продовжував писати кожному з них. Давив на жалість і совість. Запитував чому та навіщо.

— Ти все знав? — врешті відповіла Аоі на вже п’ятдесяте повідомлення, водночас не відповідаючи на жодне з питань. — Чому?

А й справді, чому? Часто він забував та ставив собі це питання раз за разом. Заради себе? Ні. Заради інших? Так. Заради людства? Так.

— Чому? — повторила Аоі, немов вона вже не йшла з рештою в бік шлюзу, а стояла перед ним, звинувачувально дивлячись. Він підняв очі. Її там не було.

— Що ви з цього отримаєте? Вернетеся куди? На Землю? І що далі? Чи у вас взагалі це вийде? Зрозумій, що наш шлях лише вперед. Є лиш місія. Виконай її заради майбутнього.

— Ти не розумієш, — коротко відповіла вона. Можливості продовжити не було — вони дісталися шлюзу, вручну відкриваючи його. Вже там вона продовжила: — Це все безглуздо. Єдине що нас врятує це шлях назад. До Землі. Ми знайдемо можливість її врятувати.

Андрій летів по шлюзу. Повільно, мов нічого не сталося. Навіть багряне миготіння припинилося. Здавалося, що все налагодилося, але бунтівники не припинили діяти.

Вдягши скафандри, вони розділилися. Одні, на чолі з Ніком пішли до ядра ШІ Зорі, а Кейт і Аоі до реактора. Просувалися вони повільно, Зоря затулив всі шлюзи, але настирливо, немов миші до сиру, вони просувалися вперед.

Андрій сів за пустий обідняшній стіл. Зняв браслет і поклав його у виямку для ложки навпроти, котрою і прижав. Попри це, він відчував його на собі, але водночас браслет ставав німим компанйоном, котрий говорив з ним подумки. То були його власні думки.

— Андрію, — пролунав голос Аоі через голосову мережу. Тон був благальний. — Допоможи нам. Ти ж насправді розумієш нашу правоту.

— Звертання було узгоджене ними всіма, — додав ШІ.

— Я знаю. — Звертаючись знов до Аоі додав: — Знаєш, я розповів тобі краще історію.

— До чого все це? — паніка відчувалася навіть через повідомлення. — Допоможи нам. Ми можем повернутися додому.

— Колись, дуже давно, немов пройшла ціла вічність, я гуляв собі по лугу.

Він відчув повітря, що лоскотало шкіру. То був сон, котрий став реальністю. Шматок спогадів, що виринув із недр пам’яті.

— Тоді глобальне потепління набирало обертів. Довгі засухи, піщані смерчі. Ну, ти пам’ятаєш, як тоді було. От одного разу я собі гуляв, не пам’ятаю причини, але згадую, що я тоді ще курив. І от я бачу піщану бурю, що йшла стіною. Втекти у найближче сховище не проблема. Але от нюанс — жодного сповіщення не було. Вже пізніше дізнався, що супутник того сектора був на обслуговуванні, а решта датчиків просто відмовила. Паршивий збіг обставин та людського фактору.

Тут же постала інша проблема. За пагорбом був парк, де якраз безліч сімей святкували вихідні. За того ж пагорба їм не було нічого видно. Буря застала б їх надто пізно. Жертв було не уникнути.

Тоді я беру запальничку та запалюю сухостій. Вітер в мить розносить полум’я, відлякуючи людей. Вони всі зірвалися з місця. Звісно загинули деякі тварини, навіть рідкісні екземпляри. Пожежа теж принесла збитків. Але знаєш — всі люди врятувалися.

— До чого… це… ти? — вона запиналась, усвідомлюючи майбутнє. Вона ділилася повідомленнями з усіма, за чого всі бунтівники завмерли в очікуванні найгіршого.

— Я вчинив погано, щоб решті було краще. Як ми вчинили із Землею, щоб люди пішли до інших світів. Інколи потрібен стимул.

Андрій підвівся зі столі та підлетів до стіни. Зоря проектувала зображення, показуючи в котрому боці бунтівники. Він хотів їх бачити.

— Активовано протокол А-5, — пролунав у голові голос корабля, підтвердивши запит Андрія. Але він підняв палець вгору, щоб Зоря почекав.

— Чому? — прийшло повідомлення від Аоі та ще декількох. — Ми у скафандрах. Але ж це безрезультатно, вірно? Газу, про який торочив Нік немає, так? — виникла довга пауза, а тоді тихим голосом продовжила, осягнувши все. — Невже? Чому ти не зробив це відразу?

ШІ показав команду. Нік скрутився клубком, зависши в повітрі, тихо бубнячи “Додому, додому”. Аоі, Кейт та Григорій заплакали. Том же поводив себе, немов нічого не сталося. Він застиг подібно статуї, поглинутий роздумами.

Андрій промовив до кожного з них:

— Людині потрібна свобода на котру вона заслуговує, але місія важливіша. У вас був шанс. Вибачте.

Вони цього не почули. Андрій глянув на свою руку: палець давно опущений. Він ще довгу мить стояв, роздивляючись свою руку, немов вона була чужа, хоч усвідомлюючи, що то був його вчинок. Тоді знову глянув на них, нерухомих. Їх розум покинув тіла, в котрих ще жевріло життя. За мить і воно згасло.

— Боляче не буде, — промовив він пошепки, до тих, хто цього вже не почує. І водночас він збрехав. Йому боліло.

Інтерфейс, що під’єднував їх до корабля, був смертельною пасткою. Він не відрізнявся і теж би був на їх місці, якби саботував місію. Але він знав її важливість. Він уже зробив багато, чому не хвалять, а співчувають.

Залишивши браслет на столі, потім знайде чим його прикріпити, полетів до тіл. Немов гробар, він зняв із них скафандри, а тіла поклав до утилізатора. Він не дивився на їх лиця, оминаючи погляд. Немов боявся побачити там засудження.

— Ти ж не знищив сережку Ніка?

Запитання пролунало в пустоту, але вона відповіла.

— Ще не встиг. Ви хочете її забрати?

 

…

 

Ранок наступного дня зустрів його мертвим мовчанням. Він зайняв звичне місце за столом, але їжа не йшла. Навпроти був його старий браслет, прикріплений застиглим герметиком. Той став йому новим компаньйоном.

Натомість на руці висів новий браслет. На сплетеній в косичку обмотці кабеля висіла сережка Ніка, разом із пам’ятними речами решти чотирьох членів екіпажу, дорогих для них. Вони нагадували йому про них та про ціну місії.

Здалося, що старий браслет дивиться на нього. Осудливо чи із співчуттям, Андрій не зміг зрозуміти. Напевно обома водночас. Навіть не будучи на руці він давив на нього.

Чи можливо слід було піти із ними? Тепер він один — до самого кінця, якщо той буде.

Він так і сидів серед пустоти та тихого шуму самотності, з думками про незвідане майбутнє. Сумуючи про скоєне та ні. Але залишався впевненим у своїй цілі.

Тим не менш корабель прошепотів, тихо та водночас так голосно:

— 10 %.