Полум’яна

Шас увійшов до міста, коли сторожа вже збиралася підіймати міст. Вартові б охоче не помітили його сірого плаща на тлі кам’янистого закрижанілого шляху, але він підняв руку – і в долоні зблиснуло те, що вилікувало їхній зір.

– Дякую, що зачекали, – кивнув, ступаючи зі слизького дерев’яного настилу моста на не менш ковзьку мощену камінням дорогу, що вела під склепіння брами, і кинув вартовим блискітку, за якою ті метнулися так притьмом, що ледве не стукнулися лобами. – Я так розумію, митар уже пішов. Тож розділите між собою.

І попрямував вулицею далі, знаючи, що запитання його наздожене.

– Якого царя ти підданий, мандрівцю?

Посміхнувся. Ось де б не бував – скрізь так само. Не досить їм спробувати його золото на зуб – обов’язково треба допитатися, чом на ньому не карбовано пики.

– Царя небесного! – відказав, не сповільнюючи кроку.

По обидва боки від брами було навалено снігу, однак ще багато його лишалося, аби місили ноги, копита й колеса. А що в заміс ішов не лише сніг, то Шас скривився, коли багнюка заляпала начищений до блиску чобіт.

Слід пахощів і сутолоки швидко привів його до першого ж постоялого двору. Щойно Шас намірився завітати туди, як його зауважив служка.

– Пане, у нас уже навіть горище над стайнею забите. Хіба що у корчмі на лаві…

– Дякую за попередження, юначе. Однак я люблю усамітнення, тож піду далі.

– За усамітненням вам хіба до гостинного двору Марка. Он, бачите шпиль церкви? Він якраз навпроти!

– Цікаві у вас звичаї, – відрік Шас. – Я раніше не бачив, щоби корчма і церква були двері-у-двері.

– А ніде й не побачите, тільки в нас! Бо корчмар – рідний брат єпископа.

Шас мугикнув і підкинув угору монету, яку служка спритно впіймав.

– Дякую, що заощадив мій час.

Блукати містом справді не довелося. Перед брамою добротного й недешевого постоялого двору Шас опинився іще до смерку. Єпископський брат навіть загородився каменем, аби ніхто зайвий не швендяв, а поважні та маєтні гості не боялися тут зупинятися.

Він був за кілька кроків до дверей, як ті відчинилися і здоровило виволік за капюшон миршавого дідка та жбурнув його в багнюку, якої на подвір’ї було все ж менше, ніж на вулиці.

– Геть звідси, старий, тут тобі ніхто не подасть!

– Чи маєте вільні місця? – Шас після такої зустрічі вирішив не вітатися.

– Хіба що підеш на горище над стайнею, – буркнув здоровань.

– Це все, що мені тут можуть запропонувати? – мандрівник ступив у смугу світла, яка падала зсередини, і глянув крем’язневі у вічі.

– Н-ну-у-у, – затнувся той, – є ще вільні п-покої нагорі. Єпископські.

– Гадаю, за потрійну плату єпископ на два дні посунеться, навіть якщо приїде, – і з долоні випурхнула монета.

Раптом Шас відчув, що його плащ потягнули додолу. Прохач намагався підвестися, тримаючись за підбиту хутром шерстяну тканину і залишаючи на ній брудні відбитки рук.

– Пане, – зажебонів старий, – ясний пане! Нехай Господь дарує вам ще багато світанків, а Матір усіх живих – вічне тривання вашому роду!

Очі жебрак мав зав’язані, а точніше – обличчя там, де вони колись були. Засмальцьована шмата виглядала геть не чистішою від його плаща. А проте ці слова, сказані в надії на милість, першими в цьому краю зм’якшили його душу.

Шас усміхнувся й підставив старому лікоть.

– Ходімо. Таке побажання не має залишитися без винагороди!

І щойно здоровань роззявив рота, намірившись заступити їм дорогу, новий постоялець пришпилив його до землі суворим:

– Він – мій гість!

У корчмі передоручив сліпця тому, хто його щойно вижбурнув геть. Перш ніж повечеряти, добре буде глянути на помешкання, за яке заплатить утридорога.

– Агнес! – гукнув крем’язень. – Проведи гостя на саму гору й принеси води.

За хвилю невідь-звідки взялася невеличка тендітна чорнява дівчина з глеком у руках.

– Ідіть за мною, пане.

Із-під довгої спідниці було видно старі шкарбани, але крокувала провідниця легко, наче й не літала тут увесь день поміж столами та з покоїв у покої. Туга блискуча коса колихалася нижче пояса.

Сходи на другий поверх кам’яні, на третій – дерев’яні. А далі вони рушили коридором із дверима обабіч. Тут скупилися на світло, зауважив Шас, бо ліхтарі висіли лише на початку і в кінці. Та й того, що у кінці, дівчина, знявши, простягнула йому.

– Вам буде зручніше тут світити самому.

Шас роззирнувся – і уздрів драбину. Щаблі були досить широкими, однак здіймалася вона під таким прикрим кутом, що вигіднішого поруччя таки бракувало.

– Пане, ліпше ви вперед.

– А ми там нагорі удвох помістимося? Та й ключі від покоїв у тебе. Ти підіймайся, я звідси посвічу. Ці сходи надто круті, у тебе глек. Я ж хочу вмитися з дороги, а не скупатися.

Агнес усміхнулась і ступила на першу сходинку. Шас підняв ліхтар, аби вона добре бачила, та коли той освітив обличчя дівчини, її очі були заплющеними.

Опинившись у покоях, де половину простору займало величезне ліжко з балдахіном, одразу ж розчахнув віконниці. І побачив гору, над якою сивою шапкою стояв дим.

– Овва! – усміхнувся. – Розумію, чому кімнату з таким краєвидом тримають для єпископа. Він має пам’ятати про непевність людського віку та устрою і про невідворотність Божого суду.

– Моріа так димить уже років десять, усі звикли, – стенула плечима дівчина.

– Хотів би я побачити, як йогомость дереться сюди цією драбиною.

– Не хвилюйтеся, – тихо засміялася Агнес. – Він іще трошки розпасеться – і Марк таки поставить зручніші сходи. Полити вам на руки?

Вода була холодною, і Шасові це сподобалося. Коли руки стали чистими, почав хлюпати на обличчя та шию.

– А що порадиш із кухні, хазяєчко?

– Пиво і сидр у Марка добрі…

– Хмільного не п’ю.

– Узвар дуже смачний.

– Годиться! А їсти?

– Квасоля зі свининою, кисла капуста, тушкована з ребрами…

– А щоб тільки м’ясо? Я з дороги кабана би з’їв.

– Свинячу компу не беріть – недопечена. Ліпше курку чи гуску.

– Тоді внизу я буду оту всю квасолятину з капустятиною, а сюди принесеш мені добре запечену гусочку.

– Сюди?

– Еге ж. Я люблю вночі під’їдати.

Дівчина пішла, залишивши ліхтар. А він став біля вікна, висунувшись по пояс. Мороз тут же почав жалити мокру шию, до якої прилипли вологі пасма.

Чого він нині такий балакучий? Навіщо їй щось пояснювати? Такі, як він, звикли купувати і цікавість, і мовчання, і відстань!

***

Агнес удруге за сьогодні підіймалась у єпископські покої. Цього разу, тримаючи величезну тацю, на якій розляглася рум’яна і ще тепла гуска. Залишивши ліхтар унизу, дівчина заплющила очі, вперлася плечем у стіну й рушила. Ноги поволі намацували щаблі, руки тремтіли не лише від ваги страви, а серце щокроку завмирало.

У покоях було не тепліше, ніж надворі. В розчахнуте вікно заглядала вкрита снігом та оповита димом Моріа. Дивний цей чужинець. Якщо він унизу засидиться за північ, ця гуска задубіє так, що хіба сокирою рубай.

– Агнес!!! – долинуло знадвору. Це Марк висунувся із задніх дверей кухні, щоб докричатися.

– Іду! – гукнула у вікно й поспішила донизу.

Однак уже від дверей повернулася й перевірила, чи є в каміні дрова, а на поличці над ним – кресало.

В корчмі було не проштовхнутися. У вузьких прогалинах між лавами, де гості сиділи майже плечем до плеча, могла або увіпхатися дебела Маркова дочка, або ж прошмигнути – сама Агнес.

У цю пору за столами сиділи переважно місцеві. Приїжджі купці – а в Марка зупинялися найзаможніші – просили подати їм вечерю нагору і рано лягали спати. Коли останні тутешні пияки розповзатимуться додому, прибулі вже прокидатимуться, аби розкласти товар у будках на ринковій площі.

Сліпця запхали в куток неподалік від дверей. Він уже видудлив кухоль пива і терзав зубами копчену курячу четвертину. А новий гість сидів майже упритул до каміна, в якому бушувало полум’я. Нерозторопний, подумалось Агнес. Упріє ж, а ще завтра по дню рахуватиме підпалені цятки на своєму дорогому плащі.

Раптом він звів погляд від миски з квасолею – й дівчину кинуло в жар. Ці медові очі наче кликали її, і водночас лякали. Вона притьмом поставила пиво тим, хто вже збирався роззявити невситимого писка в бік шинквасу, позбирала порожні кухлі та побігла на кухню.

– Вишкреби баняк і закидай знову! – вказав Марк на здоровезний казан, який стояв під стіною.

Агнес узяла дротяну щітку з довгою ручкою і кинула крем’язневі, який щойно закотив усередину бочку з водою:

– Тома, коли вичищу, допоможеш вилити?

– Куди? – визвірився від печі Марк. – Пошкрябала й нове засипай!

Заглянувши у прірву казана, Агнес збагнула, що не порадить постояльцям снідати тут, принаймні квасолею. Бо чорнота, що підніметься із дна, становитиме чималу частку від майбутньої страви. Хіба черпаком згрубша вибрати, поки Марк не бачитиме.

Аж раптом у гаморі корчми почав вирізнятися один добре знайомий голос:

– Упивайтеся, поки п’ється! Нажирайтеся, поки в пельку лізе! Бо гряде загибель, і ніхто з прив’язаних до землі та статків її не уникне!

Трясця, знову цей Алоїзій! Агнес зітхнула. От уже ж раз його звідси спровадили, то як знов увійшов із милості гостя, сиди й мовчки набивай живіт. Ні, його як не проповідувати тягне, то пророкувати!

За що йому поламали всі пальці, Агнес не знала, бо то було ще задовго до її появи на світ. А от осліпили, коли їй було років десять. Він тоді був герцогові за блазня і глузував із володарів дрібних земель так, як самому герцогові не дозволяло виховання. Але коли уздрів із замкової вежі герцогиню в тутешніх єпископських покоях та, ясна річ, із єпископом, тут же розталяпав. Після цього позбувся й очей. Язика йому вирішили залишити, бо хоч довгий та гострий, і клопоту від нього не бракувало, але годує старого Алоїзія саме він.

– У ніч, коли в місті буде мов удень, коли вогняні танцівниці прикликатимуть світло й тепло і коли кожен, здатний вершити хоча б одну долю, віддасться забуттю, із лона землі вийде вогонь справедливості й пожере нас! Тутешніх і зайд, багатих і бідних. Не врятується ні піший, ні кінний! Лише той, на кому спочине око янгола!

– Цить, старий! На майдані вхопив, сюди прийшов каркати? – гримнув Марк.

Гамір у корчмі поволі наростав іще під час промови, але коли старець замовк, він перетворився на сердите гудіння велетенських джмелів. Тома пішов подивитися, в чому справа. “От, капосний дід! – зітхнула Агнес. – Через нього не виполощу того казана”.

І тут понад гулом почувся крик:

– Ряту-у-уйте!

Дівчина виглянула з кухні у шпарину поміж власником корчми та його сином і побачила, що сліпець метався в кутку, з якого його до дверей не випускали колишні сусіди по столу, а звідусюди в нього летіли ложки й недоїдки. Сяк-так затуливши обличчя долонями, Алоїзій намагався пробитися до дверей, але звідти його відпихали в кут, де на сердешного знову сипався град недоїдків. Гул у корчмі ставав реготом.

Агнес нестямилася, як в одній руці опинилася кришка від баняка, біля якого дівчина щойно поралася, а в іншій – гарячущий черпак, вихоплений із казана з юшкою. Поки отетерілі корчмарі дивилися на безлад, протиснулася поміж ними й кинулася до кутка, де сліпець обхопив руками голову, бо в хід пішли вже миски та кухлі.

– Знущатися з незрячого… Покидьки! – вигукнувши, приварила черпаком по голові тому, хто не випускав старця до дверей. Схоже, там іще було трохи юшки, і та добряче протверезила насмішника. Той з несподіванки вступився, й Агнес стала поруч зі сліпцем, затуливши його кришкою, мов щитом.

– Геть від нього, бо й тобі дістанеться, заступнице! – реготали біля шинквасу.

– Беріться попід руку й за мною! – процідила крізь зуби дівчина, пригрозиви черпаком тому, хто щойно ним отримав. І тут же кинулася до дверей.

Наступної миті уздріла миску, що летіла їй прямісінько в обличчя! Вона встигне хіба що заплющити очі.

Раптом погляд дивного чужинця зустрівся з її очима. А за мить миска сповільнила лет. Тепер вона пливла над столом, наче джміль. Ухилитися або втекти від неї було несила, а от затулитися кришкою…

Після гучного “дзень” посудина розлетілася на друзки, а дівчина потягла сліпця далі. Ось уже й двері. Дивно, навіть відчинені… Агнес озирнулася, аби забачити, чи не кинуть у них іще чимось, занесла ногу через поріг… перечепилася й опинилась у багнюці.

Алоїзій гепнувся зверху на неї. Почувся дружний регіт і двері корчми зачинилися.

Агнес зіпхала сліпця із себе кришкою, покинула черпак та підвелася. От і заробила… Тепер її ніхто й не пустить до гостей, а бабуся з Феліксом залишаться без вечері.

– Ой, спасибі, ясочко, – возився старець, намагаючись підвестися. – Думав, уб’ють…

– Та хай би вже! – буркнула Агнес. – А так, з вашої дурної голови тільки іншим людям біда.

– Не сердься, дитино, – утішав Алоїзій. – Нині на тобі спочило око янгола…

– Йдіть своєю дорогою, бо іще слово – і на вас спочине мій черпак!

Бруд із морозом стягували шкіру на долонях. Агнес рушила до кучугури поки чистого снігу, щоби хоч якось привести себе до ладу. Не слухала, що бубонів сліпець, намагалася не розплакатися. Треба трохи відчиститися і вичекати хвилю, аби прошмигнути всередину й забрати свого плаща. Можна пробратися попід стайнею та біля виходку, зайти на кухню через задні двері, але зараз там над нею лише поглумляться.

Двір на мить освітився, із корчми почувся уже вдоволений гул, а потім двері рипнули й зачинилися.

– Агнес!

Від того поклику дівчина остовпіла. Ну, не показатися ж йому такою!

Але постоялець наближався.

– Агнес.

І мовчки зупинився за крок від неї. Не могла обернутися. Не сміла глянути на нього. Здавалося, якщо подивиться, його медові очі спопелять її.

Коли на плечі ліг його теплий плащ, стрепенулася.

– Заберіть, пане! Я брудна і мокра.

– Саме тому він тобі зараз потрібніший. Ходімо, полум’яна?

Озирнулася.

– Куди?

– Нагору. Внизу тобі нема чого робити.

– Але…

– Тебе ніхто не побачить. Увійдеш переді мною – і шусть на сходи!

***

Одну долоню йому гріла ручка глека, а іншу – велика пухка булка, щойно з печі. Після того, як Шас оплатив увесь розбитий посуд, а потім поставив для всіх бочку пива, барильце медовухи та ще закусь, він тут став вельми бажаним гостем. Бажанішим навіть за єпископа.

Повернувшись до покоїв, побачив, що Агнес досі стояла перед каміном. Його плащ стелився за нею по підлозі, дівчина навіть капюшон не скинула.

– Змерзла? – запитав, хоч і так знав. – Зараз булки з узваром поїси, зігрієшся.

І поставивши глек на стіл, розлупив пишну здобу надвоє.

– Дякую за вашу доброту, пане, – прошелестіла дівчина, прийнявши з його рук частунок.

– Це не доброта, це справедливість. Старий отримав, бо багато балакав, а ти – бо пожаліла його. То хто з нас двох добрий?

– Я не могла інакше, пане. У мене бабуся теж сліпа, стара і немічна. Я нізащо й нікому не дозволю її зневажати. А за старого просто не було кому заступитися… хоч сказав він правду.

Шас відсунувся в тінь – знав, що Агнес бентежиться від його погляду.

– Тобто ти йому віриш?

– Не йому, а бабусі. Вона вже давно чує, як прокидається Моріа. А я розумію, що ми в низині, і чим би не дихнула на нас гора, місто не врятується.

– Чому ж ви не тікаєте?

– Куди? До нового місця ще треба дістатися, а незряча з покаліченими ногами далеко не зайде, взимку й поготів.

– То тікай сама. Вона зрозуміє.

– Вона теж каже мені так зробити: брати Фелікса й тікати. Але я не можу залишити її на поталу вогню після того, як вона нас із полум’я врятувала.

Йому перехопило подих. Хотів попросити розповісти, сказати, що охоче послухає її історію, але всі слова здавалися сухими і прісними.

Однак Агнес сама заговорила:

– Колись ми жили інакше. У тата була крамниця, він учив мене грамоті. Але сім років тому ввечері заснув над підрахунками… і все загорілося. Ми з братом спали нагорі, бабуся потім казала, що могли згоріти, навіть не прокинувшись. А вона була в гостях… прибігла й кинулася за нами. Мене розштовхала зі сну, а Фелікса винесла на руках. Увійшла у плащі й черевиках, а вийшла в лахмітті й босою, кілька місяців після того не ходила. А потім сліпнути почала…

Агнес знайшла у тіні його очі та сміливо в них поглянула.

– Пане, чи можу я зараз покинути її?

– Якщо ти загинеш, бабусин подвиг був марним.

– Не марним. Бо ми зараз живі й разом. А от ви дарма сюди приїхали, пане. Якщо Алоїзій сказав правду, усе відбудеться за два дні, на свято вогнів.

– От саме тому я тут. Дуже кортить подивитися на дивне явище, коли ніщо не здатне навчити людей читати знаки часу.

– Тобто?

– Чула історію про потоп?

– Так. Про чоловіка, який побудував ковчег.

– Чому він його побудував?

– Бо йому так сказав Бог…

– Ну, не Бог особисто, а янгол. Принаймні таке я вичитав у записах одного з моїх пращурів, котрий був свідком тих подій. А по-друге, сказано було всім, а повірив лиш Ной. Саме тому й пізнав, як будувати ковчег… А чула про місто, яке загинуло під вогнем і камінням із неба?

– Так. Щороку в покаянний час священники нам про нього нагадують. І про праведника, чию сім’ю янгол вивів звідти.

– Думаєш, там був усього один праведник на все місто? – засміявся Шас. – Авжеж ні! Лише цей повірив янголу та вирушив у путь, а решта були надто певні, що завтра настане, а вони залишаться при своєму добрі, ще й помножать його.

Агнес сиділа, пригортаючи до себе половину булки, так її й не надкусивши. І до його розуму доходило, що любов теж може стати якорем. Більшим навіть за звичку.

– Якби хто з наших тікав і погодився забрати Фелікса. Йому десять, але він… не говорить. Із часу тієї пожежі. Пане, а може, ви його візьмете? Він дуже кмітливий. Буде вам справним пажем…

– Я поки нікуди не збираюся!

Та вже наступної миті Шас пожалкував про ці слова. Агнес зіщулилася й опустила погляд на булку. А за хвилю її рука ковзнула до шиї – і його плащ упав на підлогу. Дівчина підвелася.

– Дякую вам за все, пане. Мені пора додому. Здається, внизу вже затихли…

– Я проведу тебе.

– Ні.

А погляд сказав більше. Вона не підпустить чужинця до своєї оселі. Тим паче, того, хто щойно позбавив її надії.

– Тоді візьми це! – він рвучко вхопив за ногу гуску, що лежала на таці, і простягнув їй. – Повечеряєте!

– Але ж ви купили її…

– Купив. Гуска моя. Що хочу, те з нею і роблю. Бери!

Зашарілась і взяла. За іншу ногу.

Шас вийшов за нею та прослідкував, як спустилася, опираючись плечем на стіну і, схоже, знову заплющивши очі. А потім довго стояв біля вікна, дивлячись у нічне небо. Хоч вогонь у каміні догорав, на серці ставало щоразу тепліше.

***

В останню мить двері таки рипнули. І бабуся не забарилася.

– Агнес, у тебе все добре?

– Ще не знаю, – зітхнула дівчина. – Є дві новини.

– Починай із поганої, – спокійно мовила старенька. Авжеж, мало що тепер може бути гіршим за пророцтво Алоїзія.

– Здається, в мене більше немає роботи.

– То нічого, онученько. Якось проживемо. А добра яка?

– Ми нині маємо що їсти.

Діставши вечерю з торби та вклавши в бабусині долоні гусячу ніжку і шмат булки, Агнес усміхнулася. Коли старенька взялася вечеряти, розповіла їй усе, що сталося цього вечора. А потім не витримала:

– Бабусю, якби тобі здалося, що ти зустріла янгола… ти б повірила?

Старенька довго жувала кусень м’яса, а потім заговорила:

– У святих книгах вони являлися подібними до людей, але не у всьому.

– В цього очі медові. Я ні в кого таких не бачила…

– Очима зваблюють дівчат, а не рятують праведників. Якщо в усьому решта він звичайний…

– Ні, не звичайний. Коли мені в голову летіла миска, він її сповільнив, і я встигла затулитися. Та й Алоїзій, хоч сліпий, а сказав, що нині на мені спочило око янгола.

– Це знаки, над якими я б замислилася. Однак ти сумніваєшся. Чому?

– Мені не подобаються певні його слова…

– Невже цей паршивець намагався тебе звабити?

– Ні, бабусю, ні! – Агнес відчула, як запаленіли щоки. – Він повівся зі мною дуже шляхетно. Але коли ми говорили про віщування Алоїзія…

– А-а, він нараяв тобі тікати без мене.

Від спокійного бабусиного тону дівчину пробрали дрижаки.

– Сказав, якщо я залишуся, твій подвиг буде марним.

– Його слова справедливі, Агнес, – зітхнула бабуся.

– Ось таким він себе назвав. Справедливим. Але не добрим…

– Онученько, нам може бути дуже складно збагнути і прийняти когось геть іншого. Янголи – небесні створіння, котрі, якщо вірити святим книгам, бачать набагато далі за нас, знають та розуміють значно більше і живуть вічно. Чи можна сподіватися, що за всіх наших відмінностей ми зможемо зрозуміти їхні почуття?

***

Лише під ранок Шас зумів заснути. А поки крутився на перинах під оксамитовим балдахіном, згадував. Спершу цей вечір від прибуття до міста, потім – дідові нотатки. Той любив писати про свої молодецькі подорожі, далекі краї, дивовижні міста, цікаві зустрічі, а от про особисте – уникав. Саме його зараз так бракувало Шасові.

“Дідуню, чому ти вибрав жінку з цього племені, хоча після того став прип’ятий до землі? Чим вона запалила твоє серце? Чому ти розділив із нею навпіл своє життя і згорів так рано? Бабцю, як він тебе завоював? Чому ти довірилась йому?.. Ми з вами не зналися, але тільки Небо бачить, як мені бракує вас тепер!”

Розбудили його крики, що долинали з кухні, і брязкіт баняків. Унизу ладналися вже до обіду.

Місто ярмаркувало, грало, співало, чубилося за виторг та жіночу увагу. “Веселяться як востаннє”, – подумалося Шасові. Хоча… чому, власне, “як”?

І де в цій сутолоці шукати тендітну дівчину з довгою чорною косою та полум’яною душею? Він, звісно, може прокласти нитку, яка приведе до її дому. Але тоді Агнес аж ніяк не зрадіє зустрічі. Ліпше сподіватися на усмішку Неба і що земля переплете їхні стежки.

У провулку підлітки цькували зовсім дрібного хлопчину, який сидів на одному ящику, а з іншого, схоже, пропонував свій нехитрий крам. Усе, що мав, було розкидане, ящичок валявся на дорозі, а саме цієї миті один лобур тримав малого, а інший вимащував його обличчя чимось чорним.

– Ану відчепилися від хлопця! – гримнув Шас, прискорюючи крок.

Розбишаки кинулися врозтіч. Хотілося наздогнати й надавати потиличників. Він би так і зробив, якби вже мав залишити місто.

Малий збирав свої нехитрі скарби та втирав сльози краєм плаща. Шас зупинився, спостерігаючи, як став на місце ящичок, а на нього лягли щітка, шматина і зовсім дрібне горнятко, де виблискувало щось чорне та в’язке. Певно, саме ним хлопця й вимастили.

– Ти чим це тут промишляєш, га? – підійшов.

Хлопчина звів угору погляд великих темно-карих очей, які на білому чи й засмаглому дитячому личку виглядали би значно виразнішими. Але й розвезена по щоках чорнота не ховала їх.

– Ти точно не торгуєш цим. Тоді що?

Малий вказав на Шасів чобіт, потім на ящичок перед собою, а далі взявся шматою та щіткою вдавати, ніби дуже старанно його шурує.

– Взуття чистиш, – гмикнув. – Хлопче, тут це трохи марна праця. Я коли вчора сюди добрався, чоботи мав чи не бездоганні. А тепер подивись на них! Багнюка у вашому місті надзвичайно гостинна… До речі, почистиш?

Сяйливий погляд, радісний кивок – і Шас уже виставив ногу вперед. Не ризикнув ставити на ящичок чобіт, який обріс болотом, наче копито.

Хлопчина узяв снігу з купки, яку, схоже, сам нагріб для справи, і за якусь хвилю обидва чоботи були старанно вимиті від бруду. Потім він узявся витирати взуття насухо шматиною. Та, щойно побувавши в калюжі, залишала на чорній шкірі розводи, але Шас мовчав.

Мастило з горняти і щітка помалу все виправили. Після тривалого натирання чобіт заблищав так, що в ньому відбився окрайчик неба.

– Добра праця! – усміхнувся мандрівник. – На совість! Шкода, що недовго мені пишатися такими чистими чобітьми. А от якби ми були в мене на батьківщині… Там по всьому місту під рівненько мощеними вулицями прокладено рури, по яких тече вода з гарячих джерел. Тому взимку в нас ніколи немає ні багна, ні ожеледі, після дощу не стоять калюжі, а задоволені коти гріються просто надворі.

Хлопчина звів погляд від другого чобота, і раптом Шас його впізнав.

– Ти Фелікс.

Той спантеличено кивнув.

– Звідки знаю? Ви з Агнес дуже схожі.

Малий усміхнувся.

– Непогано було би з нею побачитися. Але спершу маю пройтися ярмарком та скупитися в дорогу. От саме шукав помічника.

Ставши другим начищеним чоботом туди, де було менше багна, Шас нахилився до хлопця і простягнув руку. На ній лежала золота монета.

Фелікс затряс головою, а потім вивернув кишені плаща.

– Я й не сподівався на решту. Але це не лише за чоботи. Допоможеш мені скупитися? А як усього буде багато, то й донести.

***

Агнес помішала юшку, у якій разом із горохом варилася гусяча шия і ще дещо з тулуба. На столі звабливо пахнула хлібина. Спершу обпікши нею руки, тепер дівчина раділа, що взяла її.

Марк лише розреготався, коли вона прийшла працювати, а потім ще й глузував на все подвір’я, бо заговорила про заплату за попередній тиждень. Довелося піти ні з чим – не благати ж його!

Уже минувши церкву, почула, що хтось її наздоганяє. Серце завмерло: а раптом то вчорашній чужинець? Але то був Тома. Капосний Тома, який учора підставив їй ногу, а нині виніс свіжу хлібину. І вона, наперекір гордості, взяла. Гонором її сім’я не буде сита. Агнес не може врятувати їх від смерті, то хоч подбає про те, аби вони в останні дні не були голодними.

– Чого така задумана, онученько?

Зітхнула.

– Та думаю, що варити завтра.

– Може, й не доведеться. Моріа шепоче щоразу голосніше… Кидай те вариво, Агнес, іди на ярмарок. Купиш щось собі та Феліксові, – старенька дістала з-під подушки затерту монету і простягнула дівчині. – На, я її берегла до твоїх уродин, новий гребінь хотіла купити, а так хоч повеселишся. Може, здибиш того нетутешнього красеня, про якого думаєш…

– Та не думаю я про нього! – огризнулася Агнес. – А якби й думала, то яка з того користь?

Аж тут двері розчахнулися й до хати влетів рум’яний та радісний Фелікс. Поставивши ящичка в кутку, кинувся до сестри.

– Я теж тебе люблю, – усміхнулася дівчина, пригортаючи його. – Тільки що ж ти так вимастився з тими своїми заробітками?

Раптом у долоні брата зблиснула золота монета, а вгору сяйнув гордий погляд.

– Феліксе, звідки це в тебе? Ти… ти чистив чоботи чужинцеві?

Той радісно закивав, а потім вказав на двері.

Ступивши за поріг, дівчина завмерла. Його медові очі зорили на неї так, що, здавалося, іще мить – і вона згорить під тим поглядом.

– Пане, але як?..

– Полум’яна, я втомився від того “панькання”. Запросиш до хати? Я тут дещо в дорогу купив.

Лише тепер побачила, що однією рукою він притримував на плечі мішок, а в іншій мав чималенького клунка.

У хаті несподіваний гість освоївся навдивовижу швидко. Мішка примостив біля бабусі на тапчані, а клумак поклав на ослоні. І почалося:.

– Ось про всяк випадок фляга. У дорозі пити незручно, але на привал зупинятимемося лиш там, де буде вода. Тут сіль і трохи спецій. Про решту я подбаю. О, завтра підеш купиш хліба чи паляниць якихось. І ось вам усім грубі рукавиці. А там, – озирнувся на мішок, – три теплі плащі, валянки для бабусі, а вам із Феліксом – по парі чобіт. У дорозі вас двом доведеться трохи попоходити і значно більше полазити, не думаю, що ваші шкарбани таке витримають.

Коли він замовк, у хаті довго стояла тиша. Навіть бабуся, яка зазвичай слів не позичала, принишкла.

– Пане… – ледве прошепотіла Агнес.

Чужинець мовчки пропік її поглядом.

– Моє ім’я Шас! Відтепер ти називатимеш мене лише так, полум’яна! Усі ви!

– Відтепер?

– Так, Агнес. Завтра на заході сонця ви утрьох вийдете з міста, підійметеся трохи вгору, і я вас заберу.

– Чим же забереш, соколику, коли ти навіть не кінний? – озвалася бабуся.

Від погляду Шаса в Агнес затерпла душа. Певно, зараз він спалахне, грюкне дверима й піде. Але чужинець лише усміхнувся.

– Та от, чекаю, поки скажете, на якому коні вам миліше поскачеться. Так, щоб аж вітер у вухах засвистів!

Цього разу бабусі, схоже, таки треба було йти на позички, бо слів не знайшлося.

А Шас став поруч із Агнес, узяв її за руку й тихо мовив:

– Ходімо, покажу щось гарне.

І Агнес пішла. Якщо вона зважується, чи довіритися йому завтра, то сьогодні слід принаймні ліпше його зрозуміти.

***

Він чув, як тріпоче її серце. Відчував, як долоня мокріє в його руці. Знав, що вона зраділа, побачивши його біля свого дому, бо прагнула зустрічі з ним. Але зараз ішла поруч не тому, що бажала цього. Корилася. І боялася.

Шас міг змиритися із невзаємністю. Зрештою, з ним так уже було. Готовий був роками придивлятися та наближатися до обраниці в неспішному танці. Але в них немає ні місця, ні часу для вальсів. Ладен був п’ядь за п’яддю здобувати її довіру. Адже попіклуватися раз колись може кожен, а ось бути турботливим, терплячим і добрим повсякчас… Прагнув щодня завойовувати її, навіть якщо в нагороду матиме лише усмішку. Але страх так побороти не можна. Тим паче, за день до того, як розпочнеться їхня спільна подорож. Те, що йому зараз лише муляє, далі ламатиме кості, спустошуватиме нутро, а поговорити наодинці ще довго не вийде. Інколи – навіть просто поговорити…

– Що ти мені хотів показати?

Зупинився, зітхнув. Іще вчора він мав намір подивитися на вогняних танцівниць, послухати, як під барабани й гучний спів юрба на ринковій площі оживає, приходить у рух, ходить брижами, поки в рухах не настає лад, а коли в руках танцівниць вибухають вогняні квіти, люд радіє та вигукує. Іще вчора… Але зараз єдине, чого він прагне – переступити прірву її страху й опинитися з нею по одному боці.

– Ходімо.

І повів її туди, де освітлені та людні вулиці помалу звужуються, допоки не стають глухими кутами – до стіни.

Поставив ногу на найнижчий камінь, що майже непомітно видавався з муру.

– Прийнято думати, що на мур не вийти інакше, як через вежі. Але є ще один шлях, який залишили будівничі. Він майже непомітний, його можуть не знати навіть дітваки, хоча ті вилізуть скрізь. І ми зараз ним підіймемося.

Але щойно він ступив на камінь обома ногами, Агнес висмикнула долоню з його руки.

– Ні, я не підіймуся туди! Я… я не зможу.

– Ти боїшся висоти, – Шас зійшов на землю та знову взяв її за руку. – Але тебе ж не лякала драбина до горішніх покоїв.

– Лякала. Та що я могла вдіяти? Марк би одразу вигнав мене за такі фанаберії…

– Але настане час познайомитися з іще більшою висотою. І це не буде чиясь примха, просто так складеться…

– Іще більшою?

– Так, Агнес. На нас чекає подорож… і гори, що стережуть мій край. Височенні хребти, на яких важко дихати. А ще у нас дуже високі міста, де вежі сягають небес, а балкони і місточки без перил… вузесенькі місточки.

– О, Боже, – самими вустами прошепотіла вона.

– Але ми так живемо. І ти теж навчишся. Я буду поруч.

– Тобто ти втомився від одного “панькання” і тут же берешся за інше – панькатися зі мною?

– Це “панькання” має сенс. Я хочу дещо тобі показати, але нам таки треба зійти на стіну. Я йтиму попереду і триматиму тебе за руку, а ти заплющ очі. Як на тій драбині…

У її погляді майнув подив, а за мить Агнес ступила крок до стіни. І коли він піднявся вже на третій виступ у мурі, заплющила очі та стала на перший.

Спочатку йому здавалося, що нічого не вийде. Дівчина довго намацувала стопою кожен камінь, шукала надійну опору для руки, і лише потім робила крок. Але коли дахи глухого кута залишилися під ними, здається, почала більше довіряти йому. Останні сходинки вони здолали дуже швидко.

Вибравшись на стіну, дівчина не розплющила очей. Шас легенько обійняв її за плечі й повернув у той бік, де під ногами розкинулося місто, а вдалині супилася димовою шапкою гора. Сьогодні Моріа набувала багряних барв, наче хто розклав вогнище на вершині.

– Глянь, Агнес.

Дівчина зойкнула й подалася назад. Під ногою враз не стало опори і Агнес тихо зойкнула, та Шас втримав її, притягнув до себе і пригорнув.

– Поволі, полум’яна, поволі. А то виходить якесь трохи безглуздя: планувати втечу від смерті у вогні, а розбитись, упавши з муру.

Вона тихо засміялася йому в туніку – якраз навпроти серця.

– А чому ти називаєш мене полум’яною?

– Бо ти така є, і маєш про це пам’ятати. Кожного разу, коли боятимешся, згадуй корчму. Ти кинулася на захист старцеві, як справжня войовниця.

– Але якби ти не зупинив ту миску, у войовниці зараз була б отакенна ґуля. Якщо не гірше.

– Я лише трішки допоміг, як оце зараз. Але на все зважилася ти. Ходімо, я покажу тобі те місце, звідки завтра вас заберу. Це недалечко – он до тієї вежі.

Агнес знову заплющила очі й рушила за ним. І з кожним кроком усе менш відчайдушно чіплялася за його руку.

– А спускатимемося ми як? Із вежі?

– Ні, зручніше буде повернутися на ці сходи.

– Я б це так не назвала.

Зупинившись там, звідкіля стало добре видно дорогу, що зміїлася вгору, Шас вказав на прогалину між деревами, яка радше нагадувала залисину в чоловіка з буйною чуприною.

– Трішки змигнете вліво, до великого пня. Звідти чудовий краєвид на місто. Туди я прийду за вами.

Агнес зітхнула.

– Але поки ми дочекаємося, нас можуть знайти.

– Хто?

– Снігові коти. Узимку їм сутужно, в голодні й дуже холодні роки, коли рів замерзав, вони навіть до міста приходили. Саме тому міст увечері підіймають. Ці й по стіні вилізуть, лише вода їх зупиняє.

Шасові у грудях запекло люттю. Це ж якби він не показав вартовим монету, вони б так просто залишили його на ніч за мурами. Якби…

– Агнес, можу запевнити тебе, що долина порожня. І коти, і їхня здобич перейшли за хребет. Звірі чують наближення біди.

– Шкода, що в людей не так, – прошепотіла.

– Я нині на ярмарку пробував напоумити їх, але інакше, ніж старий крикун – тихо пустив поголоску по рядах. Двоє нетутешніх зібралися й поїхали, не спродавшись. А місцеві дивилися на мене, як на чергового пришелепка. Навіть згадка про ще один знак їх не пробудила.

– Який знак?

– Вогняні танці. Віками вони були для мешканців долини спомином і попередженням. Натомість стали видовищем та приводом заробити, – а помовчавши додав: – Забуття засліплює. І для більшості ця сліпота є смертельною.

Агнес легенько стиснула його руку обома своїми. Погладила пальцями зап’ястя. У грудях зажевріло тепло, і Шас розумів, що не лише в його. Волів простояти з нею вічність! Ось тут, на мурі! Якби ж не пронизливий вітер…

– Ходімо вниз, полум’яна. Для першого знайомства досить тобі висоти.

Цього разу він також ішов попереду, тримаючи її за руку та іншою шукаючи опору, яка могла би втримати обох. А ставши на землю, підхопив дівчину й опустив поруч.

Її серце билося часто, але уже не зі страху, а наче маленька пташка, яка прагне в небо.

***

Фелікс поривався допомогти сестрі з ношею, але врешті здався й побіг попереду. Бабуся однією рукою спиралася на ціпок, іншою – на руку Агнес. Вони щойно перейшли міст. Далі вгору зміїлася безлюдна дорога.

– Ох, перепочиньмо трішки, – важко зітхнула старенька й озирнулася туди, де сонце вже давно пірнуло за гору. – Я так хотіла побачити хоч промінчик на прощання…

– Нема промінчика, – взяла її за руку Агнес. – І дим уже багряніє, хоча й поки не стемніло… Треба йти, бабусю. Помаленьку, по крочку…

– А скажи, онученько, що себе переконало? Цей Шас здається норовливим і непередбачуваним, а це доволі небезпечне поєднання.

– Він таки добрий, бабусю. І терплячий. Бо здобув довіру Фелікса та був чуйним до мене. Навіть друзі сміялися з мого страху висоти, а він ласкаво вивів мене за руку на мур і не дав звідти впасти. А до всього спостережливий, бо ще у Марка помітив, що я до тих покоїв дерлася із заплющеними очима.

– А ти дізналася, звідки він?

– Ні. Поки ми додому йшли, і так випитувала, і сяк. Сміявся й погрожував щигля по носі дати. Лише трошки розповідав про свій край та які в них міста. Це десь дуже далеко, я про таке навіть у книжках не читала.

Місто не відпускало. Дивилося услід бійницями, намагалося докричатися роззявленою брамою, закликало повернутися злагодженим гуркотом барабанів і не таким струнким співом. На площах найгарніші дівчата – танцівниці запалювали смолоскипи, вогняні квіти чекали свого часу вибухнути, коли вир танцю захопить усіх до єдиного… Колись і Агнес запрошували стати однією з них. Не пішла. Несила їй подружитися з полум’ям, хіба для того, щоб їсти зварити чи хату обігріти. З часу тієї пожежі їй навіть власне ім’я видавалося злим жартом Бога. Тому й потайки смакує оте “полум’яна”, як наймиліші у світі ласощі.

Під гору бабуся йшла ледве-ледве, а Фелікса наче хто у м’яке місце штрикнув. Він біг, повертався, а забачивши пологу місцину з рівненьким снігом, падав у нього і щодуху совав руками й ногами. А потім зривався та мчав далі.

Зупинившись біля одного такого витвору хлоп’ячої жвавості, усміхнулася.

– Бабусю, він тут на снігу робить наче вітряка, а виходить ангел, – і вже до брата. – Феліксе, добре обтрусися й більше не бався так. Плащ намокне, а коли зігріємося, ще ніхто не знає.

Бій барабанів ставав усе швидшим і швидшим, поки не злився в один великий гул. І раптом – тиша, після якої люд одноголосно й радісно закричав.

Коли, здавалося, навіть Фелікс утомився брести вгору, попереду з’явилася постать у сірому плащі. Хлопчак радісно кинувся до їхнього рятівника, Агнес же ледве стримала стогін. Він був сам – ні коней, ні мулів, про віз уже годі казати.

– І як ми?.. – запитала, ледве стримуючи сльози.

– Я візьму бабусю, а ви з малим нагору, – кинув чужинець так само рішуче, як розпоряджався у їхній хатині. – Треба мерщій тікати за хребет, бо як піде хвиля, можемо розбитися.

У голові Агнес наростав бій барабанів. Чи то знов у місті? Це ж треба – повірити божевільному! Чим він її приманив, що так оглупіла? А тепер – ні гідної смерті, ні надії на порятунок. Бо ж загинуть як не тут, то в зубах снігових котів!

Раптом гул барабанів перекрив інший, потужніший і страшніший, а під ногами задвигтіла земля. Агнес озирнулася. Над горою здіймався височенний стовп диму, а її верхівка яріла полум’ям, яке розсипалося величезними жаринами. Своїм несамовитим ревом Моріа заглушила звуки міста.

– Агнес, Агнес! – смикав її за плащ брат. – Полізли нагору!

Озирнулася й остовпіла. Позаду неї у відблисках заграви стояв крилатий змій. Наполовину розправивши крила та настовбурчивши гребінь, він, здавалося, закам’янів од видовища. А в очах нуртувало пекло, на яке він дивився.

Фелікс узяв за руку бабусю і повів до цього дивовижно прекрасного й водночас страхітливого створіння.

– Що… Що сталося? – намагалася допитатися незряча, простягнувши вперед ціпок.

– Бабусю, Шас – змій! Сідай йому на лапу, а ми з Агнес полетимо верхи!

Небачене створіння склало крила й лягло. Простягнуло до бабусі пазуристу лапу – і та опинилась у жмені. Агнес не встигла зойкнути, як очі змія впіймали її погляд. Ті самі медові очі…

Він ударив хвостом по землі, піднявши снігову порошу, і скинув головою, наче наказуючи поспішати.

– Феліксе! – закричала вона, ніде не угледівши брата.

– Я тут! – той уже завзято махав їй зі спини рятівника. – Агнес, рукавиці!

Лише тепер вона збагнула, в яку мандрівку Шас так ретельно їх збирав. Добротні чоботи, підбиті плащі, грубі шкіряні рукавиці на хутрі, не гірші за латні…

Коли гора гримнула вдруге, дівчина кинулась до змія і скочила на лапу. Далі буде вище та страшніше, лише не дивитись униз.

Раптом щось смикнуло її так, що ледве не впала. Озирнувшись, краєм ока побачила, що мішок із харчами опинився в його пащі.

Нарешті видерлась. Фелікс уже сидів на єдиному місці, де не стриміли шипи гребеня і де міг летіти вершник. Хлопець баламбав ногами і стискав рукавицями великий шип попереду, передчуваючи пригоду.

Коли Агнес усілася позаду брата, Шас знову мотнув головою і розправив крила. Дівчина припала до його спини, накривши собою малого, міцно вхопилася за шип обома руками, глибоко вдихнула і заплющила очі.

Її вдарило вітром так, що ледве не випустила шип, однак втрималася. Від гуркоту гори враз заболіли вуха, та Агнес лише зіщулилась, радіючи, що Фелікс під нею. А коли їх кілька разів перевернуло, ледве не закричала.

– Бабусю… бабусенько… – заквилила пошепки.

Іще хвилю, здавалося, довкола кипів пекельний казан, погрожуючи зварити і їх. А потім світ ураз затих, залишивши тільки шелест вітру.

“Не хвилюйся, полум’яна. Бабуся трохи налякана і прим’ята, але ціла, – залунало в ній знайоме. – Ми вибрались!”

“Ти… ти і так можеш говорити зі мною?”

“Тепер можу. На мені твоя кров… Схоже, ті рукавиці годяться тільки для того, щоб гучно лупити майстра по пиці”.

Дівчина усміхнулася. Це він! Норовливий, непередбачуваний, небезпечний… але вона вже не боїться його. Навіть такого!

“Трясця, в бабусі валянок злетів… Хотів же взяти менші, так малий усе “тісні будуть”… Зараз лишу вас у гроті неподалік і повернуся за ним. Дров іще раніше підзбирав, щось уполюю, а завтра далі полетимо”.

“Чому ти не сказав раніше?”

“А ти б повірила? У нас без страху вірять лише діти”.

“Фелікс знав… ”

“Так, відучора, та пообіцяв німувати, допоки зустрінемося знову…”

Агнес усміхнулася.

“О, то ще той німун! Ні, він мовчав, але всю дорогу ангеликів у снігу робив. А я думала, бавиться”.

“Агнес, скажи, чому ти не любиш своє ім’я?”

“А тобі би сподобалося бути ягням?”

“О, ні, ти не ягня! І як же це добре! – дівчину огорнуло щось дивне й тремтливе, схоже на гірський обвал та котяче муркотіння водночас. – Ну ж бо, полум’яна, розплющ очі? Це небо тепер – твоє!”

Зітхнула, зважилася… і заніміла від захвату. Ліси й долини стелилися змієві під крила, попереду манила нова – сумирна й безпечна – гора, а згори за ними пантрували мовчазні та незворушні зорі.