Ротації

Нам заборонено їхати вночі. Треба зупинитися або на заправці, або біля готелю і заночувати. Крім того, неможна їздити самому, без напарника. Ми маємо змінювати один одного, керувати машиною по черзі, а ввечері спинитися і спокійно відпочити. І звісно, ми маємо пильнувати свій вантаж, він дуже цінний, з ним нічого не має статися в дорозі, тому їхати треба обережно, не надто швидко, і обирати хай і довші, але кращі дороги.

Все почалося з напарника. Ніхто не попередив, що робити, якщо один з нас зникне, а він вчинив саме так. З’їв шаурму в тій клятій забігайлівці, ще й жартував про м’ясний фарш, що для нього змелено пса разом з будою. Не минуло й двох годин, як і пес, і буда, і хтозна що ще почало вилітати з напарника просто на узбіччі. Не питайте, як ми дісталися наступної заправки. Там він почав втрачати свідомість, і працівники викликали швидку. Коли його забирали, він силкувався щось сказати, але видав лише фонтан зеленої піни, лікарі перезирнулися, швидко запхали хлопця до машини і ввімкнули свою сирену. Після цього його телефон не відповідав, а з лікарні, куди я додзвонився, сказали подзвонити завтра. Про дотримування яких правил могло йтися?

Я лишився сам з вантажем і терміном, в який його необхідно доправити. Отак і опинився після цілого дня за кермом, серед ночі на ґрунтовій покрученій дорозі, яка мала бути коротшою, а виявилася такою, що на мапі я не міг її знайти. Можливо, це було від втоми, я вже не розбирав, що там намальовано, і не розумів, де знаходжуся. На дорозі не було руху, жодного авто, а навкруги стирчали лише якісь хащі. Я повільно сунув вперед, і побачив вогник трохи далі. Дорога вкотре завернула, і цього разу серед кущів дійсно світилися ліхтарики, утворюючи якийсь дивний малюнок. Я зупинився і побачив за освітленими кущами споруду, що ніби ховалася в заростях. Над дверима висів більший ліхтар, він освітлював вирізьблений з дерева напис «Корчма». Чи мав я вибір?

Всередині виявилося досить пристойне приміщення з дерев’яними меблями, масивними столами й лавами, і шинквасом, чи то пак барною стійкою. В глибині зблискував комин, там горіли дрова, і додавали затишку своїм потріскуванням. Темна деревина, приглушене світло і легкий хлібний запах в повітрі – все це нагадувало скоріше паб. Ніби у відповідь на мої думки (а може я їх висловив вголос? ) за шинквасом з’явився чоловік і поставив перед собою прозорі кухлі. Рідина в них була сонячного кольору, а піна стовбурчилася хмарами, вони погрожували злетіти зі скляних країв, але невідомо як трималися. Підійшов молодий хлопчина, обережно взяв в кожну руку по два кухлі і поніс до столу, де його чекали ще троє хлопців. Ціла компанія, якої я не зауважив одразу, сиділа в кутку. Вони тихо теревенили про щось, я ж рушив до шинквасу. Пан вже чекав, він одразу привітався і запропонував теж пива. Попри те, що мені нестерпно хотілося саме його, я попросив води і спитав, чи можна чогось поїсти.

–         Можна, чого ж не можна, – пан був не молодий, але й не надто старий, мав чорні вуса, в яких виднілася сивина, а от на голові сивини в чорному волоссі не видно, чи то може світло таке. Волосся зачесане назад, і час від часу від поправляв його, як і окуляри в тонкій оправі, словом, він постійно рухався, а втім виглядав дуже спокійним.

Одним духом я випив пляшку мінералки і попросив ще.

–         Може краще узвару? – спитав пан-вусань, – а то й пива? І риба до пива є. Оселедці дунайські є, вони не цілий рік бувають. І тараня є, і сом є, і з білуги є балик!

–         Та мені б щось таке поїсти…

–         Борщ маємо, юшку грибну маємо, м’ясну печеню, куліш маємо… ти сам звідки, чумаче?

–         Що? Звідки ви знаєте моє прізвище? – від подиву в мене знов пересохло в горлі.

–         А ти й справді Чумак? – вусань засміявся, – схожий, одразу видно, їдеш десь, щось везеш, тут часто такі спиняються, я вас всіх так називаю. Так ти звідкіля сам?

–         Та я недалеко тут… зі Слобожанщини.

–         Ага! Значить, ти маєш знати, що таке куліш! Не треба пояснювати?

–         Не треба, – я не міг стримати усмішки, згадка про варені в лісі в казанку, і вдома в чугунку, і в простій каструлі куліші була приємною.

–         А чи знаєш, який має бути справжній козацький куліш? – з цим запитанням пан вже ставив переді мною паруючу миску.

–         З салом?

–         З салом, а як же. І з м’ясом, якщо пощастить, тобі, бач щастить. Але не це головне.

–         А що? – пшоно, морква і цибуля були основними інгредієнтами, а який мав бути особливим, я щиро не здогадувався.

–         А ось! – вусань видобув десь з-під шинквасу мішечок, занурив пальці, в посипав мій куліш меленою приправою, негайно по з’єднанні з гарячим пшоном вона утворила аромат, від якого мені запаморочилося. Я був готовий накинутися на куліш, та хитрий вусань ще не дав мені ложки.

–         Що ж воно?

–         Трави ми самі збираємо. Тут кілька, але головний – чабрець. Справжня козацька трава, чабрець обов’язково…

–         Дякую! – я більше не міг терпіти, – я піду за стіл, мабуть.

–         Добре, – пан подав загорнуту в серветку ложку й плетену тарілочку з нарізаним хлібом, – але можеш і тут лишитися.

Кілька перших ложок були надто гарячими, але трохи втамували мій голод. Далі я почав розмішувати ложкою куліш, щоб він рівномірно охолов. Від нього підіймалася пара, він не був ані надто густим, ані рідким, а жовтуватий колір нагадував вигорілу на сонці траву або річковий пісок. Я задивився на цей гарний колір, і раптом дійсно побачив замість пшона пісок. Він сипався крізь пальці, я стояв на березі річки і дивися, як пісок витікає з моєї руки. Потім я підіймався берегом від річки, і пісок сипався з-під ніг. Треба було продовжувати свій шлях, я мав поспішати. Навколо розлігся степ, це було море жовтувато-зелених трав, вітер ганяв їх хвилями, вони хилилися, лягали і знов підіймалися наче живі. Це було так гарно, степ був безкрайнім океаном, але я не почувався самотнім тут. Навпаки, я любив його, я все про нього знав, багато разів долав його шляхи…

–         Що ти, чумаче? – пан-вусань торкнуся мого плеча, і я знову побачив перед собою тарілку з кулішем.

–         Та нічого, замислився. Добрий у вас куліш.

Мабуть я заснув на мить, таке трапляється від перевтоми, і саме тоді водії втрачають кермо і потрапляють в жахливі аварії. Він хотів ще щось сказати, та його покликав один з хлопців, що пили пиво.

–         Пане Юрію! – я дізнався його ім’я, а він підійшов до того столу і почав пропонувати хлопцям наїдки.

Я повернувся до куліша, він все ще був дуже гарячим. За хвилину я знову побачив степ, він був реальніший ніж корчма, і все, що мене оточувало. Я їхав на возі, до якого були запряжені воли, і віз був навантажений мішками й діжками. Позаду їхав ще один віз, їм правив мій товариш, ми верталися додому з товаром і грішми. Та ціннішим за всі мішки й діжки, нагромаджені на возах був лист, що я заховав під сорочкою. Сонце повертало на захід, ми б могли й ночувати в степу, ми мали все, щоб розпалити вогнище й приготувати вечерю. Та товариш наполягав спинятися на ночівлю біля людей, біля шинків, постоялих дворів, або просто біля села чи хутора. До того, як стемніє, ми мали дістатися такого місця…

Голосний стукіт повернув мене в корчму. Біля комину присів чоловік, він збирав дрова, які розсипалися підлогою, видно, він випустив їх з рук. Він складав дрова рівненько біля комину, потім почав вичищати попіл і лагодити новий вогонь. Цей чолов’яга рухався повагом, як часто роблять літні люди. Похилені плечі і вилиняла сорочка на них, старі джинси, якась загальна недбалість виказували втомлену життям людину. Розпаливши наново комин, він рушив в напрямку шинквасу, і проходячи біля мого столу, кивнув і посміхнувся мені. Обличчя належало молодому хлопцеві, а щира усмішка робила його зовсім дитячим. Він лише здався мені старим, мабуть через тьмяне світло.

Хлопець попросив в пана Юрія пива, але той відмовив:

–         Не треба. Сьогодні маєш добре пильнувати вогонь. І ще попрошу тебе дещо, тільки пізніше, – цей пан дуже чемно розмовляв ці своїм працівником.

–         Тоді квас. Пити дуже хочеться.

–         Дам тобі сирівцю.

–         А це що? – спитав хлопець з острахом, – я ж нічого такого не робив!

–         Сирівець – це квас, – засміявся пан Юрій, – тільки справжній, домашній.

Він поставив перед хлопцем здоровенний кухоль, і той одразу припав до нього. Потім задоволено видихнув і запитав:

–         А що це за машина у нас біля входу стоїть?

–         А то спитай в Чумака, – Юрій кивнув в мій бік.

–         Можна пригостити? – він вже стояв біля мене з кухлем в кожній руці й посміхався по-дитячому.

Звісно, я запросив його сісти за мій стіл, а він ніби для вибачення сказав, що рідко тут йому трапляється нагода з кимось поговорити. Ми випили за знайомство сирівцю, його смак відрізнявся він звичного квасу в кращій бік, а хлопець подобався мені все більше.

–         Так ти справді Чумак? – спитав він.

–         Так. Це поширене прізвище.

–         Але ти дійсно чумакуєш.

–         Можна і так сказати, хоча й не зовсім воно те саме.

–         А я Коваль. Та нічого з заліза не роблю.

Ми засміялися. Далі я повів, що порівняти чумака з перевізником вантажу, звісно можна. А якщо коваль підковував коней, то що відповідає цьому заняттю сьогодні? Може ремонт машин? Зненацька Коваль спохмурів.

–         А ти знаєш, що я автомеханік? Таку спеціальність в учебці отримав.

–         Значить, ти справжній коваль, – я ще намагався жартувати, але бачив, що Коваль втратив настрій.

–         Справжній. Скільки я перековав тих коней. Бойових. З чого я їх ліпив, якби ти знав, з якого металобрухту, – він занурювався в спогади, ставав все більш серйозним, і виглядав вже не зовсім юним.

–         А що тут робиш? – я спробував змінити тему.

–         Живу і працюю. Це так сталося… Я відслужив, в найгарячіших місцях був, але все нічого. Дочекався ротації. Дочекався, можна вертатися додому. Поїхав. Дорогою завернув сюди, думаю, лишуся на день-два. Знаю, що треба вертатися, і чогось боюся. Кожного дня думаю, що завтра поїду… і лишаюся ще. Пан Юрій потребує помічника, і мені тут подобається.

–         Чого ж ти боїшся? Чи тебе нікого немає?

–         Батьки є, і дівчина  є. Сам не знаю, чого боюся вертатися, – він потер очі рукою, і тепер я помітив, який він втомлений, – а ще спати боюся.

–         А це чого? – я вже розумів, що питання дурне, бо як могли не мучити кошмари після війни, це кожному ясно, але Коваль не помітив незручності.

–         А от уяви собі, що я поранень не мав, і в госпіталі не був. А сниться, що я лікарні. Лежу, поворухнутися не можу, весь в бинтах з ніг до голови. І все настільки реальне, що прокидаюся в паніці, трапляється кричу. Вже думав, якби напитися, щоб заснути міцно, так Юрій не дає.

Пан Юрій, ніби почувши це, підсів до нас. Він поклав руку Ковалю на плече.

–         Послухай, завжди є варіанти. Ти знаєш, як я до тебе ставлюся, ти можеш лишитися тут. Але ще трохи, й ти вже не захочеш вертатися додому, звикнеш до цього місця і просто не зможеш поїхати. Розумієш? Не зможеш повернутися. Ти відпочив, трохи набрався сил. Там тобі буде дуже важко, але це твоє життя.

–         Значить, те життя справжнє? – Коваль відвернувся, здалося, що його чоло прорізали зморшки чи може тіні так лягли.

–         Не журися. В мене є особливий напій, ходімо наллю. А тобі, Чумаче, треба ще кулішу, зараз принесу.

Тільки тут я помітив, що мій полумисок пустий, і я дійсно не відмовився б від ще одного. Тим часом Коваль посунув за Юрієм, той спочатку видав мені нову порцію паруючого кулішу, а потім приставив драбину до стіни з полицями і поліз на самий верх. Спустився з прямокутною пляшкою в руці, обтер з неї пил, відкрив. Я відчув запах полину, і мені на очі навернулися сльози, чомусь зробилося дуже сумно, ніби я втрачав друга, якого щойно знайшов. За сьогодні це було вдруге, спочатку зник напарник, тепер цей хлопець, який викликав щиру мою симпатію, теж намірився зникати. Юрій налив Ковалю келих трав’яної настоянки.

–         Я ще покурю, – хлопець взяв келих і посунув з ним на двір, – бувай, Чумак, – він посміхнувся мені й знову здався дуже молодим, аж занадто молодим для воїна.

Я вирішив не заважати Ковалю і не ходити за ним. Хлопець мав прийняти рішення сам, тут я був згодний з паном Юрієм. Власне, яким буде це рішення, я не сумнівався, як і в тому, що в Коваля вистачить сили на повернення. Глянув на Юрія, і він покивав головою, ніби підтверджуючи мої думки.

Я поколотив ложкою куліш. Тепер вже я міг не обпікатися, ковтаючи поспіхом, ніби не їв тиждень. Тепер можна було смакувати. Дійсно, лише за другою мискою я спокійно насолоджувався смаком цієї простої страви, яка здавалася мені вишуканою, можливо завдяки травам, доданим до неї.

«Трави похилі» – дзвеніло мені у вухах, дзвенів дівочий сміх, я біг на цей дзвоник, і трави лягали мені під ноги. Босі дівочі ноги дріботіли попереду, я наздоганяв, вона сміялася, а тоді сховалася під вербою. Я вдавав, що не можу її знайти, поки вона не засміялася знову, і тоді міцно притис до себе. Трави були високі, такі м’які й лагідні, вони прийняли нас в свої обійми…

Я знов ніби прокинувся в корчмі, цього разу мене повернули до тями звуки сирени, що лунали знадвору. Пан Юрій побіг до дверей, в які вже заходила бригада швидкої. Попереду фельдшерка, потім лікар і водій, які підтримували з двох боків напівпритомне тіло. Вони по-дружньому привіталися з Юрієм, той всадовив їх за стіл і гукнув в бік шинквасу, щоб принесли чай. Я вдруге за сьогодні бачив бригаду швидкої, це було занадто. В першу мить навіть їхні обличчя здалися мені знайомими, та я сказав собі, що це просто збіг. До того ж вони дивилися на мене байдуже, не впізнавали. А в корчмі вони точно були не вперше, і добре знали Юрія.  

–         Ну ти уявляєш! – лікар скинув голову хворого зі свого плеча, і той поклав її на плече водія, – уколів воно боїться! Стрибати з балкона не боїться, а щоб вколоти, вдвох насилу його скрутили!

–         З якого балкону? – пан Юрій замислено поправив окуляри.

–         З власного. Допився до чортів, нас його жінка викликала. Я ледь за пасок встиг схопити це опудало, а в мене теж нерви…

З’явилася дівчина з тацею, поставила на їхній стіл чайник, глиняні горнятка, печиво і пиріжки. Я встиг відмітити лише гарну дупцю, щільно обтиснуту джинсами, довге кучеряве волосся і привітну посмішку, як помічниця пана Юрія зникла. Він сам розлив чай гостям, і аромат суниці, липи й ще чогось по-літньому свіжого наповнив повітря. Всі зробили по кілька ковтків, і змусили хворого також випити трохи. Той сів рівніше і цілком осмислено розглянувся навкруги. Вигляд він мав відверто зім’ятий, волосся стирчало на всі боки, кількаденна щетина й розірвана сорочка теж не додавали охайності.

–         І чого ти стрибав? – спитав його пан Юрій.

–         Голоси! – хворий приклав руку до грудей, – я з кімнати почув, як співають на вулиці, відкрив вікно. Ну такі голоси! Аж вийшов на балкон. А там такий вид на все місто, і голоси співають, хор! Співає хор! Я й не зчувся, як вже стою на парапеті, а хор співає «Зроби крок! Зроби крок!». І тут, ви уявляєте, дзвони як задзвонять, я й злякався…

–         То в мене телефон задзвонив, – махнув рукою лікар, – він сіпнувся, я його ледь встиг спіймати.

–         Ти, може, і сам співаєш? – знову звернувся до хворого Юрій.

–         А як же! Я артист оперети!

–         А в армії не служив?

–         Це ні, зір поганий маю. От слухайте. Раз захворів соліст, мене ставлять на заміну. Ну я що, роль знаю, а співатиму під музику, йтиму за диригентом, тому забив на репетиції, цікавіші справи мав, – він ляснув себе рукою по горлі. – От виходжу, моя партія перша, і як на зло лінзи загубив. І так нічого не бачу, так ще в них таке світло, ніби сутінки на початку вистави. Експерименти ці модні. І з музикою теж. Чую, грає вступ, і не той зовсім темп, до якого я звик, і не розумію, коли мені вступати. З останніх сил вдивляюся й бачу: якісь білі метелики літають. Метелики білі – і все! Що робити? Ось тут мене й осяяло! То були білі манжети в диригента на рукавах! І тоді я вже по них пішов, і за ними слідкував, все відіграв, і всі мене вітали!

Фельдшерка заплескала в долоні, артист картинно кланявся, а лікар лише похитав головою.

–         А щодо армії, то ми їздили з концертами. Це знаєте, досить дивно, ми ж оперета, такі веселі, в пір’ях, в шляпах, а навкруги … чути вибухи…

–         Ти можеш тут залишитися, – пропозиція пана Юрія застала артиста зненацька, він мовчав, а Юрій продовжив,  – відпочинеш, співатимеш нам тут. Ми називаємо це ротацією.

–         Знаєте, – артист замислено розглядав стіл і своє горнятко, – мені здається, я тут вже бував.

–         Можливо, хіба я всіх пам’ятаю, – голос пана Юрія не був впевненим.

–         Ротація, це значить хтось мене замінить. Та вони тільки і чекають, щоб скочити на моє місце! Шакали! Ні, везіть мене! В’яжіть мене! Коліть мене! – останні слова він вже виспівував, бригада швидкої підхопилася, й за мить всі вони зникли за дверима.

Я спитав, чи можна й мені чаю, сподіваючись, що мені його теж винесе та дівчина, натомість пан Юрій запропонував наливку. Він повідомив також, що тут є кімнати, в яких можна переночувати. Він перелічував наливки і настоянки, як десь з-за шинквасу щось голосно і різко задзвеніло. Пан Юрій нахилився і видобув дивний пристрій, схожий на допотопний телефон, який без упину дзеленчав в миготів червоною лампочкою. Юрій натиснув якусь кнопку, з динаміка залунали незрозумілі хрипи й схлипи. Тоді він нахилився для апарату і сказав в нього:

–         Галло!

–         Алло! Алло! Ми заказивалі столік!

–         Так! – пан Юрій подивися в бік, на стіл з табличкою «Резерв».

–         Так найті вас не можем! – знову почулося скреготіння і дзвін розбитого скла.

–         Тримайте напрямок на північ. На сєвєр поворачівайте.

–         А! – щось зарипіло й застукотіло, – А телега светящаяся у вас?

Тут незворушний пан Юрій застиг, окуляри з’їхали йому на ніс, видно було, з яким зусиллям він опанував себе і вичавив слова в апарат:

–         У нас. Заходьте.

Десь за дві хвилини вони зайшли. Разом з ними зайшла тривога, вона змусила нервово зблиснути лампу на стелі і спинити тихі розмови в кутку. Вони були схожі на мисливців чи на військових без розпізнавальних знаків. Високий мордатий чолов’яга очевидно був за головного, втримався впевнено, і більш за інших походив на військового або вправно грав цю роль. Двоє типів, що супроводжували його, нагадували навіть не бандитів, а якусь дрібну шпану, витріщалися нахабно, гиготіли, тримали руки біля кишень, натякаючи на зброю. Пан Юрій кивнув вбік столу з табличкою «Резерв», компанія всілася і одразу замовила горілку. Першу пляшку вони випили майже не закусюючи, хоча пан Юрій поставив перед ними нарізану ковбасу, хліб і огірки. Починаючи другу, запросили хазяїна до себе. На мій подив він погодився. Хильнув чарку і одразу перейшов до справи:

–         Скажіть-но мені, звідки маєте наш номер?

Всі троє перезирнулися, і головний, розтягуючи рот у відразній посмішці, промимрив:

–         А чо за секрети? Ну сказал один чувак, мол, мєсто класноє, і візитку дал. Ми і прієхалі.

–         І де ж ви зустріли того одного?

Запала тиша. Юрій прискіпливо вдивлявся в їхні мармизи й чекав відповіді.

–         Та ну он сам нарвался! – не витримав один з двох бандитів.

–         Шо ти несеш! – другий вирішив рятувати ситуацію, – ми случайно єво нашли, он подорвался на мінє.

–         Да? – Юрій подивився на головного.

–         Ну. – з обличчя того не сходила потворна посмішка, – он брєділ, хотєл вєрнуться в корчму.

–         А замість нього ви прийшли. І візитівку сам дав?  

–         Ну не сам. Ми провєріли, єму все равно уже било, – зненацька головний спохмурів, – а пачєму допрос? Ми ж в гості прішлі, не трогаєм нікого.

Пан Юрій ніби не почув погрози в голосі головного і запитав:

–         А звідки ви самі?

Це вивело з рівноваги другого дрібного бандита, який до того більше мовчав, а зараз, видно, горілка вже подіяла, і він поплескав головного по плечу.

–         Йому що? Прієхал, поохотілся, пострєлял на сафарі, уєхал. А ми мєсниє, нам дєваться нєкуда. Ми за народ! Протів хунти!

–         От що, – вочевидь, пан Юрій почув все, що хотів, і більше, – я думаю, що вам треба до лазні.

–         Чо? – всі троє вирячили очі.

–         В баню пропоную вам, ідіть у баню!

–         Так тут і баня? – бандити радісно перезирнулися.

–         Прошу! – пан Юрій театрально махнув рукою в бік протилежної стіни, – вона на нижньому поверсі.

На обшитій деревом стіни негайно розсунулися стулки дверей, за якими світилася дещо старомодна, але цілком пристойна кабіна ліфта.

–         Так тут цілий бункєр? – тепер головний дивився на Юрія з повагою.

–         Натисніть нульовий поверх, а потім оцю кнопку, вас там чекають, – Юрій супроводив всіх трьох до ліфта і дочекався, коли двері за ними закрилися.

Він лишався біля непомітних на дерев’яній стіні дверей, ніби прислухаючись, але нічого не відбувалося. Я вирішив таки спробувати настоянку і взяв келишок, що вже давно стояв переді мною. В цю мить підлога здригнулася. Десь в глибині щось загуло і загуркотіло, задзвеніли шибки, а настоянка вихлюпнулася на стіл. Під землею все гуділо, це було схоже на землетрус, будівля ніби тремтіла, здригаючись всіма стінами, а комин просто ходором ходив. Здавалося, він готовий вибухнути чи розірватися на шматки, тоді дрова потужно спалахнули зеленим полум’ям і голосно зашипіли. Одразу після цього все вщухло. Зробилося тихо, стіни й меблі цілком вгамувалися, посуд більше не стрибав. Якби не наливка, що крапала зі столу на підлогу, можна було подумати, що землетрус мені примарився. Дуже захотілося покурити, і я вийшов на двір.

Там вже курив один з чотирьох хлопців, що пили пиво й тихо розмовляли весь цей час. Землетрус тривав якихось кілька хвилин, щось перемололося в глибинах, наостанок земля ніби відригнула щойно перетравленим і заспокоїлася. Я наче і не встиг злякатися, але зараз мною злегка трусило. Хлопець дав мені прикурити, а я спитав:

–         Що це було?

–         Ну це теж можна вважати за ротацію, – хлопець засміявся, – тільки остаточну. Ну ти це чув: «тєлєга свєтящаяся»?

Я подивився на кущі, прикрашені ліхтариками і нарешті побачив, що вони складали силует воза. Цей віз був одночасно схожий на справжній, що мандрували колись степом, і на небесний, на те сузір’я, яке ми називали Віз. Хлопець назвався Сашком, пригостив мене своєю сигаретою і запросив трохи пройтися. Ми обійшли корчму, і там побачили ще одну інсталяцію, не видну від входу. Ціле дерево було оплутане ліхтарями, вони сяяли і створювали дивну спіраль.

Це він, Чумацький шлях, я знав його як рідного. Я безліч разів бачив, як він розтягається на все небо від краю землі до краю, і ніколи не припиняв дивуватися. Я міг знайти шлях в степу, орієнтуючись на зірки, і мав би так зробити. Але мій товариш наполіг, щоб ми ночували біля того шинку. Поблизу не було житла, і людей там майже не було, шинок вочевидь занепадав, та для нас зготували вечерю. Спати вирішили всі-таки під возами. Я бачив, як мого товариша кинули в ярок, і намагався втекти, та мене наздогнали. Вони не могли мне відпустити, бо я бачив їхні обличчя і виказав би грабіжників. Вони спокусилися на крам і гроші, а про лист, який вартував більше всього цього, не знали. Один з них таки наважився і штрикнув мені в груди ножем, моя кров залила лист, і якби хтось його і знайшов, то все одно не прочитав би.

Потім я знову побачив Чумацький шлях, він наближався зі страшенною швидкістю, але хтось заважав, торсав мене, не даючи полетіти. Це був Сашко, він сказав, що краще повернутися, його цигарки певно занадто міцні для мене. Перш ніж повернутися до корчми, я відкрив свою машину і витяг з-під сидіння папку з документами. Потім одразу попрямував до пана Юрія і спитав, чи є в кімнаті для ночівлі сейф. Звісно, він там був. Зачинивши папку, я дозволив собі скуштувати настоянки, після чого наважився запитати про дівчину, яка виносила чай. Пан Юрій порухав вусами, провів рукою по волоссю.

–         Ти ж розумієш, що тут в кожного своя справа. Може, як заїдеш на зворотньому шляху до нас, вона до тебе вийде.

Я прокинувся на світанку в кабіні своєї машини. Все тіло ломило, але я не відчував втоми чи похмілля. Перевірив папку, вона лежала під сидінням. Вже хотів було їхати, але знову витяг запечатану папку і розкрив. Багато сторінок, та небагато тексту, здебільшого тут були мапи. Спочатку йшли сучасні, потім старі ще радянські військові, а тоді якісь старовинні, відскановані і перефотографовані. Одна з найстаріших була забруднена бурими плямами, на ній мало що можна було розібрати, але все ж вона була тут. Наскільки я зрозумів, хтось наклав всі ці мапи одну на одну і отримав те, що було зображено на останніх аркушах. Скидалося, що вся ця місцевість пронизана підземними ходами, в давні часи таємними, а зараз забутими. Там, де на старовинній мапі показано монастир і вхід у підземелля, в радянський час був колгосп, а зараз руїни. Втім, ходи лишалися, і той, хто знав про них, міг би… О, він зміг би багато, і дуже важливо, щоб цей хтось не був ворогом.

Кругом було поле соняшників, яких ніхто не зібрав, а далі виднілася посадка. Я рушив вперед, більше прислухаючись до внутрішнього компасу, ніж звіряючись з картою. Перед полуднем був на місці, мене зустріли четверо молодих бійців, які дуже здивувалися моїй появі.

Виявляється, що не лише напарник, я теж не виходив на зв’язок від учора. Ніхто не розумів, якими полями я міг проїхати так, що мене не побачили і не засікли. Але головне, вантаж доїхав цілим, і хлопці дуже тішилися тим приладам, що я доправив до них. Папку з документами передав в руки командиру, він обняв мене, а потім спитав, чи не хочу я піти в розвідку. Можна підписати контракт… Я відповів жартом, мовляв і так є розвідником, бо моє прізвище Чумак, а чумаки – ще ті розвідники.

Потім хлопці покликали мене на обід, бо вже був час обіду. Вони дали мені в руки миску зі «справжньою солдатською кашею», звісно це був куліш. Я швидко вмолов всю миску і обперся спиною об дерево, під яким сидів. Заплющив очі й побачив, як ворожі пальці сиплять отруту в замовлену шаурму. Мене врятувало лише те, що якийсь малий нісся, не розбираючи дороги, і вибив в мене з рук отруєну їжу. Потім бачив переслідувачів, які пасли мене, і як вони мене загубили, коли я вирішив скоротити дорогу. Також стало зрозумілим, що та трійця, що пішла в баню, з якої не повертаються, теж полювала на мене. Лікарі приїздили пересвідчитися, що зі мною все гаразд, а от з артистом дійсно, не все було гаразд, він мав всі шанси назавжди залишитися в корчмі, та все ж опанував себе. Коваль теж зважився повернутися, хоча це означало, що він поранений лежав в шпиталі. А ті мовчазні хлопці… Насправді вони наглядали за всім, що діялося, і за мною теж. Один з них, Сашко, з яким ми курили на свіжому повітрі біля входу, відхилив гілку дерева, яка частково затулила назву, і тоді я побачив нижче слова «Корчма» слова «Чумацький шлях».

Мене знову торсали, будили, четверо бійців жартували й намагалися  підбадьорити. Тепер вони питали, чи не хочу я лишитися з ними. Тут місце саме таким як вони я, і « нічого тут особливого, побудеш недовго, занудитися не встигнеш, а там і ротація». Я обійняв по черзі кожного з них, а тоді нагадав, що я – Чумак, і шлях у мене свій, чумацький.