Пригоди справжніх українців, або Незвичайний ранок Петровича

Розплющую очі. Як же погано… Терміново треба остограмитися. От же Колька, гад такий! Я ж знав, що буде погано, а він зі своїм: «Діти мені холодильник купили. Треба прилити!» Доприливалися… А хай би чорти побрали і того Кольку, і його холодильник, і горілку, яку ми пили до перших півнів! Роки вже не ті… Шістдесят шостий рік таки за паспортом, хоч і в душі я все той же вісімнадцятирічний парубок, та такі експерименти з випивкою треба закінчувати, якщо не хочу побачити святого Петра раніше часу.

Ох… У вухах шумить, у роті пустеля Сахара, а в голові одна думка: «П’ятдесят грамів оковитої, та й з сальцем, хліба Пушкарівського дві тоненькі скибочки, помідорчик, гурочок. Ммм… Запити це все розсольчиком – вмить буду, як той самий гурочок». Так до себе подумав і звісив ноги з ліжка.

Поплентався до холодильника, ледь не перечепився через рудого Василя – видно, теж їсти хоче, шерстяний клубок. Прибився до мене минулого літа, то ніяк мене в спокої й не залишить.

– Що? Теж хочеш сальця? А не дам тобі, не заробив! Миші чого досі по голові ходять? Га? Всі дроти в хаті погризли! Не хочеш ловити миші – ходи голодний! – дивлюся в його зелені очі, і шкода мені цього приблуду. – Та дам тобі їсти, дам. Відчепися тільки…

Поки йшов до холодильника, схотілося пити. Глянув на термометр за вікном. Наче, тридцять три градуси. Зір вже не той, що в молодості… Оце тобі й літня спека, а ще ж тільки сьома година ранку. Пекло. Набрав води. Краплі цілющої рідини течуть вусами і бородою – блаженство. Хто не знав мук похмілля – ніколи не взнає смак води… Підняв погляд і зустрівся з образком Михайла Чудотворця, який зневажливо дивився на мої страждання. Стара порозвішувала по всій хаті образки – либонь, думала, що мені соромно стане пити в компанії святих. Раніше соромно не було, а сьогодні винувато опустив очі…

Відкрив морозилку. Глянув на горілку. Шлунок стиснувся. А ну її, ту горілку! А от сальце з гурочком – інша справа. Точно пам’ятаю, що був у мене добрий шмат сала з перцем. Порпаюся в холодильнику, а сала то й нема. Тю… Може, вчора порізав до столу як закуску? Та ні, наче… Як в доміно грали – пам’ятаю. Як в деберць грали – пам’ятаю. А сала не пам’ятаю. Дива. Ну та й добре. Зараз піду, зберу городину, потім за лісапєта та й у магазин – якраз о восьмій відчиняється. Від думки про ніжне сало слинка так і потекла. Ммм… А ще цибульку молоденьку і кропчику. Так, все, до справи!

Невідомо звідки з’явився прилив енергії – видать, так сала хочеться. А хочеться – то гірше, ніж болить.

Виходжу на ґанок, за звичкою вмикаю радіоприймач, який слугує мені ліпшим другом, і йду збирати врожай.

«… У Києві, Одесі, Дніпрі, Черкасах та інших містах України вночі спостерігали дивне сяйво в небі, яке тривало кілька хвилин. Вчені не можуть пояснити його походження – це не метеорит і не полярне сяйво. Деякі припускають, що це може бути результатом позаземної активності. Очевидці повідомляють про різні відтінки світла – від білого до фіолетового. Ми продовжуємо слідкувати за ситуацією. Залишайтеся з нами!
А тепер до шокуючої новини. На території Київської області зни…»

– Журналюги… То в них прибульці, то шокуючі новини, – вимкнув приймач і зі своєю «здобиччю» посунув у хату. Від гучних новин голова розболілася ще дужче, терміново треба в магазин.

Перекинув ногу й поїхав собі в інший кінець села, паралельно милуючись тим, наскільки гарним воно зробилося за останні роки. Так, війна… Але дерева побілені, трава покошена, квіти буяють і пахнуть, ніби нічого й не трапилося. Ніби…

– Добрий ранок, Лесю. Мені сальця шматочок, будь така ласкава, – гарною Леська стала, а пам’ятаю – ще дівчам босоногим бігала до мене сливи рвати.
– Добрий ранок, Петровичу. А нема сала. Скінчилося. Ще вчора розібрали.
– Як то «нема»? І на складі нема?
– Петровичу, було б – дала б вам. Нема. Можу ковбасу запропонувати – копчену, варену.
– Не хочу ковбаси. Хочу сала… Ех, Лесю, дякую. Поїду додому.

Засмучений їду додому. Згадую, що не так давно Коваленки порося кололи. Може, в них вдасться купити шматочок сальця? Олексій на роботі, а Наталка точно вже не спить – хіба з малими дітьми виспишся? Попитаю щастя там.

Лишаю велосипед біля хвіртки й бачу Наталю і малого Дмитрика на подвір’ї – вже гуляють, як я й думав.

– Наталю, ранок добрий. Вірніше, не дуже добрий. Виручай!
– Петровичу, що трапилося? На вас лиця немає…
– Поїхав в магазин купити сала – нема. Може, в тебе купити зможу? Виручай, Наталю, хочеться так, як перед смертю.
– Тю. Налякали. Зараз піду в морозильці гляну. Якщо Олексій не спродав все, то мало лишитися.
– Дякую, Наталю.

Дивлюся на малого Дмитрика і згадую свого Сашка. Такий самий малий був, грався в пісочниці, а зараз воїн… Змахнув сльозу. Як же швидко ростуть діти. Брехня, що швидко дорослішають тільки чужі діти. Свої діти дорослішають ще швидше. Кліпнув – школа, кліпнув ще раз – університет і весілля. Кліпнув ще – ось вже й онуки. А онук ловкий вийшов – на Сашка схожий. Студент в Києві. Розумний, гарний. Всі дівчата за Андрієм бігають. Поки блукав у своїх думках, вже й Наталя повернулася. Без нічого. Лихо-лихо…

– Нема, Петровичу. Все продали…
– Дякую, Наталю. Пробач, що потурбував.
– Та що ви… А друг ваш, він же також недавно порося колов. У нього ж може бути.
– Точно! Про нього і не подумав. Дякую, Наталю.

Колька! Як я про нього не згадав раніше! Він же ж і купив холодильник з великою морозилкою, щоб м’ясо зберігати. Старий телепень я!

Щасливий, кручу педалі і вже уявляю свій королівський сніданок. Апетит розігрався не на жарт.

Стукаю вже хвилини три. Не відчиняє старий алкоголік. Видать, боки відлежує. А сала то хочеться… І що оце робити? Вертати додому з пустими руками? Схоже, не бачити мені сала сьогодні. Сонце вже добре припікає. Треба ховатися в хаті, може, вдома придумаю, де сала дістати. Так вирішив собі та й поїхав додому.

Сиджу на кріслі і дивлюся на городину. Все є, а сала нема. Ох і життя… Схотілося себе потішити і то все проти мене. Магазин відпав, і хтозна, коли привезуть сало їм, в Наталки нема, Колька спить… Хіба дзвонити Андрію – хай автобусом передасть. Ввечері вже буду ласувати. Іншого виходу немає – буду онука просити.

Йду до дороги, бо тільки там ловить зв’язок. В хаті геть нема. Та мені, в принципі, той зв’язок потрібен тільки щоб сину написати та онуку подзвонити, а так лежить той телефон без діла. Хоча, Колька дуже любить всякі листівочки присилати мені – “З Трійцею”, “Доброго ранку”, “З Стрітенням!” – геть з розуму вижив старий.

– Слухаю… – спить досі чи що? Вже ж майже дев’ята.
– Андрію, привіт. Вибач, що в вихідний розбудив. Діло є до тебе.
– Яке діло, дідо? Щось трапилося?
– Сала хочу, внучку. Нема у нас ніде – вже всіх обійшов. Передай мені автобусом, га?
– Сала… Дідо, ти серйозно?
– Ну так, Андрійку. Сала хочу, страх як.
– Господи… Добре. Зараз встану, зберусь і куплю тобі сала. Подзвоню, як передам, скажу номер автобуса.
– Дякую, внучку. На зв’язку.
– Ага, давай.

От внучок і виручить мене, хіба може Колька раніше встане, то до нього поїду. Хоча, це він п’яний як свиня, хоч би до вечора прокинувся. Піду приляжу – все одно чекати внучка довго.

Прокинувся. Глянув на годинник – 12:35. Треба вийти до дороги перевірити, чи не дзвонив бува внучок – бажання з’їсти сальця так і не зникло, а навпаки – посилилося. А якби його з яєчком пожарити. А воно собі шкварчить на сковорідочці. Ммм…

Телефонував таки. Треба передзвонити.

– Ну шо там, Андрійку?
– Дідо… кни… новини!
– Що кажеш?
– …ово …вини…
– Алло! Алло? Не чую… Андрію, зв’язок поганий – зараз передзвоню.

«На даний момент телефон абонента вимкнено або він знаходиться не в мережі. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше…»

То передав сало чи ні? Спробую подзвонити пізніше. Може, вже й Колька прокинувся – поїду до нього. Треба з собою взяти пляшку – задобрю його, бо це ж прокинеться, і весь світ у нього буде квадратним. Посміхнувся. Давно дружу з Колькою. Ми разом і хати будували, і дітей вчили, і жінки у нас померли з різницею у два місяці. Ото тепер і холостякуємо удвох з ним. Гарна він людина, але, буває, переп’є – то біси його по всьому селу ганяють.

Їду до Кольки, а коліна зрадницьки риплять у такт до лісапєда. Така фізкультура вже не для мене, та заради сала можна і потерпіти. Ніколи так не хотілося того сала, а сьогодні – хоч кілок на голові теши – треба й усе тут.

Хоча ні, колись таки серед ночі схотілося сала з оцтом та з перцем чорним, та з цибулею – наївся від пуза і спати ліг. Ніхто тобі не клює мізки, що цибулею тхне і що серед ночі валандаюся. Сумую за Марією, та плюси в холостяцькому житті все-таки є.

Ставлю лісапєта і йду до подвір’я – буду стукати, поки не прокинеться! О, а двері відчинені – забув зачинитися чи що? Чи встав, може, та на город пішов? Відкриваю двері.

– Коль! Ти встав вже? Коль! В хаті ти, нє?

Тиша. Дивно. Господи, а якщо перепив бідолашний, та вже й ноги похололи в нього? Всяке в такому віці може бути… Розбуваюся і йду до хати – маю перевірити…

Картина, яку я бачу далі, мене лякає. Коля сидить у кутку в кожусі, сімейках, з рушницею й хитається. Діла паскудні… Якщо рушниця заряджена, й вистрелити може. Колька мисливець добрий – білку в око бив у молодості, то хтозна, що йому в голову збреде зараз…

Ховаюся за вуглом і ласкаво говорю:

– Колю, а чого ти не відповідаєш? Я кличу тебе, кличу, а ти мовчиш.
– Петрович, ти?
– Я, Колю. А ти когось іншого чекаєш?
– Петровичу, біда сталася! Ти зі зброєю?
– Колюсику, ти мене лякаєш. Що трапилося? Яка зброя? Чого ти в кутку сидиш?
– Йди до мене – розкажу.
– Ти зброю спершу поклади на підлогу – я й підійду.

Чую, як метал ковзає по дерев’яній підлозі. То таки не «білочка» до Колі прийшла. Цікаво…

– Ти мене до чортиків лякаєш, друже. Кажи, що сталося?
– Іншопланетяни, Петровичу, сталися… – Коля хитається і виглядає зовсім кепсько.
– Які іншопланетяни? Ти що, вдома сам продовжив застілля, чи шо?
– Петровичу, я з глузду не з’їхав поки – знаю, що бачив. Йду я до хати від тебе, воно не дуже видко, але вже й не глупа ніч, дивлюся, а в хаті моїй хтось лазить, світло таке дивне з вікон. Ну, я й заховався за малиною – якщо грабіжники, не йти ж мені туди до них. Сиджу, чекаю. Бачу – йдуть двоє. Довготелесі такі, сіренькі – вжжух! – і вже немає їх. Тільки коло лісу світло побачив фіолетове. Я ж у хату перевіряти – все на місці. А їсти хочеться страшне, ну, я в морозилку – а сала нема! Нема сала, Петровичу! Все вкрали…
– То чого ти тут сидиш?
– Так мені страшно зробилося… Я вже й роздягся і спати ліг, а потім подумав – а як вони вернуться та й мене заберут? Не дамся! Вдяг кожуха, щоб не холодно було, взяв рушницю та й чекаю їх – хай ідут сюди, раз такі сміливі!
– То і в тебе сала нема?
– Нема ж, кажу – все забрали…
– Тю. В магазині теж нема, і в Коваленків нема… І в них покрали, чи що?
– Петровичу, я тобі клянуся – бачив їх. Вони покрали! Чим хочеш заприсягнуся! Поки за малиною ховався і витверезвів. Ось тобі хрест!
– Вірю, вірю, Колю. То що ж робити будемо?
– Я до них не піду! Що хочеш мені роби – не хочу до них в лапи йти!
– То що, мене самого до них пустиш?
– Петровичу, а як вкрадуть нас? Замість сала їсти будуть… Не хочу такого. Не проси! І сам туди не йди!
– Якщо в них сало моє – то вже діло принципа його забрати. То тут, Колю, думай – зі мною ти чи без. А як вони самі до тебе прийдуть – що робити будеш? Так хоч удвох…

Бачу, як лице товариша змінюється. Розуміє, гад, що якщо не піде зі мною, то не пробачить собі. Знаю це і усміхаюся.

– Вдягайся. Ходімо. Будемо сало наше забирати. Телевізор працює в тебе?
– Ні, Петровичу. Давно вже зламався.
– Радіо?
– Радіо працює.
– О! Ти поки збирайся, а я послухаю новини.

«… кадри, зафіксовані на камерах, захоплюють уяву: літаючий об’єкт, що нагадує позаземні технології, швидко переміщується небом. Вчені та правоохоронці поки що відмовчуються, але у мережі вже активно ширяться теорії, що це можуть бути іншопланетяни, які прилетіли до нас із темними намірами. Докази на руках – незаперечні! Залишається тільки дочекатись офіційних заяв від влади та їх реакції на цю загадкову подію. Стежте за розвитком подій!»

То таки іншопланетяни… Паскудно. Якщо такий кінець світу нас чекає – не сидіти ж склавши руки. Та ще й сало вкрали… На святе зазіхають. Нащо їм сало? Набрав онука – нема зв’язку. Погано. Може Сашкові подзвонити? Але ж він воює… Не буду! Треба спочатку удостовіритися в тому, що іншопланетяни таки реальні, а не галюцинації Кольки, а потім вже кудись дзвонити.

– Готовий, Петровичу! – дивлюся на Кольку – рушниця, мотузка, а головне – пляшка горілки в руках. Справжній герой.
– А то нашо? – киваю на горілку.
– Для хоробрості.
– Показуй, куди йти.

Сидимо в кущах уже з годину. Поки нічого незвичного не бачу.

– Точно тут світилося?
– Точно!
– Нема ж нічого… Може таки привиділося?
– Не привиділося… Дивися…

Колька повертає мою голову, і я бачу, як двоє прибульців поважно йдуть до галявини поблизу. Сідають, дістають сало з якоїсь чудернацької штуковини і їдять. Віддалено вони схожі на людей, проте абсолютно голі і з видовженими руками й головами.

– Мати рідна, Царице Небесна… – починає молитву Колька, та встигаю вчасно закрити рукою його пельку. Один з дивних «гостей» повертає голову в нашу сторону.
– Мовчи… – ледь шепочу йому на вухо.

Схоже, «гість» не побачив нашу засідку. Пронесло.

– То що, ми будемо просто сидіти й дивитись на них?
– Коль, ну а що ти пропонуєш? Підемо з ними поздоровкаємося? Чи як?
– Ну… Не сидіти ж тут до ночі. В нас рушниця є…

Крихти логіки в словах товариша таки є. Подзвонити в поліцію – скажуть, що з розуму зійшли, і в лікарню відправлять. Сказати сусідам – скажуть, допилися до чортиків. Треба діяти самим…

– Давай спробуємо спочатку мирно з ними поговорити. Якщо мирно не вдасться – стріляй. Затямив, Колю?
– Затямив. Стріляти, якщо все піде не по плану.
– Ну, з Богом…

Тихенько вилазимо з кущів і йдемо до прибульців. Такого я ніяк не міг уявити собі. Але ж маємо те, що маємо. Один з сіреньких запримітив нас і різко схопився на ноги. Подумки повторюю «Отче наш»…

Підходимо вже зовсім близько. Другий сіренький товариш сидить, інший стоїть і дивиться на нас. Треба щось казати…

– Ми з миром! – підіймаю руки, демонструючи долоні. Колька запхав рушницю за пояс, тому стоїть і кліпає то на мене, то на іншопланетянина.
– Ми не хотіти робити погано. Ми шукати їжа, – прибулець ламаною українською вказує на сало. – Наш чіп частково перекладати ваша мова. Ми не війна. Ми – їсти вас.
– Нас?! Їсти?! – Колька вихоплює рушницю. Леле, зараз застрелить бідного дипломата.
– Чекай, Колю… Може, то він не те сказав, – вибалушені очі дивляться на мене. – Ви нас хоче їсти? Мене? Друга мого?
– Ні! Ми їсти ось… – вказує на сало. – Смачно. Наші запаси скінчитися. Ми шукати.
– Вас двоє тільки тут? – до розмови долучається геть повністю переляканий Микола.
– Я. Друг. Там – (дивиться вгору) – мільйони. Летять тут. Їсти. Їсти.

Підходжу до Кольки і тихенько шепочу на вухо йому.

– В мене є план. Довірся мені…

– Панове прибульці. Ви ж неправильно їсте сало.
– Не. Правильно?
– Звісно, ні! Зараз я вам все покажу, – дістаю пляшку горілки. Дивлюся на те, як же смачно виблискує шмат сала на сонці. Облизуюся. – Ось. Спочатку треба випити, а вже потім закусити. Ану дай! – випиваю ковток, тягну руку до сала. Господи, невже я спробую цю смакоту. Кусаю… Блаженство. А ще б гірчиці міцної чи хрону… Прибульці уважно спостерігають.
– А тепер ти, Колю, – передаю пляшку й сало.

Товариш проводить точно такий самий ритуал.

– А тепер ви, шановні.

Гості з зірок переглядаються і тягнуть руки до горілки. Подивимося, з якого ви тіста. Посміхаюся. Один випив і закусив. Інший повторив.

– Дивно. Смак інше…
– Так тричі треба зробити! Традиція!
– Три?
– Три, три! Пийте! Повагу так проявите.

Поки «гості» смакують мій самогон, бачу, що той, що худіший, трохи почав хитатися. План діє… Самогонка чиста, не розбавлена. Градусів сімдесят, їй Богу! Від такої і я б упав, якби роками не загартовувався на пару з товаришем. Треба цих засланих козачків споїти, щоб знали, як сало красти без дозволу.

Колька дивиться на мене і починає розуміти мій план. Лишається тільки чекати. На сонці горілка швидко зробить своє діло.

– Впали! Впали, вражі бусурмани!
– Давай мотузку. Зв’яжемо їх, щоб не рипалися.
– Ох і Петрович! Ох і голова! Я б зроду не додумався прибульців споїти.
– Сальця схотіли, загарбники триклятущі. Буде вам і сало, і м’ясо вам буде!
– Як думаєш, правильно ми вчиняємо? Вони наче той, нормальні…
– Нормальні?! Коль, ти що, дивний? Подивимося, якої ти пісні заспіваєш, коли в твоїй хаті господарювати будуть прибульці, а ти в них замість хатньої тваринки будеш.
– Вірно! Правду кажеш! В’яжи міцніше!

Раптово, прямо над нами, здійнявся такий гуркіт і вітер, що я думав, моя вставна щелепа вилетить і полетить гуляти. Трава і пісок заважали підняти погляд угору. Сподіваюся, це не іншопланетні друзі прибули на допомогу…

– Батьку! Ти що тут робиш?! – з гелікоптера першим вилазить Сашко. Мій Сашко. Весь обвішаний якимись дивними штуковинами.
– Ми ось, цей-во… – киваю на мирно відключених прибульців. Говорю голосно, напружуючи горло.
– Господи, що ви з ними зробили? Вбили?
– Бог з тобою, сину. Горілки дали спробувати…
– Вони сало вкрали! Сказали, що орда їх суне сало наше захоплювати! – Колька махає і кричить, щоб перебити шум від гелікоптера.
– А ти що тут робиш, сину?
– Ти новини хіба не знаєш? Тисячі кораблів летять на нас. Апокаліпсис… Їх корабель шукають і вчені, і військові, а ви оце наробили справ…
– Тисячі… Тисячі – це не добре, сину…
– Кажете, сало покрали?
– Покрали…
– І від горілки заснули?
– Заснули… – тяжко видихаю.
– А це добре, батьку. Це дуже навіть гарно. Схоже, у нас є план на випадок атаки…
– Те, сину…
– Що? Що не так кажу?
– Хіба то Апокаліпсис, як прилетять ці сіренькі? Від них відіб’ємося…
– А що ж, по твоєму, справжній Апокаліпсис?
– Сала нема… Оце де справжній кінець світу…

Сів на траву і вкусив ніжне, м’яке сальце, яке ятрило мій розум цілий день. З’їм все… Поки є…