Найкращий кінець світу

Кохання – п’ятий вершник Апокаліпсиса
Ірвін Шоу, «Багач, бідняк»

Я вже давно не виходила з квартири. Бути інтроверткою в сучасному світі дуже зручно: мінімальний контакт з людьми, від яких тхне потом, цигарками й розбитими мріями. Придбання продуктів і одягу в онлайн-магазинах розв’язало питання з шопінгом, а онлайн-чати з незнайомцями – питання з дружбою. Хоча насправді дружити я ніколи не вміла. Чи не хотіла вміти. Коли мої однолітки бавилися ляльками чи машинками, я під старим горіхом писала вірші й короткі історії про тварин. Самотність стала моєю вірною напарницею й музою. 

Письменницька кар’єра була чимось невідворотним, і я сприймала це як норму. Я знала, що буду відомою письменницею. Знала це як істину, як факт, як те, що вже сталося. У шкільні часи, поки однокласники упрівали над творами, я здавала свої роботи першою і дивувалася тому, як можна настільки довго формувати думки на папері. Та це все неважливо. Чому? Тому що на нас летить здоровенний метеорит і кінець світу настане через сімдесят дві години, сімнадцять хвилин і п’ять секунд. Чотири секунди. Три секунди…  

Спочатку я зі скепсисом дивилася на всю цю інформаційну бурю, яку заколотили журналісти. Всі заголовки новин майоріли гучними фразами на кшталт: «2025: Кінець світу вже на горизонті. Цього разу неминуче!» Цього разу… Посміхнулася. Скільки таких «кінців світу» я вже пережила – збилася з ліку. Спочатку – кінець світу у 2012, потім – кінець світу у 2020 і пандемія ковіду, далі – мій особистий кінець світу у 2022, коли тата й маму вбила клята ракета.     

Момент, коли я стояла над двома закритими домовинами й просто не вірила в реальність всього того, що відбувається, – я запам’ятала назавжди. Я не плакала. Принаймні тоді. Я просто стояла і дивилася, бо саме в той момент моє дитинство скінчилося. Саме тоді я стала дорослою, але слово «сирота» чомусь постійно крутилося в голові.      

Тоді сліз не було… Та вони накрили потім. В Києві. Душа лишилася на кладовищі в Харкові, а тіло поїхало в Київ. І це тіло сповзало по стінах і захлиналося солоними сльозами, які лилися самі по собі. Це тіло тремтіло й скиглило, було схоже на живого мерця з червоними очима та синіми колами під тими заплаканими дзеркалами душі. А чи є та душа? Чи дивляться зараз тато й мама на мене з хмаринки? Хотілося б у це вірити…

Далі була злість. Було неприйняття. Було питання: «Чому?» Риторичне питання, та все ж… Було паршиво. Був алкоголь і похмілля. Було паскудно. Дуже… Час усе лікує? Маячня! Час лише допомагає звикнутися з болем.  

Згадую часи ковіду. Тоді ізоляція здавалася найбільшою проблемою. Саме в ті часи я й вирішила закритися в чотирьох стінах. А в мене ж колись було соціальне життя: презентації книг, літературні вечори з колегами, лекції зі студентами й слава. В іншому житті. Все лишилося в тому моєму «іншому житті»…     

Спочатку до мене завітало Вигорання. Воно не попереджало про свій прихід – просто прийшло без стуку й залишилося, немов старий знайомий, що не хоче йти. Потім, як на зло, привело з собою нових гостей – Дереалізацію і Депресію. 

Дереалізація наче покрила все якимось туманом. Я почала бачити цей світ як через розбите скло – все чуже і далеке. Відчуття, ніби я просто спостерігаю за своїм життям зі сторони, а не беру в ньому участь.

Депресія ж прийшла тихо, несподівано. Спершу я навіть не помітила, як вона увійшла, але з часом зрозуміла, що кожен день ставав важчим. Я більше не могла радіти простим речам – світ перетворився на сірий та безбарвний.       

Пізніше до них приєдналася Самотність. Вона сиділа мовчки, непомітно, але її присутність відчувалася в кожному куточку. Я зрозуміла, що вона нікуди не йде, вона просто є. Вона всередині мене завжди була, є і буде. І з нею з’явилась думка, що, всупереч всьому, я залишаюся одна. Завжди одна.        

І, на завершення, до цієї компанії долучився Страх. Він був тихий, але відчувався в кожному кроці. Ти намагаєшся щось змінити, а він за плечем шепоче: «Ти не зможеш. Невдаха! Нездара! Яка ж ти жалюгідна…» І це ніби прив’язує тебе до місця, не даючи змоги рухатися далі.   

Ці нові «друзі» прийшли без запрошення, але залишилися надовго. І хоча були досить неприємні, вони навчали мене чогось важливого – як жити з ними й не втратити себе. 

Спочатку я не вірила в байки про «страшний метеорит», потім я побачила його в небі й мені таки довелося повірити…   

Та й це не важливо. А чи було колись щось, що було дійсно важливим для мене? Було… Вірніше, був…

 

2009 рік. Харків

 

– Ну що, Мері, вступила?

– Вступила, – дивлюся в його чорні, мов сама темрява, очі й посміхаюся. Серпневе сонце відбивається від його смоляного волосся, і в цей момент я відчуваю, наскільки я щаслива. Так дивно. Ми виросли з ним в одному дворі, та я ніколи не розглядала Женьку як хлопця… Не розглядала до минулого літа. Чи то його зміна зачіски так посприяла на мене, чи то гормони, та наразі лише те, що ми сиділи з ним на одній лавці, давало відчуття тотальної й беззаперечної ейфорії.         

– То таки в Київ їдеш?

– В Київ… – підіймаю погляд й бачу в його очах… сум? Чи мені просто хочеться вірити в те, що він сумуватиме за мною?

– Зрозуміло… Ввечері вийдеш гуляти?

– А хто буде?

– Ну я буду. І ти. Якщо вийдеш… Насіння купимо.

– Вийду. Зайдеш по мене?

– Зайду.

– Ну тоді до вечора.   

Біжу додому, щоб він не побачив рум’янець на моїх щоках. Який же він… Бути з ним небезпечно, але саме ця небезпека і манила мене. Чорно-білі сліпони Vans в клітинку, випрямлений і зачесаний наліво чубчик, проколоте вухо і татуювання у вигляді серця з крилами на грудях. Він був повною протилежністю мені – пив, курив, матюкався і був вільним… Вільним від абсолютно будь-яких упереджень, вільним від правил і законів цього світу. А я була правильною, хорошою дівчинкою. Бо так треба. Кому «треба»? Для чого «треба»? Як старанно я не намагалася знайти відповіді на ці питання – в мене нічого не виходило. Тому я й вирішила втекти в Київ, щоб відчути справжнє життя, щоб не бути зручною та хорошою. Та я не врахувала, що втікаючи до Києва, я втечу від Женьки… Стало сумно, але до кінця літа лишалося ще двадцять п’ять днів, і кожен з цих днів я хотіла проводити тільки з ним.     

– На зупинку?

– Так. Пішли.

– Морозиво хочеш?

– Хочу. Дякую.  

Я йшла поруч з ним, а єдинороги в животі танцювали самбу. Я чекала прогулянки з ним, ніби я ув’язнена, а він – мій порятунок, мій ковток свіжого повітря. Тільки з ним я відчувала себе живою. Я кохала його та боялася зізнатися в цьому навіть собі.            

Було близько десятої вечора. Легенький вітерець смикав мене за краї кофтинки, пестив мої щоки й волосся – було гарно. Зірки й місяць сяяли тільки для нас. Я жадібно ловила кожну дрібницю: змішаний з ароматом прального порошку запах його парфумів, незмінні сліпони, чорну футболку, що безсумнівно була йому завеликою. І все в ньому було прекрасним. Він був прекрасним. Я чекала на ці прогулянки, бо тільки ввечері ми могли говорити годинами, ніби часу не існує. Я сиділа, а він, поклавши голову на мої коліна, розглядав зорі й розповідав якісь дурниці, та мені було байдуже. Я торкалась його цупкого волосся і подумки вже народжувала третю дитину від нього.        

– Віриш в кохання? – він дивиться знизу вгору на мене.

– Прийшла любов непрохана й неждана – ну як мені за нею не піти? – цитую я.

– Знову твої фразочки з книжок? Хто на цей раз?

– Симоненко.

– Не цікаві мені слова якогось мертвого чувака. Я в тебе питаю.

– Ну а як не вірити? Є кохання. Скільки письменників і поетів описували кохання в книгах, художники зображали кохання на полотнах – значить, воно є.

– Книги для дурнів.

– А ти? Не віриш чи що?

– Вірю… Кохання точно є. Воно зараз дивиться на мене, – він підіймається й цілує мене. Господи, як же довго я чекала на цей поцілунок. Його м’які вуста такі, як я собі й уявляла, прокручуючи в думках в мільйонний раз наш перший поцілунок. Від нього пахне стиглою вишнею та м’ятою.

Так і пройшов мій солодкий серпень. Я мала їхати до Києва наступного дня – валізи спаковані, лишилася тільки наша остання зустріч… 

– Женю, я їду завтра… – гладжу його волосся і не знаю, як на нього дивитися.

– Ти казала…

– І як ми… Що ми будемо робити?

– Жити це життя. Що ж нам ще робити?

– Не клей дурня. Ти ж розумієш, про що я.

– Нехай це літо лишиться найкращим спогадом.

– Ти мене кидаєш?

– Ні, дурненька. Ти ніколи й не була моєю. Ми різні. З різних світів, з різних вимірів… і це чудо, що ми перетнулися в якійсь точці. Та я не хочу, щоб ти страждала там, в Києві. Ти ж віриш в кохання? То повір і в долю. Якщо нам судилося бути разом – ми будемо.

– Я не хочу… – сльози котяться градом, а він витирає їх і дивиться на мене своїм лукавим поглядом.

– Послухай, домовимося так. Ти не будеш шукати мене, а я не буду шукати тебе. І ми подивимося, що доля для нас підготувала.

– Ти верзеш дурниці… – схлипую, та він не відпускає моє обличчя.

– Ні, ні! Це не дурниці, Мері, – це реальне життя. Пообіцяй мені, що почнеш шукати мене тільки тоді, коли настане Апокаліпсис! Пообіцяй!

– Ти просто навіжений! Який ще Апокаліпсис?! Відпусти мене! Відпусти ж негайно! – та він не відпустив. Натомість ще міцніше обійняв мене і знову гладив моє волосся, мої плечі. Мій Женька…

 

2025 рік

 

Дивлюся на полицю зліва. Мої книги. На цій поличці стояли тільки мої власні книги й кілька міжавторських збірок. Всього п’ятнадцять штук. Багато це чи мало? Раніше мені здавалося, що таки багато. Та чи має це значення тепер, коли мої книги, як і я, перетворяться на попіл?      

Я писала про нього. Любовні романи, в яких ми були щасливими. Хоч десь ми були щасливими… Псевдонім собі взяла дурний такий – Мері Vans… Бо так називав мене він. Я була Марією, та для нього я була Мері… В моїх книгах головний герой обов’язково мав сережку у вусі й був таким же вільним, як і мій Женька. Часто мене питали, чому саме сережка у вусі є відмінною рисою моїх головних героїв? А я просто посміхалася. Я писала в надії, що він колись побачить мої книги, прочитає їх, зрозуміє, що всі мої історії саме про нього. Про нас. На презентаціях я вдивлялася в натовп і вишукувала його темні очі. Та його не було… Ніколи не було, бо ж «книги для дурнів»…      

А я писала. Згадувала наш серпень і писала. Описувала його парфуми, його зовнішність, його манери. Написання книг стало моїм способом втекти з цієї реальності, стати тією версією себе, якою я завжди й хотіла бути. І в книгах ми були разом – закохані, молоді, й весь світ тільки для нас. Не було ніяких розлучень, відстаней, апокаліпсисів. Було тільки кохання. Як у книгах письменників. Справжніх письменників. Як на полотнах художників…

Ніколи за всі ці роки я не шукала його. Я ж хороша дівчинка, а хороші дівчата роблять те, чого від них чекають. Або не роблять… Коли мені було складно, я подумки поверталася на нашу зупинку, гладила чорне волосся і розмовляла з Женькою, питала поради. Я знаю, що я хвора, але такі бесіди допомагали мені. Та зупинка стала моїм острівцем безпеки. Інколи я думала про те, як він змінився. Яка у нього тепер зачіска, обличчя? Чи згадує він про мене? Я не підпускала до себе інших чоловіків, бо вони не були Женькою. Ось так просто. Ті чоловіки, які прагнули моєї уваги, були красивими, успішними, цікавими, та вони не були НИМ. Так і минали роки разом з моїм уявним Женькою з минулого. 

Хвиля паніки вже пройшла. Спочатку на вулицях відбувався хаос. Я дивилася у вікно і бачила сім’ю, яка пакувала речі в машину. Цікаво, невже вони дійсно думали, що зможуть просто втекти від кінця світу? Деякі тягнули з магазинів воду і продукти. Інші займалися мародерством і підпалювали авто на стоянці. Та зараз все затихло. Ті, хто хотів кудись поїхати, – поїхали. Ті, хто хотів щось вкрасти, – вкрали. Лишилися тільки такі, як я, – яким не було що втрачати. Перебої зі світлом і водою стали звичайним явищем, бо не було кому контролювати все це. На вулицях запанувала тиша. Не пам’ятаю, коли Київ був аж наскільки тихим… Поки зв’язок ще працює, треба щось робити.       

Дістаю телефон. Набираю номер, який знаю напам’ять. Я не змінювала свій номер, сподіваюся, він також… Довгі гудки… Серце калатає так гучно, що, здається, я чую його удари у вухах. Долоні спітніли…  

– А я чекав… Привіт, Мері.

– Привіт, Женько. Як і домовлялися. Телефоную тобі, бо Апокаліпсис таки настав… Де ти?

– В Києві.

– І я в Києві. Зустрінемось?

– Куди підходити?      

Кручусь біля дзеркала, бо не знаю, яку сукню обрати. Чорну чи червону? А губи? Фарбувати їх чи тільки очі? Який сюр… З неба на мене дивиться здоровенна куля, яка мчить, щоб рознести всю планету на друзки, а я збираюся на побачення. Посміхнулася… Останні штрихи. Бризкаю парфуми на шию та ключиці, беру сумочку й лечу до нього. До мого Женьки…   

Мій вигляд не пасує до розтрощених вулиць. Та мені байдуже. Я швидко йду, вдихаю аромат літа і посміхаюся. Я жива… Я знову жива. Плювати на кінець світу, плювати на все – я йду на побачення!    

Ми домовилися зустрітися біля річки. Романтично. Останні кроки – і я бачу його. Мій Женька. Все такий же високий і стрункий. Але що в нього в руках? Книги… Він несе акуратно складені МОЇ книги. Навіть здалеку я впізнаю свої роботи. Навіть з заплющеними очима… Всі п’ятнадцять штук. Отже, він читав. Він читав їх всі? Стає спекотно, моментально червонію, мов шістнадцятирічне дівчисько на зупинці.

– Ну привіт, Мері, – він посміхається, і мені здається, я просто зараз зомлію і впаду.

– Привіт… То ти читав?

– Читав.

– А як же «книги для дурнів»?

– Інші книги – так, та не книги коханої. 

Стою мов вкопана і не кліпаю. Мій Женька, мій коханий Женька…   

– Ти так і будеш стояти, чи таки підемо кудись і ти мені почитаєш? Книги, вони, знаєш, таки трохи той, важкі.

– Так, так. Пішли, звичайно.

Теплий пісок ласкаво грів ноги. З рюкзака Женька дістав плед, постелив і запросив мене присісти. Його голова опинилася на моїх колінах. Все як і раніше. Все так, як і має бути.

– То ти й досі віриш в кохання?

– Вірю. Як не вірити? – посміхаюся, гладжу його волосся і читаю для нього. Єдина думка, яка крутиться в мене в голові: «Господи, це найкращий кінець світу…  Дякую».