Різдвяна варта Мурчика

Ховрах безсоромно кліпав очиськами. За непевності точно можна було сказати, що це була спланована операція з захоплення сараю бабці Ірці. Інакше собі Мурчик не міг пояснити цього дивакуватого акту протесту. Хвіст розпушився, і руда дупця загрозливо приготувалась до атаки, аж як з кухні долинуло знайоме: «Мурчи-и-и-ик, їсти! Мурчи-и-к, вусата ти морда, довго ще тобі кричати! Мурчик!».

Між рудим охоронцем господи та ховрахом запала хвилька тиші. Кліпання тривало не довше десяти секунд, й їх цілком вистачило, аби німі дипломатичні перемовини закінчились грандіозною перервою на вечерю. Мурчик не був компетентним працівником сільських угідь. Ще чотири місяці тому його привезли до бабці Ірці з Києва — на канікули.

Бабця була людиною твердої волі та швидкої реакції. Іноді Мурчику здавалось, що вона краще за нього зловить миші та влаштує показну розправу римського штибу. Стару Ірцю не можна було злити — рука важка. В її донечки Олесі не легша, але та притримувалась новітніх методів виховання і була переконана, що лагідна аргументація та дресура працюють краще за залізну тиранію. Зараз би до Олесі та смачного рідкого корму. Рудому котиську не вдалось розкодувати причин, чому з теплої квартири на Солом’янці його терміново привезли до села. Так, було дуже гучно, а потім трошки страшно. Як би там не було, бабця Ірця вважала, що всі ті «віскаси» штучні і шкідливі, тому годувала тим, що їла сама — юшкою, макаронами та у особливо приємні дні наливала молока.
Підтюпцем чапаючи до хати, Мурчик вже уявляв, як його частуватимуть сметанкою. Передчуття смакоти на язику змушувало прицмокувати й задоволено закривати очиська. Утім, за мить щось з гуркотом звалилось на кухні. Складно не погодитись, але в таких умовах є лише дві раціональні реакції — втекти або рушити назустріч пригодам… може, щось та й перепаде.

Режим авантюриста було активовано, але й він не міг підготувати товстуна до неймовірного видовища — ватага мишей у дивних капелюхах так само безсоромно, як і дикий ховрах, намагались стягнути зі столу ароматні наїдки у червоний атласний мішок. Оцінивши ситуацію, Мурчик вирішив, що саме час боротися з несправедливим викраденням провіанту, особливо різдвяного. Це була запекла боротьба, і не відомо, як би довго вона тривала, якби не велетенська фігура з ліхтариком. Олеся? Мурчик? Ковбаса? Приїхала!

Якби Мурчик міг розповісти цю шалену історію, йому б, звісно, ніхто не повірив, а втім…Олеся була поруч і це головне.